Походження Чингісхана та його роду 1 страница

Володимир Білінський

Москва Ординська

(ХIIІ—XVI століття)

Історичне дослідження

Київ

Видавництво імені Олени Теліги

«В лето 6706(1198)

Князь Ширинский Бахмет Усейнов

сын пришел из большие Орды

в Мещеру, и Мещеру воевал,

и засел ее, и в Мещере родился у него

сын Беклемиш. И крестился Беклемиш,

а во крещении имя ему Князь Михаиле,

и в Андрееве городке поставил

храм Преображения

Господа нашего Иисуса Христа,

и с собою крестил многих людей».

Передмова

Закінчивши працювати над тритомною книгою «Країна Моксель, або Московія», я не збирався повертатись до російської тематики. Якщо сказати чесно, мені набридло розгрібати цілеспрямовану московську брехню. Бо назвати всі оті вимисли історичною наукою неможливо.

Треба визнати: залишалось дуже багато неопрацьованого матеріалу. Він був настільки відкритий і доступний, що мене вражало, як історики свідомо оминали його.

Якось, працюючи в Парламентській бібліотеці, випадково натрапив на працю професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видану 1958 року в місті Пенза. У ній російський історик відкритим текстом написав, що довгі роки столиця Золотої Орди була у Мохші (Наровчаті) — колисці «исконно русской земли».

Досить-таки відомий український історик, якому особисто віддав до рук ту книгу, згодом повідомив мене, що не знайшов у ній нічого цікавого. На моє зауваження щодо столиці Золотої Орди в Наровчаті відповів, що не звернув на те уваги. Випадково.

Цілком зрозуміло, що такі історики не напишуть достовірної історії незалежної України.

Не напише українську історію і представник нацменів, який очолював Міністерство освіти України, бо не знає нашої історії і не хоче знати.

Беручись до написання книги «Країна Моксель, або Московія», я усвідомлював, яку титанічну працю доведеться звершити. Ще в ті далекі 80-ті роки минулого століття розумів необхідність подачі матеріалу поступово — від простого до складного. Не можна було звалити на голову заангажованої московською історичною брехнею людини безмежну кількість достовірного матеріалу. А на так званій російській історичній науці виховане не одне покоління українців. Я вже не кажу про московитів.

Тому в книзі «Країна Моксель, або Московія» подано досліджений матеріал виважено, щоби читачі, аналізуючи факти, могли зробити висновки з прочитаного. Та головне, дотримано канву подачі матеріалу російської історичної науки: у тій послідовності і з тими дійовими особами, які нам нав’язала московська держава.

Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгороду 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3—4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.

Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.

Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.

1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.

Жорстока гола правда.

Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки.

Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що те діяння видно неозброєним оком. Однак російська «еліта» послуговується і сьогодні тим украденим надбанням.

Ось тому до історичного матеріалу першого тому книги додана четверта частина: «Епілог. Сучасні спадкоємці Золотої Орди». Цим матеріалом хотілося показати спадковість помислів і вчинків «російських державників»: від далеких Петра І, М. В. Ломоносова, Г. Ф. Міллера, М. М. Карамзіна до сучасних В. В. Жириновського, Ю. М. Лужкова, О. І. Солженіцина, І. М. Глазунова та інших.

Це ж яким шовінізмом треба пройнятись московитам, щоби величати Московію XII—XVI століть Руссю чи Росією, коли жоден сфальшований московською державою літопис у ті часи її так не величав?

Літописи знали ту землю як Московію.

Другий том книги «Країна Моксель, або Московія» присвячений розвіюванню двох основних міфів Російської імперії:

1. Про московитів-слов’ян;

2. Про належність Рязанської та Ростовсько-Суздальської земель Великому Київському князівству.

Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-1238 роках разом із новими власниками землі — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жал аїри, татари та інші.

Перша частина другого тому книги має назву: «Моксель: меря — мордва — московити». Вона спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Про те свідчать давні історики, топо- і гідроніміка Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія.

Якщо один із кращих археологів Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров за завданням уряду імперії упродовж 1851—1854 років розкопав на теренах «колиски московської землі» 7729 круглих курганів VIII—XVI століть та не знайшов жодного слов’янського поховання, то про яке слов’янське походження московитів можна говорити?

Засновник російської антропології, московський професор Анатолій Петрович Богданов, дослідивши сотні мерянських останків Московської губернії і не виявивши жодного слов’янського, завдав остаточного, нищівного удару по російському слов’янському походженню. Ці та подібні праці науковців сьогодні в Російській державі повністю замовчуються. Як замовчується і приховується абсолютно все, що заперечує московський офіціоз.

Друга частина другого тому присвячена головному міфу імперії — про належність так званих Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель упродовж IX—XII століть (882-1137 роки) Великому Київському князівству. Достовірні аналітичні дані спростовують і це твердження московитів.

А про посилання російських істориків на свої літописи дуже влучно сказав сучасний російський науковець А- В. Пушкарьов у праці «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ (Московії.—В.Б.). В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все “Летописи” подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже».

Отак потужно перебріхувалася вся московська історіографія (і не тільки вона) впродовж XV—XVI століть.

А далі пішло фальшування XVII—XVIII століть, вчинене династією Романових. Про це розповідає перша частина третього тому книги «Країна Моксель, або Московія». Цим фальшуванням займалися найкращі уми Російської імперії разом із її володарями. А імператриця Катерина II своїм указом навіть створила державну «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России, под начальством и наблюдением графа А. П. Шувалова». І повністю засекретила діяльність тієї «Комиссии», що працювала з 1783 до 1796 року.

Звичайно, фальсифікація російської історичної науки відбувалася і в подальші часи, особливо у радянські. Та не станемо повторно про те розповідати.

У другій частині третього тому книги дуже коротко викладено, що ж приховували московити у своїй історії після 1238 року.

Матеріал подавався надзвичайно виважено, аби не відштовхувати читачів від суцільної московської брехні. Признаюся, вже у ті дні у мене його назбиралося достатньо задля найрішучіших висновків щодо московського буття тих часів. Та я стримувався. Хоча емоції так і просились на сторінки книги.

З цього приводу багато людей робили мені зауваження, цілком справедливі. Але я писав для чесних людей і сам усе життя намагався бути таким.

Завершивши роботу над книгою у 2006 році, вирішив присвятити останні роки свого життя праці над українською темою. Давно мріяв написати спогади про Караганду та історичний роман «Споконвічний плин». Працюючи над ним, я отримував велике душевне задоволення.

Та постійно телефонували небайдужі українці, яких, мабуть, зачепила моя тритомна праця. Телефонували з усього світу: України, Польщі, Німеччини, Канади, США. Але найбільш мене вразив дзвінок від жіночки, вже поважного віку, з далекої Австралії.

Вона заявила:

— Шановний пане Володимире, ми читали Вашу книгу гуртом. Нам вона сподобалась. Але Ви своєю книгою зруйнували підвалини нашого світосприйняття. Тож, будьте ласкаві, напишіть, якою ж була історія Московії насправді.

Я, звичайно, відмовлявся братися за цю працю. Та, врешті- решт, зрозумів, що ніде від неї мені не дітись. Отож, сів за стіл і почав працювати. Тим паче, що матеріалу було достатньо і він весь просився до оприлюднення.

Так з’явилась нова праця — «Москва Ординська (XIII—XVI століття)». Хочу відразу попередити читачів, що вона не є продовженням раніше написаної тритомної книги «Країна Моксель, або Московія». Хоча дуже тісно пов’язана з нею. Важко зрозуміти історію Московської держави і московитів, не прочитавши «Країну Моксель…».

Історія московитів має дуже мало спільного із тим матеріалом, який упродовж 200 років вивчають у школах Російської імперії. Тому не дивуйтеся, коли раптом виявиться, що у ній немає місця так званому Олександру Невському. Син Ярослава Всеволодовича — Олександр, справді, аби батько залишився живий, був забраний ханом Батиєм в аманати, а батько разом із військовою «тисячею» Батия вирушив у похід на Європу. Ярослав Всеволодович брав участь у штурмі Києва в 1240 році, а в 1241 році загинув у «Германії». Це засвідчили угорський монах Юліан та посол французького короля Людовіка IX — Вільгельм де Рубрук. Олександр же, так званий Невський, став прийомним сином хана Батия, андою (клятва на крові) його старшого сина Сартака. Саме він із 1254 року (під іменем Хура-ага, від дому Батия) брав участь у переписі населення імперії Чингісидів.

Під іменем Хура-ага його знали перські історики та державні діячі. Російські історичні джерела подають його під іменем Олександра Невського. Але й вони змушені були засвідчити жорстокість цієї людини, коли в Новгороді під час перепису населення у 1259 році він особисто «оному носа урезаша, а иному очи выимаша».

За наказом Берке-хана його було отруєно у 1263 році, бо ж був «прийомним сином хана Батия» і андою його сина Сартака.

Однак основним секретом російської історичної науки після 1238 року є таємниця роду Рюриковичів. Рід князів Рюриковичів на теренах Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель після завоювання їх Батиєм перестав існувати. Остаточно і назавжди.

Навіть Велика Радянська Енциклопедія (3-є вид., т. 9, с. 561) визнала:

«Наиболее важные должности занимали члены правящей династии, царевичи (“огланы”), владевшие уделами в З(олотой) О(рде) и стоявшие во главе войска… Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи (старший син Чингісхана.—В.Б.): 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя».

А якщо всі землі майбутньої Московії належали Золотій Орді, то зрозуміло, що й вони стали улусами онуків Чингісхана, у тому числі й так звані Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі.

Проте російські професори й академіки, як і українські, ніколи не ставили перед собою завдання — дослідити, як завойовані землі були розподілені на улуси, володіння ханів. А таких особистих володінь від Іртиша до Дніпра налічувалось аж чотирнадцять. І місця на них Рюриковичам не знайшлося.

Тобто на теренах майбутньої Московії з 1238 року став правити рід Чингісхана.

Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади), починаючи з кінця XV століття (після 1472 року), стало приховати правду про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів її почали пов’язувати із Самим Господом Богом, що засвідчили фрески на стінах Благовіщенського храму в Московському Кремлі. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до істинного Бога, то й видали їх за Рюриковичів.

Усіх Чингісидів, — володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, — Московська православна церква зарахувала до лику святих. Так стали святими (канонізовані):

1. Онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу.

2. Правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу (так зване Велике Володимирське князівство).

3. Правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке), — перший володар Московського улусу.

Зауважте, все, про що розповідається у книзі «Москва Ординська (XIII—XVI століття)», ґрунтується на московських історичних джерелах. Треба тільки захотіти їх побачити.

Отож, із Богом!

ЧАСТИНА ПЕРША

ТМУТАРАКАНЬ І МЕЩЕРСЬКА ЗЕМЛЯ (VII—XII століття)

«Розгорніть сторінки першого нашого літопису, який написаний не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросів і перелічує різні гілки цієї частини руського племені: називає північно-західні частини того племені — кривичів (білорусів) і слов’ян, ще згадує радимичів і в’ятичів… але, на диво, зовсім не знає великоросів. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великороси, мешкають, за літописом, фінські племена, які частково існують і зараз, а частково вже зникли. Де ж у цей час були великороси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії, не згадується жодним словом… Виникає питання: хто такі великороси? Де вони взялись, якщо до XI чи XII століття їх не існувало?» [1, с. 338].

На ці та подібні питання в московській історичній науці немає достовірних відповідей. Є парадоксальна за своєю суттю вигадка. Її нам і подають як московську історію.

Історичні джерела

Про що свідчать історичні джерела давніх часів, які російська наука не заперечує?

Скористаємося Великою Радянською Енциклопедією (третє видання):

«Мордва… корінне населення Мордовської АРСР; крім того, значні громади М(ордви) мешкають у Саратовській, Пензенській, Ульяновській, Горьковській, Оренбурзькій, Куйбишевській областях, у Тат(арській), Чуваш(ській) і Баш(кирській) АРСР… Уперше М(ордва) під наз(вою) Mordens згадується у готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури свідчать про автохтонність М(ордви) у межиріччі Оки і середньої Волги…» [2, т. 16, с. 565].

Готський історик Йордан у середині VI століття засвідчив проживання мордви у межиріччі Оки та Волги як автохтонного, тобто корінного, народу.

«Меря, плем’я, предки якого в кінці 1-го тис(ячоліття) до Н(ової) е(ри) — 1-м тис(ячолітгі) Н(ової) е(ри) жили в районі Волго-Окського межиріччя. Вперше М(еря) (тегет) згадується у 6 столітті готським істориком Йорданом. Рос(ійський) літопис “Повість минулих літ” поміщає М(ерю) біля озер Неро та Клещино. Мова М(ері) належить до фіно-угорської сім’ї…» [2, т. 16, с. 101].

Маємо достовірне свідчення про проживання фінського племені меря впродовж двох тисячоліть на теренах землі, яку називають «колискою московитів».

«Мещера, давнє плем’я, яке в 1-му тис(ячолітті) н(ової) е(ри) проживало на середній течії Оки. Розмовляло мовою фіно-угорської групи… Культура М(ещери) була близькою до давньо-мордовської» [2, т. 16, с. 205].

І мещера в І тис. н. е. мешкала в межиріччі Оки та Волги, мала споріднену з мордвою й мерею фінську мову.

«Мурома, плем’я, рідне Мордві, що проживало на берегах Оки в межах сучасного Муромського р(айо)ну Володимирської обл(асті). Мова М(уроми) належить до фіно-угорської групи» [2, т. 17, с. 127].

Цікаво, що й мурома відома на своїх теренах з початку першого тисячоліття нової ери.

«Марійці (самоназва — Марі…). Мова Марійців належить до східної гілки фіно-угорських мов… За походженням М(арійці) тісно пов’язані з давнім населенням Поволжя. Початок формування марійських племен сягає рубежу н(ашої) е(ри), цей процес відбувався переважно на правому березі Волги… Перші писемні згадки про… марійців можна зустріти у готського історика Йордана (6 століття)» [2, т. 15, с. 371].

До прийняття у так званій Ростовсько-Суздальській землі християнства (а це XII століття) марійці мешкали переважно на правому березі Волги, захоплюючи сучасні терени Нижегородської, Івановської та Костромської областей. Вони вчинили найбільший опір прийняттю християнства, чому і змушені були залишити свої споконвічні землі й тікати за Волгу.

«Весь… прибалтійсько-фінське плем’я, за літописом, мешкало в районі Білого оз(ера)… араб(ським) географам 10—14 століть В(есь) була відома як народ Вісу, що мешкав на Північ від Болгарії Волзько-Камської…» [2, т. 4, с. 582].

Отож, до «споконвічних земель» Московії, на яких ще з початку І тис. н. е. мешкав та «спинався на ноги» народ московитів, належать такі сучасні області Російської Федерації: Володимирська, Ярославська, Тверська, Костромська, Івановська, Рязанська, Московська, Калузька.

Як свідчать історичні джерела VI століття, на цих теренах упродовж тисячоліть проживали споріднені фінські племена: мордва, меря, марі (черемиси), мещера, мурома, весь та інші, що сповідували одну культуру і розмовляли схожими мовами.

«Надійними» джерелами московської історіографії є так звані загальноросійські літописні зводи, «знайдені» в Російській імперії переважно наприкінці XVIII - на початку XIX століть. За винятком «загальноросійського Кенігсберзького списку», який «придбав» у 1716 році Петро І за кордоном.

Звернімось до Іпатіївського літописного зводу, який ще називають «Літописом Руським».

Ось що у ньому написано про фінські племена: «На Білім озері сидить весь (тут і у подальших цитатах виділено мною.—В.Б.), а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-річці, де впадає вона у Волгу, (сидить) окремий народ — мурома. І черемисиокремий народ, і мордва окремий народ…

Чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб… мають свою мову, (походять) від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях» [З, с. 6].

«Повість минулих літ» — частина «Літопису Руського», в якій описуються події до 1110 року. Станом на 1110 рік, тобто на початку XII століття, всі північні фінські племена проживали на своїх давніх землях.

Великий літописець Русі Нестор не зафіксував «перетікання» слов’янських племен на фінські терени. Мовчить про те Нестор, хоча, зрозуміло, якби таке явище мало місце в IX—XI століттях, він нам би про нього повідомив.

Літописець підтвердив і деталізував на початку XII століття свідчення готського історика Йордана (VI століття), не зазначивши змін серед північних фінських племен.

На початок XII століття уся «споконвічна земля» Московії за твердженням літописця Нестора була повністю заселена спорідненими фінськими племенами.

Топо- і гідроніміка землі

Кожен етнос, проживаючи сотні років на своїй землі, давав поселенням, рікам, озерам, урочищам, лісам тощо притаманні тільки цьому етносу топоніми (назви) й гідроніми (імена). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва річки чи місцевості передусім несе питомо племінний зміст, певні відомості. Так фінською мовою Москва — гнила (погана) вода.

Відкриймо мапу земель Московії і погляньмо, які імена носять тамтешні ріки: Клязьма, Сеньга, Ушна, Судогда, Сойма, Молога, Сіть, Киржач, Вольга, Волга, Пекша, Колокша, Гза, Ірмиз, Ухтома, В’язьма, Лух, Оновод, Сувод, Теша, Кустра, Унжа, Пеза, Сотьма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Векса, Шопша, Мокза,

Москва, Вокшера, Войга, Ухра, Улейма, Ворсма, Ворга, Себля, Шексна, Соть, Уга, Єшка, Керома, Кештома, Шаготь, Сегжа, Цина, Шелекма, Moca, Era, Кема, Іть, Шула, Вонога, Согма, Вонгила, Ушлома, Раха, Сельма, Монза, Тебза, Меря, Меза, Сендега, Нерехта, Шуя, Печенга, Шмиля, Пеза, Томга, Воча, Немдохта, Узола, Тунбаль, Шуда, Какша, Кострома, Мокша, Цна, Виша, Уза, Сура, Інсар і ще кілька сотень.

А ось назви поселень фінських племен, що існують і сьогодні на теренах Московії: Москва, Шупалово, Шульпино, Шугарово, Саурово, Сорпово, Весь, Кіжила, Брембола, Веськово, Шокшово, Маймори, Юкша, Шуколово, Фішино, Кабаново, Карабаново, Коквіно, Коргошино, Кінешма, Бікань, Інери, Деболи, Тара, Шеманиха, Вексиці, Шурскала, Пужбола, Шугар, Шендора, Кустеря, Рохово, Согила, Воєхта, Жеглово, Тавино, Лахость, Пурлово, Копор’є, Шопша, Унімер, Рахма, Курби, Туношка, Куксенка, Чириха, Сигор, Ховар, Жабня, Маймори, Лохово, Сора, Мокшан, Сура, Наровчат, Сурськ, Учма, Вокшера, Гекма, Чучки, Хохлай, Тюмба, Ворокса, Ученжа, Согожа, Лушма, Вигор, Кострома, Муром, Рязань, Тамбов, Пенза, Сизрань, Вослома, Ягорбино, Некоузь, Вадинськ, Виша, Шунга, Чухлома, Темта, Урень, Вологда, Воржа, Весельки та сотні інших.

Можна також навести тисячі фінських імен озер, урочищ, пагорбів, окремих виступів каменя на поверхні, горбів та узвиш, які до наших днів несуть згадку про фінський спадок землі московитів.

Видатний археолог Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров, вивчаючи топо- та гідроніміку Центральної частини імперії, змушений був визнати:

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження… Ця близькість була вже помічена М. М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської губернії, але вона може бути поширена й на суміжні губернії…» [4, с. 12].

Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до «охоронців» імперських теорій про «слов’янське походження Московії» та про «братерство трьох слов’янських народів».

Якщо нові племена з’являлися на місці колишніх, як твердить російська історіографія про витіснення фінських племен слов’янами на теренах Московії, то прийшлі племена (народи) ніколи не послуговувалися далекими й незрозумілими їм топонімами й гідронімами, а завжди міняли їх на свої рідні.

Навіть великий теоретик «московського слов’янського походження» радянський академік О. А. Спіцин визнавав:

«Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164—165].

Що ж сталося з «московськими слов’янами», які досі послуговуються десятками тисяч запозичених фінських слів?

На це питання в російській історіографії не існує відповіді. Вона лежить в іншій площині: «перетікання слов’янських племен» до «споконвічно російських земель» не було. Давні історичні джерела, а також топо- і гідроніміка Заліської землі повністю спростовують московську теорію «перетікання слов’ян».

Ця «теорія» вперше почала сповідуватись за часів Петра І, була вдосконалена Катериною II та членами її «Комісії для складання записок про історію, переважно Росії…», а остаточно відредагована за радянських часів.

Теорію «перетікання слов’ян» до Московії «трьома шляхами» московська історіографія сповідує і сьогодні. Шкода, що її підтримує і сучасна українська історична наука.

Археологічні дослідження

Найсильнішого удару по вигадці про слов’янське походження Московії завдала праця російського археолога XIX століття О. С. Уварова (1828—1884). Його дослідження загнали у головний міф російської історіографії смертельний осиковий кілрк. Хоча слід розуміти, що ні сам О. С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили, та їм би й не дозволили. Це довели розкопки археолога.

Золотоординський рід Уварових чесно і віддано служив Московії багато сотень років, починаючи з XIV століття, коли «…мурза Мінчак Касаєв, по хрещенні названий Семионом… приїхав із Золотої Орди до Великого Князя…» [6].

Для прикладу згадаємо батька археолога — графа Сергія Семеновича Уварова, який із 1818 до 1855 року був президентом Російської академії наук, а з 1833 до 1849 року ще й обіймав посаду міністра народної освіти. Тож, як бачимо, О. С. Уваров належав до одного з кращих панівних родів імперії і не був зацікавлений «підривати основи державності».

У1850 році міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л. О. Перовський доручив уже знаному на той час О. С. Уварову провести археологічні дослідження «…в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не дослідженій…» [4, с. 1].

Археологічні розкопки проводились на державне замовлення і здійснювались на теренах «споконвічної землі» московитів.

О. С. Уваров уперше в археологічній науці доторкнувся і на власні очі побачив тисячі останків людей, які впродовж минулих століть заселяли землі «колиски московитів».

«Граф Перовський прийняв… пропозицію і навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для розпочатку робіт. Відтоді до 1854 року, впродовж чотирьох років, були проведені археологічні пошуки у повітах: Суздальському, Володимирському, Юріївському, Переславському і Ростовському. Кількість розкопаних тут місцевостей і курганів настільки велика, що загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу мері, так і про звичаї, домашній побут і торгові зносини цього народу…

Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розкопано 7729 курганів» [4, с. 1].

О. С. Уваров провів розкопки основних політичних центрів так званої Ростовсько-Суздальської землі, як-от: Ростова, Суздаля, Володимира Юр’єва, Переславля, а його колеги — Мурома, Коломни, Москви, Рязані, Можайська, Твері, Костроми, Ярославля, Калуги, Галича-Мерського та інших. Щодо тих земель, на яких він або його помічник археолог Павло Степанович Савельєв особисто не робили розкопок, О. С. Уваров для видання книги «Меряне и их быт по курганным раскопкам» використав матеріал археологів-сучасників: К. М. Тихонравова, М. О. Ушакова, Л. М. Сабанеєва, А. П. Богданова. їх праці охоплюють сучасні російські області: Тверську, Ярославську, Костромську, Івановську, Володимирську, Московську, Рязанську, частково Вологодську, Тульську, Нижегородську, Калузьку та інші.

На «Мапі Мерянської землі», яка є частиною книги, О. С. Уваров досить чітко визначив, що на північ, схід та південь від цієї землі мешкали споріднені з мерею племена: весь, черемиси (марі), мордва та мурома. Тобто сумніву щодо сусідів мері на півночі, сході та півдні в російській історіографії та археології на ті часи не існувало.

Праця О. С. Уварова мала у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії представляють археолога як видатного вченого і незаперечного фахівця. Можливо, О. С. Уваров передбачав, що надалі його праці можуть комусь не подобатись і на них накладуть табу, заборонять, тому застерігав: «При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і внесли всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших і за ними можна довідатися, до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були знайдені в цих курганах» [4, с. 2].

Досліджуючи величезний обсяг археологічного матеріалу, як свого, так і запозиченого, О. С. Уваров установив, що всі поселення землі московитів були «місцями проживання й перебування народу Меря», починаючи з VII—VIII до XVI століття. Він розділив увесь досліджений археологічний матеріал на два періоди: перший охоплює VII—XII століття, другий — XII—XVI століття. Основною межею поділу став початок процесу прийняття фінськими племенами у XII столітті християнської релігії, який затягнувся на декілька століть. Про що засвідчили й археологічні розкопки О. С. Уварова:

«Переходячи… до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що і з припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… На великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що становить 123 кургани із самими лише похованими тілами, знайшли тільки дві могили з християнськими предметами» [4, с. 65].