Гірке вино, таке гірке вино!

Святкуй, душа, свої сумні річниці.

Це знову серпень… Це його зірниці…

А нам – що нам? Хіба не все одно?

Які там на порозі місяці?

З них кожен мав свої відмінні дати.

Нам тільки те й робить, що святкувати,

Коли б не ця сльозина на щоці.

Коли б не трав прив'ялених меди

Та не переблиск гроз на луках шерхлих,

Це тільки раз (на жаль)!

Це тільки в серпні.

І назавжди? Вже, мабуть, назавжди.

Жаль мені пісні. Тільки пісні жаль,

Ще голос мій за нею плаче й досі.

Святкуй, душа, все те, що не забулося.

Збулася нам лише оця печаль.

Та вже, напевне, що кому дано…

Нам на річницях любощів – не наших –

Вже вік не обминуть своєї чаші,

Й не випить – вік! – оце гірке вино.

ВИНО

У венах лоз і закипіло, й вистигло,

Крізь часу прес болючо перейшло,

Вино – так палко, як новітність істини,

Виборювало сонячне тепло.

О як сміялось! Під завзяття тиском,

Бувало, в діжці виривало дно.

І виграло.

Відстоялося.

Й іскрами

В чарки нарешті полилось вино.

Яка прозорість кольору і думки!

Яка тонка відібраність смаку!

І вже не хмільно – тільки синьо й лунко,

І перший лист злітає на ріку.

А там, дивися, вже і мудрість тостів,

І мудрість міри стали на порі.

Новітність істин… Але як непросто –

Пізнать спочатку істини старі!

ВЕЧІР

Дзвенять веселі цебра і вода.

Сідає вечір стомлений на сіні.

Сідає – і неспішно розклада

Вечерю на вишиваній хустині.

І припроша до гурту, до людей,

Ще й по-селянськи ріже паляницю.

А тіло натомилось – аж гуде,

І від утоми довго ще не спиться.

Скінчився день. По-доброму скінчивсь.

Були в нім праця і шумливі грози.

І віриться, як вірилось колись,

У доброту, у людяність і розум.

І гасне вечір, і Волосожар

Вже засина біля плеча мойого.

Лиш вечір, як мислитель і трудар,

Ще довго думу думатиме строгу.

***

Дописує літо свої прологи,

Сади у медовість п'янку забрели,

І джміль захмелів од повітря густого,

Й весільні гудуть на подвір'ях столи.

В цю мить, коли сонце в чарках бурштинове

Й розкотисте "гірко" відлунює знов –

В цю мить пригадалась, напевне, вдовам

Війною обкрадена їх любов.

Ах, літо, на барвах, смаках і трунках

Навіщо настояло ще й печаль?

Сьогодні хай бубон,

хай бубон лунко

Свій голос,

мов колесо,

котить удаль.

Та все ж поміж рутоньки і шалфею,

Та все ж не на гору – а вже з гори.

Там скоро заграють, заграють свої

Осінні вітри.

***

Скоро мальвам край вікон шерхнути.

Котить колесом під гору літо.

А моє – ледве-ледь надчерпнуто,

Раз єдиний лише надпито.

Зорі, любощами захмелені,

Не мої одспівали півні.

Будуть падати ночі в пелену –

Зір високих суцвіття дивні.

Будуть вулиці палко марити

Закипілих каштанів димом.

Я крізь осінь твою захмарену

Літо буйне в очах нестиму.

Скажуть люди: «Ну де це бачено,

В день буденний – душі святковість!»

Буду пити устами гарячими

Днів загуслу, як мед, грозовість.

Я вербою вросту довгорукою

В літо бабине, літо п’яне.

Хтось у двері до мене стукає.

Зачекайте! Ще ж так зарано!

***

Скінчилася літня казка.

Холонуть зірки бліді.

І знов заснувало ряскою

Сліди на тугій воді.

Відплинули геть – не видко –

Прощання сумні мости.

А ти надсилай хоч зрідка

У осінь мою листи.

Хай губи мої і вічі

Застелить туманів тло.

А ти напиши про стрічі,

Про липень і про тепло.

Про дощ напиши і краплі,

Що хилять додолу віть.

А я засміюсь – і раптом

Повірю тобі на мить.

***

Приїхати б і довго-довго жити,

І довго пити хміль зелених лук.

І дятла наслухати вранці стук,

Пістрявого, як це спекотне літо.

Із голосу ранкової води

Собі щось вичакловувати віще.

І знати: ці грімливі поїзди,

Ці поїзди за лісом – не твої ще.

Здаватиметься день без берегів.

А сосни так бринітимуть високо,

Як тільки ранок – моїм першим

кроком –

Колись бриніти радісно умів.

І я скажу всім клопотам:

– Заждіть. –

Поразкам: – Зачекайте за дверима. –

Я з тиші ночі вичаклую мить

І словом знову цілу ніч цвістиму

До серць людських

і до людських надій,

До зерна, до колисоньки

і рожі,

І буде це на видужання схоже,

На воскресіння у собі самій.

Приїхати б… І жити серед літа,

І час не квапить – хай собі

тече!..

І книгу, ненароджену іще,

Уже любити. Як дитя, любити.

Останнє? Запізніле? Може, й так.

З устами досвіду й зіницями терпіння,

Зі знаком проклятущої гордині –

Його я знаю, той болючий знак.

Так жить…

О, ця фантазія чудна

Чого лише не вималює жінці,

Коли вона на вранішній

зупинці

Автобуса вичікує, одна!

І закрива блокнотик спровокла,

І усміхається

крізь всі свої печалі.

Все-все гаразд.

І можна жити далі.

Вірш написала.

Вічність прожила.

***

Серед сосен, дощів і трави,

Серед сонця й пташиного граю

Я все рідше думками блукаю –

Серед сосен, дощів і трави.

Душу міцно беруть в кільце,

Наче айсберги, вічні драми,

Бід тих не розвести руками –

Душу міцно беруть в кільце.

Забуваю той сонячний чад,

Що бешкетником дерся у вікна.

Скоро звикну, кажу собі, звикну...

Забуваю той сонячний сад.

Тільки іноді уночі

В серце квітом сипне шипшина,

Край знайомої тої стежини...

Тільки іноді... уночі.

І всміхнеться вві сні душа,

Золотим захлинувшись бризком.

Як далеко (невже?)... як близько!

Усміхнеться вві сні душа.

***

Десь там, на синіх плесах лук,

Мене з-над хмари місяць висіяв,

Десь там, на вітті карих рук,

Мені птахи звивають гнізда.

Вночі на денця голубі

Злітаються спочити болі.

Так вільно, світоньку, в тобі

Цвісти і болем, і любов'ю!

Сміятись горечком німим,

Палитись вогнищем пекельним.

Десь там, над прірвою пустельною,

Розреготавсь у серці грім.

Дивлюсь на зорі: чи зоріють?

Молюсь всеношно на пташат:

А що, як гнізда заніміють?

А що, як спорожніє сад?

***

А саду ще хотілося пожить,

Ще хоч би раз хотілося вродити.

Вирубували сад.

За небозвід

Хапалися рятівно віти.

За груддя літ, родюче та круте,

Хапався корінь в ревищах і болях.

Вирубували сад.

Знайшлась на те

Хазяйська многомудра воля.

Нахлібником став сивий-сивий сад

І солов'ї, і їхні солов'ята,

Тих дрібка голомозих солов'ят,

Що уродила яблуня крислата.

Нахлібником...

Не знаю...

Може, й так.

Старий – від нього де вже ті прибутки,

Весною крижнів зморений вожак,

Місць не впізнавши, обмине нас хутко.

Віддав, що міг, старий трудяга-сад.

Йому гілки на дрова попиляють.

Як страшно це, коли корчують сад,

Коли красу десь на грошву міняють!

***