Ii. і постали села у степах
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
..."У минулі віки Тальнівщина відносилася до історичних меж Уманщини, а з квітня 1923 р. стала самостійним районом з центром у Тальному, яке набуло статусу міста з 1938 р.
У січні 1963 р. район був ліквідований і його територія знову ввійшла до складу Уманщини. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1965 р. відновлено Тальнівський район, до складу якого, крім уже існуючих, віднесено села Колодисте, Лоташеве, Лісове і Піщану.
Район займає південний захід лісостепової зони Черкаської області. На півночі межує із Звенигородським, з північного сходу - Катеринопіль-ським, на півдні - Новоархангельським Кіровоградської області, на південному заході - Уманським та на заході - Маньківським районами.
Землями району протікаюгь річки Гірський Тікич з притокою Тальянкою і Гнилий Тікич, які на межі півдня району зливаються у річку Вись, яка, в свою чергу, вливається в річку Синюху, притоку Південного Бугу. На півночі район має значні, проте досить мілкі, розгалуження річки Макшиболота.
Загальна площа району становить 909,7 кв. км. Має 41 населений пункт, в яких на 1 січня 1993 р. проживало 47 тис. 569 чол.
Через Тальнівщину пролягла залізниця Цвітково-Христинівка, збудована 1891 р. за участю відомого українського вченого Є. Патона, та автострада Черкаси - Умань.
В економіці району провідне місце належить сільському господарству. Грунти в основному чорноземні з середнім вмістом гумусу, а в південній частині району трапляються супіщані та піщані. Клімат - помірно-континентальний. Тут 24 колективних сільськогосподарських підприємства, 2 бурякорадгоспи, радгосп-технікум і садівничий радгосп. Загальна площа сільськогосподарських угідь становить 74 тис. 630 га. Район культивує переважно пшеницю, ячмінь, горох, з технічних культур - цукрові буряки і соняшник. Тваринництво - м'ясо-молочного напрямку. Незначні відсотки земельних угідь займають садівництво і городництво.
Промисловість району об'єднує 11 підприємств, сировиною для яких, за винятком кількох, є продукція з сільськогосподарських угідь.
Населення Тальнівщини обслуговують районна та 4 дільничних лікарні, 25 фельдшерсько-акушерських пунктів, 4 лікарські амбулаторії, районна для дорослих і дитяча поліклініки, 10 аптек.
Мережа народної освіти налічує 10 середніх, 20 неповно-середніх шкіл, будівельно-економічний коледж і зоотехнічний технікум. В 1992-1993 навчальному році в освітніх закладах району навчалося 7 тис. 559 учнів. Навчально-виховний процес здійснювали 760 вчителів з вищою та середньою спеціальною освітою.
Кожний населений пункт має дитячі садки, будинки культури з кіноустановками, бібліотеки, книжковий фонд яких у районі складає 587 тис. примірників.
У Тальнівському парку - пам'ятці садово-паркової архітектури XVIII ст., - який будувався на зразок Уманського парку "Софіївка" налічується понад 40порід дерев та кущів. Серед дерев переважає дуб і грабТваринний світ характерний для лісостепової зони.
І. З ГЛИБИНИ СИВИХ ВІКІВ
Вивчення писемних джерел, пам'яток матеріальної культури дає підставу твердити, що в найдавніші часи територія сучасної Тальнівщини була заселена людьми, які мали свою оригінальну культуру.
Деякі археологічні пам'ятки, що були виявлені на території району колись і тепер, відносяться до нового кам'яного віку - неоліту, що охоплював VII-II тис. до н. є. Знаряддя неолітичної епохи були виявлені в Колодистому, Папужинцях і Тальному. Тоді ж набув великого побутового вжитку ліплений глиняний посуд різноманітних форм. (1
Року 1899 археологами В. Доманицьким і П. Петрушевським, а згодом М. Біляшевським та О. Спіциним поблизу Колодистого, а також по течії Гірського Тікича неподалік Тального були відкриті так звані "майданчики з розписним посудом". Такі знахідки відносяться до перехідної епохи від кам'яного до бронзового віку, (2
Про те, що люди жили на Тальнівщині в епоху бронзи, свідчать кургани того періоду, досліджені археологами у Веселому Куті, Кобриновому та Колодистому. (З
Ознаки життя стародавніх хліборобів трипільської культури виявлені в Білашках, Веселому Куті, Вишнополі, Глибочку, Кобриновому, Корсунці, Легедзиному, Майданецькому, Мошурові, Онопріївці, Тальянках і Тальному. Всього в сучасній краєзнавчій літературі налічується 13 поселень трипільської культури. (4
Що наша територія була заселена далекими предками, свідчать інші численні кургани, або, як їх люди називають, "козацькі могили", що й нині височать на полях, їх розміри досить таки великі. За картою В. Антоновича (1895 р.), таких могил понад 300. Густо їх на полях Кобринового - 64 кургани, Заліського - 54, Майдаиецького -32, Веселого Кута - ЗІ, Тального - 11 та Бі-лашок.Легедзиного і Тальянок - 10. (5
Як бачимо, густота поховань - курганів припадає на північно-західну частину Тальиівщини, обрамляючи її своєрідним півколом. Слід зауважити, що поховання - кургани ці належать дорізних епох.
Року 1887 археологом Г. Осовським розкопано курган Юхнова могила, що коло Кобринового. В ньому було знайдено 6 зотлілих скелетів, черепки амфори і прясла. На дні могильника було 12 квадратних могил, викопаних у підґрунті і накритих деревом. У них лежало 14 людських скелетів у зігнутому положенні і пофарбованих охрою. При цих скелетах було знайдено 2 кістяні шила, овечі копита, просвердлені вовчі зуби та 2 глиняні посудини. (6
В. Доманицький коло Кривих Колін 1899 р розкопав курган Попову могилу, що з'єднувався з іншими великими курганами викладеною кам'яною доріжкою. В могилі були виявлені пофарбовані скелети в зігнутому стані, накриті дубовим настилом. Поруч з людськими кістками знаходився глиняний посуд ручного виготовлення, фрагмент кам'яного ножа та шматки охри. Подібні знахідки були виявлені при розкопках кургану на фермі Ольгинеколо Павлівки Першої (7
У 1927 р Уманським краєзнавчим музеєм були проведені архелогічні розвідки трипільських поселень у Майданецькому їх матеріали передано Київському історичному музеєві: глиняний посуд, фрагмент мотиги з рогу та інше (8
Проведені аерофотозйомки Майданецького стародавнього поселення, що розкинулось на площі в 300 га (до цього часу най більшим вважалося трипільське поселення біля села Володимирівки на Синюсі ), а в 1971 р ще раз візуально перевірено науковцями інституту археології Академії наук Української РСР.
Влітку 1972 р. під керівництвом кандидата історичних наук старшого наукового працівника Інституту археології АН УРСР Миколи Михайловича Шмаглія організовано експедицію, яка згодом встановила, що Майданецьке поселення належить до добре розвиненої трипільської доби (VII-ІІІ тис. до н. є ) і існувало в період розвинених цивілізацій - часів пірамід Єгипту та шумерської культури.
При розкопці двох житлових комплексів знайдено господарське і хатнє знаряддя та мотигу з рогу, кам'яні сокири, крем'яні сокири-колуни, ножі, шкрябачки, залишки ткацьких верстатів, декілька десятків уцілілого посуду і багато уламків амфор, статуеток жінок, ведмедя, собаки з випаленої глини.
Археологи вважають, що Майданецьке трипільське місто мало 15-20 тис. мешканців, які проживали, за даними аерофотозйомки і геомагнітної розвідки, в першому овалі в 725 двоповерхових двокамерних житлах та в другому - четвертому овалах і проміжках між ними приблизно в стількох же житлах-будинках, що розміщались по 12-15 еліпсах.
Посередині поселення був великий майдан. Сама структура забудови, як вважають археологи, мала оборонний характер. Таке поселення, як стверджують науковці, слід відносити до міста, що значно перевершувало своїми розмірами своїх ровесників із Месопотамії та Єгипту (площею до 100 га) та давньогрецького міста-колонії Ольвії (до 55 га).
Доля цього протоміста склалася трагічно, воно згоріло.
За допомогою тих же сучасних наукових приладів точно встановлено план поселення трипільської доби у Веселому Куті, а Тальянківське, як стверджують науковці, найбільше в світі.
Встановлено: до Володимирівської групи поселень належить Гордашівське, до перехідної - Глибочківське, до другої фази томашівсько-сушківськоі відноситься Тальнівське, Колодистенське, до третьої - Майданецьке, Мошурівське, Тальянківське.
На початку І тисячоліття до н. є епоха міді - бронзи змінилася залізним віком. Застосування залізних знарядь привело до підвищення продуктивності праці в усіх галузях господарства. Залізо зробило можливим рільництво на ближчих площах, розчистило під ріллю широкі лісові простори. Від цього періоду нерідко трапляються брили залізної жужелиці - залишки залізних виробів з болотяної руди - в Білашках, Глибочку, Колодистому, Корсунці, міському лісопарку та на полях колгоспу "Здобуток Жовтня" (9
Серед подальших археологічних пам'яток, що залишилися на полях Тальнівщини, в дослідницькій літературі зазначені могильники, обставлені валунами. Багаті на подібні могильники полянавколо Тального. На археологічній карті Київської губернії В. Антоновича їх налічується 11, з них 8 у 1874-1875 рр. були розкопані В. Немировичем. 17 червня 1877 р. він передав Київському державному університету мідну вузькогорлу посудину з ручкою, залізне кресало, потинове дзеркало з внутрішнього боку прикрашене арабесками, сережку з бронзового дроту, на якому нанизано 2 намистини, залізну сокиру, мідну кадильницю із зображенням чотирьох євангелістів у довгих сукнях, бородами і німбами навколо голів тощо. Такі поховання називаються скіфськими і належать до епохи землеробсько-скотарських племен (10.
Скіфи, як відомо, заселяли степові райони північного Причорномор'я у VII-III ст. до н. є. На полях Колодистого В. Доманицьким виявлено також кургани скіфського часу.
Року 1959 А. Заблоцький знайшов на півострові поблизу Кривих Колін скіфську тригранну бронзову стрілу. Таку ж стрілу на території Легедзиного пощастило знайти археологові В. Стефановичу в 1961 р.
Лісостепові племена не входили до складу степової Скіфії, хоч і перебували з неюв постійних економічних і культурнихзв'язках. Вони жили великими поселеннями в укріплених городищах.Висота захистних валівдосягала іноді 10 м, а довжина десятків кілометрів. Такі вали в краєзнавчій літературі дістали назву "змієвих".В Антонович звернув увагу на існування "змієвих валів",щотяглися на захід від села Пальчика, нині Катеринопільського району. Головне відгалуження йде до Глибочка та до Лоташевого. В напрямку Тального вал простує з Колодистого, а окремий - тягнеться від станції Шостаківки також у бік міста. Вали споруджувались для захисту лісостепових районів від набігів степових кочівників.
У ІІ ст. до н.е. з нижньої Волги і Дону в Приазовські степивторглися кочові скотарські племена сарматів. На початку н.е. вони зайняли більшість степових районівсучасної території України. Про те, що були сармати на сході теперішньої Тальнівщини,свідчить велике сарматське поховання поблизу Колодистого. (11
Пам'ятки І тисячоліття н. є. на ТальнІвщині збереглися увигляді поселень стародавніх східних слов"ян-антів періоду такваної черняхівської культури. В Білашках виявлено 4 таких поселення, Веселому Куті, Гордашівці, Легедзиному - по 3, Вишнополі, Глибочку, Заліському - по 2, Мошурові, Тальянках і Тальному по одному. Крім цього, в Гордашівщ археологами встановлено один, в Легедзиному - 2 могильники чеоняхівської доби. (12
Основною галуззю господарства стародавніх словян булоземлеробство. В першій половині І тисячоліття н. є. в східних слов'ян розвивається ремісництво. В першу чергу це добування і обробіток заліза, гончарне та ювелірне виробництво. В 1919 р мешканець Піщаної К. Бондаренко на глибин, 1,5 м. копаючи погріб,видобув 6 великих горшків. Кожен з них вміщував до 50 л. У таких товстостінних горшках сірого кольору, виготовлених на гончарному крузі, як правило, зберігали зерно, вино, воду.
У 90-х р.р. ХІХ ст. на полях Заліського знайдено чудової роботи інкрустоване золотом залізне стремено з написом пізнішого часу.
У східних слов'ян вже в перші ст. н. є. торгівля мала грошовийхарактер: срібні римські монети зустрічаються на слов'янськихземлях у великій кількості. На ТальнІвщині неодноразово траплялись римські монети.
М.Брайчевський у своїй праці пише, що подібні монети були знайденів Гордашівці, Кривих Колінах, Лоташевому, Піщаній,Романівці, Тальному та по нижній течії Гірського Тікича. Ці монети потрапляли до тальнівських земель в результаті торгівлі з римськими провінціями Причорномор"я. Річки Південний Буг, Синюха та Гірський Тікич з давніх давен були одним з шляхів розповсюдження культури 3 Півдня. (14
Ось чому влітку 1901 р. В. Доманицькому і його колегам вдалося зібрати до десятка римських монет II і III ст. по течіях Гнилого та Гірського Тікичів.
Можливо що торгові кораблі допливали до півострова, що на згині (коліні) Гірського Тікича, де, як гадають, була мало не грецька факторія . Чи не на ці торговельні зв'язки вказував архітектурний задум старовинної кривоколінської, єдиної в своємустилі на Тальнівщині, церкви, побудованої у формі корабля?
У басейні річки було знайдено також чудові грецькі вироби із золота. (15
За часів Київської Русі на Тальнівщині теж існувало поселення. В експозиції Київського історичного музею є кадильна, XI ст. її знайдено на території Тального при розкопках 1874 -1875 рр. Форма кадильниці і фігури святих, зображених на ній дають підставу сказати, що тальнівська знахідка відлита з тієї матриці, що й кадильниця з Михайлівського золотоверхого монастиря Києва. (16
У Колодистому тим же В. М. Доманицьким виявлено словянське городище з характерними для княжої епохи XII-XIII с предметами: намистом, застібками, шматками глиняного орнаментного і скляного посуду. (17 В Тальянках у 1975 р. робітник І. Щербині пощастило на глибині 1,5 м у землі знайти сталеве вістря стріли періоду Київської Русі.
Земля Тальнівщини давно вже перетворилася в об'єкт прискіпливої уваги археологів і істориків. Щороку в села району організовуються археологічні експедиції, результати яких дозволяють істотно розширити знання про минуле нашого краю.
Саме тому з 6 по 10 липня 1993 р. в Тальянках відбулася Міжнародна конференція "Ранньохліборобська культура на Україні" яка була присвячена сторіччю відкриття й дослідження однієї найунікальніших світових історичних культур - Трипільській. На конференцію з'їхались учені Німеччини, Словаччини, США, Румунії, Канади, Ізраїлю, Франції, Польщі, Сербії, Росії і України. Науковий форум значно розширив межі пізнання цієї прадавньої цивілізації.
II. І ПОСТАЛИ СЕЛА У СТЕПАХ
У яку правічність сягає історія виникнення сіл сучасної Тальнівщини? На це запитання почасти дають відповідь деякіписемні та друковані джерела.
Польські історики стверджують, що цих земель у XVII ст. під час татарського поневолення люди не заселяли.
Відомий український історик М. Максимович пише, що умовчання літописців про села не означає, що вони не існували. Бони існували віддавна, але руйнувались постійними набігами татарських орд, і вже самостійно відроджувались у XVII ст.
Ця думка М. Максимовича стверджується хоча б історією виникнення Шаулихи, яка вперше в друкованих джерелах називалась Рокошваром. Здається, ця назва підтверджує те, що тут проходили і деякий час проживали угри, які у 884 і 888 рр. під керівництвом свого вождя Арпада погромили руських. (1
Угрів змінили угорці, а ім'я того народу існувало й існує дотепер в назвах різних місцевостей: Рокошвар на Київщині, Нестервар на Поділлі, Угрів у Галичині, зрештою - Угорський Тікич у нас.
Рокошвар з того часу впродовж довгих віків не втратив своєї назви, і в першій половині XV ст. бачимо тут новозасноване поселення під тією ж назвою. В ньому жила, окрім українського селянства, вільна польська шляхта, що не визнавала над собою королівської влади і, озброївшись, вела боротьбу за свою незалежність. (2
Слово "рокош" у тодішній польській мові означало "збройна шляхта", що повстала проти влади польського короля, який порушив її вольності і права. "Вар" - слово угорське і означає "місто". Отож, "Рокошвар" - "бунтівне місто". (З
Набіги кримських татар стримували розвиток місцевих поселень. Звільнити південну Русь від татар 1363 р. задумав литовський князь Ольгерд. Укупі з чотирма своїми племінниками - Олександром, Костянтином, Юрієм та Федором Коріотовичами він зібрав значне військо і виступив з Новогрудка в Дике Поле. Минувши Канів та Черкаси, Ольгерд вийшов на урочище Синю Воду (річка Синюха), де побачив велику орду татар, розділену на три великі загони, очолювані султанами Котлубахом, Кочубеєм-Гіреєм та Димейтером. Татари негайно випустили з луків хмару стріл. Але, щоб ворог не обступив і не продовжив обстріл, князь Ольгерд розділив своє військо на шість загонів і розташував їх півколом. Декілька разів татари намагалися розірвати кіннотою лави ратників, проте без успіху. Після цього Литва та Русь пішли в атаку, кинувшись зі списами та шаблями в рукопашний бій. Татарські лави похитнулися і спішно відступили в степи.
Всі три татарські царки полягли, поле вкрилося ворожими трупами. Переможці взяли значні трофеї: кілька десятків кінських стад, верблюдів, а також весь обоз. Торговицю, Білу Церкву, Звенигород і всі поля аж за Очаків, від Києва та Путивля до Дону,від татар звільнили, загнавши їх до Криму.
Скориставшись перемогою, Ольгерд, який повертався назад через Поділля, де також панували татари, вибив їх і з цих земель. Лише незначна частина з них сховалась у Добруджських полях за Дунаєм. (4
Але приєднання українських земель до володінь литовських князів не рятувало від нападів татар. Страшні загони Меглі-Гірея 1482 р. знесли дощенту ту ж Шаулиху та навколишні поселення. То був період, коли татари знову заявили про свою могутність, а Уманщина стала тією "гуманською пустинею", якою звуть цю територію пізніші польські джерела. (5
Тут татари прокладають собі шляхи. Зокрема з'явився Удицький (Чорний) шлях, що пролягав неподалік від озера Удич ознаки якого виявлено на схід від Веселого Кута, і вів на південь Звенигородщини.
Друге його відгалуження, мовби зашморгнувши землі Тальнівщини великою петлею, хутко збігало так званим Царським (Цесарським) бродом через річку Вись, притоки Синюхи, і знову з'єднувалося з Чорним шляхом, що губився у високій тирсі диких степів. (6
У середині XVI ст. за південні українські землі розпочалася боротьба трьох впливів - литовського, татарського і польського, яка закінчилася повною перемогою поляків, що знаменувалася Люблінською унією 1569 р.
У першій половині XVI ст., за твердженням польських джерел, Тальнівська місцевість по Гірський Тікич відносилася до Білоцерківського старостатства і вже тоді називалася пусткою.
У другій третині XVI ст. історичні джерела зазначають, що на Гуманщині існувало кілька поселень. Серед них названо Мошурів,Соколову (Кобринова Гребля в минулому називалася Соколовою), Романівку. Вже 1542 р. за іншими даними, Романівкаснувала. (7
Відомо, що за привілеєм короля Польщі Жигимонта Романівку яка відносилася тоді до Звенигородського грунту і лежала на татарських шляхах, мали у володінні брацлавський землевласник звенигородець Степан Баранович та його брат Федір. Згодом село перейшло до володінь Козара. (8
Що ж до назви поселення, то воно, певно, походить від імені Романа,чкий, слід гадати, його й започаткував. Варто ще зазначити, що саме в цьому селі 28 березня 1623 р. народився генеральний підскарбій Лівобережної України Роман Онисимович Ракушка, автор Літопису Самовидця.
Року 1545 згадується про Соколову, що належить до володінь Звенигородського козака Дмитра Барановича, який придбав і це село, і Митковці (Вороне) в 1546 р. Розширюючи свої володіння, Д. Баранович загарбав і широкі білоцерківські пустки по лівому березі Угорського (Гірського) Тікича, тобто :Буки,Чорну Кам'янку і Рокошвар. (9
Білоцерківське старостатство на таке зухвальство не протестувало. Цими землями володіли і син Дмитра Богдан, і онук Федір. Останній врешті продав Соколову та Митковці Ежену Струсьові, а той, у свою чергу, перепродав їх 1604 р. своєму зятеві Алексу. (10
Ймовірно, що Соколова придбала свою назву від переселенців, що простували сюди з Поділля, Білорусії та поруйнованої північної України.За сеймовою ухвалою від 13 травня 1609 р. цими просторами заволодів Валентин Калиновський. Приблизно 1616 р. з його рук керуючим Рокошвару стає шляхтич Костянтин Шаула, слід якого й залишився у назві села. (11
Проте й тепер, як вказують польські джерела, з боку Білої Церкви захоплення Рокошвару В. Калиновським не викликало протесту. Сам магнат 1630 р. загинув під Цецорою, а його маєтки успадкував син Мартин, воєвода Чернігівський. І тоді Костянтин Любомирський у відповідності до постанови білоцерківського старостатства відсудив ці землі і поселився в Шаулисі. Тільки Буки і Чорна Кам'янка залишилися в руках Калиновських, але й за них поміж претендентами аж до 1775 р. точився судовий процес. (12
Після переселення К.Любомирського Шаулиха 1644 р була знищена татарами, а люди потрапили в рабство. Однак село невдовзі відродилося. Його мешканці посилають маніфест до"града Киевского" з проханням не платити податків Речі Посполитій і бути вільними на своїй землі. Та прохання це було марним. На засіданні Речі Посполитої 1659 р. села Мліївщини та Шаулиха віддаються судді Війська Запорізького Самуїлу 3арудному, з присвоєнням йому звання шляхтича. Завдяки опіці нового дідича Шаулиха зросла до значних розмірів. У селі навіть було споруджено аж три церкви. (13
До 1545 р належить друга звістка, в описові Брацлавського замку, про Мошурів, яке, як і Соколова та Романівна, зазначається на Звенигородському грунті. Володів ним Митна Золотар.Достовірних документів про походження назви села поки що невіднайдено, хоч прізвища Мошура трапляються дотепер. (14
Наприкінці XVI та в першій половині XVII ст на Тальнівщині виникають нові поселення. В 1638 р. король Польщі віддайМошурів, Папужинщ та Романівку Вінницькому старості Янові Ордживольському, якому, однак, заволодіти ними перешкодив М. Калиновський, приєднавши до своїх володінь. (15
Як побутує легенда, Папужинці одержали свою назву від прізвища перших поселенців - Папуш.
Веселий Кут 1659 р. вже існував під цією назвою. 3 леген можна довідатися, що село було мальовничим, зручним закутком для відпочинку мандрівників у межиріччі Макшиболот. А тому його так і прозвали Веселим Кутом. До речі, сіл з такою назвою на Україні досить багато. І цілком можливо, що нові поселенці просто принесли сюди назву свого залишеного села.
У цьому ж 1659 р. згадується про Антонівку, Онуфріївку та Беринку, віддані ленним правом тому ж Самуїлу Зарудному, судді Війська Запорізького. В 1732 році Іван Зарудний продавїх Ф. Бержинському, котрий, як стверджують історики, швидковідродив Шаулиху та Веселий Кут і від свого імені заснувавБеринку, що, однак, суперечить історичним фактам. (16
чинш натурою згідносвого майна і тяглової сили та відробляли по одному дню. Немає тут замку, доброго двору, тільки будинок для пана диспожитора з двома кімнатами і ґанком. Стайня неподалік обнесена частоколом і покрита соломою. В селі одна корчма в якій сидить орендар. Хатин тут 51. Козаків у старостаті 11, обороняють спірні грунти. В 1771 р. старостатство виплачувало 1722 злотих і 9 грошів у квартал. (17
Село Онопріївка (правильно Онуфріївка) завдячує своїйназві Онуфрію. Від польських імен та прізвищ походять назвиЯнківки (від імені Ян) та Заліського (в першій половині XVIIIстоліття - Юзефівка від імені прикажчика Юзефа, а з другоїполовини того ж століття від прізвища нового прикажчика Заліського.
У своїх творах П. Старицький згадує про Тальне 1648 р., коли Б. Хмельницький розбивши у дводобовому бою 5-6 травня в Жовті Води польське військо на чолі з С. Потоцьким,мав намір "аздоганяти основні ворожі сили аж до Тального. (18.
Дещо раніше, 1593 р., згадується річка Тальна, сучасна Тальянка (якщо стверджувати категорично). (19
В іншому історичному документі Тальне згадується за 1664 р., причому воно названо містечком. (20
Виникло Тальне на перехресті багатьох доріг у межиріччі Гірського (Угорського) Тікича і Тальянки. "Таль" у древніх літописців означає "залога". Такі залоги виникли на порубіжжі Київської Русі для оборони від Степу.
В інших історичних документах висловлюється припущення про виникнення Тального ще до "великих руїн". В тих масштабах воно було значним поселенням з кам'яною фортецею - замком.Татари при нападі на ці краї немовби спустошили місто. А місце де стояв замок, в народній пам'яті було прозване "Замчищем". Там, як переказує література, можна було бачити багато каміння що лежало в основі замку, який знаходився на південному сході поблизу воріт при в'їзді на базарну площу. (21
Досить давно виникло і село Білашки. В документах воно згадується за 1674 рік. Тоді татари, зненацька напавши, повністю зруйнували його, а людей забрали в рабство. Проте село швидко відновилося і помітно зростало. В 1783 р. в ньому нараховувалося вже 209 дворів з 1184 мешканцями. (22
Достовірні письмові джерела про назву села відсутні. Можливо, вона походить від того, що тут копали білу глину. А, можливо, і від слова "білаш" - білий хліб.
На півдні Тальнівщини, там, де найкращі чорноземи, колись по обидва боки невеличкої степової річки Кам'янки буйно зростали вишневі сади. Тому й назву село придбало від двох слів: "вишня" і "поле" - Вишнопіль. Досить вірогідно, що її занесли собою переселенці з Поділля, де також зустрічаються села таким найменням.
Вишнопіль в історичній літературі згадується доволі пізно - за 1768 р. На той час в ньому нараховувалося 114 селянських дворів, у центрі села була церква, збудована через 10 років. (23
Досить великий інтерес викликає назва села Гордашівка. Л. Похилевич, який так обережно ставиться до походження назв населених пунктів, у своїй відомій праці запитує: чи немає тут ЗВ'ЯЗКУ МІЖ ІМ'ЯМ ОДНОГО З гуннських полководців Аттіли (VII ст н. є) Гордашем і назвою села? У самій Гордашівці зберігся переказ, ніби село виникло на місці тривалої зупинки однієї з орд кочівників, через що й утворилась назва "Гордашівка" (пор.: Умань-Ґумань, Орда-Горда). На території Гордашівки археологи виявили стародавнє городище. З джерел відомо, що в центрі села 1752 р. було збудовано церкву. (24
За думкою того ж Л. Похилевича, Глибочок одержав назву від того, що Гірський Тікич тут глибокий. Час заснування села відноситься до XVIII ст. Церкву споруджено 1764 р. (25
Відродження сіл на Тальнівщині, як і по всій Україні, в першу чергу здійснювалося старшиною, козаками та вільними людьми, які тікали від утисків купецько-лихварської верхівки Волині, Галичини, Поділля і північно-західної Київщини в степи Брацлавшини, Канівщини і Черкащини.
Польські магнати, заволодівши цим краєм як пустотами, призначають сюди своїх представників для збору податків. 1789 р., наприклад, Шаулиха приносить власникові 24 тис. 670 злотих 9 грошів доходів (26
Кобринове що у XVII ст називалося Олександрівкою розташоване при з'єднанні середнього і східного Макшиболота. Згодом до села прибув новий намісник і перейменував його відповідно до свого прізвища. (27
Неподалік від села в минулому столітті знаходилося дві могили, роздвоєні глибоким яром. Називалися вони монастирями. При цих могилах можна було бачити менші могили та сліди кам'яних будов. За легендами того часу, тут давно, до руїн, були монастирі. (28
У 1857 р. графинею Г. Потоцькою в Кобриновому було "близ обветшалой деревянной, более ста лет сушествозавшей", споруджено кам'яну церкву. (29
Частина Кобринового, яка лежить нижче по річці, село Гуляйка, слід гадати, носить назву від того, що люди з Кобринового йшли за село на відгули, і там, на вільних землях, селилися. Згадується дерев'яна церква, збудована в Гуляйці 1793 р. (30
З Кобриновим тісно пов'язана назва Кобринової Греблі, де була гребля з млином, що належала керуючому. 1545 р. село називалося Соколовою, що лежато на річці Макшиболоті. (31
Під час проведення люстрації 1789 р. Звенигородська старостиха Соломія Салтикова скаржилася люстраторам на Станіслава Потоцького, дідича Уманського, виявляючи невдоволення тим, що в минулому його батько Франц, заволодівши містечком Кальниболотами і приєднавши його з навколишніми селами до Уманщини, хоча насилу після довгого процесу їх повернув, але разом з тим "на межах старостатства", що навколо лежали, засновані під час незаконного володіння, села Кобринову Греблю, Соколову, Корсунку, Глибочок і Криві Коліна до цієї пори не повертає і ще більше грунтів старостатства привласнює. Як зауважує Л. Похилевич: "отсюда отдаляется время основания помянутых сел". (32
Церкву в Кобриновій Греблі зведено в 1768 р.
Лащову засновано в першій половині XVIII ст. Назва її по ходить від прізвища Лаща (українською мовою Лящ), тоді як південна частина села називалася Білими Млинами і Білим Бродом. Саме в цьому місці вирував Гірський Тікич, і енергію води люди використовували в зведених на річці млинах. (33
У 1848 р. на місці давно збудованої з дерева церкви в селі спорудили нову. (34
Околиці Колодистого в давнину були покриті лісами зі значною кількістю дерев і колод, повалених бурями. Історики стверджують, що якраз від слова "колода" і походить назва села, яке порівняно недавно, в середині XVIII ст., відродилося. (35
Криві Коліна придбало назву через своє географічне розташування: саме тут Гірський Тікич повертає, робить згин, коліно 1762 р. тут збудовано церкву у формі корабля. (36
Географічному положенню зобов'язана своєю назвою і Піщана, що розкинулася на пісках.
Час заснування цих сіл відноситься до початку XVIII ст. Якщо Криві Коліна лежать в чотирьох кілометрах від з'єднання Гірського та Гнилого Тікичів, то Піщана поблизу злиття обох рік.
Поблизу Піщаної проходить вал, який бере початок від села Нерубайки і губиться при селі Пальчику. На цьому валу можна було помітити п'ять насипів у вигляді замчищ та декількох видів шанців. Ці вали історик Б. Антонович відносить до так званих "змієвих", якими Київська Русь боронилась від Степу. (37
Лоташеве, яке спочатку лежало на правому березі Гнилого Тікича, а тепер - по обох його берегах, засноване в першій половині XVIII ст. як хутір і, певно, носить назву від власника цього поселення. (38
Уздовж Гірського Тікича витягнулося і Довгеньке, яке виникло на початку XVIII ст. Л. Похилевич називає його ще й Корсункою. Кам'яниста поверхність першого, мабуть, змусила мешканців поступово перейти на правий беріг річки і закласти нове село. Можливо, що назва Корсунки походить від імені давнього слов'янського божества Хороса. Такі назви були ще за КиївськоїРусі. (39
Покровську церкву в Довгенькому збудовано з дерева в1763 р. (40
З легенд можна довідатися, що Легедзине придбало назву від прізвища козака Легедзи. Він перший уподобав ці землі, через які пролягав битий шлях до Умані. Час заснування села слід відносити до першої половини XVIII ст , а в 1763 р. тут вже постала дерев'яна церква. (41
В мошурівських лісах робочий люд випалював віковічні дерева для виробництва поташу, за який польський магнат М. Калиновський наживав величезні бариші в Західній Європі. На місці промислу й виникло в першій половині XVIII ст. село Поташ. 1771 р. тут зведено дерев'яну церкву. (42
Майданецьке, що розкинуло свої оселі по обидва береги річки Тальянки, носить назву від тюркського слова "майдан", що ввійшло і в українську мову і означає площу. Очевидно, що тут були народні зібрання і вирувала торгівля. Час заснування Майданецького слід шукати в першій половині XVIII ст. На це вказує церква, споруджена 1763 р. (43
Тальянки в основі своєї назви мають те ж древньослов'янське слово "таль". Ймовірно, що вже вдруге воно придбало назву від річки Тальянки (в минулому Тальна), яка бере тут ледь помітний виток.
У 1763 р. в Тальянках започатковано церкву, а дещо пізніше в селі збудовано келії для монахів Свято-Троїцького монастиря. (44
Розташова на середньому Макшиболоті Павлівка Друга виросла за рахунок Кобиляцьких хуторів у XVIII ст. В 1832 р. її від шляхтича Кршечковського придбали три брати - Матвій, Іван та Каетан Боровські. (41
Зеленьків стоїть на річці Тальянці. Час його заснування варто шукати в першій половині XVIII ст. Це стверджує й рік побудови православної церкви - 1763. В основі назви села покладено значення "зелений". (46
Павлівка Перша, що розташована на струмку Довгому, який падає в Синюху, заселена після 1825 р., коли граф Павло Дмитрович Кисельов взяв придане за своєю дружиною Софією Станіславною Потоцькою Торговецький і Букський ключі. Раніше тут був хутір селянина Рудя із садком, ставом та млином. Згодом було зведено одаю. В 1826 р. граф наказав збудувати тут до пятидесяти хат, віддавши їх переселеним селянам. (47
Через 10 років маєток було продано відомству військових поселень. Цим самим село збільшилося, а названо було на честь засновника. (48
Слід акцентувати ще раз на тому, що південна Тальнівщина у XVII столітті не мала зручностей для осідлого життя ще й тому, що на її порубіжжі, поблизу злиття Тікичів у річку Вись, проходив Татарський (Царський) Брід, перейшовши який, татари направлялися в козацьку країну головним чином через шлях, що вів в Лисянку. Лише в першій половині XVIII ст. в південній частині Тальнівщини виникають села, а згодом і церкви при них. (49
Безперечно, що в трактуванні назв сіл Тальнівщини багато припущень. Тому стверджувати категорично, що це так, а не інакше, - не можна. Автор тільки зробив спробу систематизувати вже відоме. Підтвердити чи заперечити це можуть подальші дослідження. ".....