Розвиток української літературної мови в період від І.Котляревського до Т.Шевченка.

В кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий погляд на мову простого народу, як на мову подлу, явно став падати. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).

Як я вище вияснював, українська література живою мовою не припинялася в нас ніколи, в тому й за XVIII віку, хоч і зійшла вона на "подлий стиль". Нове було тільки те, що провідні українські верстви на Правобережжі сполонізувалися й покатоличилися, а на Лівобережжі помосковилися, поставали панами й відірвалися від свого рідного народу, тепер закріпощеного в польську чи російську неволю, відірвалися й від його мови. Український народ утратив усе, але позосталася при ньому незмінна душа його — його жива мова, хоч і "мужицька", "хлопська". Українська мова й простий народ ходом історії — зрадою вищої класи — злилися тепер в одне ціле, в одне поняття. Епітет "хлопська", "мужицька" сильно приріс до нашої мови, особливо за XVIII століття, коли справді вона, покинена своїм панством, стала вкінці тільки мовою селянства. Українська мова позосталася, як той паралітик при широкій дорозі, — вона була окремою мовою, мовою самостійною, мовою великого народу, але народу, що програв свою державність, тому ніби нездатна для поважнішої літератури, і ця власне думка запанувала в Україні й трималася в нас більше століття, а серед росіян уперто держиться й тепер. Усіма вважалося, що українська мова, як мова літератури й науки, навіки померла разом з козацтвом і Запорізькою Січчю, а простий народ і його мова на увагу не бралися. Це ще відгомін старої науки про мовні стилі.

Іван Котляревський народився року 1769-го в Полтаві й уже за молодих літ, покінчивши Полтавську духовну семінарію, зацікавився українською етнографією: збирав народні пісні, приповідки, казки й т. ін., а тому добре знав рідну українську мову. Року 1798-го, мавши 29 літ віку, він випустив свою славну "Енеїду". Час був такий, що з української мови й з самих українців тільки підсміювалися, тому за цим духом часу пішов і Котляревський, давши "Енеїду", від якої реготала не тільки вся Україна, але й уся читацька Росія. На початку мало хто запримітив, що це поважний літературний твір, а не проста сміховинка "подлого стилю".*

Мало хто запримітив, що в боротьбі трьох стилів Котляревський відважно став по стороні "мови подлої", надівши на неї корону "стилю високого". Петро І своїм наказом 1720 року заборонив усякі українські друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій друком.

Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів;і дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.

Треба зазначити, що і в історії розвою російської мови настав тоді також знаменний поворотний час. Стара теорія трьох стилів, глибоко запроваджена в думки письменників і читачів, остаточно впала, а з тим упали й ті налетілості на літературну мову, що їх принесли українські вчителі. Російська літературна мова стала помалу наближатися до мови народної, а тим самим ставала мовою великоросійською. Думка про якийсь штучний "общеруський язик" тим самим падала. Творцем нової російської літературної мови став великий поет Олександр Пушкін (1799-1837), що вже рішуче порвав з наукою про три стилі в мові.

В українській літературі це сталося трохи раніше, і зробив це Котляревський. Ось тому 1798 рік, рік появи "Енеїди", став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем.

На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис.

Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те, що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в XVI-XVII віках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.

Треба сказати, що в першій чверті XIX ст. українська мова, як спадщина попереднього, була ще широко розповсюджена серед освічених верств в Україні, про що маємо багато свідоцтв. Українську мову шанували й любили; наприклад, наш письменник П. Білецький-Носенко (1774-1856) року 1823-го писав: "Чехи мають свою велику літературу, — наша мова не менше до того придатна"*.

Через це "Енеїда" Котляревського легко сильно поширилась, і багато з освічених українців знали її напам’ять, як пізніше й твори Гулака-Артемовського.

Маємо багато свідчень, що за цього часу українці свідомо ставилися до росіян неприхильно. Михайловський-Данилевський у своїх споминах пише, що він познайомився на Полтавщині з сім’єю Родзянків, "але й ця сем’я, як і всі інші, просякнута була ненавистю до Росії. Я не знаходив у Малоросії ні одної людини, що з нею мав нагоду говорити, яка б ставилась до Росії прихильно. Серед усіх панував одвертий опозиційний настрій. У всіх існує прислів’я: "Він усім хороший, але москаль", або інакше: коли росіянин, то виходить зла й небезпечна людина" ("Україна" 1927. VI. 33-34).

Те саме знаходимо і в мемуарах князя Л. Сапєги про 20-ті роки XIX ст. в Україні: "Офіцери, особливо нижчі, здебільшого були поляки або українці з Придніпров’я. От тоді я вперше почув про українське питання. Українці ображались, коли їх називали росіянами, й розмовляли між собою польською або українською мовою. Жили вони в тісній приязні між собою, але цурались корінних росіян" (там само, с. 34).

Як я вище розповідав, основою старої нашої літературної мови XV-XVIII віків була головно мова північно-західна, що панувала не тільки по канцеляріях, але й по книжках, з великою домішкою полонізмів. Мова ця тепер тихо впокоїлась, і Котляревський рішуче й остаточно рве з нею, рве може й тому, що вже просто не знав її, а пише тільки тією живою мовою, яку глибоко знав, — мовою полтавською. Мова ця не мала різких говіркових окремішностей (доба Руїни все повигладжувала), а тому була легко зрозуміла не тільки для Лівобережжя, але й для всієї України. Це вже була міцна основа нової української літературної мови, на якій вона й почала розвиватися, бо такою основою мова західна тепер не могла бути.

Наслідувачі Котляревського найперше перейняли від нього смішливий тон "Енеїди", як відгомін і данину старої науки про подлий стиль, і були переконані, що українська мова на це тільки й здатна, бо це не літературна мова, а тільки діялект, селянське наріччя. Про це сильно скаржився пізніш П. Куліш, що "реготом над "Енеїдою" мало-мало не згубили самі земляки свого новонародженого слова". Взагалі, на початку XIX століття, в час Котляревського, висміювати українців і розповідати про них "хохлацькі" анекдоти було дуже модним, особливо ж про українську незграбність та галушки з варениками, живий відгомін чого бачимо й у перших творах М.В. Гоголя. Звичайним і модним було й глузувати з української мови. Молодий М. Костомарів (народився 1817 р.) писав року 1838-го про це: "Меня выводило изъ себя, что невЂжды, какихъ тогда было очень много, съ презрЂніемъ отзывались о хохлахъ, и всякое малороссійское слово возбуждало только смЂхъ".

Але марево науки про подлий стиль таки не здавалося. На українську мову стали дивитися, як на приговорену до смерти. Року 1818-го вийшла "Грамматика малороссійскаго нарЂчія" Олексія Павловського, і він у передмові назвав українську мову "исчезающее нарЂчіе", чому й рішив записати її в своїй граматиці.*

Року 1819-го князь М. Цертелєв († 1869 p.) випустив збірник українських пісень, і в передмові заявив, що ці пісні тепер умирають, а їхня мова "устарЂла для самыхъ малороссіянъ". Це були думки росіян, але так само ще довгий час дивилися й українці. Року 1836-го П. Лукашевич видав цінного збірника:"Малороссійскія й червонорусскія думы и пЂсни".

Так самі українці мало вірили або й зовсім не вірили в дальший розвій української мови. Найближчі літературні події показали, що насправді було зовсім не так: живої мови ніщо не в силі вбити!

Року 1804-го в Харкові був відкритий перший університет в Україні, і з того часу це місто стало осередком української культури, літератури й мови. Літературний рух був тут дуже жвавий, — зародилася преса, видавалися українські збірники, випускалися книжки, розвивалася літературна мова. Тут розвинувся такий сильний культурний рух, що за перше десятиріччя XIX ст. в Харкові видано половину всього (210 видань), що вийшло за цей час у цілій Росії ("Україна", 1927 р., кн. 6, с. 31). Тут же на самому початку XIX ст. остаточно закріпилися назви Україна, український, як наші національні назви. А все це тому, що за законом 1803 р. цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках.

Лівобережжя національно втрималося взагалі значно сильніш, як Правобережжя, що помітно сполонізувалося. Полтавсько-харківська школа в першій половині XIX віку для розвою нової української літературної мови зробила дуже багато, чому й полтавсько-харківська мова лягла в основу нашої літературної мови; трохи пізніш до цього приєдналася й київська мова Шевченка. Це ця школа високо поставила нашу мову, привчала до неї громадянство й защепила в літературу те, що відновив був Котляревський: живу народню мову, зламавши тим живу науку про подлий стиль.

Полтавсько-харківська школа українських письменників на ділі показала, що українська народна мова спроможна стати мовою літератури, і то не тільки сміховинної, як довго в нас думали через "Енеїду" та через науку про мовні стилі. Усі письменники цієї школи пильно займалися етнографією, і вже тим самим глибоко знали живу народну мову, бо етнографічні твори справді навчали їх цієї мови.

Треба було найперше показати, що українська мова здатна й до поважної літератури повістевої, і це й зробив Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), що вважається батьком української повісті. Він свідомо вибрав собі українську мову, як мову літературних писань, яку він глибоко знав.*

Іще глибше від нього знав українську мову Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), про якого М. Костомарів писав у своїй автобіографії, що з письменників 1820-1840-х років "ніхто не перевищив його в знанні життя малоруської народности і в незрівняному мистецтві передавати його поетичними образами й чудовою народною мовою", через що багато хто знали твори Гулака напам’ять. Повістева українська мова явно зростала, і для цього багато допоміг Олекса Стороженко (1805-1874), що своїми повістями значно двигнув її вперед. Гарну мову мав і наш байкар Євген Гребінка (1812-1884), як і Лев Боpовиковський (1811-1889), який почав писати, щоб довести, що "ложно мнЂние, якобы языкъ малороссійскій способенъ только для выраженія смЂшного и низкаго". Для розвою української мови працював і Амвросій Метлинський (1814-1870), а також О. Афанасьїв-Чужбинський (1817-1875), що пильнував про досконалість форми своїх поезій, і року 1855-го розпочав був видавати "Словарь малорусскаго нарЂчія".

Згадаю ще тут Михайла Максимовича (1804-1873), першого ректора заснованого 1834 року Київського університету, та Осипа Бодянcького (1808-1876), що багато попрацювали для розвою нашої мови на полі науковому. Вони збирали етнографічні матеріяли, а це дало їм змогу глибоко пізнати свою рідну мову.

Михайлові Максимовичу в розвої української літературної мови належить почесне місце, а то за його вікопомного збірника "Малороссійскія пЂсни" 1827 року. До збірника дана була передмова, що на довгий час стала маніфестом українського народництва; про нашу мову він писав, що вона не тільки рівноправна з польською та російською, але своєю ніжністю та гармонією, скажемо в піснях, переважає російську. Своїм збірником пісень (були ще видання 1834 і 1849 рр.) Максимович показав усьому світові, що ми маємо високорозвинену поезію, хоч книжкова література в нас невелика. І Максимовичів збірник став вихідною базою українства; багатьом він відкрив очі на нашу мову й зробив свідомим українцем. Він власне перший познайомив світ з незрівняною красою української пісенної поезії. Ось чому першорядний знавець української мови П. Куліш знав напам’ять Максимовичевого збірника й рідко коли розлучався з ним. Для свого часу Максимович був першорядний славіст, і багато писав про українську мову. Багато твердили тоді, що українська мова — це наріччя російської, зіпсуте польськими впливами; Максимович перший науково довів, що наша мова — мова самостійна, й без перерви розвивається від найдавніших часів. Заслугою Максимовича було взагалі те, що він перший довів тисячолітню безпереривність українського життя на своїй землі, він показав, що українська мова, народна й літературна, розвинулися органічно зо старої київської "руської" мови.

Польський уряд у XVII ст., а російський у XVIII нізащо не хотіли дати в Києві вищу світську школу. І тільки року 1834-го постав у Києві університет Св. Володимира, а його першим ректором став Максимович. Як і треба було чекати, Київський університет скоро став центром і національного, і наукового життя. Офіційно Максимович мав катедру "російської словесности", але він перетворив її на катедру українознавства; за словами Драгоманова, Максимович став для України цілим ученим історико-філологічним факультетом.

Максимович був перший, що зачав працювати над виробленням осібного українського правопису; це він запровадив дашки над буквами о та е, коли вони читаються, як і, та над и. Правда, Максимовичева новина в нас не прийнялася, зате вона довго трималася в Галичині, а на Закарпатті додержалась аж до наших днів. Свої дашки над о, е, иМаксимович став уживати ще з 1827 року, а взяв власне їх зовсім випадково, бо в друкарні не знайшлося інших значків, крім цих французьких. Свої правописні погляди М. Максимович докладно подав у листах до Основ’яненка, який закликав висловитися про зміну українського правопису: "О правописаніи малороссійскаго языка".*

Письменники цієї доби в своїх творах описують головно село й селян, даючи тим зрозуміти сучасному читачеві, що українською мовою не можна взятися за глибший опис інтелігентського життя. У їхній прозі панує головно живий розповідний стиль, — оповідає або сам автор від себе, або дієві особи. Описового матеріялу ще мало, бо на це бракує письменникам слів, а на новотвори вони не відважуються. Не видно ще готових форм літературного оповідання, нема добору вироблених засобів писати, яких багато було вже тоді, скажемо, в літературі російській. А в деяких перших письменників їхня мова ще занадто простацька, переповнена простонародними виразами. І власне це довго покутувало в розвої нашої літературної мови, тим самим на ділі воскрешаючи науку про подлий стиль. Трохи пізніш за цю думку вхопився московський уряд, забороняючи писати українською мовою про інтелігентів та інтелігентське життя.

Письменники цієї доби кохаються головно в оповідному казковому стилеві — оповідання веде якась одна особа. Наприклад, такий стиль панує в творах Олекси Стороженка; скажемо, "Межигорський дід" — оповідання бабусі, "Мірошник" — оповідає мірошник, а то в оповідному казковому стилеві оповідає сам автор, часом навіть розпочинаючи: "Був собі" ("Скарб"). Описового широкого стилю письменники ще не знають і збувають його парою слів.

Мова письменників цього часу — народна, а самі оповідання їхні переповнені етнографічним матеріалом: легендами, повір’ями, приказками й т. ін., який вони залюбки обробляють. Сама мова їхня — народна, але часто переходить на мову простонародну, а то й вульгарну; наприклад, у творах Стороженка знаходимо, як звичайне: як ушкварить дощ, знахур, харамаркає письмо, мірошник дуба дав, пика широка, черк його по пиці, кумпанія, здихнути, базікати, пужар, лопав здорово, натріскається й спить і т. ін. Простацькі перекручування чужих слів звичайна річ: абахта (гаупвахта), некрут (цебто рекрут), хронт, анахтема й т. ін. А. Павловський у своїй "Граматиці української мови" 1818 року підсміювався, що в українській мові найвищий ступінь порівняння можна робити словом "біс" чи "чорт". Дійсно це в Стороженка на кожному кроці:Вальдшнепів здіймалося до біса, Старий вже збіса став ("Чортова корчма"), й т. ін.*

Але багато письменників цієї дошевченківської доби вживають української мови в своїх писаннях уже зовсім свідомо, хоч ще сильно хитаються в самому окресленні, що саме можна писати цією мовою. Так наприклад, навіть сам М. Максимович уважав українську мову тільки за простонародну, до високих літературних цілей нездатну. Гулак-Артемовський спочатку сумнівався, чи українською мовою "можно передать чувства нЂжныя, благородныя, возвышенныя" ("Україна", 1927 p., VI, 46). Але Гр. Квітка-Основ’яненко вже свідомо стояв за українську мову, як мову літературну, писав йому: "Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей съ чуднымъ понятіемъ, гласно проповЂдующимъ, что не должно на томъ языкЂ писать, на коемъ 10 милліоновъ говорятъ, который имЂетъ свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимыя на другомъ свои обороты, юморъ, иронію, и все, какъ будто у порядочнаго языка".

Про це саме писав Квітка і в "Супліці до пана іздателя" (до видавця "Утренняя ЗвЂзда") 1833 року: "За цюю вигадку, що ти не цурався в своєму Збірнику й українських творів, аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять та й пишуть, буцім-то з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне (=шляхетне) й ніжненьке, і розумне й полезне, і що, стало бить, по-нашому опріч лайки та глузування над дурнем більш нічого не можна й написати".

Для вияснення стану української літературної мови цікавий ще лист Квітки до п. П. Плетнева, російського письменника, в якому він розповідає про свою суперечку чи не з Гулаком-Артемовським: "По случаю былъ у меня споръ съ писателемъ на малороссійскомъ нарЂчіи. Я ero просилъ написать что-либо серьезное, трогательное. Онъ мнЂ доказывалъ, что языкъ неудобень и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ "Марусю" и доказалъ, что оть малороссійскаго языка можно растрогаться".

Отож, як бачимо, поміж самими нашими письменниками не було згоди щодо обсягу української мови як мови літературної. Недавня історія цієї мови, що, скажемо, в творах ректора Київської академії Іоаникія Галятовського була всебічною літературною мовою, в тому й мовою науковою, геть забулася за яких 150 літ, і українські письменники так ніби розпочинають усю справу спочатку... Традиція в нас без пошани!

Ось тому нема нічого дивного, що багато українських сил пішли просто в російські письменники, бо там не було суперечки про здатність мови до літератури, наприклад, такими були: В. Рубан (1742-1795), Богданович, В. Капніст (1757-1823), В. Наріжний (1786-1825), Гоголь (1809-1852) і інші, що сумлінно попрацювали для розвитку російської літературної мови. З пізніших письменників до цієї групи треба приєднати ще українців: Гр. Данилевського (1828-1890), Гр. Мачтета (18521901), В. Короленка (1853-1921) й ін. Тим же пояснюється й те, що наші письменники ставали двомовними й випускали цілі томи й по-російському, наприклад, такими були: Квітка, Гребінка, пізніш Шевченко. Але треба підкреслити, що російські писання цих письменників, хіба крім Квітчиного "Пана Халявського", основне забулися й у російському письменстві навіть не згадуються.

Звичайно, ця двомовна письменність вела до того, що в писаннях їхніх авторів було аж надто багато русизмів, що бачимо навіть у ліпших Шевченкових творах. Звичайно, дехто робили це просто для заробітку, як це знаємо про М. Вовчка, Ан. Свидницького й ін., бо в російській літературі завжди була звичка добре авторам платити й нічого не друкувати не платно.

Назва нашої мови "малоросійська" була не тільки офіційною, але й буденною серед наших письменників за цього часу.

Згадаю тут іще і про польських письменників т. зв. української школи, — деякі з них, наприклад, Тимко Падура (1801-1872), мову українську знали добре й писали нею, але помітного сліду в розвої української літературної мови, звичайно, не позоставили, навпаки, політично тільки пошкодили, і пізніше про участь поляків у "творенні" української літературної мови пригадав р. 1863-го міністр Валуєв у своїй забороні.

Мова Тараса Шевченка (1814-1861) в історії української літературної мови має велике значення, бо власне його мова стала наріжною підвалиною літературної мови. Як ми вже бачили, нова українська літературна мова творилася спочатку в полтавсько-харківській школі, цебто на Лівобережжі, тепер же до творення її прийшло й Правобережжя, — Шевченко народився (25 лютого) в селі Моринцях, а зріс у селі Кирилівці* на Звенигородщині на Київщині, якраз в осередку України.

Шевченко перший в нас глибоко зрозумів вагу літературної мови в письменстві, й тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою. Київ на той час, по заснуванні в ньому 1834 р. університету, поволі відроджувався на український культурний осередок. На 1846 рік зібралося тут чимало українських культурних діячів, що й заклали були Кирило-Мефодіївське Братство ⁴⁷, яке на українську мову дивилося, як на самостійну літературну мову. Воно навчало: "Щоб кожен слов’янський народ мав свій язик, свою літературу". Але наступного 1847 року над братчиками вчинений був урядовий погром, і всіх їх порозкидали далеко поза Київ: Шевченка заслано на 10 літ, Миколу Костомарова запроторено в Саратів на 9 літ, а мовного Шевченкового вчителя Куліша — на 3 роки в Тулу. З цього часу спинилося Шевченкове свідоме навчання української мови, спинилося й її літературне оформлення в Києві.

Шевченко мав багато даних, щоб глибоко пізнати свою рідну мову, бо першу молодість провів на селі. Як знаємо, він любив слухати оповідання старих, а на Звенигородщині на той час було кому й багато про що оповідати, так що молодий Тарас не тільки закохувався в чари мелодійної київської мови, але й знайомився з іще живою тут ідеологією Запоріжжя, козацтва та Гайдамаччини. Шевченко мав добрий голос і кохався в піснях, яких знав без ліку. То був взагалі час, коли інтелігенція кохалася в українських піснях, а Звенигородщина давала їх Тарасові з найчистішого джерела. При кожній спосібності Шевченко співав, а це приносило йому глибоке знання мови й пісенного ритму, що він пізніш переніс на свої вірші. В російській школі Тарас не вчився, а це зберегло його мову, а головно сам спосіб думати (складню) від помітнішого чужого каламутства, — у нього завжди складня народна.

Ось таким чином народний елемент, головно пісенний, став основним у Шевченковій мові. Його рідна Кирилівка знаходиться в південній Київщині, географічному осередкові Української Землі: звідси до західних говірок яких 40-60 кілометрів, а до північних — 25-40. Це справді творить Звенигородщину осередковою землею, де українська мова Шевченкового часу була чистою, чужими впливами незасміченою.

Пізніш, коли Шевченко пішов у світ, він поніс з собою й тугу та любов до українських пісень та історичних дум. На той час повиходили вже добрі збірники їх, а саме: "Опытъ собранія малорусскихъ пЂсней" 1819 р. кн. Цертелева, "Украинскія народныя пЂсни", ч. І—II, 1827 і 1834-го років М. Максимовича та "Малорусскія народныя думы и пЂсни" 1836 року Лукашевича. Шевченко мав ці три збірники при собі, і знав їх напам’ять, а це дало йому глибоке знання української народної мови. Українська пісня всякла йому в саму душу, стала йому живим словником рідної мови, до якого він завжди звертався в потребі. Головне, Шевченко зрозумів складню мови, й переносив її в свої писання, а складня — душа мови. Усе це сильно наблизило Шевченкову мову до народної й очистило її від усякої штучности.

Глибшого наукового розуміння істоти літературної мови Шевченко ще не мав, але вона інстинктивно носилася перед його віщими очима. Так, він свідомо уникає в своїй мові говіркових місцевих виразів (локалізмів), хоч на Звенигородщині їх не бракувало. Шевченко вишліфовував свою мову від таких виразів, що були б незрозумілі широким читацьким колам, а це вже було розуміння істоти літературної мови.

Треба тут зазначити, що на Лівобережжі був здавна неприхильний погляд на Правобережжя, як на ополячене в своїй мові, а тому не тільки в Шевченків час, але довго й згодом письменники свідомо цуралися правобережної мови, ніби пересякненої полонізмами. Звичайно, це було правдивим тільки до малої міри, але Шевченко добре це знав, і пильнував не вживати в своїй мові таких правобережних слів і форм, які були б запідозрені, як полонізми*.

Власне цим Шевченко подав руку лівобережцям, а це було корисним у розвої нашої літературної мови: обидва береги Дніпра нарешті поєдналися в своїй мові у творенні мови літературної.

Так само уникав Шевченко й архаїзмів, цебто стародавніх виразів. Правда, в його мові вони нерідкі, та завжди на своєму місці, завжди як окраса стилю, чому вони в нього ніколи не разять читача. Як знаємо, Шевченко добре знав Святе Письмо, особливо Псалтиря, добре знав і церковнослов’янську мову, що й привносив до своїх віршів, але тільки як мальовничу окрасу поетичного стилю.

Кидається в вічі, що Шевченко оминав також чужі слова, вживаючи їх дуже рідко навіть у своїй прозі. Як я вже вище вказав, Шевченко в дитинстві не вчився в російській школі, а це вберегло його мову від більших русизмів. Але російської мови Шевченко навчився похідьма, з життя та книжок, і він її таки знав, хоч не глибоко. Він, за тодішньою модою, написав немало творів також і мовою російською, але творів слабеньких, мова яких зовсім не чиста, бо повна українізмів. Свого "Денника" Шевченко провадив російською мовою, і він власне показує, що цієї мови Тарас глибше не знав, про що відкрито й признався в цьому.*

До Шевченкових писань, звичайно, русизми таки вдиралися, але не часто, й то більше такі, що вживалися в українській живій мові; скажемо, в мові Котляревського чи Квітки русизмів значно більш, як у мові Шевченковій.

В старій українській літературній мові XVII-XVIII віків було немало полонізмів, які кидаються в очі теперішньому читачеві. Котляревський рішуче з цим порвав, бо цієї старшої мови вже й не знав. Те саме бачимо й у мові Шевченковій: в ній полонізмів уже нема, а ті, що таки трапляються в нього, це вже освоєні в нашій живій мові слова.

Шевченко свідомо уникав у своїй мові опрощення, уникав того розговірного жаргону, що часто чується в живій народній мові, а це робило його мову чистою й надавало їй ознак літературності. Шевченко листувався зо своїм братом Микитою, й завжди дивувався жаргонності його мови. Року 1840-го одного разу Шевченко так відписав братові: "Брате Микито, треба б тебе полаяти за те, що я твого письма не второпаю: чорт-зна по-якому ти його скомпонував — ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те... А я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму". Це дуже цінна заява, бо вона наочно показує нам, що Шевченко має вже свою літературну мову, дбає про неї, а "чиста" народна мова сільського брата його вже разить.

Оце були головні основи Шевченкової мови. Тут треба ще підкреслити, що в справах мови на Шевченка завжди мав великий вплив П. Куліш, який йому багато допомагав. Як я покажу в наступному розділі, Куліш був у нас першим письменником і першим ученим, що зовсім свідомо творив українську літературну мову, а свої погляди передавав і Шевченкові. Шевченко нерідко писав таки кострубатою мовою, а це приводило в лють мовного пуриста Куліша, і він нераз "жостко" докоряв Шевченкові й виправляв йому форму його віршів.

І отож власне Шевченкова мова й стала в нас за наріжну підвалину нашої літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, завчали напам’ять, і вже тим самим навчалися й мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище: мова найсильнішого письменника й господаря дум народних помалу стає за основу мови літературної, — так нерідко бувало в Європі, так сталося й у нас, так було в Росії з творами Пушкіна. До цього треба додати, що Шевченкова мова мала всі якості, щоб стати мовою літературною: вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників і походила з географічного осередку Української Землі, зо Звенигородщини, чому могла легко стати соборною мовою. І так це й сталося, і рік 1840-й, рік виходу першого видання "Кобзаря", поруч з роком 1798-м, роком виходу "Енеїди", став знаменним етапом в історії розвою української літературної мови. Додам до цього, що власне твори Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили наші національні назви: Україна, український.

Треба підкреслити ще велику простоту й ясність Шевченкової мови, а то тому, що в його творах речення будуються по-народному. В Шевченковій складні панує так звана паратакса, цебто рівнорядні речення, а не накопичення підрядних речень до одного головного (гіпотакса), як то часто бачимо в мові інтелігентській. І власне це робить Шевченкову мову ясною та простою. І цим Шевченко створив свій власний поетичний стиль, опертий на українську пісню не тільки мовою, але й ритмічною формою. Цим Шевченко сильно вплинув на своїх наслідників, і повів їх за собою, і впливав ще навіть і тоді, коли солодкавість його пісенного стилю вийшла з моди. Цим Шевченко до певної міри зв’язав був українську поезію, бо в нас довго думали, що Шевченкові форми віршу — то найкращі форми, тоді як розвій літературних форм постійно міняється й удосконалюється.

Шевченко — Творець нашої поетичної літературної мови, але не мови прозаїчної, яка в нього не завжди першорядна. В цьому відношенні Шевченка перевищила Марко Вовчок.

За свій український правопис Шевченко ніколи не дбав, і писав свої твори правописом російським, цебто старим українським, якого він навчився ще замолоду, за що Куліш не раз сильно гриз йому голову.

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту її добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови, і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч іще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.