Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження 2 страница

— Привіт, Сєрьожа, — зраділа моя тур­бот­ли­ва ма­ма своєму бра­ту, — привіт.

— Привіт, — ска­зав дя­дя Сєрьожа моїй тур­бот­ливій мамі.

Турботлива ма­ма засвіти­ла­ся флу­орес­цент­ним сяй­вом, ко­ли довіда­лась, що дя­дя Сєрьожа привіз ба­га­то дєньог.

— Дєлісь, — ска­за­ла тур­бот­ли­ва ма­ма своєму бра­ту.

— Час по­ка­же, — ухильно відповів дя­дя Сєрьожа і сів за стіл, де ма­ла відбу­ти­ся тра­пе­за, то­му що вже зап­ро­си­ли усіх ро­дичів із батько­во­го бо­ку, які не ма­ли ніяко­го відно­шен­ня до дяді Сєрьожі, який приїхав із Тю­мені.

Дядя Сєрьожа, нез­ва­жа­ючи на йо­го со­рок, був до­сить мо­лод­цю­ва­тим, я б ска­зав, юним... Та­кий собі ма­чо, який блу­кає світа­ми, зни­щу­ючи їх один за од­ним... Дя­дя Сєрьожа ще у гли­бо­ко­му ди­тинстві луп­цю­вав мою ма­му і те­пер відчу­ває (я це відчу­ваю, вза­галі всі усе відчу­ва­ють) якусь незбагненну про­ви­ну пе­реді мною. Тільки я ро­зумію, яку са­ме про­ви­ну, чо­му він, та­кий клас­ний і та­кий роз­ку­тий, так ніяковіє, ко­ли я до нього звер­та­юсь, ко­ли пи­та­юсь у нього якоїсь по­ра­ди, ад­же я до­сить юний, у два ра­зи мо­лод­ший за дя­дю Сєрьожу... Дя­дю Сєрьожу люб­лять усі. Жінки, діти, ба­бусі та дідусі, вчи­телі та сту­ден­ти, хіпі та пан­ки, лесбійки та го­лубі, шах­тарі та по­ети... І навіть од­на жінка зуб­ний технік йо­го лю­бить...Йо­го лю­бить навіть мій во­ло­ха­тий та­то. Нез­ва­жа­ючи на те, що дя­дя Сєрьожа був тим, хто мав ска­за­ти за­раз або затк­ну­ти­ся на­завж­ди... Він був тим, хто ска­зав, — він ска­зав, що він про­ти весілля моєї тур­бот­ли­вої ма­ми з моїм во­ло­ха­тим та­том. Він при­пер­ся тро­хи п’яний у загс і ска­зав: «Я, ва­шу мать, про­ти то­го, щоб моя тур­бот­ли­ва сест­ра ви­хо­ди­ла заміж за цього во­ло­ха­то­го ти­по­шу, я, ва­шу мать, про­ти». А тоді дяді Сєрьожі бу­ло стільки ж, скільки мені за­раз, навіть мен­ше... І я оце по­ду­мав, от який мій дя­дя Сєрьожа клас­ний і роз­ку­тий: знай­шов у собі зух­валість і при сонмі ро­дичів з во­ло­ха­то­го бо­ку та­ки ска­зав, що він про­ти весілля. А я б не ска­зав. Я б прос­то зас­цяв, то­му що я не та­кий кру­тий і ніко­ли не був у Тю­мені, хо­ча і дя­дя Сєрьожа тоді ще теж не був у Тю­мені, але він зав­ба­чав свою поїздку у цей мерз­лий край і то­му повів се­бе са­ме та­ким чи­ном... Хо­ча я вже те­пер ро­зумію, що не відбу­ло­ся б весілля — не бу­ло б ме­не, і мій дя­дя міг ста­ти на за­ваді мо­го на­род­жен­ня... та все якось обійшло­ся... І йо­го у той вечір навіть не по­би­ли во­ло­ха­то­та­тові бра­ти. Во­ни йо­го по­би­ли нас­туп­но­го дня, ко­ли в усіх боліла го­ло­ва, а ру­ки пот­ре­бу­ва­ли роз­мин­ки... А ще дя­дя Сєрьожа, який’но приїхав із Тю­мені, був стра­шен­ним бля­ду­ном, і то­му у нього не­має ані дру­жи­ни, ані дівчи­ни на все жит­тя... він і досі бігає по дівках, при­чо­му дівки — мої ро­вес­ниці...

— Давай, — ка­же мені дя­дя Сєрьожа, ко­ли ми тільки їха­ли до­до­му, — піде­мо завт­ра до бор­де­лю. Ти ж до та­ко­го ла­сий, ге?

— Та ні, — відка­зую я, — у ме­не дівчи­на є, Ґаля.

— Ґаля? — пе­ре­пи­тує дя­дя Сєрьожа, зди­во­ва­но во­дя­чи бро­ва­ми. — Це шо, — пи­тає, — тяжіння до та­ко­го ти­по­во­го ук­раїнсько­го еро­тич­но­го фольку?

— Та ні, — ка­жу я, — во­на показова моск­вофілка, прос­то ім’я та­ке...

— І ти кінчаєш? Ну, я маю на увазі, ко­ли з нею маєшся?

— Дурне пи­тан­ня...

— Ну, не знаю, — го­во­рить дя­дя Сєрьожа, — во­на ж руська...

Дядя Сєрьожа хоч і був національно свідо­мим ук­раїнцем, та все ж здо­ров’я мав нівро­ку, хис­ту до східних єди­но­борств ще більше і пов­ний імунітет до нав’язли­вої ша­ра­вар­щи­ни, то­му, ко­ли він приїхав до Тю­мені, бри­га­дир од­ра­зу йо­го нез­лю­бив за йо­го не­за­лежність, на­лежність до ук­раїнської нації, яка та­кож ма­ла хоч і та­ку-ся­ку, але теж не­за­лежність, од­нак клас­ний дя­дя Сєрьожа од­ра­зу пос­та­вив йо­го на місце, а за­ра­зом і всіх інших. Дя­дю Сєрьожу вза­галі всі по­ва­жа­ли... і лю­би­ли...

А ще дя­дя Сєрьожа вва­жав се­бе адеп­том розстріля­но­го відрод­жен­ня і пря­мим ду­хов­ним послідов­ни­ком Май­ка Йо­ган­се­на... Усі по­дат­ли­во ста­ви­лись до та­кої до­сить див­ної йо­го слаб­кості, але тим не менш, постійні ци­ту­ван­ня «Ме­темфісе­су» зво­ди­ли з ро­зу­му навіть ме­не, та­ко­го (най­більшо­го) ша­ну­вальни­ка і охо­рон­ця світло­го об­ра­зу дяді Сєрьожи...

І ось, до­че­кав­шись ро­дичів із батько­во­го бо­ку, ми роз­по­ча­ли тра­пе­зу... У ме­не, щоп­рав­да, апе­ти­ту не бу­ло ніяко­го. Ну уявіть собі: тут приїжджає та­кий клас­ний дя­дя Сєрьожа, яко­го ти прос­то обож­нюєш, а по­руч із то­бою і по­руч із ним, не­мов якась стіна зі сви­ня­чих ра­тиць, ту­по­ри­ла рідня за­ва­жає тобі на­со­ло­ди­ти­ся рідною, май­же інцес­ту­альною інтимністю, по­бу­ти з лю­ди­ною, яка те­бе ро­зуміє і яку ти ро­зумієш. І, що ціка­во, у ціло­му світі тільки ви двоє ро­зумієте один од­но­го... навіть моя во­ло­ха­та, тьху, тур­бот­ли­ва ма­ма так не ро­зуміє ме­не, а тим більше, дя­дю Сєрьожу, мо­го справжнього, са­ма­ва луччєва дя­дю... Уявіть, як ба­буш­ка Не­оніла за­пи­хає у свій гни­лий рот ку­ря­че сте­ген­це, а батькові бра­ти — дя­дя Валєра, дя­дя Славік і дя­дя Ро­ма (і, відвер­то ка­жу­чи, я їх не розрізняю) — як ті ільфо-пет­ровські «сіро­ти» же­руть ква­ше­ну ка­пус­ту, ков­ба­су й за­пи­ва­ють горілкою, на­чеб­то і не горілкою, а ком­по­том, так ні, са­ме горілкою. І я уявив собі двад­ця­тирічну дав­ни­ну (хо­ча тоді навіть і не був зап­лю­ну­тим во­ло­ха­тим сємєнєм до тур­бот­ли­вої вагіни), ко­ли ці «сіро­ти» луп­цю­ють мо­го дя­дю Сєрьожу, луп­цю­ють не­щад­но, луп­цю­ють но­га­ми, навіть не луп­цю­ють, а пиз­дять... І не­має ко­му зас­ту­пи­ти­ся за дя­дю Сєрьожу, бо ж із тур­бот­ли­во­го бо­ку був він са­мий, то­му що батьки моєї тур­бот­ли­вої ма­ми бу­ли про­ти весілля, та і жи­ли во­ни в іншо­му місті. То­му і не приїха­ли, хо­ча, мож­ли­во, во­ни прос­то за­жи­ли­ли гро­шей на весілля, то­му і ска­за­ли, що про­ти са­мо­го весілля, а мій дя­дя, пев­но, бу­ду­чи ще зовсім юним та дур­ним (ну пря­мо як я), повівся, що те весілля — дійсно пов­на ла­жа, то­му і при­пер­ся напідпит­ку бу­яни­ти й ви­го­ло­шу­ва­ти свої про­тес­ти, вва­жа­ючи се­бе предс­тав­ни­ком сімей­ст­ва, яко­му ви­па­ла честь підійма­ти шлюб­ну ре­во­люцію на во­рожій те­ри­торії... Хо­ча я, зви­чай­но, мо­жу по­ми­ля­ти­ся... Та факт за­ли­шається фак­том, що дяді Валєра, Славік і Ро­ма луп­цю­ва­ли мо­го дя­дю Сєрьожу. За це я, си­дя­чи за од­ним сто­лом, їх тих­цем не­на­видів. Як би бу­ло клас­но, по­ду­мав я, щоб один із дядь із во­ло­ха­тої сто­ро­ни за­раз пе­реїв, йо­го при­хо­пив сильний абулічний спазм, за­во­рот ки­шок або якась груд­на жа­ба з мо­мен­тальним (ле­тальним) ци­ро­зом та ви­раз­кою усього стра­во­хо­ду, два­над­ця­ти­па­лої киш­ки, шлун­ку, жовч­но­го міху­ра, печінки та сцяльної сис­те­ми, щоб во­ни усім своїм сви­ня­чим сімей­ст­вом зва­ли­ли звідціля ліку­ва­ти­ся, а я б за­ли­шив­ся на­одинці з дядєй Сєрьожей, роз­повідав би йо­му про свою лю­бов до російської літе­ра­ту­ри та «ру­сифіко­ва­них» дівчат, про те, як справ­ля­юсь із жит­тям, що зне­нацька впа­ло на мою без­бо­ро­ду й не­досвідче­ну го­ло­ву. І дя­дя Сєрьожа по­ра­див би мені, як по­во­ди­ти се­бе у тій чи іншій си­ту­ації, ко­ли кра­ще вда­ри­ти пер­шим, а ко­ли вчас­но відсту­пи­ти...

Та, на жаль, не все ста­ло­ся, як га­да­ло­ся... пер­шою по­ча­ла моя тур­бот­ли­ва ма­ма:

— То, Сєрьожа, ко­ли бу­де­мо діли­ти за­роб­лені то­бою гроші?

— Я, чес­но ка­жу­чи, — ска­зав дя­дя Сєрьожа, ви­ти­ра­ючи сер­вет­кою гу­би, — не ро­зумію, про що ти...

— Ах, ти не ро­зумієш! — зди­ву­ва­ла­ся ба­буш­ка Не­оніла.

— Ні, не ро­зумію...

— Валєра, ти са­мий тол­ко­вий, — заб­ряж­ча­ла ба­буш­ка, — по­яс­ни Сєрьоже...

Дядя Ва­ле­ра (ага, так це, зна­чить, Валєра, а то, пев­но, Славік, а то — Ро­ма) по­чав швид­ко ков­та­ти са­лат (мо­же, по­да­виться? — зрадів я) і роз­во­ди­ти ру­ка­ми.

— Та все він ро­зуміє, — втру­тив­ся во­ло­ха­тий та­то, — прос­то кор­чить із се­бе дур­ни­ка...

— Правильно, — затріща­ла тур­бот­ли­ва ма­ма, — кор­чить... Сєрьожа, — звер­ну­ла­ся во­на вже до мо­го дяді Сєрьожі, — не корч дур­ни­ка. Скільки ти за­ро­бив?

— Ну, — делікат­но про­мо­вив дя­дя Сєрьожа, — все, що я за­ро­бив — все моє. Розумієте, іноді я при­си­лав вам певні су­ми грошей, але ж і мені тре­ба на щось жи­ти...

— Йому тре­ба! — зно­ву зак­ва­ка­ла ба­буш­ка Не­оніла. — Ви чуєте! Йо­му тре­ба! А хто у те­бе, крім нас, є?

— Вибачте, па­нян­ко, — ввічли­во про­мо­вив дя­дя Сєрьожа, — я вас, чес­но ка­жу­чи, ба­чу третій раз у житті і знаю, що ви є ли­ше ма­мою мо­го шу­ри­на...

— Ви чу­ли та­ке на­хабст­во! Я є ли­ше ма­мою йо­го шу­ри­на. Та я, між іншим, інвалід праці.

— Це не ро­бить у моїх очах вам честі.

— Так, да­вай­те зас­по­коїмось, — зно­ву за­ве­ла моя тур­бот­ли­ва ма­ма. — Усі ми ро­зуміємо, що Сєрьожа пос­ту­пає до­сить не­чем­но, я б ска­за­ла, він прос­то-нап­рос­то нех­тує на­шою гос­тинністю, це не прик­ра­шає йо­го, і так згуб­ле­но­го чис­лен­ни­ми по­до­ро­жа­ми ха­рак­те­ру. Сєрьожа, зро­зумій нас пра­вильно, ми усі те­бе сильно лю­би­мо (і це, як не па­ра­док­сально зву­чить, прав­да), ми усі ста­ви­мо­ся до те­бе, як до най­ближ­чої лю­ди­ни. Я — твоя сест­ра, і, ду­маю, маю пра­во ска­за­ти, що ти прос­то зне­ва­жаєш нас як своїх ро­дичів...

Мене ма­мині сло­ва тро­хи пригніти­ли, то­му що я до цього ча­су ду­мав, що хоч ма­ма бу­де на сто­роні дяді Сєрьожи, а ви­яв­ляється, мені од­но­му прий­деться за­хи­ща­ти мо­го дя­дю Сєрьожу...

— Так скільки у те­бе є?

Дядя Сєрьожа, тільки не зда­вай­те­ся, тільки не...

— Три ти­сячі до­лярів...

Ні, дя­дя Сєрьожа... ні...

— От ба­чиш, да­вай діли­ти. Навіщо тобі стільки? Ну ска­жи, навіщо? Ми те­бе лю­би­мо, а за лю­бов тре­ба пла­ти­ти...

— Мені не потрібна ва­ша лю­бов, як­що во­на кош­тує три ти­сячі...

— Так ніхто не про­сить у те­бе три ти­сячі. П’ятсот до­лярів мо­жеш сміли­во за­ли­ши­ти собі, ми ж ро­зуміємо, ти пра­цю­вав, та і дівчат лю­биш, ге ж, лю­биш?

І всі по­ча­ли підмор­гу­ва­ти дяді Сєрьожі, після чо­го зай­ня­лись п’яним сміхом, мов­ляв, ми ж ро­зуміємо, ор­ганізм ще мо­ло­дий, не вис­на­же­ний, лю­бить дівчат, з ким не бу­ває...

— Може, ви відче­пи­тесь від нього! — зап­ро­тес­ту­вав я.

— Мовчи там собі, — ска­зав один із дядь (я зно­ву у них за­гу­бив­ся), — їв собі, то й їж.

— А ти тут хто вза­галі та­кий, — стар­та­нув я, відчу­ва­ючи, що не­на­висть до дядьків, на­род­же­на в рай­оні шиї, підсту­пає до пуп­ка...

— Ти шо, ма­лий сци­кун...

— Вали, — кри­чу я у напівмо­ро­ку своєї роз­лю­че­ної вкрай свідо­мості, — з моєї ха­ти...

— Припини, — спокійно ска­за­ла тур­бот­ли­ва ма­ти, — во­ни не тільки у твоїй хаті, але й у моїй... і в та­товій... до то­го ж во­ни твої дяді. Несп­ра­вед­ли­во. Ти дя­дю Сєрьожу лю­биш більше, ніж цих дядь, а во­ни як­раз до те­бе і ближчі...

— Та во­ни хоч зна­ють, ко­ли у ме­не день на­род­жен­ня! Чи, вза­галі, зна­ють во­ни, як ме­не зва­ти. Як­що я не знаю, хто з них хто, то во­ни тим більше...

— Це все вік, — вип­рав­да­ла­ся за ме­не моя тур­бот­ли­ва ма­ма пе­ред свек­ру­хою.

— Вік? — далі кри­чу я. — Ко­ли мені бу­ло п’ять, ти ка­за­ла, що це вік, ко­ли бу­ло де­сять — теж вік, у чо­тир­над­цять, те­пер у двад­цять! Мо­же, годі свою мо­ральну нікчемність зво­ди­ти до мо­го віку?

— Припини.

Я за­мовк, зас­по­коївся й з’їв ма­ри­но­ва­но­го шампіньйо­на... Ста­ло на­ба­га­то кра­ще... Дя­дя Сєрьожа про­дов­жу­вав сидіти без задньої дум­ки, на­со­лод­жу­ючись, пев­но, своєю ду­хов­ною та ду­шев­ною при­четністю до Май­ка Йо­ган­се­на (1895-1937, хто не знає)... Я спо­чат­ку не міг зме­ти­ку­ва­ти, як дя­дя Сєрьожа мо­же спокійно сприй­ма­ти такі речі, такі наїзди, але потім зга­дав, що він най­ліпший і пер­шок­лас­ний, що йо­му до­по­ма­гає за­ли­ша­ти­ся спокійним у та­ких си­ту­аціях йо­го дзен-буд­дизм, йо­го Рікша, Рек­ша та мат­ма­хум ра­зом узяті, йо­го Си­мо­рон та прос­то глузд, який при будь-яких обс­та­ви­нах за­ли­шається здо­ро­вим...

— То, Сєрьожа, ти не відповів, — за­тяг­ла зно­ву ста­ра кур­ва, моя ба­буш­ка, — ко­ли ми бу­де­мо де­ре­ба­ни­ти твої гроші...

— Ой, ма­дам, бо­юсь, що ніко­ли...

— Дядя, — зно­ву не ви­терпів я, — і ти бу­деш на­далі терпіти це зну­щан­ня!

— А я не терп­лю, — спокійно відповів дя­дя Сєрьожа, і пе­ре­хи­лив чар­ку з горілкою. Він має пра­во ви­пи­ти, то­му що во­на, горілка, бу­ла куп­ле­на на йо­го гроші.

Я не вит­ри­мав і, ска­зав­ши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.

Я блу­кав са­да­ми та по­ки­ну­ти­ми будівля­ми, я про­гу­лю­вав­ся, на­со­лод­жу­ючись ве­рес­не­вим со­неч­ком, яке під вечір усе ж та­ки по­ка­за­ло свої масні про­мені. Про­хо­дя­чи ста­рим єврей­ським кла­до­ви­щем, я по­ба­чив куп­ку го­тиків-ідіотиків, які го­тич­ним фо­то­апа­ра­том го­тич­но фо­тог­ра­фу­ва­ли се­бе го­тич­них. Я по­вертів указівним пальцем біля скроні, на що у ме­не по­летіли скру­чені до­лоні з ви­су­ну­ти­ми на пер­ший план го­тич­ни­ми се­редніми пальця­ми...

Я сидів на па­горбі, який штуч­но роз­та­шу­вав­ся ще за ра­дянських часів за кла­до­ви­щем. Він був на­си­па­ний спеціально, щоб во­да, що стіка­ла з кла­до­ви­ща, своїми сіоністськи­ми суміша­ми не от­ру­юва­ла лю­дей, що меш­ка­ли вни­зу, над річкою. Я сидів на то­му па­горбі й мірку­вав, що я, пев­но, вдав­ся у дя­дю Сєрьожу, а не в тур­бот­ли­ву ма­му чи во­ло­ха­то­го та­та, я внутрішнім зо­ром ди­вив­ся на прості речі своїми неп­рос­ти­ми внутрішніми очи­ма, я роз­мальову­вав чор­но-білі за­хо­ди сон­ця і тра­ву, у яку за­ну­рив стом­лені но­ги. Ме­не щось кли­ка­ло, щось штов­ха­ло упе­ред, до не­осяж­них країв, де, ма­буть, був і дя­дя Сєрьожа, і я зро­зумів, що маю бігти — впе­ред, ку­дись, моя ду­ша має вир­ва­тись на­зовні, поб­лу­ка­ти ти­ми світа­ми і по­вер­ну­ти­ся на­зад, до тіла... Я сту­пив один крок у бе­зод­ню і по­ко­тив­ся па­гор­бом до­ни­зу, на­би­ва­ючи синці об пеньки та по­ли­вальні труб­ки...

Додому я прий­шов уже май­же за­тем­на.

На ве­ранді сто­яла зас­му­че­на тур­бот­ли­ва ма­ма і ди­ви­лась на ме­не сум­ни­ми очи­ма.

— Що... що тра­пи­лось, — за­нер­ву­вав я.

— Твій дя­дя ви­явив­ся та­ким негідни­ком! Ми усі ду­же лю­би­ли йо­го, а він прос­то нап­лю­вав у наші сер­ця...

Я забіг у ха­ту, за­фут­бо­лив но­гою яко­гось (точ­но не на­шо­го) ко­та й за­летів до вітальні. Один із дядь бив но­га­ми мо­го (мо­го!) дя­дю Сєрьожу, а двоє інших ра­зом із моїм во­ло­ха­тим та­том ри­лись у дядьовій до­рожній сумці. Ба­буш­ка Не­оніла мовч­ки сиділа за сто­лом і жу­ва­ла торт...

Підлетівши до од­но­го з дядь, який бив МО­ГО, з кри­ка­ми «на­во­лоч», я з усієї си­ли ко­пит­нув йо­го у по­пе­рек, з чо­го той не­ви­раз­но ох­нув і сів на со­фу... Ро­зуміючи, що він ме­не не вда­рить, жбур­нув у нього не­ве­лич­ку ган­тель, яка поціли­ла йо­му прямісінько у го­ло­ву. Вис­ту­пи­ла кров, пря­му­ючи не­ве­лич­кою цівкою у нап­рям­ку ока. Ба­буш­ка від то­го ледь не по­да­ви­лась. Я підбіг до синіючо­го від по­бит­тя дяді Сєрьожі й ки­нув­ся йо­го обійма­ти...

— Я не дав ані копійки, — посміхнув­ся, до­ла­ючи біль, дя­дя Сєрьожа.

— Нічого, — ка­жу, — ми обов’язково піде­мо по шльондрах. Од­ра­зу після оду­жан­ня...

— Ні, — ти­хо про­мо­вив він, — за­ли­шай­ся з Ґалею, будь їй вірним... Во­на, нез­ва­жа­ючи на свою руськість, пев­но, доб­ра дівчи­на...

— Дуже, — зрадів я... — Ду­же!

— А гроші во­ни не знай­дуть... во­ни у ка­мері схо­ву на ва­шо­му місце­во­му, як і ри­нок, вок­залі...

Це бу­ли не ос­танні сло­ва мо­го дяді Сєрьожи, то­му що він оду­жав бук­вально че­рез тиж­день. Ми поїха­ли до нього у Львів і дов­го гу­ля­ли ба­би­нолітніми го­ди­на­ми й до самісінької ночі сиділи у за­тиш­них ка­фе­теріях...

Якби ж то...

Чим займався Фєдя у сімде­сяті, я, чес­но ка­жу­чи, і не знаю... Знаю ли­ше, що у се­ре­дині сімде­ся­тих він, май­же не­пи­ту­щий, за­пив. При­чо­му ніко­му не бу­ла відо­ма при­чи­на. Прадід прос­то про­ки­нув­ся од­ним прек­рас­ним со­няч­ним ран­ком, узяв у ру­ки пляш­ку і за­пив. Сильно, по­туж­но, ви­раз­но. При­чо­му цей ал­ко­гольний не­офіт бу­хав на­одинці, не підпус­ка­ючи до се­бе ніко­го. У той са­мий час вирішив він ви­ро­щу­ва­ти тро­ян­ди. На­ку­пив з де­ся­ток кни­жок про троянди. Ви­ро­щу­ван­ня і дог­ляд. І на своїй ділянці у чо­ти­ри сот­ки, яка при­ля­га­ла до бу­ди­ноч­ку, що в про­вул­ку Ло­мо­но­со­ва, 92, Фєдя роз­бив ро­зарій. Він бу­хав і ди­вив­ся на тро­ян­ди. Прос­то сидів у шез­лон­гу, дуд­лив во­дя­ру і спог­ля­дав за тим, як цвітуть тро­ян­ди, як роз­пус­ка­ються бу­то­ни, як ги­не тлінь під тю­тю­но­вою от­ру­тою... Так про­дов­жу­ва­ло­ся два ро­ки, по­ки од­но­го та­ко­го ж со­няч­но­го ран­ку він не про­ки­нув­ся і навіть не до­торк­нув­ся до пляш­ки. Тро­ян­ди зги­ну­ли, а прадід про­сох.

І ніхто, навіть ба­ба Шу­ра, не зна­ли, що са­ме спо­ну­ка­ло її чо­ловіка взя­ти­ся за пляш­ку і що спо­ну­ка­ло по­ки­ну­ти пит­тя... Але потім уже, після за­пою, ко­ли все­та­ки ви­па­дав час на якісь сімейні або прос­то дер­жавні свя­та, прадід міг доз­во­ли­ти собі ви­пи­ти грамів сто. Після чо­го він роз­ки­сав і вда­вав­ся у со­роміцькі роз­повіді про свою мо­лодість, де і з ким він при­да­вав­ся роз­пусті, ко­го ко­хав, а ко­го прос­то без­жально ви­ко­рис­то­ву­вав для за­до­во­лен­ня своїх плотських пот­реб. І це мені на­га­дує ме­не са­мо­го. Якось приїздив я до од­но­го з ук­раїнських міст, де не­на­ро­ком за­ко­хав­ся в од­ну дівчи­ну. Ну, бу­ває так... сам то­го не очікуєш, аж рап­том — хоп! — і все...

У нас там бу­ла не­ве­лич­ка ком­панія. Усі як один ху­дож­ни­ки і літе­ра­то­ри, аж, чес­но ка­жу­чи, нуд­но. В однієї дівчи­ни, яка бу­ла ро­дом з При­лук, у цьому місті був ба­га­тенький дя­деч­ко, який пре­зен­ту­вав їй трикімнат­ну обс­тав­ле­ну квар­тир­ку, де ми всі, яс­на річ, за­ви­са­ли. Я зу­пи­няв­ся в неї, ко­ли приїздив до цього міста. На лоджії у неї сто­яли два ве­ликі фо­телі. І завж­ди, ко­ли на­пи­вав­ся, я брав за ру­ку оту свою дівчи­ну, вмо­щу­вав її у фо­тель, сам сідав по­руч і роз­повідав їй про своїх ко­лишніх. Що цікаво, дівчині це ре­ально по­до­ба­лось, во­на ви­лов­лю­ва­ла якесь нез­ро­зуміле для ме­не за­до­во­лен­ня, свій власний, міщанський ма­зохізм. Од­нак це бу­ло не ду­же й час­то. По-пер­ше, це бу­ло в іншо­му місті, ку­ди я приїжджав, мож­ли­во, не ду­же рідко, але все ж та­ки приїжджав ту­ди, а не меш­кав там, а по-дру­ге, я май­же не п’ю. Як тоді, так і за­раз. Але, чес­но ка­жу­чи, бу­ває, зри­ва­юсь, видз­во­нюю од­но­го сво­го знай­омо­го, при­хильни­ка гур­ту ДДТ, твор­чості Май­ка На­умен­ка (май­же Йо­ган­сен) та Олек­санд­ра Баш­ла­чо­ва. Ми з ним на­пи­ваємось до сви­ня­чо­го ве­рес­ку, йде­мо на го­резвісний Май­дан у «тру­бу» й шу­каємо при­год на свої сра­ки. Мій знай­омий, ма­ючи не­аби­який шно­бель, по­важ­ною хо­дою роз­гу­лює «тру­бою» і єре­пе­нить, що він єврей, і, скіни, де ви по­хо­ва­лись. Але, за іронією долі, усі там­тешні скіни бо­ягу­зи, а на­ри­ва­ти­ся на двох п’яних ідіотів не всім кор­тить.

Хоча, бу­ває, все ж та­ки нариваємось ми, нас відду­хо­пе­лять так, що аж іскри із очей ле­тять. Але який це, зреш­тою, кай­фо­вий екст­рим? Як­що ну стра­шен­но хо­четься на­пи­ти­ся, а йо­го, я маю на увазі знай­омо­го, не­має вдо­ма чи він прос­то зай­ня­тий, я роб­лю собі такі інтелігентні по­си­деньки в «Купідоні» або ж у «Ба­буїні», ку­ди при­ход­жу, заз­да­легідь ви­пив­ши два слоїка пи­ва. У самій кав’ярні інтелігент­но вмо­щу­юсь, за­мов­ляю пи­ва, потім ще, ще... І ко­ли я ро­зумію, що для та­кої місци­ни маю ну вже ду­же неінтелігент­ний виг­ляд, я на всі гроші, що за­ли­ши­лись, на знак вип­рав­дан­ня, сим­волізу­ючи якесь бо­гем­не во­лочіння, ку­пую книж­ки... Ну ви­бач­те, вип­рав­до­ву­юсь я, ну та­кий от я, кур­ва, інтелігент...

Євген Плуж­ник. Єди­ний, ко­го я по­ва­жаю із МАР­Су, і, мож­ли­во, єди­ний із «розстріля­них», ким би за­хоп­лю­вав­ся до ос­танньої се­кун­ди сво­го нікчем­но­го жит­тя, як­би не га­ря­ча прист­расть до російської літе­ра­ту­ри, у якій од­на Цвєтаєва з Ма­яковським пе­рек­ри­ва­ють всю ук­раїнську літе­ра­ту­ру від Ско­во­ро­ди з Кот­ля­ревським до Дра­ча з Олійни­ком. Чи нє, не пе­рек­ри­ва­ють? Ну тоді до­да­мо до них Ан­тон Па­ли­ча... Все, тру­ба ук­раїнській літе­ра­турі...

Повернімося до Плуж­ни­ка. Євген Плуж­ник (1898-1936), яко­го прадід Фєдя на­зи­вав ту­бер­кульозним кло­уном, зви­чай­но ж є вже ну над­то не­ор­ди­нар­ною пос­тат­тю для ук­раїнської літе­ра­ту­ри. Си­ла­ми у такій не­ор­ди­нар­ності з Плуж­ни­ком мог­ла поміря­тись хіба що Ле­ся Ук­раїнка, яка до «розстріля­них» має та­ке ж відно­шен­ня, як і я. Дід Во­ло, який не за­хоп­лю­вав­ся нічим, окрім істо­рич­них ро­манів, усе ж не поділяв точ­ки зо­ру сво­го батька, а од­но­го ра­зу во­ни навіть по­би­ли­ся. Це бу­ло тоді, ко­ли Фєді бу­ло вже сімде­сят, а са­ме у 84-му році. З-за кор­до­ну до їхнього сімей­ст­ва на Ло­мо­но­со­ва, 92, пот­ра­пи­ла ціка­ва книж­ка, точніше, не книж­ка, а добірка ча­со­писів, узя­тих у мідну палітур­ку. Це бу­ли ка­надійські ча­со­пи­си, які ви­пус­ка­ла там­теш­ня діаспо­ра. Да­ту­ва­ли­ся жур­на­ли 56-м ро­ком. Дру­ку­ва­ли там пе­ре­важ­но «розстріля­них» та яки­хось гра­фо­манів, які, мож­ли­во, на­ро­ди­ли­ся вже там, у Ка­наді. Се­ред ба­гатьох прізвищ по­етів, яких прадід Фєдя знав навіть осо­бис­то, бу­ло прізви­ще Плуж­ни­ка, яке для діда Во­ло ста­ло відкрит­тям. Са­ме тоді й відбу­ла­ся бійка між от­цамі і дєтьмі...

Чесно ка­жу­чи, за­раз я сприй­маю цю бійку де­що не­од­ноз­нач­но. Зро­зумійте пра­вильно, як­би бійка відбу­лась че­рез, скажімо, Ти­чи­ну або Сту­са, я б навіть і не зга­дав, а тут — Плуж­ник, який, як бу­ло на­ве­де­но ви­ще, є ніким іншим, як моїм улюб­лен­цем. За­га­лом, це не має ніко­го ціка­ви­ти, окрім ме­не, то­му що Плуж­ник — мій і більш нічий, це по-пер­ше, а по-дру­ге, че­рез півро­ку після бійки на­ро­див­ся я.

Залишилося у ме­не всього три світли­ни, де я сид­жу у Фєді на ру­ках. Сприй­няв Фєдя моє на­род­жен­ня якось про­хо­лод­но, навіть май­же не до­дав зна­чен­ня моєму ви­луп­лю­ван­ню...

— Та біс йо­го знає, — ска­зав прадід, довідав­шись про моє на­род­жен­ня.

І справді, йо­му бу­ло аб­со­лют­но нач­ха­ти на ме­не, на мо­го во­ло­ха­то­го та­та, сво­го ону­ка, на сво­го си­на, мо­го діда, на свою дру­жи­ну ба­бу Шу­ру, а тим більше на мою тур­бот­ли­ву ма­му й усіх її ро­дичів...

Дід ла­мав­ся, як ма­ленька ди­ти­на, ко­ли йо­го поп­ро­си­ли сфо­тог­ра­фу­ва­ти­ся зі своїм пер­шим прав­ну­ком, то­му що дру­го­го прав­ну­ка він так і не до­че­кав­ся...

Помер дід у 88-му, ко­ли мені бу­ло три роч­ки. Після йо­го смерті мені за­ли­шив­ся не­ве­лич­кий спа­док. А са­ме — ті ка­надійські ча­со­пи­си, йо­го офіцерський кор­тик та дру­ко­вані на ма­шинці з літе­рою «у», яка за­па­да­ла, тво­ри Сав­чен­ка, За­гу­ла, Зе­ро­ва, Фи­ли­по­ви­ча та Осьмач­ки...

На мо­гилі у нього я був двічі. Пер­ший раз — навіть не пам’ятаю ко­ли, а дру­гий — не­на­ро­ком у 2002-му, ко­ли хо­вав сво­го дру­га. Я йшов кла­до­ви­щем, спо­ри­ше­вою сте­жи­ною, зби­рав­ся їха­ти до­до­му. Тро­хи п’яний, розх­рис­та­ний і не­щас­ний, аж рап­том моєму оку згледілось знай­оме прізви­ще. Моє прізви­ще.

Я підійшов до до­сить охай­ної мо­гил­ки, пев­но, дід Во­ло дог­ля­дає її, по­ду­мав я, сів на ослін з потріска­ною зе­ле­ною фар­бою й за­го­во­рив із ним про вічне...

Я мов­чав на йо­го за­пи­тан­ня, а він на мої...

Того дня я ку­пив собі альбом Еміне­ма «Зе Емінем Шоу», який я слу­хав усю нас­туп­ну ніч... Слу­хав і слу­хав, і не знаю чо­му, я слу­хав са­ме Еміне­ма, яко­го, чес­но ка­жу­чи, і терпіти не мо­жу... Прос­то слу­хав... Бо він чи­тав про злих нігерів, а злі ніге­ри — то бу­ло єди­не, що мог­ло ме­не вря­ту­ва­ти...

Розділ другий. Зигзаг

Це жінки і діти, це діти, які вже бу­ли жінка­ми, і жінки, які ще бу­ли дітьми, це дяді і юна­ки, хлоп­чи­ки і дідусі — це всі, ко­го мож­на пош­ко­ди­ти фізич­но...

Звичайні лю­ди, зви­чай­ні ми­ря­ни, яких я зустрічаю чи не щод­ня. Не щод­ня, а са­ме «чи», бо ж як­би без «чи», то бу­ло б прос­то щод­ня, оскільки іноді я, кри­ча­чи «за­лиш­те ме­не у спо­кої і дай­те спокійно по­мер­ти», за­ли­ша­юсь вдо­ма на цілий день, че­каю смерті, відна­ход­жу той потрібний мені спокій і, зреш­тою, зай­ма­юся та­кою нев­дяч­ною спра­вою, як са­мопізнан­ня та са­мо­усвідом­лен­ня, то не маю змо­ги ба­чи­ти цих зви­чай­них лю­дей щод­ня.

Отже, хто там у нас? Жінки, діти? Нє, пев­но, поч­ну з чо­гось звер­ха­бо ж знизт­ривіально­го, але це див­ля­чись з яко­го бо­ку гля­ну­ти...

Ми з ним нав­ча­лись в одній групі у ви­що­му нав­чально­му зак­ладі, який, чес­но ка­жу­чи, мав не най­ліпшу ре­пу­тацію се­ред освітян різно­го рівня. Ми з ним нав­ча­лась. В одній групі. Зва­ли йо­го, здається, Рус­лан. Був він до­сить прос­тим. Як двері. Або, як ка­жуть у нас, аби не об­ра­зи­ти, ду­ра­чок. Мож­ли­во, не та­кий вже ду­ра­чок, а як би пра­вильно вис­ло­ви­тись, щоб са­ме підійшло без вся­ких там тлу­мач­них ек­зис­тенціальних фішок... Ко­рот­ше, він на­ро­див­ся у селі, і проз­ва­ти йо­го мож­на «та­кий, як усі». До­сить мов­чаз­ний, в міру без­дум­ний, без усіля­ких ви­падів у істе­ричні па­рок­сиз­ми та без влас­но­го внутрішнього ґрун­ту, бу­до­ва­но­го на ще у ди­тинстві зак­ла­де­них па­лях... Ним ніхто не зай­мав­ся, і то­му він бу­хав. Три­мав­ся де­що відсто­ро­не­ним від усієї гру­пи, як, влас­не, і я. Тільки нас різни­ло те, що мені гру­па бу­ла не ціка­ва, а він, нав­па­ки, був неціка­вий групі. Іноді ми на пе­рер­вах ра­зом сиділи в сос­новій альтанці й ку­ри­ли. Ми, до речі, єдині, хто вжи­вав тю­тюн у нашій групі, а він був єди­ний, хто бу­хав во­дя­ру. Рус­ла­ну завж­ди не бу­ло що за­пи­та­ти в ме­не, він і не знав, що пи­та­ти, він і гад­ки не мав, що я хо­чу, щоб він щось за­пи­тав. Од­но­го ра­зу я прий­шов не у ке­дах, а у че­ре­ви­ках, синіх мар­тен­сах.

— О, — ка­же він, — ти сьогодні у бри­ке­тах?

Це бу­ло пер­ше йо­го змістов­не пи­тан­ня, як­що не зва­жа­ти на такі пи­тан­ня, як чи є у ме­не конс­пект (звідки?) або папірос­ка.

— Ага, — відповів я.

Був я, зви­чай­но, тро­хи зди­во­ва­ний та­ким виз­на­чен­ням мар­тенсів. Ми пос­то­яли, по­ку­ри­ли і розійшлись. На нас­тупній парі у Рус­ла­на був підне­се­ний настрій, невідо­мо чим вик­ли­ка­ний, мож­ли­во, навіть тим, що він знай­шов зі мною спільну мо­ву. Ну так, справді (а чи справді?), у ме­не «бри­ке­ти», і він, мож­ли­во, був упев­не­ний на якусь там кількість відсотків, що я ті мар­тен­си са­ме так і на­зи­ваю... Ко­рот­ше, на парі він мені підморг­нув, що ма­ло оз­на­ча­ти наш із ним нег­лас­ний со­юз, який му­сив ма­ти про­дов­жен­ня. Цю лекцію пе­ре­ро­би­ли в який­сь нез­баг­нен­ний цирк. Ко­рот­ше, мо­ло­да про­су­ну­та вик­ла­дач­ка, що ве­ла па­ри на євро­пей­ський лад, про­во­ди­ла з на­ми, зас­то­со­ву­ючи прак­ти­ку Мо­ре­но, рольові ігри та вся­ку іншу мішу­ру. Ко­жен мав при­го­ту­ва­ти свою історію, яку ми всі ма­ли обігра­ти, розт­лу­ма­чи­ти, зро­би­ти певні вис­нов­ки й пов­си­ра­ти­ся... Я да­ле­ко не хо­див: узяв од­не з оповідань На­бо­ко­ва. «Брит­ва».

— Отже, — про­дов­жую я, — я б то­го чекіста взяв та тою брит­вою по гор­лу «чік» — і все...

— Ну не мож­на ж так, — ка­же викладач, — це ж, ви­бач­те, зло­чин, тобі тре­ба пра­вильно обігра­ти цю си­ту­ацію, щоб усі за­ли­ши­лись щас­ливі.

— Це, — ка­жу, — тільки у голлівудських фільмах усі за­ли­ша­ються щас­ливі, а у ме­не бу­де «чік» по гор­лу брит­вою — і в ко­ло­дязь...

— Правильно! — рап­том зак­ри­чав Рус­лан, чим усіх пос­та­вив у нез­руч­не ста­но­ви­ще. — Я б спо­чат­ку з дру­зя­ми підка­ра­улив, вло­мив би йо­му конк­рет­но, а вже потім «чік», ге?

Він по­чав мені підмор­гу­ва­ти все частіше — йо­го не­ве­личкі по­рожні оче­нят­ка відкри­ва­ли мені усі не­осяжні прос­то­ри пам­пасів, — відчу­ва­ючи, пев­но, не­аби­який пієтет до ме­не, очіку­ючи до се­бе то­го ж по­чут­тя і від моєї пер­со­ни. Він вип­роміню­вав усю свою доб­ро­ту, яка бу­ла за двад­ця­тилітній період на­ко­пи­че­на й не­ви­ко­рис­та­на, усі свої енер­ге­тичні про­мені зич­ли­вості й теп­ла він по­си­лав до ме­не і, ма­буть же ж, та­ки відчу­вав те са­ме...

Після то­го я не знав, ку­ди діти­ся від нього. Він на­зи­вав ме­не не прос­то Чех, як заз­ви­чай на­зи­ва­ють ме­не усі, а на­зи­вав ме­не Чех-Че­ред­ник, дзво­нив мені й пи­тав, ко­ли ж ми на­решті по­бу­хаємо з ним та йо­го дру­зя­ми, ку­пу­вав мені ка­ву й при­го­щав ци­гар­ка­ми, на­зи­вав мої мар­тен­си вже не тільки «бри­ке­та­ми», але і «бразіла­ми», «бу­хар­ка­ми», «штир­га­на­ми» і кож­но­го ра­зу посміхав­ся, вип­роміню­ючи усю свою лю­бов і при­на­лежність до іншої, більш по­важ­ної і са­но­ви­тої кас­ти, ди­фе­ренціацію яких він сам собі ви­га­дав. Те­пер він один із них, із тих, які три­ма­ють за бо­ро­ду цей світ, він те­пер та­кий же, як і я, один із нас (із ме­не), у нього те­пер все має вий­ти як­най­кра­ще, він до­сяг­не у цьому житті усього... і все зав­дя­ки при­на­леж­ності до тієї (моєї) кас­ти. І всі ба­чи­ти­муть у ньому од­но­го з ме­не, усі відчу­ва­ти­муть бо­жий до­торк на йо­го чолі... То­му що він не прос­то Рус­лан із се­ла Лу­каші, де, за на­род­ною при­каз­кою, мож­на на­дер­тись від душі, він те­пер су­пер, ме­га, гіпер...

Я й не за­пе­ре­чу­вав... не­хай собі...