Походження Чингісхана та його роду 3 страница
Розглянемо його інші праці, порівнявши їх із «Володимирськими курганами». У праці «До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами» О. А. Спіцин, сам того не помічаючи, став суперечити своїй теорії «перетікання смоленських кривичів» у «Ростовсько-Суздальську область»:
«Облаштовувачі Суздальської землі, князі Юрій, Андрій і Всеволод, без сумніву, однаково радо приймали поселенців звідусіль… Здавалося б, можна чекати, що саме дніпровські кривичі повинні були становити основну масу переселенців сюди. Може, так і було насправді, але археологічний матеріал точних посилань на це поки що не дає» [78, с. 7].
Хоч якими витонченими прийомами користувався О. А. Спіцин, хоч які натяжки робив, на кшталт: «здавалося б», «можна чекати», «повинні були», «без сумніву», а «смоленських кривичів» як не було у Володимирській області, так і не з’явилося.
Однак у цій праці О. А. Спіцин наразі лише поставив під сумнів свою працю зі спростування робіт О. С. Уварова. А ось у «Розселенні давньоруських племен. За археологічними даними» він уже сам із себе познущався: «У питанні про тих же білорусів є один пункт, у якому філологічні й археологічні розвідки зійшлися, але привели до висновку, дивним чином протилежному істині. Ті й ті суголосно стверджують, що кривичі належать до північної групи давньоруських племен, тобто великоросів, тоді як усі ті місцевості, у яких археологічні розкопки виявили поширення кривицьких (полоцьких і смоленських) курганів у XI столітті, у цей час заселені не великоросами, а білорусами. У масове переселення племен ми не зважуємося вірити, а повне переродження одного племені в інше упродовж 6—7 століть, хоча б російського в російське, малоймовірно. Виходу із цієї дилеми ми не бачимо» [79, с. 39-40].
Спостерігаємо ще один анекдот російської історії. Тому що дилеми тут не було й немає. Є проста істина: від кривичів справді походять білоруси, а «великороси» мають зовсім інше коріння — фіно-татарське. І немає дилеми!
Не будемо вивчати подібні «наукові» праці інших російських істориків, які намагалися спростовувати й очорнювати видатні археологічні дослідження графа О. С. Уварова і його експедиції. Археологічні розкопки і висновки О. С. Уварова безцінні для світової науки. Вони завдали остаточного удару по московській історичній облуді «про слов’янське походження Московії».
У російській історичній науці є й інші джерела, які спростовують «перетікання смоленських кривичів» у так звану Ростовсько-Суздальську землю. Аналізуючи «Літописець Переяславля-Суздальського», Д. О. Корсаков зазначив:
«Смольняни проникли лише раз у Ростовсько-Суздальську землю — у війську Мстислава Мстиславича Торопецького (у 1216 р.). З літописного свідчення про Смольнян під цим роком видно, що Смольняни вважали Ростовсько-Суздальську землю для себе геть чужою» [81, с. 147].
Здається, коротше не скажеш. Ростовсько-Суздальська земля тому й була «геть чужа» для смоленських кривичів, що була заселена «геть чужим» фінським етносом.
Той же Д. О. Корсаков, посилаючись на працю С. М. Соловйова «Природа Російської державної області та її вплив на історію» і на працю М. І. Костомарова «Дві руські народності», точно встановив місце кривичів в історії:
«Кривичі — було плем’я дике, яке не мало задатків до самостійного розвитку через своє невигідне географічне розташування, котре затисло його в лісистій місцевості серед Литовських народів. Це плем’я, розвинувши в собі переважно сувору релігію, рано підпадає під уплив Литовців і змішується з ними. Об’єднане спочатку Федерацією з Новгородськими Слов’янами, плем’я Кривичів у подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, — за системою рік Західної Двіни і Дніпра. Через напрямок цих рік — Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному сходу Росії (Ростовсько-Суздальської землі.—В.Б.)» [81, с. 46].
Отже, перетікання не могло бути здійснене внаслідок географічних особливостей місцевості. Рух у ті далекі часи здійснювався по ріках.
Дуже пізно «радянський археолог» О. А. Спіцин узявся за свою невдячну роботу.
Однак російським науковим мужам і нині ввижається все та ж вигадана історична дилема. Не можуть ні серцем, ні розумом сприйняти російські історики праці свого співвітчизника археолога О. С. Уварова. Бажають бути слов’янином — хоч умри!
Антропологічні досліди
Поставало питання: застосовувати російську антропологію XIX століття у розгляді історії чи ні? Навіть радився з друзями й істориками. Вирішальним фактором щодо вміщення цього розділу в книгу стали одкровення російських політиків, які виказують нову тугу за «слов’янським братерством трьох народів». Така їх охопила туга за цим «братерством», що спробували відняти в одного «молодшого брата» острів Тузлу, а іншого — серед зими відключили від газу. Після цього сумніви, вкотре вже, розвіялися.
Ось тому були залучені для ознайомлення антропологічні праці відомого вченого XIX століття професора А. П. Богданова.
ВРЕ (3-тє вид., т. З, с. 443) визнала А. П. Богданова «одним із засновників антропології в Росії», «організатором перших антропологічних установ і популяризатором природничо-наукових знань». Він був професором Московського університету (з 1867 року) і членом-кореспондентом Петербурзької академії наук з 1890 року. Отож, маємо справу з великим російським ученим кінця XIX століття.
Розкриємо деякі основні поняття антропології. Це «…наука про походження й еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини» [2, т. 2, с. 107].
На тій же сторінці написано: «Антропологія вивчає варіації розмірів і форм тіла за допомогою опису й вимірювань. Важливими методами антропологічних досліджень є краніологія, остеологія, одонтологія, антропологічна фотографія, зняття відбитків шкірних візерунків долонь і підошовних поверхонь стіп, зняття гіпсових масок обличчя» тощо.
А. П. Богданов у праці «Курганне плем’я Московської губернії» приділив основну увагу краніологічним дослідженням. А «краніологія» — це наука про будову черепа людини і тварин.
За Великою Медичною Енциклопедією (третє видання) і світовими стандартами, людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія — за так званим поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється за формулою: поперечний діаметр: поздовжній діаметр х 100 [82, т. 11, с. 481].
«Брахіцефалія… — короткоголовість, форма голови, що відрізняється високим відношенням показника найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини. Обчислюють за формулою: (в: а) х 100, де а — поздовжній діаметр голови від надбрівної точки (глабела) до потиличної (опістокраніон), в—поперечний діаметр між тім’яними точками. Цей індекс, запроваджений у 1842 р. шведським антропологом А. Ретціусом, отримав назву “головного показника”. Головний показник застосовують в антропології для характеристики округлення голови (форми черепної коробки у межах виду сучасної людини). Брахіцефалія майже не спостерігається у викопних гомінідів, що не належать до виду Homo sapies, себто у неандертальців, синантропів і пітекантропів. У сучасної людини Брахіцефалія характеризується індексом 81,0 і вище» [82, т. З, с. 372].
Саме брахіцефальні черепи, згідно з дослідженнями антропологів, характерні для слов’янських племен, зокрема українців.
«Доліхоцефалія… — довгоголовість; значна перевага поздовжнього діаметра мозкового черепа над поперечним. Термін запроваджений в антропологію в 1864 р. А. Ретціусом… Головний показник (відношення найбільшої довжини голови до її ширини при Доліхоцефалії, за міжнародною згодою краніологів у 1886 р.) коливається між 55—74,9» [82, т. 7, с. 452].
Доліхоцефалія за старих часів була властива фінським племенам, що жили на території сучасної Московії: від Липецька, Тули і Смоленська до Білого моря та Закам’я.
«Мезоцефалія… — проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією форма голови, що характеризується величиною головного показника від 76 до 80,9 у чоловіків і від 77,0 до 81,9 у жінок. М(езоцефалія) трапляється у представників окремих рас і етнічних груп, які населяють усі континенти, за винятком Австралії» [82, т. 14, с. 482].
Звернемося до праць російського професора Анатолія Петровича Богданова (1834-1896). Праця «Меряни з точки зору антропології» написана професором і видана в 1879 році; друга — «Курганне плем’я Московської губернії» — написана й видана значно раніше, у 1865 році, й опублікована у 3-му випуску «Московських Університетських Відомостей». А оскільки «московське курганне плем’я» є лише частиною мерянського племені й усього фінського етносу, то вивчимо спочатку загальне, а за ним часткове. Тим паче, що «московська частка» абсолютно тотожна «мерянському загальному».
До речі, коли ми говоримо про науку антропологію та її розділ — краніологію, треба розуміти, що йдеться про дуже авторитетну світову науку, без знань якої важко заглядати в минуле. Саме антропологія дає змогу розставляти остаточні крапки у вивченні минулого.
Розглянемо працю А. П. Богданова «Меряни з точки зору антропології». На самому початку її професор пише:
«Із-поміж усіх доісторичних мешканців Росії (мається на увазі населення території корінних московитів.—В.Б.) Меряни найбільш опрацьовані й досліджені як у сенсі археологічному, так і побутовому завдяки класичному дослідженню графа О. С. Уварова. Близько 8000 курганів розкопано було графом Уваровим і покійним Савельєвим, і розкопки ці надали багатий матеріал для пізнання мерян у всіх сенсах, крім антропологічного…» [85, с. 1].
Укотре переконуємося, як високо оцінювали російські вчені в XIX столітті «класичні дослідження» графа О. С. Уварова мерянської землі та мерянських племен. Подібні оцінки давали вчені всіх наукових напрямів, так чи інакше дотичних до розкопок. «Класичними» дослідження О. С. Уварова визнавали історики (М. І. Костомаров, П. М. Погодін, Д. О. Корсаков і десятки інших), археологи (Л. П. Сабанеєв, А. І. Кельсієв, К. М. Тихонравов, Я. А. Ушаков та інші), антропологи (К. М. Бер, Ф. П. Ландцерт, А. П. Богданов та інші). Саме антропологи Бер, Ландцерт і Богданов провели антропологічні дослідження черепів із мерянських могил і підтвердили достовірність висновків О. С. Уварова.
Так, академік К. М. Бер, практично перший антрополог Росії, дослідивши на прохання О. С. Уварова два мерянських черепи з курганів села Доброва Володимирської губернії, зробив такий висновок:
«Порівнюючи ці черепи з тими, які є у нас в анатомічному музеї, мені здається досить імовірним, що вони належать татарському племені. Найбільшу вони мають подібність із черепами Казанських татар, що є у цьому Музеї, тому що вид їх і розміри майже зовсім однакові. Слід, однак, зауважити, що основа черепів деяких татарських племен доволі близька до черепів фінських племен, тоді як основа черепів інших татарських племен дуже мало різниться від монгольських, наприклад Ногайців, Киргизів та інших. Із цього можна було б виснувати, що прислані черепи належали якому-небудь фінському племені… тому що в згаданих черепах не помічено зовсім ніяких ознак монгольського походження, і якщо вони й належать татарському племені, то такому, яке змішалося з фінами…» [85, с.1].
Це був перший випадок дослідження двох конкретних черепів із мерянських курганів. Абсолютно незалежний експерт, російський академік XIX століття у досліджуваних черепах не виявив найменших ознак слов’янського походження. Основною ознакою належності черепа слов’янському племені є його брахіцефалія (широкоголовість). Тобто поздовжньо-широтний індекс слов’янських племен характеризується переважно цифрою понад 81. У той час як черепи, які дослідив К. М. Бер, мали головний показник у межах 55—74.1 не вище! Черепи були доліхоцефальні (довгоголові).
Другий висновок, що напрошується з досліджень К. М. Бера, — це подібність і спорідненість мерянського (фінського) і булгарського (татарського) етносів. Дуже цінна інформація, тому що зайвий раз засвідчила проживання цих племен (народів) по сусідству багато сотень років. Тобто фінські племена жили поруч із булгарами ще на початку першого тисячоліття. А можливо, і раніше.
Працюючи над цим розділом книги, до моїх рук потрапила стаття сучасного російського академіка В. В. Сєдова під назвою «Етногенез ранніх слов’ян». Вона була заслухана в листопаді 2002 року на засіданні президії РАН. Цікаво те, що навіть не бажаючи цього, російський академік своєю працею повністю підтвердив думки свого давнього колеги К. М. Бера, зокрема і О. С. Уварова, у підсумкових висновках. Хоча зрозуміло, що мета роботи сучасного московського академіка полягала в іншому.
До статті В. В. Сєдова додано кілька «малюнків» — карт-схем. Нас цікавитиме «малюнок 4», що супроводжується наступним написом: «Розселення слов’ян на початку середніх століть (V— VII ст.)». Сучасний російський академік дуже вишукано підводить нас до думки, що в VII столітті в межиріччі Оки і Волги існувала якась ізольована «мерянська археологічна культура». А навколо «мерянської археологічної культури» по всьому периметру жили «фіни і балти» на багато тисяч кілометрів. І, на думку російського академіка, ці таємничі «фіни і балти» абсолютно не мали й не залишили після себе ніякої «археологічної культури». І навіть більше: за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура» начебто не мала жодного стосунку до фінської. Сучасний російський академік, як і всі російські вчені, пише, не переобтяжуючи себе доказами: «Почалася внутрішньорегіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і закінчився слов’янізацією балтів і фіномовних жителів» [86, с. 602].
Заява не викликає навіть посмішки, тому що геніальний попередник граф О. С. Уваров знайшов серед тієї «мерянської археологічної культури» монети VII століття. І всі курганні поховання з VII до XVI століття абсолютно тотожні, вони належали одному й тому самому етносу. А за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура V—VII століть», яку він позначив на своєму малюнку, мала би бути покрита «слов’янською археологічною культурою» або хоча б змішаною «протягом кількох століть», починаючи з VIII до XIII століття. Однак нічого подібного серед «мерянської археологічної культури» другої половини XIX століття не виявлено. Новий парадокс від Седова!
Слід зазначити, академікові варто все-таки шанобливіше ставитися до давнього літописця Нестора, який засвідчив факт проживання мері у межиріччі Оки і Волги (без усякої «слов’янізації») на початку XII століття.
Навіть сучасні російські академіки визнають факт проживання фінських племен від Смоленська і Ладоги до Курська, Орла та Липецька. Щоправда, поки що вони подібне проживання готові визнати, скажімо, до VII століття включно. Однак і це дуже цінно. Тому, що далі побачимо, які разючі для «великоросів» висновки зробив у своїх дослідженнях А. П. Богданов. І всі вони повністю відповідають «малюнку 4» пана Седова. Тільки йдеться про IX—XII століття.
Антропологічними дослідженнями мерянських черепів, за дорученням О. С. Уварова, займався також професор Ф. П. Ландцерт. Тут треба зауважити, що, направляючи Ф. П. Ландцертові для досліджень п’ять черепів із мерянських могил, О. С. Уваров не повідомив професорові район, у якому вони знайдені. Він хотів свої докази підтвердити антропологічними висновками. Тобто професор Ф. П. Ландцерт, власне кажучи, працював наосліп. Абсолютно незалежно. І ось який висновок зробив ще один російський професор у другій половині XIX століття про черепи мерянських курганів:
«Один череп унаслідок порівняння розмірів сучасного типу великоруського черепа цілком тотожний із цим типом. Інші черепи належать до зовсім іншого типу — доліхоцефалам; це тим паче прикметно, що сучасне населення Київської губернії, за працями Коперницького, є брахіцефалічним» [85, с. 1].
І в цьому випадку не виявлено останків слов’ян у мерянських курганах.
Однак праці К. М. Бера і Ф. П. Ландцерта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.
Важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями.
Через це його роботи особливо цінні, бо містять достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.
На початку праці А. П. Богданов поставив перед собою важливе завдання: «Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів.—В.Б.), то нам перш ніж користуватися нею (варто визначити.—В.Б.): 1) Чи була Меря племенем більш-менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну “плем’я” в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а переважно побутовими умовами. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена належали до нього: яке плем’я можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені варто віднести основне населення Мері й до яких інші племена» [85, с. 7].
А. П. Богданов, повторно проаналізувавши всі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав інших, що плем’я меря було корінним і не мало чужої домішки. Для повнішого аналізу професор використав наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю М. М. Журавльова «Путівник по Ярославській губернії». Зрештою дійшов висновку, що на всій Мерянській землі наявна «єдність або споріднення давньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо висновується, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених» [85, с. 7].
Уже на цій стадії А. П. Богданов визначив племінний склад мерян. До того ж усі попередні висновки були підтверджені краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім «чистильникам» російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Сєдова і подібних на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.
А. П. Богданов зазначив: «Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володимирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше тип фізіономій, відомий під назвою великоросійський. Стосовно мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (мерянське.—В.Б.), з якого постали великороси, найменше втратило… свої основні риси» [85, с. 2].
Роблячи свої перші висновки, вчений дуже обережно поширював тип «первісного великороса» по території усіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поки що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись переважно на філологічні, історичні, археологічні та інші матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення інформації. Висновки попереду.
Існували історичні факти, які російські історики не могли заперечити і проігнорувати, такі як проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги у II—VIII століттях. Тому вигадувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов’ян у тій місцевості. В одну із цих схем і вписується так зване «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю». Стверджувалося, нібито «перетікання» відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане «перетікання», бо стосувалися самої серцевини Ростовсько-Суздальської землі того періоду. Але навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень залишили недомовки.
«У мерянській землі граф О. С. Уваров зазначає про первинні та вторинні поселення. “До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими немає вже могил із обрядом спалювання. Відсутність таких могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступовий відступ від іншого звичаю предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належали, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту можна пояснити двояко: або стороннім впливом, далеким від давніх звичаїв фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нове розуміння… Розглядаючи мапу досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни у другу епоху колонізації не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни… Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише у найменших деталях відмінні один від одного”» [85, с. 8].
А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території усієї Мерянської землі не лише під час «першого періоду поховань», який охоплює VIII—XII століття (за знайденими монетами, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період «утворення племені великоросів», себто період XII—XVI століть.
Учений А. П. Богданов звернув увагу на той факт, що кургани «першого періоду» мають спільний характер з курганами «другого періоду». Все ті ж круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. У слов’ян VIII—XII століть подібних не знайдено.
Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму «про міграцію слов’ян». Тому він мовчки обходив подібні питання «слов’янства», іноді навіть допускав думку можливого подальшого «ослов’янювання» фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість. Дослідження відкрили зовсім іншу картину. Ось його висновки, зроблені на підставі краніологічних вимірів:
«У курганах Ярославських, як і в Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Володимирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже у чистому вигляді» [85, с. 12].
І далі: «Найчастіше доліхоцефальність (довгоголовість.—В.Б.) спостерігалась при розкопках у Московській і Тверській губерніях, там, де могили були простіші й бідніші» [85, с. 13].
Найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених із ними фінських племен, ніж припускав, подаючи свою «Мапу Мерянської землі», О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановську і Рязанську області, а практично всі західні й південні області сучасної Росії: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську, Курську, Липецьку тощо. Тобто мапа академіка В. В. Сєдова поширюється і на VIII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого «ослов’янювання» фінських племен. Фінські племена — корінний етнос «великоросів».
А. П. Богданов роз’яснює: «Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Мерянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка.—В.Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далі —до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а значить, тут не існує, по суті, протиріч між добутими результатами, а є лише деяка підказка з боку краніології» [85, с. 7].
Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському «слов’янському корінні», а й на вигаданих «в’ятичах-слов’янах», яким немає місця на антропологічній мапі. Через що навіть академік О. О. Шахматов «перемістив» так званих в’ятичів із «верхів’я Оки» у «пониззя Дону». Такі великі відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.
А. П. Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова: «Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали.—В.Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами, до того ж не цілими селищами (тому що не було знайдено жодної групи курганів, де б переважали короткоголові), а окремими родинами…» [85, с. 13].
По-перше, йдеться про весь «курганний період», а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування «західної і східної гілки фінських племен».
«До західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської» [81, с. 30].
А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і містить усі племена (нині народи) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були лише брахіцефалами. Поодиноких представників слов’янських племен треба вилучити із «курганного племені» Мерянської землі VIII—XIII століть ще і з тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі «Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)» (Москва, 1985), вивчивши родоводи дворянства центральної Росії (колишньої Ростовсько-Суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають татарське походження, і це історично пов’язано до дрібних подій і речей.
Не будемо у цьому розділі відволікатися на студії В. Б. Кобріна. Поговоримо про це пізніше.
Звернемося до ще однієї праці А. П. Богданова «Курганне плем’я Московської губернії». Вона написана в 1865 році, тобто до появи книги О. С. Уварова. У своїй книзі А. П. Богданов висловив абсолютно незалежні від О. С. Уварова думки. Це дуже цінно, тому що він займався і археологічними розкопками, і антропологічними дослідженнями останків, знайдених на них.
Отже, відкриваємо роботу вченого: «Дослідження курганів з антропологічною метою у восьми повітах Московської губернії та чимало розкопок, проведених особисто як мною, так і деякими особами, що побажали сприяти мені, дали нам можливість скласти курганну колекцію Московської губернії із 133 кістяків, з яких більша частина збереглася вельми задовільно» [83, с. 5].
І далі він пише:
«Розкопки курганів проведені були в повітах: Московському, Звенигородському, Можайському, Верейському, Подольському, Коломенському і Богородському. Розвідки проводилися також у повітах Серпуховському, Клинському і Дмитровському…»
Нижче є виноска: «Уже по закінченні цієї статті я одержав від І.І. Ільїна 4 черепи з курганів Рузького повіту» [83, с. 6].
А. П. Богданов працював по всій тодішній Московській губернії. Але особливо цінно те, що він досліджував західну й південно-західну частини губернії і підтвердив їхню цілковиту тотожність із розкопками північної і східної частини.
Звичайно, граф О. С. Уваров знав про проведену А. П. Богдановим роботу. У своїй книзі він навіть згадав про це. Однак дослідження й висновки А. П. Богданова проігнорував. І це зрозуміло. Археолог О. С. Уваров, провівши розкопки 7729 курганів, виявив у них лише останки мерян, тобто фінський етнос. І якби він додав у свою роботу дослідження А. П. Богданова, хоча б археологічні, то не залишив би найменшої щілини для можливого «перетікання слов’ян». Він змушений був би відсунути «можливих слов’ян» на багато сотень кілометрів від кордонів Московської губернії. Але, як патріот Московії, цього зробити не міг. Тому на своїй мапі, дотримуючись офіційної московської історичної доктрини походження «великоросів», розташував на близькому заході Мерянської землі вигаданих «в’ятичів, кривичів і словенів».
У той час, коли краніологічні дослідження А. П. Богданова відсунули цих вигаданих слов’ян «…на Південь і Південний Захід, значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії». До речі, твердження науковця повністю ґрунтуються на фактологічному матеріалі, а написи графа О. С. Уварова — «в’ятичі, кривичі, словени» — нічим не підтверджені.
Вивчаючи мерянські кургани, А. П. Богданов зробив попутно ще один дуже цінний висновок: «Кургани потрібно розподіляти, як відомо, не по повітах, а по ріках, поблизу яких вони й зустрічаються. “Кому невідомо, — твердить Бабст, — яку важливу роль відіграють ріки в історичних долях народів. Береги рік — це їхні колиски… Племена, які населяють одну річкову область, з’єднуються її руслами… в одне політичне тіло, розділяють спільні політичні вигоди, терплять ті ж негаразди. Ріки — це головні етнографічні кордони”» [83, с. 7].