Каштани із вулиці марі-роз

Перебуваючи в еміграції, В. І. Ленін

жив у Парижі на вулиці Марі-Роз, де

зараз знаходиться музей його імені.

В подряпаних літ і краплинах рос,

У шатах, як в думах, буйно-зелених,

Каштани із вулиці Марі-Роз

Сьогодні у гості прийшли до мене.

Прийшли через версти й світанки вбрід,

Усілись край столу гіллясто й розлого.

І зелено стало від їхніх віт,

І ми говорили в цей день про нього.

Вони пам'ятають усе, о, так!

Були його вікна у них навпроти.

Вночі крізь полотна паризьких мряк

Каштани в шибки зазирали: що там?

А там визрівали його думки,

А там зачинались вітри майбутні.

Думки? Це, напевне, як зерна важкі,

Оті, що виношує віття трудно.

Каштанові зерна...

Не раптом, ні,

Тужавіють зерна у синій висі,

І падають в землю, і навесні

Зростають під небо могутнім лісом.

І чулось: існує в цю мить між них

Зумовлена спільність у справі сутній.

Здригалися віти.

І гомін біг

Від першого подиху бур майбутніх.

Отих вдалині відшумілих гроз

Запраглось іще раз відчути подув.

Каштани із вулиці Марі-Роз

Колись сторожили їх перший подих.

Прощалися пізно.

Ну що ж, пора.

Пішли міцнокорі мої ветерани.

Їм раді були молоденькі каштани,

Що збіглись послухати їх з-над Дніпра.

БІЛЯ МАВЗОЛЕЮ ЛЕНІНА

Тихше!..

Вітер жалобні стрічки колише,

Біла площа і біла врочиста тиша,

Затамований подих тисяч легень

З дня у день,

З дня у день.

І здається, то думи людські і тривоги

На пораду сьогодні ідуть до Нього,

І здається, то в черзі стоять віки,

В думах чола схиливши свої важкі.

Ждуть. Минулі – очікують честі суду:

Що було, не забудуть довіку люди.

А прийдешні – у них іще довга путь –

А прийдешні урочого часу ждуть,

Ждуть, суворі,

на вірність прийнять присягу.

– Ми історії, – скажуть, – нова звитяга.

Ми натхненні любов'ю, а не мечем,

Ми твоєї освяти сьогодні ждем. –

…Так уже на віки: голубінь і тиша.

Б'ють куранти. А може, то серце?

Тихше!

Може, серце його?

(О, спинися, мить!)

Бо хіба ж замовкало воно, скажіть?

Б'ють куранти.

А вітер стрічки полоще.

Тиша. Площа.

ДЕНЬ

В круту високість штовхнутим ядром

Виходить день на голубу орбіту.

Так слово під замисленим пером

Тремтить і жде високого зеніту.

Зійшли у давність елегійні "ять".

Мій день суворий складностями дише.

О, як його важливо розпочать

Правдивим ділом і правдивим віршем!

Не словословить – не в у цьому річ! –

Але й не осквернять неправотою.

І бачить крізь зав'югу і крізь ніч,

І вірить в ті сонця, що над тобою.

Усе чіткіш вигострюється мисль.

Вщуха словес мертворожденних злива.

Мій день уже до тонкощів навчивсь

Оркестру ноту впізнавать фальшиву.

Хай хтось на словоблудства пухлині

Своїх зневір споруджує знамена.

Не в цьому суть. А суть у глибині,

В крутім огромі справ щоденних.

Ти зрозумій – повинен зрозуміть:

Є трудність злету і її долання.

Ми не згоріли – а могли б згоріть,

Ми знали: мужність не завжди в згоранні.

А сурма і сурмить, і виграє…

Тебе, мій день, розпочала я віршем.

Тож віруй у продовження своє!

Його поети уже інші пишуть.

***

О так, поет – то витівник відомий…

З Ніла Гілевича

О так, поет – то витівник відомий,

Але не словоблуд, не інтриган,

У витівках не робить зла нікому,

За правду він не видає обман.

Про щастя мовлячи, весь вік лише про нього,

П'ючи, бува, що й з келиха облуд,

Якщо й обдурить – так себе самого,

Якщо й сміється – так із власних скрут.

ПОМИРАЮТЬ ПОЕТИ

Григорію Маловику

Помирають поети. Зови – не зови.

Невблаганність, о, будь же хоч раз вблаганна!

Знаю, буйство покірної голови

Меч лихий не січе так рано.

А вони не корились ніяк. Вони

Розвертались, бувало, і різко, й круто

У вузьких коридорах плечей до стіни

Притискали чиновність в убозтві люту.

А вони так високо й красиво йшли.

Заздрив той, хто умів плазувать – і тільки.

На дорозі у зоряній гущі мли,

Як дитя, відхиляли обачно гілку.

Помирають поети. За дальній кряж

Відпливають задавненим смутком білим.

Залишають нам пера – тугий патронташ –

І зорю, щоб на холоді серце гріла.

***