Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження 4 страница

— Ти граєш у ша­хи? — пи­та­юсь я у неї, пе­ред­ба­ча­ючи за­пе­реч­ну відповідь.

— Граю, — ди­вує во­на ме­не, — дя­дя Во­ва ме­не нав­чив.

Ну, ду­маю, мо­ло­дець цей дя­дя Во­ва, і хоч як не міфічно він для ме­не уяв­ляється, все ж мо­ло­дець, що нав­чив трирічну ди­ти­ну гра­ти у ша­хи.

— Розставляй фігу­ри, — ка­жу я. — Умієш?

— Умію, — ка­же во­на і по­чи­нає розс­тав­ля­ти фігу­ри з по­мил­кою на фер­зю й ко­ро­лю.

— Ферзь, — ка­жу, — лю­бить свій колір. Ба­чиш, у те­бе чор­ний колір, зна­чить, став ось цю фігу­ру на чор­ну клітин­ку.

Ладью вона називала ту­рою, що вик­ли­ка­ло у ме­не де­яке роз­ча­ру­ван­ня у дяді Вові. Я по­яс­нив, що навіть ук­раїнською ладья має за­ли­ша­ти­ся ладьйою.

— А ще потрібна трав­ка для сло­ників, — ка­же Лєра, діста­ючи якісь про­зорі камінчи­ки. — Це — трав­ка. Сло­ни­ки і коні люб­лять трав­ку.

То був ос­танній сту­сан у по­ти­ли­цю. Я зро­зумів неп­ра­вильність своєї стра­тегії що­до ви­хо­ван­ня дітей. Їм не­одмінно має бу­ти ціка­во, а я су­хо роз­ка­зую, що ту­ра насп­равді ладья, а ферзі люб­лять свій колір. А їм он як: потрібна і трав­ка, і зай­чи­ки-пост­ри­бай­чи­ки, і цу­це­нят­ка­вед­ме­ди­ки, і хто до нас прий­шов у гості? Це ли­сич­ка­сест­рич­ка...

Коли ми розс­та­ви­ли фігу­ри, Лєра по­ча­ла ледь не істе­рич­но ви­ма­га­ти не­гай­но на­го­ду­ва­ти ко­ня­чок та сло­ників. Ко­ли вівці бу­ли цілі, а вов­ки, себ­то сло­ни­ки, ситі, во­на ска­за­ла:

— Давай ще раз.

— Тобто? — не зро­зумів я.

— Давай ще раз зіграємо.

— Лєра, — ка­жу, — так я ж ще навіть пер­шо­го хо­ду не зро­бив.

Вона так і не збаг­ну­ла, що я ска­зав, во­на роз­ки­да­ла фігу­ри й по­ча­ла за­но­во їх розс­тав­ля­ти. Тоді вже я зро­зумів, що гра у ша­хи по­ля­гає у роз­та­шу­ванні фігур по своїх місцях і го­ду­ванні сло­ників та ко­ня­чок. Так ми з нею зігра­ли партій з де­сять. Зви­чай­но я на­ма­гав­ся її нав­чи­ти пе­ре­су­ва­ти­ся ти­ми сло­ни­ка­ми дош­кою, роз’ясню­вав, що ко­няч­ка хо­дить літе­рою «г», але во­на, ко­няч­ка, пе­ре­су­ва­лась у неї то літе­рою «г», то літе­рою «п»... за­га­лом нічо­го путнього з цього не вий­шло...

І ми по­ча­ли зай­ма­ти­ся ліплен­ням з плас­тиліну. Я ліпив чо­ловічків і зіроч­ки, а во­на — м’яла плас­тилін...

І все ма­ло бу­ти без­до­ган­но, ми за­хо­пи­ли­ся од­не од­ним, я на­ма­гав­ся яко­мо­га більше її нав­чи­ти, по­ка­за­ти са­мо­му собі свої батьківські здібності, свій хист до ви­хо­ван­ня дітей, але прий­шли її справжні батьки. Ди­ва­ку­ва­та ма­ти, ре­дак­тор якоїсь га­зе­ти, та глад­кий та­то, який мав влас­ну ауди­торську ком­панію, яка все більше і більше вла­зи­ла у бор­ги і ма­ла зап­ла­ти­ти моєму дру­гові сто баксів, але ніяк не мог­ла зап­ла­ти­ти, від чо­го і я, і мій друг стра­шен­но злос­ти­ли­ся.

Вони прий­шли і заб­ра­ли у ме­не мою Лєру, мою квітку, мою при­надність, мою ди­ти­ну...

Вони су­ну­ли мені якісь гроші та ман­да­ри­ни, ґреч­но об­хо­ди­лись зі мною, ко­ли я одя­гав­ся, цілу­ва­ли свою не­наг­ляд­ну Лєру, а я роз­губ­ле­но ди­вив­ся у Лєрині круглі нез­баг­ненні очі, які на­пов­ни­ли­ся во­ло­гою й зро­зумів, що мої очі так са­мо на­мок­ли.

— Мама, — ска­за­ла Лєра, — а да­вай ты с па­пой опять ку­да-то уй­дешь и ос­та­вишь ме­ня с Ар­те­мом.

І це для ме­не бу­ло най­більшою на­го­ро­дою: і ці сплюс­нуті у ки­шені мо­го пальта ман­да­ри­ни, і ті скількись-там гри­вень, які я навіть не по­ра­ху­вав, і ці круглі нез­баг­ненні очі, і ті мої но­венькі кон­вер­си, і глад­кий до неп­рис­той­ності та­то — все зміша­ло­ся в од­ну цілу зім’яту па­пе­ро­ву ку­лю, якій ви­па­ла до­ля бу­ти за­ки­ну­тою в мою ду­шу, у моє ко­лишнє щас­тя. І заздрість роз’їда­ла ме­не усього, то­му що до цього я, пев­но, ще ні ра­зу не зазд­рив так посп­равжньому, так по-до­рос­ло­му, з гірко­тою, з по­чут­тям...

І я зга­дав сло­ва Бо­га, який ка­зав, що ра­но їй пи­ти. І мені так бо­ля­че стис­ло у гру­дях, що во­на, Лєра, пи­ти­ме і па­ли­ти­ме ци­гар­ки, ла­яти­меться й зай­ма­ти­меться сек­сом, бре­ха­ти­ме й крас­ти­ме. Хоч раз, але все це спро­бує...

І за­хотіло­ся відібра­ти у, в прин­ципі, по­ряд­них батьків мою трирічну дівчин­ку і три­ма­ти її на лан­цю­гу до ско­ну, до зсу­нен­ня світів або ж до скле­ро­зу...

Нічого страш­но­го, все ми­не. Ме­не. Ме­не об­ра­зив мій друг. Він був солістом ре­персько­го гур­ту «На Відміну Від». Од­но­го ра­зу. Смер­тельно. При­чо­му сам не усвідом­лю­вав, що ка­зав.

— У те­бе не­має культу­ри, — ска­зав він, — не­має.

Він слу­хав реп.

— Немає культу­ри, — ска­зав він ще раз, і я, об­ра­же­ний, пішов слу­ха­ти грьоба­не тех­но.

— Я письмен­ник, — ка­зав я.

— Ти гівно, — ка­зав мені мій друг. — Ту­пак фо­ре­ва!

Пішов він, по­ду­мав я.

— Пішов ти, — ска­зав мені мій друг. Прос­то ска­зав.

З ніхуя.

— Ніхуя, — ска­зав я і пішов об­ра­жа­ти­ся на нього. Ма­буть, я бу­ду об­ра­жа­ти­ся на нього до кінця своїх днів.

Він виміняв ме­не на свій грьоба­ний, май­же та­кий грьоба­ний, як і тех­но, хіп-хоп. Я хотів пла­ка­ти, він ме­не не­на­видів.

— За що? — спи­тав я йо­го.

— За хіп-хоп.

За грьоба­ний хіп-хоп, по­ду­мав я. Я ве­ду до то­го, бра­те, що та­лант не спізди­ти і не прид­ба­ти.

Я по­ва­жаю хіп-хоп, ро­зуміюсь у ньому, але то все фігня: для нього те все не має значення, він прос­то фа­на­тик, який, зреш­тою, не відрізняється нічим від тих бап­тистів чи єговістів. Він відвер­то не ро­зумів ме­не, вва­жа­ючи моє за­хоп­лен­ня літе­ра­ту­рою якимсь на­ду­ма­ним, нездійснен­ним, не­обґрун­то­ва­ним про­ек­том, ту­по­ри­лою ідеєю фікс мо­го ту­по­ри­ло­го жит­тя. Він, за­цик­ле­ний на влас­но­му соліпсизмі, на своєму его­цент­ризмі, на розділенні світу на дві нерівноп­равні час­ти­ни — реп та су­ки. Спо­чат­ку я спе­ре­чав­ся, до­во­див свою пра­во­ту, бла­гав не об­си­ра­ти літе­ра­ту­ру та джаз, не кри­ти ма­том мій внутрішній світ, не псу­ва­ти моє «я», яке, нез­ва­жа­ючи ні на що, теж існує, але потім просто мах­нув на все ру­кою, об­ра­зив­ся і пішов слу­ха­ти тех­но, яке насп­равді не­на­вид­жу...

Але все це не так уже й суттєво, як не­суттєво те, що моє на­чеб­то одк­ро­вен­ня пе­ре­рос­тає у сповідь об­ра­же­но­го на весь білий, то­му що він не здається та­ким білим, світ чо­тир­над­ця­тирічно­го юна­ка, у сен­ти­мен­тальний трюїзм, в ал­ко­гольний фарс, як­що хо­че­те, то­му що все відбу­ва­ло­ся на п’яну го­ло­ву і ми тоді ледь не по­би­ли­ся. Але за­раз я з ним не хо­чу ма­ти нічо­го спільно­го, як май­же нічо­го спільно­го не ма­ють джаз, реп та літе­ра­ту­ра, хоч як би їх не поєдну­ва­ли зух­валі ша­ну­вальни­ки ек­лек­ти­ки. Не­хай усе це за­ли­шиться для віджи­лих по­колінь, тим­ча­со­вих му­сульман, на­ка­ча­них фільтро­ва­ним пи­вом філа­телістів, нумізматів, філу­меністів, філо­фоністів та аг­ре­сив­них лівих, які, як відо­мо, у ме­не не вик­ли­ка­ють жод­них емоцій, але є у ме­не один знай­омий, який має відно­шен­ня до усіх пе­ре­ра­хо­ва­них ви­ще. Звуть цього од­но­го знай­омо­го Валєра. Валєра був ма­леньким зби­ра­чем усього, що мож­на бу­ло зби­ра­ти, він був борж­ни­ком усіх, ко­го тільки мож­на, а ко­го не мож­на — теж був. Борж­ни­ком. Ма­ма Валєри пра­цю­ва­ла на мо­ло­ко­за­воді.

— Молочниця, — відповідав Валєра, ко­ли йо­го пи­та­ли ким пра­цює йо­го ма­ма.

— Це ж хво­ро­ба, — ди­ву­ва­ли­ся всі.

— Ні, — ка­зав Валєра, — це — ма­ма.

Мама при­би­ра­ла це­хові приміщен­ня й іноді кра­ла мо­ро­зи­во для Валєри, але Валєра не їв мо­ро­зи­ва, то­му що він йо­го виміню­вав на те, що мож­на бу­ло зби­ра­ти.

Було у нього троє друзів. Андрій, Іван і Ро­ма. Андрій був най­ро­зумнішим, і йо­го пиз­див Іван, який був най­сильніший, але не най­тупіший. Ро­ма теж не був най­тупішим, то­му що най­тупішим був сам Валєра. Ро­ма був прос­тим гопніком. Він роз­во­див усіх і вся. Він за­хо­див до комп’ютер­ної ігро­те­ки, а ви­хо­див із клавіату­рою та му­зич­ни­ми ко­лон­ка­ми, потім при­муд­ряв­ся про­да­ти ті ко­лон­ки по­пе­редньому влас­ни­ку втри­до­ро­га, при­чо­му так, що по­пе­редній влас­ник так і не от­ри­му­вав то­вар. Ро­ма і друзів своїх роз­во­див. Усіх, крім Іва­на, то­му що Іван (ідо­ли па­дуть!) був най­сильнішим, і крім Андрія, то­му що Андрій був най­ро­зумнішим.

У Валєри, окрім ко­лекціону­ван­ня, бу­ла ще од­на прист­расть — пе­тар­ди. Він сіри­ми провінційни­ми ве­чо­ра­ми прив’язу­вав пе­тар­ди до сол­да­тиків, а потім підри­вав їх. Підпа­лю­вав він їх од­но­ра­зо­вою за­пальнич­кою, яку мож­на прид­ба­ти в будь-яко­му кіоску за трид­цять п’ять копійок. Але од­но­го ра­зу ця за­пальнич­ка ка­таст­рофічно для нього зла­ма­ла­ся.

— Відремонтуй мені, — ка­же Валєра Ромі, — за­пальнич­ку, я зап­ла­чу. Мені ж бо тре­ба солдатиків підри­ва­ти.

— Гаразд, — ка­же Ро­ма.

Рома за­пальнич­ку відре­мон­ту­вав.

— З те­бе грив­ня.

— Добре, — по­год­жується Валєра.

— Ти шо, ду­рак, — ка­же ро­зум­ний Андрій, — са­ма за­пальнич­ка кош­тує не більше п’ятде­ся­ти копійок, а ти за ре­монт даєш грив­ню.

— Спокійно, — діло­ви­то відка­зує Валєра, — це наші чо­ловічі спра­ви.

— Ладно, — ка­же Андрій.

У Валєри гривні не бу­ло, і це не ду­же по­до­ба­ло­ся Ромі, то­му що Ро­ма був гопніком, а Валєра був най­тупішим.

— Віддавай мою грив­ню, — нер­вує Ро­ма.

— Завтра, — ка­же Валєра.

— Завтра не відда­си — пос­тав­лю на счьотчік.

Валєра, звісно, завт­ра не віддав, то­му що сім’я пе­ре­жи­ва­ла не най­кра­щий період, а як­що у ма­ми не­має гро­шей, то у діда Жо­ри — тим па­че, то­му на­завт­ра Валєра був ви­нен уже грив­ню п’ятде­сят. Грив­ню п’ятде­сят відда­ти важ­че ніж грив­ню, а як­що у сім’ї кри­за, то рідко ко­ли бу­ває, що ця кри­за три­ває день-два. То­му че­рез де­який час Ро­ма ви­ма­гав двад­цять гри­вень.

Він спокійно за­хо­див у двір до Валєри і швид­ко вигрібав звідти весь алюміній, по­рожні пляш­ки, папір — за­га­лом все, що мож­на про­да­ти. За це він тро­хи змен­шу­вав борг, але той все од­но нев­пин­но зрос­тав. Ко­ли Валєра вже був ви­нен трид­цять гри­вень, ма­ма от­ри­ма­ла зарп­ла­ту, і її люб­ля­чий син без­це­ре­мон­но спиз­див у неї трид­цять гри­вень для по­га­шен­ня бор­гу, але для Валєри трид­цять гри­вень бу­ли над­то ве­ликі гроші, з яки­ми роз­лу­ча­ти­ся не ду­же й кортіло, од­ним сло­вом, па­ца­на за­да­ви­ла жа­ба. Він на ті гроші ку­пив собі ко­ли, фан­ти, снікерсів та марсів, жу­вальних гу­мок та якісь знач­ки у хлоп­ця з па­ра­лельно­го кла­су. На цей не­обач­ний крок зі сто­ро­ни Валєри Ро­ма відре­агу­вав до­волі справедливо. Пос­та­вив па­ру синців. Ма­ма Валєри теж відре­агу­ва­ла на це до­сить спра­вед­ли­во. На­пи­са­ла за­яву дільнич­но­му. Ро­ма Валєру вже не бив, але борг ви­ма­га­ти не пе­рес­тав.

— Ти мені ще ви­нен, — ска­зав він.

— Я знаю, — ска­зав Валєра і побіг до хлопців із гур­то­жит­ку по­зи­ча­ти п’ятде­сят гри­вень. Хлопці з об­ща­ги по­го­ди­лись да­ти ті гроші за умо­ви, що він по­вер­не їх до по­неділка, а як­що він не по­вер­не, то бу­дуть кра­па­ти відсот­ки, зви­чай­но менші, ніж у Ро­ми, але теж прис­той­ні. Хлопці з гур­то­жит­ку, який сла­вив­ся ан­ти­санітарією та май­же без­кош­тов­ни­ми тьолка­ми, бу­ли впев­нені, що Валєра ті гроші не по­вер­не, то­му і по­зи­чи­ли, щоб тро­хи підза­ро­би­ти. Для Валєри ця су­ма ви­яви­ла­ся ще більшою, ніж трид­цять гри­вень, то­му він вирішив по­ло­ви­ну відда­ти Ромі, а по­ло­ви­ну вит­ра­ти­ти. На двад­цять п’ять гри­вень він ку­пив собі зовсім не­потрібних ре­чей, та­ких як бу­дильник, ма­ленький за­мо­чок для са­мо­роб­но­го сей­фу, жу­вальних гу­мок і три го­ди­ни у комп’ютерній ігро­теці. Інші двад­цять п’ять гри­вень він віддав Іва­ну, щоб той пе­ре­дав їх Ромі. Іван ку­пив но­ву фа­ру на пе­ре­док і книж­ку з ге­ометрії.

Паралельно з чо­ловічи­ми спра­ва­ми, які ве­ли­ся з об­щагівця­ми й Ро­мою, у Валєри бу­ли ще не менш чо­ловічі спра­ви в класі. Щоб за­во­юва­ти ша­ну се­ред од­нок­лас­ників, Валєра пос­ту­пав та­ким чи­ном. Він брав у всіх у борг, обіця­ючи при­нес­ти у два ра­зи більше. Па­ца­ни охо­че да­ва­ли, то­му що сто відсотків до­бо­вих їм не про­по­ну­вав жо­ден банк. Валєра про­по­ну­вав. За це йо­го ніхто не бив по го­лові.

Коли йо­го борг од­нок­лас­ни­кам у сумі зріс до двох­сот гри­вень, ав­то­ри­тет Валєри де­що впав, а хлопці вже хотіли йо­го би­ти по го­лові. Тоді він, по­ки не бу­ло ма­ми-мо­лоч­ниці вдо­ма, зап­ро­сив їх до се­бе до­до­му, зап­ро­по­ну­вав­ши взя­ти все, що їм спо­до­бається се­ред влас­них ре­чей, по­пе­редньо за­хо­вав­ши всі свої ко­лекції на го­ри­ще. Ко­ли хлопці прий­шли до Валєри, во­ни знай­шли там Ро­му, який за­би­рав у діда Жо­ри алюмінієвий ціпок.

— Привіт, па­ца­ни, — ска­зав Ро­ма.

— Привіт, Ро­ма, — ска­за­ли па­ца­ни, і ко­жен брав­ся за свою спра­ву.

У Валєри нічо­го цінно­го, крім ко­лекції жур­налів «Фут­бол» та «Мир і спецс­луж­би» не знай­шлось, то­му од­нок­лас­ни­ки, вже жал­ку­ючи, що по­го­ди­лись на та­ку уго­ду, розділи­ли між со­бою жур­на­ли і поп­лен­та­лись пи­ти пи­во до па­цанів із об­ща­ги, яким Валєра був ви­нен тро­хи мен­ше двох­сот гри­вень.

Одного ра­зу Валєру відвідав йо­го вуй­ко, який по­да­ру­вав йо­му клас­ну кєпку з на­пи­сом «sex» і джин­со­вий кос­тюм. Поїхав вуй­ко від Валєри і від своєї сест­ри-мо­лоч­ниці з ко­лекцією мо­нет, яку Валєра ду­мав про­да­ти років так че­рез де­сять і ку­пи­ти собі лам­борд­жині д’ябло, про яке мріяв тоді чи не ко­жен юнак. Кєпка з на­пи­сом «sex» і кос­тюм ду­же спо­до­ба­лись Ромі. Валєра відвер­то по­го­во­рив із ма­мою, яка да­ла зго­ду тільки на кос­тюм. Ро­ма у но­во­му кос­тюмі роз­гу­лю­вав рай­оном і бігав до май­же без­кош­тов­них тьолок з об­ща­ги, яка, окрім цього, сла­ви­лась своєю ан­ти­санітарією, а Валєра був ви­нен ли­ше па­ца­нам із об­ща­ги.

Одного вес­ня­но­го ве­чо­ра Валєра, оми­на­ючи страшні те­ри­торії гур­то­жит­ку, кро­ку­вав до гаст­ро­но­му. Йо­го наз­дог­нав при­ща­вий юнак, який наз­вав­ся Павліком.

— Привіт, — ска­зав юнак, — я Павлік.

— Валєра, — прос­тяг­нув ру­ку Валєра.

Павлік дов­го роз­повідав, що він знає усіх па­цанів із гур­то­жит­ку і що він най­крутіший у своєму рай­оні на ву­лиці Ва­тутіна.

Той Павлік дійсно був гопніком і до­сить ро­зум­ним, на відміну від Ро­ми. Зреш­тою, на те він і Павлік, щоб бу­ти ро­зумнішим за Ро­му.

Павлік од­ра­зу втер­ся в довіру. Валєра од­ра­зу пос­вя­тив Павліка у свої друзі, по­ка­зав, де зна­хо­диться ма­ми­не зо­ло­то, де ле­жить ключ від ха­ти, і по­да­ру­вав йо­му свою кєпку з на­пи­сом «sex», за що Павлік пе­ре­го­во­рив з па­ца­на­ми з об­ща­ги, і ска­зав Валєрі:

— Борг мо­жеш по­ки що не відда­ва­ти. Во­ни по­че­ка­ють, счьотчік вимк­ну­то.

— Дякую тобі, Павлік, — зрадів Валєра.

Павлік дійсно зма­ху­вав на до­сить приємно­го, доб­ро­го хлоп­ця. Але од­но­го ра­зу ма­ма не знай­шла сво­го зо­ло­та, а на­томість знай­шла кєпку з на­пи­сом «sex», яка на­ле­жа­ла Павліку, яку йо­му подарував Валєра. Кєпка з на­пи­сом «sex» ле­жа­ла на ве­ранді.

Павліка ба­чи­ли одяг­не­ним у все но­веньке. Він ку­рив «пар­ла­мент».

Але Павлік ви­явив­ся не та­ким ро­зум­ним, то­му що кєпку з на­пи­сом «sex» він усе ж та­ки за­був на ве­ранді Валєри­но­го бу­дин­ку. Дільнич­ний од­ра­зу зре­агу­вав на за­яву ма­ми-мо­лоч­ниці і взяв Ро­му під арешт, але, прот­ри­мав­ши йо­го дві до­би у мав­пят­ни­ку, ви­пус­тив, то­му що тре­ба бу­ло бра­ти не Ро­му, а Павліка. Че­рез місяць Павліку да­ли два ро­ки умов­но і відібра­ли нові шмот­ки, решт­ки зо­ло­та і «пар­ла­мент». «Пар­ла­мент» за­ли­шив­ся у дільнич­но­го.

Валєру по­ча­ли пе­ресліду­ва­ти всі, хто тільки міг. Приїзди­ли з пе­редмістя хлопці, ка­за­ли, що він, Валєра, в прин­ципі, не ви­нен, але ж хтось має відповіда­ти за свої вчин­ки, тим більше, му­сорів у нас не сильно й люб­лять, тим більше, є бор­жок па­ца­нам з об­ща­ги, яким уже вкрай наб­рид­ло терпіти, і во­ни бу­ли б раді хо­ча б да­ти в мор­ду.

Приходили па­ца­ни з об­ща­ги, да­ва­ли Валєрі в мор­ду, але їм то­го бу­ло ма­ло, і во­ни хотіли заб­ра­ти ще й бор­жок.

Від про­да­жу ко­лекції ма­рок, сірни­ко­вих нак­лей­ок, значків та ме­да­лей Валєра віддав борг, але для профілак­ти­ки йо­му ще раз на­товк­ли мор­ду. При­хо­див Ро­ма і пи­тав, чи, бу­ва, не зби­рається Валєра відда­ти йо­му бор­жок.

— Я тобі нічо­го не ви­нен, — об­ра­жав­ся Валєра, — відче­пись.

— Тоді мо­жеш да­ти прос­то так, — Ро­ма вже не був йо­го дру­гом, а був зви­чай­ним гопніком.

Просто так Валєра не дав, так що от­ри­мав від Ро­ми по макітрі, після чо­го ма­ма-мо­лоч­ни­ця, яка вже встиг­ла ста­ти ко­хан­кою дільнич­но­го, прибігла до дільнич­но­го, у яко­го ще ле­жа­ла за­ява на Ро­му. Дільнич­ний узяв Павліка і прот­ри­мав йо­го в дільниці дві до­би без во­ди і ци­га­рок. Потім ви­яви­ло­ся, що тре­ба бу­ло взя­ти Ро­му, але Ро­му вже хтось убив, здається Іван, який, як відо­мо, був най­сильнішим...

Нещодавно я зустрів Валєру. Він вис­ма­лив ци­гар­ку за трид­цять шість се­кунд, ска­зав, що нав­чається у бурсі і що пиз­дить гоп­ників, то­му що він панк. Я по­бив ре­корд Валєри, ви­ку­рив­ши ци­гар­ку за трид­цять чо­ти­ри се­кун­ди, че­рез що ме­не заб­ра­ла швид­ка...

Наши рекомендации