Твоє мистецтво – то завжди мовчання.

Моє мистецтво – то завжди слова.

Такі щасливі і такі відчайні,

А ще печальні, наче сон-трава.

Але, втомившись говорить і марити,

Вмить заніміло – і почую вмить:

Таким високим громом поза хмарами

Твоє мовчання у мені гримить!

***

Гірко зором

Путь колишню мірять.

Трудно вірить,

Ще трудніш –

Не вірить.

День – рівнина

Гола і німа...

Говорити можна –

Слів нема.

***

Переспіли на гілці вишні,

Ждуть чиїхось єдиних губ…

Написати в красиві вірші

Про забутий криниці зруб.

Про тонку елегійність саду,

Тихий шелест і синяву,

Але дзвінко у ніч зорепадову

Впало яблуко у траву.

Впало яблуко з дум поетових,

А поету на мить здалось:

То не яблуко, то планету

З віт струснув необачний хтось.

***

Рівноваги шукаю, мов тверді шукаю,

Так – немов на крилі на однім

зависаю,

Так – неначе без голосу завмираю,

Рівноваги – в собі чи навкіл? –

не знаю.

Рівноваги! Щоб ранком до столу сісти,

Вся замислена й тиха, як звук флейтиста,

Аркуш взяти – й спинити падіння

листу…

Та не родиться слово із уст

пречисте.

…Був чарок на столі всекриштальний

ряд.

Був кріпким у лукавця медок порад,

Я сміялась натужно – зате впопад,

Із самою собою тепер розлад.

Ну подумаєш, сміху того насміяла,

Перемовчала там, де сказати мала,

Безголоса – старанно у лад співала,

А ладу, а ладу –

як на те й не стало.

Ось тепер і не можу до столу сісти,

Вся замислена й тиха, як звук флейтиста,

І таке невблаганне падіння листу,

І не родиться слово із уст

пречисте.

Рівноваги шукаю…

ВІРШІ

Вірші – круто, норовисто, шпарко!

В час такий долання висоти,

Вірші, вірші, на газетних шпальтах

Першими ви мусите іти.

Мов солдати, виструнченим флангом,

Порохом пропахчені наскрізь,

Спий води, браточку, із баклаги.

О, як губи жаром запеклись!

Лаконізмом небуденних фактів

Вибухають рубрики дзвінкі.

Час такий, що полем бою раптом

Можуть стати навіть сторінки.

Що не день – то плани сміливіші,

Просторіше задумів розбіг.

Соромно відсиджуватись віршам

По тилах затишних і міцних.

Навіть коли згаснуть увостаннє

Всіх на світі воєн багреці,

Навіть якщо вірші про кохання –

Все одно в житті вони бійці.

В наші дні звитяг і многотруддя

Так суворо мовляться слова!

То людське виборюється в людях,

То дорога в далях прозріва.

В цьому суть. За дальні горизонти

Пролягла дорога без кінця.

І така обманна тиша фронта,

Коли фронт іде через серця.

І якщо з газетної сторінки

Знову чути: сурма кличе в путь,

Знаю, то розгорнуто і дзвінко

На передніх шпальтах вірші йдуть.

ЧЕРВОНА ВІХОЛА

Ах, знову Жовтня рвійна віхола

Зриває листя з мокрих віт!

Запороши, червона віхоло,

Червоним листям білий світ!

Цей дім і сад запороши мені,

Впади під вікна багрецем.

Червоним дзвоном, наче викликом,

Хлюпни зустрічному в лице.

І в двері бийся, бийся в захваті.

В мадрідські двері стукочи,

Квартири Відня й Арля замкнуті

Зі сну пробуджуй уночі.

А там у гомонах, у виспіву

Схопи земну в обійми вісь,

А там – революційним прапором

На вісі голубій зметнись!

Шалій! Уже давно завіяно

Тобою вулиці дзвінкі.

Завій мені сьогодні, віхоло,

Червоним серце і думки!

ВІСЬ

Від вжитку частого тьмянішають слова,

В руках квитками проїзними мнуться.

О не подрібнюй, друже мій, слова,

Слова високі – "правда" й "революція".

Не пожонглюєш ними ти ніяк –

На зуб який би не поклав ти, –

Немає правд на колір і на смак,

Є лиш одна знамен червоних правда.

Її на розмін не пускай дрібний

На модних розбазарах часу,

Бо дрібнота у немічності злій

Підступить враз – і здушить, наче ласо.

Боюсь я дрібности. Думок, і слів,

І почуттів я так боюся розміну!

Тож не мілій моїх високих днів

Висока і натхненна проза!

Бо є в землі своя незмінна вісь,

І в неба, що пропахчене настурцією.

В душі твоєї як найвища вись

О хай пребуде віссю – Революція!

РОБОТА

І ось я кажу: понад світом,

грімким і олюдненим,

Ця постать звелася,

діткнувши чолом узвиш

Та нам не хорали творити йому.

Серед буднів –

Нам треба до слова

звертатись його частіш.

У змінності явищ і вічних

одмінах часу

В пульсуючу мисль його

вчитуватись щодня.

То буде робота. Її осягнеш

не відразу.

Та будуть щасливими духу

твого надбання.

Приходьмо до нього

назавше розкуті і вільні,

Так радісно вільні від рабства

і заскорузлості догм!

Примружений погляд – о як він

вдивляється пильно

У дні наші, сповнені і боротьби, й тривог.

Нам ленінську думку потрібно

вивчать не абзацами.

Збагнімо його – але так,

щоб на весь огром, -

Титанного серця збагнімо

титанну працю

І виростаймо, і вищаймо,

люди, чолом!

І вдячною буде нам ця нелегка

робота –

З полону цитат визволяти його

думки,

Знімать шкаралупу

словесної позолоти

І риси плекати в собі,

його риси людські.

СМІХ

"Так може сміятись лиш чесна

людина", - сказав про В. І. Леніна

Джованні Спадаро, старий італієць з Капрі.

Сміх – він уміє стелитися шовком.

Сріблом видзвонювать залюбки.

Сміх може вибухнуть і примовкнути,

Бо поза сміхом якість грішки.

Сміх може скупо шелеснути лірами,

Сміх вознесе і повергне ниць,

Явить то ангела враз, то звіра –

Явить оголену правду лиць.

Сміх – як священник в брехливих ризах,

Сміх – як прощення усіх боргів…

Так, впізнаєм один одного різно.

Він – впізнавати по сміху вмів.

Добрий капрієць – Джованні сивий –

Буде пригадувать ще не раз:

Як він сміявся, цей гість із Росії,

Сміхом запалюючись нараз.

В колі хлоп'ят, що засмагли видом,

Витівок шумних таки мастак,

Дзвінко сміявся!

Одразу видно:

Має людина до жартів смак.

Має, напевне, ще й совість чисту –

Легко, як совість людська без плям.

Мудрий Джованні, дозвольте потиснути

Руку робочу Вам!

Із пожовтілих від часу фото

Вірю: крізь товщу майбутніх сторіч

Усміх його у кутиках рота

Раптом сяйне до людей навстріч.

Спрагло збираю той сміх по блискітці,

Сміх, наче виклик, веселий сміх.

Відблиски сміху того, як істини,

Нині знаходжу в очах живих.

В них віднаходжу у спалахах радості

Виграних битв злотоцінний грам…

Люди, з умінням таким сміятися,

Вірю вашим очам!