Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження 1 страница

Чистила ма­ти кар­топ­лю, а сест­ри гу­ля­ли у ку­кол. Усі на долівці сиділи і ду­ма­ли всі не­од­на­ке...

А мож­ли­во, все бу­ло зовсім не так...

Діда мо­го батька, тоб­то батька мо­го діда зва­ли Фєдьою...

Народився він у серпні 1914 ро­ку. Са­ме у той час, ко­ли в ук­раїнсько­го на­ро­ду по­ча­лись справжні проб­ле­ми... Відроб­ля­ти пан­щи­ну шість днів на тиж­день — то сміх, а не проб­ле­ма. Шко­да, зви­чай­но, що Сто­липіна поз­ба­ви­ли еле­мен­тар­но­го ди­хан­ня, мож­ли­во, він би все і змінив на кра­ще, довів до ла­ду зе­мельну ре­фор­му, роз­по­чав би масш­таб­ну індустріалізацію на ко­лек­тив­них на­ча­лах, на за­охо­ченні, ме­це­натстві, але... гірше не те, що вби­ли Сто­липіна, а те, що вби­ли яко­гось-там ерц­гер­цо­га Фер­ди­нан­да десь там у Са­раєві чи Белг­раді, чи ще в якійсь За­бал­канії... Та це не до­сить і важ­ли­во... Прос­то тоді мій прадід, тоб­то Фєдя, із сім’єю (ну та­то там, ма­ма) меш­кав у Мол­давії... Прап­радід, бу­ду­чи пов­ним ідіотом, пот­ра­пив до за­го­ну чи то «Січ», чи то «Сокіл»... Ко­рот­ше, стріляв він ко­гось за щось... Тоді, на тій без­жалісній війні, вза­галі важ­ко зро­зуміти, хто за що стріляв, а най­го­ловніше — у ко­го...

Батько та­то­во­го діда, себ­то мій прап­радід стріляв за свя­щен­ну Мол­давію, тих­цем мріючи про її рес­публіканське май­бутнє... І йо­му бу­ло бай­ду­же, чи він на бе­резі Дністра, чи Пру­ту... він во­ював. І війна до­ко­ти­ла­ся й до Фєді, мо­го прадіда, яко­му бу­ло вже два ро­ки. Про нього тоді ніхто не ду­мав, навіть най­до­рож­ча лю­ди­на у світі. Цією лю­ди­ною, здається, бу­ла йо­го ма­ти, моя прап­ра­ба­ба, яка, чес­но ка­жу­чи, бу­ла де­що не­га­тив­ним пер­со­на­жем у ге­не­алогічній історії на­шої ро­ди­ни. Во­на бу­ла чи то шльондрою, чи то прос­то яко­юсь там прой­дою... Чес­но ка­жу­чи, я не впев­не­ний, то­му що моя пра­баб­ця у спа­ла­хах злості роз­повіда­ла про шля­хет­не ми­ну­ле моїх ро­дичів по чо­ловічій лінії... я вже не пам’ятаю, я прос­то пам’ятаю моє відно­шен­ня до них, до цих жінок по­важ­но­го фа­ху. Я пам’ятаю, як сто­яв я біля Во­ло­ди­мирсько­го со­бо­ру, і до ме­не підійшла во­на, Та­ня, і ска­за­ла, що п’ятде­сят баксів — це зовсім не­до­ро­го. І я по­ба­чив, блядь, яка во­на, ця блядь, кра­си­ва, а у ме­не навіть на таксі не­має, то­му я стою й че­каю од­ну з ос­танніх марш­ру­ток... І я пам’ятаю, як Та­ня вже хотіла повіри­ти мені на сло­во, що я обов’язко­во за тиж­день наз­би­раю потрібну їй су­му і при­не­су сю­ди, будь, Та­ню, пев­на. Але я нічо­го та­ко­го не обіцяв, хо­ча ба­чив із ви­ра­зу її об­лич­чя, як во­на вичіку­ва­ла цього... Спо­до­бав­ся я їй...

Та і во­на мені, але я знав, що во­на, ця кур­ва, піде на що зав­год­но за­ра­ди ме­не, але не за­ли­шить своєї про­фесії, та і я тоді ко­хав свою Нас­тю, чи як її там, теж шлю­ха, ма­буть, кур­ва, прос­ти­тут­ка...

Ну ви­бач­те, вир­ва­лось: во­но ж, знаєте, ко­ли те­бе ки­дає дєвчьонка, то як її тільки не наз­веш, аби не ви­да­ти то­го, що са­ме во­на тебе ки­ну­ла... То­му що, заз­ви­чай, ко­ли у неінтелігент­них хлопців за­пи­ту­ють, чо­го ти нє са сваєй ма­лой, то во­ни відповіда­ють, що та паш­ла она, блядь, прастітут­ка... Хо­ча істин­на при­чи­на — у йо­го гнійно­му шти­ряві з ро­та...

Йому, цьому неінтелігент­но­му, прос­то ліньки зай­вий раз по­чис­ти­ти зу­би, по­ми­ти но­ги, во­лос­ся, підстриг­ти нігті на пальцях, то­му що цей, са­ме цей спілкується з тим про­шар­ком па­ца­нов, які вва­жа­ти­муть йо­го пе­де­рас­том, як­що той прий­де над­то охай­ний... Це пе­ре­важ­но у рай­цент­рах і не­ве­лич­ких містах, а от у ве­ли­ких містах, у Пол­таві, нап­рик­лад, або у Вінниці це є по­га­ним то­ном, як­що па­цан за са­бой нє слєдіт, ду­же по­га­ним... Я шо, тєло, ска­же нор­мальний па­цан, ілі підар­ба­ба, шоб хадіть гряз­ним...

І дійсно, він не тєло — він нор­мальний, зви­чай­но, тро­хи нев­пев­не­ний у собі, але, зреш­тою, цілком іде­альний па­цан. На­одинці з ніфа­ром, тоб­то не па­ца­ном, а так, «хіпаб­лу­дом», тєлом, він, справжній па­цан, по­чи­нає роз­мо­ви ти­пу я те­бе ро­зумію, це твій стиль, ти сам йо­го собі виб­рав, але ж зро­зумій, у нас суспільство та­ке, яке не ро­зуміє, та й мої па­ца­ни теж не зро­зуміють. І йо­го па­ца­ни, зви­чай­но, не зро­зуміють, і сам па­цан не зро­зуміє, точніше зро­зуміє, але ж він па­цан — він прос­то не мо­же пе­рес­ту­пи­ти се­бе, свої іде­али, хо­ча які, в сра­ку, іде­али. Зви­чай­но, ду­же хо­четься відчу­ти се­бе ніфа­ром, хо­четься, щоб пат­ли зви­са­ли, а див­на оде­жа при­вер­та­ла ува­гу ото­чу­ючих, хо­четься слу­ха­ти якусь не зовсім фор­мат­ну му­зи­ку... Зви­чай­но, є па­ца­ни, які слу­ха­ють реп, але то нор­мальні па­ца­ни, і во­ни відвер­то не ро­зуміють ніфарів, але то­го не про­яв­ля­ють... І я ро­зумію, щоб ста­ти па­ца­ном, не­дос­татньо ма­ти відповідний зовнішній виг­ляд і хамський ви­раз об­лич­чя — тре­ба бу­ти що­най­мен­ше ідіотом... не­обхідно ма­ти влас­ти­вості ша­ка­ла або гієни, при­чо­му, ба­жа­но, ог­нен­ної...

Трохи відволікся... І зовсім за­був про Фєдю...

Мій прадід підрос­тав собі, підрос­тав, ку­дись там пос­ту­пив, оже­нив­ся на бабі Шурі, на­ро­див­ся мій дід. Дід на­ро­див­ся у трид­цять сьомо­му... Ні, на­пи­шу ліпше циф­ра­ми, то­му що літе­ра­ми це не так жах­ли­во виг­ля­дає... На­ро­див­ся мій дід у 37-му році. Прав­да, це чис­ло, я маю на увазі «37», прос­то зму­шує біга­ти тілом му­ра­шок, «37» — ля­кає... І чо­мусь «38» не так ля­кає, хо­ча у трид­цять восьмо­му реп­ресій бу­ло не мен­ше, а мож­ли­во, і більше... А от «32» і «33» по­одинці якось не сприй­ма­ються. Обов’язко­во має бу­ти «32-33». Мож­ли­во, то­му, що са­ме у ці ро­ки був го­ло­до­мор, чи пак якесь там відрод­жен­ня, яке розстріля­ли. Хо­ча Пав­ло Гри­го­ро­вич по­мер, здається, у 67-му, на трид­цять років пе­ре­жив­ши своїх чи­сельних ко­лег. А не кра­ще у двад­цять, трид­цять літ згоріти, ніж до півсотні по­ти­хеньку тліть? Нє, пев­но, усі пісков­ча­ни (се­ло Піски) хитрі й гра­мотні, од­нак історії вис­та­чи­ло б і тих не­ба­гатьох мо­дерністських Ти­чи­ни­них творів, а хто за­раз чи­тає йо­го оди ве­ли­ко­му Кобі? Та ніхто... Хіба сам Ти­чи­на і чи­тає... І я оце по­ду­мав тоді, гор­та­ючи од­ну ан­то­логію, прис­вя­че­ну «розстріля­ним», чо­му Пав­ло Гри­го­ро­вич про­жив сімде­сят шість років? От чо­му стільки не про­жив, при­пустімо, Ма­яковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-му­за... Хо­ча той про­жив теж дай бо­же... Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, ту­ди йо­му до­ро­га, Ман­дельштам... Блок. Лер­мон­тов... О, Лер­мон­то­ва мені справді шко­да... Ото був па­цан... А ще Гри­боєдов... Горє от ума, Чацкій мо­тильок... ото був час...

А за­раз... півбаш­ки відірва­ло, а во­но ще жи­ве, тріпо­че ніздря­ми, під кис­не­ви­ми мас­ка­ми... хворі на рак — на хімії, бо­жевільних у дур­ках вза­галі м’ясом го­ду­ють... Так мож­на, як­що особ­ли­во не ви­ма­ху­ва­тись пе­ред місце­ви­ми хлоп­ця­ми на рин­ку, і до сотні до­тяг­ти, а там за яки­хось років двад­цять ви­най­дуть відтво­рю­вач нер­во­вих клітин, і все — пи­ши про­па­ло... Да, бу­ли лю­ди у наш час, не те що су­час­не плем’я. Бо­га­тирі — не ви!

Так до чо­го ж я це все ве­ду? А, до гла­ви третьої...

Фєдя підріс. Нап­ло­див діто­чок, закінчив який­сь зак­лад, політе­ко­номіка та історія ра­дянської дер­жа­ви — на «відмінно», мож­ли­во, і зда­вав своїх ко­лег... а чо­го ж, склад­ний був час, усі один од­но­го зда­ва­ли, не вик­лю­че­но, що і мій прадід...

Аж тут у го­ло­ву вда­рив 41-й.

А він на той час був воєнним... Ну, Фєдя шо­ко­ва­ний. «Як! — кри­чав він. — Гер­манія на­па­ла!» То для нього дійсно бу­ло сен­сацією, ад­же він чу­до­во знав про таємний пакт підпи­са­ний са­мим «камєнная жо­па» — Мо­ло­то­вим.

І ви­ру­шив мій дід зби­ва­ти са­мольоти фа­шистської Німеч­чи­ни. Наз­би­вав­ся аж до пол­ков­ни­ка... Ку­па ме­да­лей, ор­денів, на які всі інші по­коління після Фєді нет­ве­ре­зо зазіха­ли, зазіха­ють і бу­дуть зазіха­ти, як­що я, зви­чай­но, їх не прив­лас­ню, бо ж я теж зазіхаю... А чом би мені не зазіха­ти, ад­же я теж маю відно­шен­ня до нев­дяч­но­го по­коління, яке, зреш­тою, існу­ва­ло завж­ди. Завж­ди існу­ва­ли такі по­коління нев­дяч­них. Це ті, хто є прос­то ону­ка­ми. От моя баб­ця, нап­рик­лад, теж бу­ла нев­дяч­ною, то­му що її батьки вйо­бу­ва­ли на радість ве­ли­ко­му Сталіну, а моя баб­ця, кур­ва ота­ка, не ціну­ва­ла партійні ідеї та діло Вож­дя... во­на іша­чи­ла вже на се­бе, щоб хоч якось про­кор­ми­тись... та то все та­ке... А я вже є ніким іншим, як адеп­том то­го слав­нозвісно­го по­коління вісімде­ся­тих, ко­ли мої батьки — хто під «ДДТ», а хто під «Лас­ко­во­го мая» — відри­ва­лись на примітив­них танцпідло­гах за­водських клубів... Ну, ви ро­зумієте, про що я...

Очевидно, що моє по­коління драм’н’ба­су та по­вально­го хіп-хо­пу прос­то роз­чи­ни­лось у своїй нев­дяч­ності, і те­пер прос­то чха­ти хо­че на рок-тра­диції батьків... Ми їмо екс­тазі кілог­ра­ма­ми, ми п’ємо пи­во га­ло­на­ми, ми зни­щуємо кращі культурні вит­во­ри ми­ну­ло­го, ми є по­коління то­тальної гло­балізації та ко­ка-ко­ли, ми не­на­ви­ди­мо Біла Гей­тса за те, що не вміємо ко­рис­ту­ва­ти­ся Лінук­сом, і за те, що у «ворді» є прізви­ще Гейтс, а не­має опе­раційної сис­те­ми Лінукс... От чо­му я пи­шу Лінукс, а во­на, кля­та кремнієва бля­шан­ка, підкрес­лює йо­го чер­во­ним... Тре­ба под­раж­ни­ти цей факін Май­кро­софт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!

Можливо, він відре­агує на та­кий звич­ний ву­ху Лінух?

Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!

Нє, ні фіга. Тре­ба на­тис­ну­ти пра­вою кноп­кою на сло­во «Лінукс» і виб­ра­ти «до­бавіть в сло­варь». Ось, те­пер все на­ба­га­то кра­ще... Моє по­коління вміє ви­хо­ди­ти з та­ких склад­них си­ту­ацій, як ось ця. Я по­ка­зав наг­ляд­ний прик­лад... Але моє по­коління здебільшо­го ту­пе, на­че сибірський ва­ля­нок, во­но нех­тує чи­тан­ням і са­мо­роз­вит­ком, експ­лу­ату­ючи ма­ши­ну замість сво­го моз­ку, що приз­во­дить до пов­но­го ат­ро­фу­ван­ня ос­таннього... Моє по­коління змінить по­коління, що до­жи­ває, тих, хто був обікра­де­ний і по­би­тий, а той, хто по­да­вав, — ось во­ни ви­жи­вуть у цьому світі, бо не збідніє ру­ка, що по­дає... Усім іншим я пе­редрікаю в кра­що­му ви­пад­ку жер­тов­не вог­ни­ще, а у гіршо­му — довічні му­ки у пеклі. І так бу­де...

Та то все не вар­те навіть зга­ду­ван­ня...

Отже, Фєдя вже ве­те­ран війни, що вда­ло прой­шов­ши сму­гу з пе­реш­ко­да­ми (32-33, 37, 41-45), орієнтується на роз­вит­ку своїх дітей... Та що діти! Нев­дяч­не по­коління... Я б оте по­воєнне по­коління наз­вав по­колінням ящірки (не пок­лонінням)...

Мій дід у га­ях і по­сад­ках шу­кає гра­на­ти й сна­ря­ди, ви­ко­пує тан­ки та гар­ма­ти, йо­го од­нолітки постійно підри­ва­ються на мінах, а їхніх батьків усяк­час за­би­ра­ють до відділків МДБ (ГПУ, НКВС, КДБ) за підоз­рою у зраді... Те са­ме МДБ без­жалісно ни­щить УПА, яке, у свою чер­гу, ще жорс­токіше ни­щить більшо­виків... А дар­ма, ад­же зна­ли ж на­пе­ред, що за­ги­нуть, прог­ра­ють і нак­ла­дуть на се­бе тав­ро зрад­ників...

У кінці со­ро­ко­вих, ко­ли на­бу­ла роз­вит­ку спра­ва лікарів, мо­го прадіда Фєдю запідоз­ри­ли у при­чет­ності до сіоністсько­го уг­ру­пу­ван­ня «Ра­зом», яке на той час діяло у те­перішній Чер­каський об­ласті (Чер­каська об­ласть бу­ла ство­ре­на у 54-му році за на­ка­зом Ми­ки­ти Сергійо­ви­ча Хру­що­ва). І нез­ва­жа­ючи на те, що прадід був май­же ге­роєм Со­юзу, усе ж йо­го взяли і прот­ри­ма­ли два місяці у слідчо­му ізо­ля­торі. Йо­го дру­жи­на, ба­ба Шу­ра, теж, до речі, ве­те­ран, дізна­ла­ся, де зби­ра­ються підпільні сіоністи, при­пер­лась ту­ди і вчи­ни­ла скан­дал, мов­ляв, із-за вас, пас­ку­ди жидівські, три­ма­ють мо­го чо­ловіка... Євреї зди­ву­ва­лись, як це МДБеш­ни­ки не знай­шли, де во­ни зби­ра­ються, а во­на, зви­чай­на Шур­ка, знай­шла... Потім уже, че­рез місяць, «Ра­зом» нак­ри­ли, усіх членів відпра­ви­ли да­ле­ко-да­ле­ко стру­га­ти стру­ганіну, а Фєдю відпус­ти­ли, після чо­го той із ша­ле­ної ра­дості на­пив­ся і по­бив яко­гось чи­нов­ни­ка з то­го са­мо­го МДБ. Тоді йо­го прот­ри­ма­ли ще чо­ти­ри місяці, але слідчий ви­явив­ся ко­лишнім військо­вим, яко­му ба­ба Шу­ра пе­рев’язу­ва­ла ра­ни (підоз­рюю, що не тільки пе­рев’язу­ва­ла і не тільки ра­ни). Як за­вес­ти діло, так і зак­ри­ти йо­го — бу­ло спра­вою не з най­тяж­чих, то­му мо­го діда чо­мусь «уби­ли під час утечі», а йо­го прізви­ще яки­мись си­ла­ми зміни­ло­ся з Че­редніцу на Че­ред­ник. У 53-му (а «53» виг­ля­дає чис­лом по­ря­тун­ку, ге?) ста­ло тро­хи лег­ше, точніше не в 53-му, а у 56-му, та то не так вже і важ­ли­во, то­му що вже не бу­ло «крємльовско­го гор­ца», та от тільки Оси­пу Емільйо­ви­чу від цього не лег­ше. Віднай­шов­ши спо­чин у Вла­ди­вос­тоці, він на­завж­ди зак­рив свій тон­ко­гу­бий пи­сок... Один мій знай­омий ко­жен рік на Різдво при­си­лає мені листівки з пам’ятни­ком Ман­дельшта­му. Цей знай­омий жи­ве у Вла­ди­вос­тоці: ко­лись ра­зом ми хо­ди­ли до «Плас­ту», відвіду­ва­ли церк­ву, що для нас бу­ло най­ст­рашнішим вип­ро­бу­ван­ням. Навіть та осо­руж­на плас­тунська іде­ологія, ті ту­пезні од­ност­рої бу­ли більш-менш стерп­ни­ми, але ко­ли спра­ва до­хо­ди­ла до та­борів, то тут у нас по­чи­на­ло­ся свя­то...

Не бу­ло нічо­го кра­що­го, ніж манд­ру­ва­ти Мош­ногір’ям, тяг­ти у наплічни­ку вісімнад­цять кілог­рамів спо­ряд­жен­ня, а по при­ході до місця дис­ло­кації про­хо­ди­ти точ­ку­ван­ня, па­ли­ти ват­ру, крас­ти у ко­мен­дантсько­му на­меті кон­сер­во­вані бич­ки та згу­ще­не мо­ло­ко, ро­би­ти двад­цять відтис­кань за кож­не «блядь» чи «піздєц». Співа­ти доз­во­ля­ли або ж ук­раїнських пісень, або ж «Бітлс» чи Бо­ба Марлі... Російсько­мовні пісні прирівню­ва­лись до «блядь» чи «піздєц». Мені завж­ди ви­па­да­ло бу­ти пи­са­рем у та­борі, то­му що я був най­ро­зумніший, а од­но­го ра­зу мав ста­ти пер­шу­ном та­бо­ру, та мої друзі розціни­ли це як ли­зан­ня срак на­шим стар­ши­нам, і я штуч­но по­чав уда­ва­ти з се­бе по­га­но­го, відміну­со­ву­ючи тим свої ба­ли. Пер­шу­ном став учас­ник Ле­ле­ка, яко­му ми після по­вер­нен­ня до­до­му на­товк­ли мор­ду. За­раз він і досі у «Пласті». Здається, дос­лу­жив­ся вже до ви­со­ких чинів... А чо­го варті постійні нічні аляр­ми, ко­ли ти го­лий, бо­сий і змерз­лий стоїш пе­ред стар­ши­ною і че­каєш роз­по­ряд­жень на най­ближ­чу го­ди­ну. Мож­ли­во, по­ве­зе, і до­ве­деться ли­ше бігти лісом п’ять кіло­метрів, а мож­ли­во, до­ве­деться вис­те­жи­ти і за­хо­пи­ти ко­гось у то­му ж нічно­му лісі. Зви­чай­но, це гра, але ча­сом во­на пе­рет­во­рюється на цілком ре­альні бой­ові дії. З розвідкою, па­ро­ля­ми, блу­кан­ням у по­шу­ку харчів, во­ди і, зви­чай­но, фізич­ни­ми на­ван­та­жен­ня­ми...

Усі мріяли поїха­ти на «Січ», та вда­ва­ло­ся це оди­ни­цям... І мені вда­ло­ся. Два не­за­бутні тижні у Кар­па­тах. Пам’ятаю зля­ка­них бабів у се­лах, які, ба­ча­чи нас, щи­ро всміха­ли­ся й ше­потіли: «вуй­сько йде, вуй­сько», пам’ятаю стар­ши­ну Юрцька з Франківська, з яким у 2000-му мені до­во­ди­лось підійма­ти­ся в одній в’язці яко­юсь ска­лою під Со­лот­ви­ном. Ото був справжній ку­медіянщик. Зі щи­рою посмішкою і в шляпі за трис­та до­лярів, яку йо­му пе­ре­дав вуй­ко з Ка­на­ди.

Однак весь мій плас­тунський за­пал роз­чи­нив­ся од­но­го вес­ня­но­го ве­чо­ра, ко­ли ми з моїм при­яте­лем, тим са­мим, який меш­кає у Вла­ди­вос­тоці, по­ба­чи­ли, як в од­но­му з на­метів виг­ра­ва­ли один од­но­го наші стар­ши­ни Пав­ло Буклін та Дмит­ро Пан­се­ко (іме­на зміне­но)... У той вечір ми сіли під вер­бою на вогкій пол­тавській траві і, див­ля­чись на захід сонця, зро­зуміли, що до «Плас­ту» хо­дять або справжні, у ко­го на рівні ар­хе­типів відігра­ються січові тра­диції, або прос­то ло­хи, яких зацьку­ва­ли у школі та на ву­лиці, і у «Пласті» во­ни зна­хо­дять ком­пен­сацію своїх нев­дач... Зреш­тою, це не­по­га­но, але, хай їм грець, не на­ше це, і, здав­ши якесь із пер, ми відмо­ви­лись від національно свідо­мо­го май­бутнього. Про­вод­жа­ли нас зі сло­ва­ми «пе­ре­да­вай­те привіт го­пам», але які тоді мог­ли бу­ти гопніки, ко­ли усе на­ше єство про­тес­ту­ва­ло про­ти них. Цей при­ятель з го­ря поїхав до Вла­ди­вос­то­ку і не по­вер­нув­ся... А я якось був свідком, як оті плас­ту­ни, зо­дяг­нені під скінхедів, ко­лись зацько­вані хлоп­чи­ки, що осміліли, йшли мо­чи­ти ре­перів. На чолі із ни­ми вой­ов­ни­чо йшов Пав­ло Буклін. Я підійшов до них і спи­тав:

— Павле, що це? Ви шо, скінхе­ди?

— Ні, — відповів мені Буклін, — ми плас­ту­ни.

І во­ни, співа­ючи «націоналісти...», ру­ши­ли далі. А Пав­ло цей, до речі, вик­ла­дає за­гальні на­уки в пе­да­гогічно­му універ­си­теті ім. Бог­да­на Хмельницько­го в Чер­ка­сах...

(або ж сентиментальна історійка про)

Це ста­ло­ся в той день, ко­ли я впер­ше пот­ра­пив до гур­то­жит­ку те­ат­рально­го інсти­ту­ту. Здається, на Гли­бо­чицькій. У ру­ках я три­мав російсько-іспанський роз­мов­ник і два яки­хось дис­ки. До ме­не підійшов пре­тензійно­го виг­ля­ду юнак і зап­ро­по­ну­вав на­ку­ри­ти­ся. Зви­чай­но, за мій кошт. Нез­ва­жа­ючи на те, що я че­кав на од­ну лю­ди­ну, відмов­ля­ти­ся чо­мусь не хотілось. Я і не відмо­вив­ся.

— Давай, — ка­жу я, — на­ку­ри­мо­ся. Тільки тре­ба по­ду­мать...

— Хулі ду­мать, — ка­же юнак, — да­вай гроші.

Я су­нув йо­му де­сят­ку, і ми підня­ли­ся на третій по­верх, де, за йо­го сло­ва­ми, жив ба­ри­га. Мені до­ве­ло­ся че­ка­ти то­го юна­ка по­вер­хом ви­ще... У цей час у всьому гур­то­жит­ку про­хо­ди­ла заміна ба­та­рей, то­му східці, кухні, ко­ри­до­ри, за­га­лом уся те­ри­торія об­ща­ги бу­ла за­ля­па­на іржею, схо­жою на людське лай­но. Пов­сю­ди ва­ля­ли­ся гнилі ганчірки, сто­яли якісь цеб­ра, шап­ли­ки, якісь лан­цю­ги...

Я підпа­лив ци­гар­ку, роз­ду­му­ючи, а чи мож­на тут па­ли­ти. Па­ли­ти, ви­яв­ляється, мож­на, де хо­чеш, що хо­чеш і як хо­чеш. На той час лю­дей у гур­то­жит­ку бу­ло не­ба­га­то. Усе че­рез те, що не бу­ло опа­лен­ня, і я, досліджу­ючи чет­вер­тий по­верх, блу­ка­ючи між при­ре­че­них на, зда­ва­лось, довічне сушіння тєльня­шок, яки­хось кол­го­ток, ве­ле­тенських хіпарських спідниць, роз­див­ляв­ся роз­пи­сані панківськи­ми гас­ла­ми двері, стіни. Тут меш­ка­ють пе­черні лю­ди, во­ни їдять один од­но­го на сніда­нок, во­ни біга­ють ого­лені — прик­ри­ти­ми ли­ша­ються ли­ше ста­теві ор­га­ни, — по­лю­ють на своїх жертв, за­би­ра­ють у них де­сять гри­вень і зни­ка­ють у невідо­мо­му нап­рям­ку на третьому по­версі. Мож­ли­во, там у них якісь те­ле­пор­ти, і во­ни вже не на третьому, а, при­пустімо, на дев’ято­му.

Тоді тре­ба йти на дев’ятий... Тільки що там ви­лов­лю­ва­ти? Усе ж та­ки в ме­не ви­ник­ли сумніви з при­во­ду то­го, що у них тут є те­ле­пор­ти. Я спус­тив­ся на третій. З од­но­го з блоків я по­чув до­волі знай­оме, але за ме­ло­ди­кою ну прос­то ніяк не відповідне:

Гей, плас­ту­ни,

Гей, юна­ки,

Ми діти сон­ця і вес­ни...

Ми діти ма­тері при­ро-оди...

Що ціка­во, ніко­ли не за­ду­му­вав­ся над змістом, але те­пер, ков­та­ючи подвійні порції су­час­но­го медіа, за­ду­мав­ся... Що це оз­на­чає? Го­мо­фобст­во якесь. Тоб­то юна­ки і плас­ту­ни — геї, а ми (ще і не відо­мо, хто — ми) — діти сон­ця і вес­ни. А це ж бо як? Ме­та­фо­ри? Епіте­ти? Порівнян­ня? Що б там не бу­ло, але го­лос на­ле­жав над­то нет­ве­резій особі, мож­ли­во, навіть під нар­ко­тич­ним от­руєнням, бо десь не­що­дав­но я ви­чи­тав, що га­шиш — це от­ру­та, спеціально роз­роб­ле­на індійськи­ми спецс­луж­ба­ми... От во­но як! І де ж це моя спецс­луж­ба з моїм кров­ним чіріком?

Не встиг я по­ду­ма­ти про свій чірік, як із две­рей, з-за яких лу­на­ла плас­тунська пісенька, з’явив­ся він, моя спецс­луж­ба.

— Дістав, — ка­же він. — Прос­то я ба­ригє був ви­нен. Ну так, не­ба­га­то — до­ве­ло­ся дов­го ула­му­ва­ти... Ну ти ро­зумієш.

— Так, — ка­жу я, — ро­зумію...

— То де ха­па­нем? Ме­не, до речі, Олек­санд­ром звуть, та мож­на прос­то ОГО.

— Мене, — ка­жу, — Ар­тем, — і про­тя­гую йо­му ру­ку. — А мож­на поціка­ви­тись, чо­му ОГО? Це що, та­ка мант­ра-шут­ра-брах­ма­пут­ра? На кшталт Ошо?

— Ні, це то­му... то­му що прос­то ОГО. Яка, в дідька, різни­ця... То де ха­па­нем?

— А де мож­на? — нев­пев­не­но якось пи­таю я в ОГО.

— Можна скрізь. Ви­би­рай по­верх, кух­ню, калідор... Усе для те­бе...

— А там, — пи­та­юсь, — мож­на? — по­ка­зую на двері, з-за яких лу­на­ли «плас­ту­ни»...

— Там... — ОГО якось зіслиз­нув з ос­нов­но­го нап­рям­ку ду­мок, за­ду­мав­ся над проб­ле­ма­ти­кою всесвіту, — знаєш, там прос­то ре­монт...

— Та тут скрізь ре­монт... Мені прос­то поп­ри­ко­лу там: той блок, пев­но, на­се­ля­ють дивні істо­ти...

— Ну га­разд, — зітхнув ОГО, — тра­ва за твої кош­ти, будь-што-будєт...

Саша ОГО відчи­нив двері, звів своєю ру­дою борідкою, зблис­нув скля­ни­ми бла­кит­ни­ми очи­ма і, про­пус­ка­ючи ме­не все­ре­ди­ну, по­чав кла­ца­ти зу­ба­ми. Я зай­шов, натк­нув­шись своїми ре­цеп­то­ра­ми ню­ху на їдкий со­лод­ку­ва­тий за­пах ганд­жи­ба­су...

— Вибирай, — ка­же, — двері.

— Тут навіть так мож­на? А де тут тільки що співа­ли?

— Значить так, тут ба­ри­га з од­ним утопістом жи­ве, а співа­ли зліва. Зна­чить ці двері. А тут меш­ка­ють бра­ти Сер­чи­ки і Міша Ка­рантінов. Тільки я тобі не рад­жу... Во­ни вже убиті вщент...

— Ну що ж, — удав я з се­бе досвідче­но­го плас­ту­на, — будь-што-будєт...

Після то­го, як нам відчи­ни­ли, я вже тро­хи пош­ко­ду­вав, що вдав із се­бе досвідче­но­го, та ще й плас­ту­на... Тим па­че, знаю я цих плас­тунів, пла­зунів, па­зурів й Ал Ма­зурів...

У кут­ку сто­яло безліч слоїків див­них форм, мар­му­рові та брон­зові бюс­ти вождів, якісь кар­ти­ни, ви­ко­нані у нез­баг­нен­но­му стилі а-ля «die Mic­ro­soft», на столі сто­яло два бульбу­ля­то­ри ба­га­то­ра­зо­во­го ви­ко­рис­тан­ня, на яких місцеві умільці прик­лад­но­го мис­тецт­ва вдос­ко­на­лю­ва­ли свою май­стерність. По­се­ред кімна­ти сто­яв бом­жацький по­ма­ран­че­вий, потріпа­ний усіма ду­па­ми світу ди­ван, на яко­му сиділо во­но. Во­но, чи то лю­ди­на, чи то толкієнський троль, три­ма­ло у пра­виці ка­ва­лок житнього хліба, а у лівій — дрим­бу...

Біля йо­го ніг ле­жа­ло мерт­ве тіло з пре­тензією на жит­тя... Прос­то те тіло чо­мусь ди­ха­ло, іноді про­тя­гу­ючи не­ре­альні по­той­бічні зву­ки Му...

— Добрий день, — ка­жу, — ми не за­ва­ди­мо вашій... е-е... ва­шо­му відпо­чин­ку?

— Сідай де хо­чеш, бе­ри що хо­чеш, тільки не єре­пень, — ска­за­ла чи то лю­ди­на, чи то троль, відку­шу­ючи книш...

— Добре... А хто тут це, як йо­го там, плас­тун?

— Тобі ж ска­за­ли, не єре­пень, — че­рез си­лу ви­да­ло сло­ва мерт­ве тіло...

— Добре...

Ми сіли на об­вуглілий мат­рац, пев­но, для нар­ко­манів, ма­буть же ж, та­ки для усіх, хто меш­кає у цьому блоці...

— То шо, бу­де­мо ку­ри­ти? — спи­тав ОГО. — А то якось не ду­же ви­хо­дить...

— Та я і не про­ти, але мені здається, що я вже пе­ре­ку­рив.

Він дістав із тор­би­ни плас­ти­ко­ву пляш­ку з жив­чи­ком, не зап­ро­по­ну­вав­ши мені хильну­ти, без­це­ре­мон­но ви­лив ріди­ну прос­то під мат­рац, підняв­ши йо­го кут. Май­стер­но скру­тив ка­чеч­ку, про­ро­бив діроч­ку, дістав ков­пач­ка й на­си­пав ту­ди зілля...

— Ну шо, ка­мон?

— Камон, — ка­жу...

Ми зро­би­ли по пер­шо­му і........ по дру­го­му....... і по третьому....... і я вже не відчу­вав кінцівок, і вза­галі я ма­ло що відчу­вав, я прос­то по­чав співа­ти «гей, плас­ту­ни, гей, юна­ки...», я прос­то по­чув син­копічні ме­лодії у своїй го­лові, які пе­ре­ли­ва­ли­ся з однієї півкулі моз­ку до дру­гої, роб­ля­чи зу­пин­ку в мо­зоч­ку...

— Я до те­бе, по­ле­жу тро­хи, — ска­зав я мерт­во­му і ліг біля нього...

Зазирнувши у йо­го об­лич­чя, я впізнав у ньому Дмит­ра Пан­се­ка, ко­лишнього на­шо­го стар­ши­ну...

13 трав­ня 1933 ро­ку нак­лав на се­бе ру­ки Ми­ко­ла Хвильовий. Бо­рець за щось-там із кимсь-там. Яск­ра­вий прик­лад ішіасу ук­раїнської літе­ра­ту­ри. Влас­не про­ти нього (не ішіасу, а Хвильово­го) я нічо­го не маю, але психічні зах­во­рю­ван­ня, як ви­яв­ляється, мож­на лег­ко по­си­ла­ти на ра­дянську сис­те­му.

У шістде­ся­тих прадід Фєдя, од­ра­зу після на­род­жен­ня у 62-ому мо­го та­та, відмо­вив­ся пра­цю­ва­ти на будьяких ро­бо­тах, по­си­ла­ючись на хру­щовську відли­гу, мов­ляв, не­має на них усіх уп­ра­ви, але ба­ба Шу­ра завж­ди на­га­ду­ва­ла йо­му про півро­ку, про­ве­де­них у гебістів. Після цього прадід важ­ко зітхав і по­чи­нав чи­та­ти сам­ви­дав... На той час усі жи­ли ду­же не­по­га­но. Навіть нез­ва­жа­ючи на указ Хру­що­ва про роз­фор­му­ван­ня мільйон­но­го офіцерсько­го скла­ду. Під цей указ пот­ра­пив і Фєдя. Важ­ко, ка­зав він, важ­ко. Йо­го син, мій дід, тоді вже закінчив якісь там кур­си, інсти­тут і поїхав за рішен­ням партії до збідніло­го на той час Ніко­лаєва...

У Ніколаєві дід познайомився з бабою Не­онілою. Тоді — був це, здається, 60-й рік — ба­буш­ка ра­зом зі своїм бра­том пле­ла якісь вов­няні чуні і про­да­ва­ла їх на місце­во­му рин­ку. Дід по­ба­чив, що та дур­ненька й бідна, і по­чав роз­повіда­ти їй ка­зоч­ки, що у нього в Чер­ка­сах ве­ли­чез­ний бу­ди­нок, са­док на п’ять гек­тарів, ма­ши­на, ка­те­рок та сон­ми різної ху­до­би. Че­рез три тижні во­ни поб­ра­ли­ся у Ніко­лаєві, а че­рез два місяці... жи­ли уд­вох у кіптявій за­водській об­щазі. Ба­буш­ка спо­чат­ку за­хотіла втек­ти на­зад, у Ніко­лаєв, дов­го пла­ка­ла, та все ж та­ки лю­би­ла діда — і за­ли­ши­лась. Че­рез п’ять років от­ри­ма­ли квар­ти­ру. Тоді вже і батько мій був, і дя­дя, і всі, всі, всі...

Прадід Фєдя жив тоді в охай­но­му бу­ди­ноч­ку в про­вул­ку Ло­мо­но­со­ва, 92. Жив, зби­рав знач­ки та мо­не­ти, кор­ти­ки та мар­ки, радіоде­талі та не­онові лам­поч­ки. Прадід був до­сить ціка­вою, як мені здається, лю­ди­ною, в прин­ципі, як і усі прадіди.

Я йо­го знав ли­ше три ро­ки, але з роз­повідей діда з ба­бою, з роз­повідей батьків, мо­жу склас­ти до­ку­пи цілісну кар­ти­ну дідо­во­го об­ра­зу. Це май­же без­тур­бот­не створіння, егоїстич­не, примх­ли­ве й упе­ред­же­не що­до усього, що коїться у світі.

Карибська кри­за для нього бу­ла од­ним із най­бо­лючіших ударів у йо­го житті, то­му що він не­одмінно ба­жав війни, яка не відбу­ла­ся. Вторг­нен­ня до Че­хос­ло­вач­чи­ни він вва­жав без­жальним комп­ро­ме­ту­ван­ням ра­дянською сис­те­мою се­бе са­мої. Він хотів, щоб сту­ден­ти пе­ре­мог­ли військо­вих у тан­ках, при­чо­му пе­ре­мог­ли камінням та па­ли­ця­ми. І він ка­зав тоді, що, був би він сту­ден­том, він би обов’язко­во вий­шов на Крас­ну Пло­щу, об­лив би вар­то­вих біля Мав­зо­лею со­ляр­кою, об­лив би се­бе і підпа­лив. І вий­шов би, і об­лив — ду­рості ста­чи­ло б. Це він на­зи­вав ак­том де­га­зації сис­те­ми та про­тис­то­ян­ням по­ета і ца­ря. Не на­пи­сав­ши жод­но­го вірши­ка, він сміли­во вва­жав се­бе по­етом і зне­ва­жав усіх, хто у цьому мав хоч крап­ли­ну сумніву... То­му зне­ва­жав, пев­но, усіх, то­му що у всіх бу­ли сумніви... Ма­ючи при­хильність до твор­чості То­до­ся Осьмач­ки, не­виліков­но­го розстріля­но­го відрод­жен­ця, Фєдя постійно ци­ту­вав йо­го, як і мій дя­дя Сєрьожа (дя­дя по ма­те­ринській лінії), який лю­бив творчість Май­ка Йо­ган­се­на.

Дядя мій був ду­же ви­хо­ва­ною лю­ди­ною і ніко­ли не скар­жив­ся. З са­мо­го ди­тинст­ва вив­чив німецьку мо­ву, щоб ма­ти змо­гу чи­та­ти не ба­че­ну на книж­ко­вих по­ли­цях Ра­дянсько­го Со­юзу літе­ра­ту­ру. Її при­си­лав йо­го друг, який жив у фе­де­ра­тивній Німеч­чині, во­рожій і неп­рис­тупній, але, ма­ючи ро­дичів у де­мок­ра­тичній Німеч­чині, пе­ре­да­вав ті книж­ки спо­чат­ку ту­ди, за берлінський мур, а вже потім ті цінні па­пе­рові ван­тажі ви­си­ла­ли­ся до Ук­раїнської Ра­дянської Соціалістич­ної Рес­публіки. Так бу­ло на­ба­га­то лег­ше.

І мій дя­дя Сєрьожа чи­тав східну філо­софію, су­час­ну західну філо­софію та соціологію, пси­хо­логію та юрисп­ру­денцію, су­час­них ав­торів капіталістич­но­го світу та по­етів і письмен­ників срібно­го віку...

(або неправдива історія про мого дядю Сєрьожу)

Я зга­дав, що мені має бу­ти шко­да Чіпку. Чо­му, по­ду­мав я, мені має бу­ти шко­да Чіпку? Я ж йо­го і не знаю май­же... Не­хай Па­нас Мир­ний жал­кує Чіпку, а не я... А я бу­ду ду­ма­ти про ко­гось іншо­го, бу­ду жал­ку­ва­ти ко­гось іншо­го, ко­гось ну зовсім при­ре­че­но­го, ко­го дійсно має бу­ти шко­да.... се­бе, нап­рик­лад...

Із ци­ми дум­ка­ми я про­ки­нув­ся з напівсо­лод­ко­го сну од­но­го со­лод­ко­го й затьма­ре­но­го ве­рес­не­вим ту­ма­ном ран­ку... Сьогодні у нашій сім’ї свя­то — має приїха­ти дя­дя Сєрьожа з Тю­мені, де він пра­цю­вав на яки­хось наф­то­вих виш­ках, де він на­да­вав друж­ню, але не­дар­мо­ву поміч братній збіднілій Росєє...

Ми з моїм во­ло­ха­тим та­том поїха­ли зустріча­ти дя­дю Сєрьожу на місце­вий вок­зал.

— Привіт, — ска­зав дя­дя Сєрьожа, — я тільки приїхав із Тю­мені, я там пра­цю­вав на наф­то­вих ко­пальнях і до­по­ма­гав зу­божілим руськім.

— Да, — ка­же во­ло­ха­тий та­то, — ми знаємо. Ти привіз, пев­но, ба­га­то гро­шей, які ми за­раз поділи­мо.

— Час по­ка­же, — ска­зав дя­дя Сєрьожа, і ми поїха­ли на та­кий же місце­вий, як і вок­зал, ри­нок.

Ми ку­пи­ли три пал­ки коп­че­ної ков­ба­си, три пляш­ки горілки, два де­сят­ки яєць, торт на­по­ле­он і кур­ку... Із цим сви­ня­чим доб­ром ми поп­ха­ли­ся до нас до­до­му, то­му що у цьому місті у дяді Сєрьожи не бу­ло до­му. Йо­го дім був у іншо­му місті, а в цьому був тільки наш.