Загальна характеристика повних перекладів Біблії українською мовою

Перші спроби перекладу

Перший переклад окремих частин Біблії українською літературною мовою було здійснено лише в середині XIX століття. На цю надзвичайно складну працю відважився Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька. 1853 року Морачевський подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним на базі полтавської вимови «Словарь малороссийского языка». Працюючи над Словником, він пересвідчився, що українська мова, майже повністю витиснута в ті часи зі школи, має практично необмежений запас слів. Це наштовхнуло Морачевського на думку перекласти українською Новий Заповіт — мова цілком це дозволяла. І він береться за переклад, чудово розуміючи при цьому, що після завершення перекладу на нього чекають серйозні проблеми з виданням. Тому він вирішив заручитися підтримкою впливових людей церкви заздалегідь, для чого звернувся до Митрополита Ісидора: «…Переклад малоросійською мовою Євангелія безсумнівно приніс би доволі важливу користь нашому релігійному народові. З цією метою я розпочав переклад Євангелія малоросійською мовою, звіряючи слов'янський текст із текстом російським, латинським, німецьким, французьким і польським…». Митрополит Ісидор відповів Морачевському категоричною відмовою: «Після наради зі Святішим Синодом повідомляю вам, що переклад Євангелія, зроблений вами чи будь-ким іншим, не може бути допущений до друку». Але Пилип Морачевський продовжував роботу, сподіваючись тепер лише на диво. Переклад чотирьох Євангелій Нового Заповіту українською мовою він закінчив восени 1861 року («Діяння апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир» було перекладено пізніше).

Окрилений надіями, Пилип Морачевський представив свій переклад на розгляд Академії наук. Його рецензують відомі фахівці-академіки й роблять висновок: «Євангеліє, перекладене малоросійською мовою Морачевським, є у великій мірі знаменною працею, як із науково-філологічного погляду, так і з релігійно-морального… Якість, характер слів і якість словосполучень українських ніде не спотворює ні суті, ні змісту думок… Без всякого сумніву, переклад Морачевського повинен створити епоху в літературній освіті малоросійської мови… Переклад Морачевського потрібно з позитивним відгуком Академії подати на схвалення Святішому Синоду і прохати його дозволити відправити рукопис до друку». Синод, не довіряючи думці Академії, посилає переклад на додаткове рецензування. Відгуки знову позитивні. Але всупереч усім хвалебним відгукам, друкування перекладів Морачевського влада категорично заборонила.

Про Пилипа Морачевського згадали лише після революції 1905 року, посмертно. Тоді Академія наук насмілилася рекомендувати до друку в Московській синодальній друкарні «Четвероєвангеліє» українською мовою. Навесні 1906 року переклад вийшов у світ; його перший тираж (5 000 примірників) розійшовся вмить і майже відразу почалося додруковування в сотнях тисяч примірників. Проте прізвище автора перекладу в книгах не вказувалося. «Четвероєвангеліє» видавалося також 1914 р. і 1917 р. і навіть вживалося (нетривалий час) у службах Православної церкви в Україні. За кордоном переклад було видано 1948 р. (Канада) і 1966 р. (США) — українська діаспора оцінила переклади Морачевського. А 1988 р. нову — виправлену — редакцію тексту було видано в Україні за благословенням Московського патріарха Пімена.

Загальна характеристика повних перекладів Біблії українською мовою

У цей час існує шість повних (які включають як Старий Заповіт так і Новий Заповіт) перекладів Біблії українською мовою. Це:

• переклад Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя, Івана Нечуй-Левицького, вперше надрукований у 1903 році;
• переклад Івана Огієнка, вперше надрукований у 1962 році;
• переклад Івана Хоменка, вперше надрукований у 1963 році;
• переклад^[1] Філарета, вперше надрукований у 2004 році;
• переклад^[2] Олександра Гижі, єдиний повний переклад Біблії українською мовою, який ще не надрукований;
• переклад^[3] Рафаїла Турконяка, вперше надрукований у 2011 році.

7.Житійна література як зразок подвижництва

Житійна література. Прямим продовження біографічних традицій Біблії, була християнська агіографія, або житійна література, яка звеличувала подвиги найдавніших християнських діячів – святих, описуючи їх життя і ті чудеса, що їх вони творили з ласки божої за життя і по смерті.

Житійна література зароджується зразу по виникненні християнства. Особливо сприяло її розвиткові жорстоке переслідування прихильників нової релігії. Щоб закріпити їхні подвиги в пам’яті людей, ідеологи християнства починають створювати і записувати оповідання про муки і смерть християнських героїв.

У Київській Русі були відомі Житія Сави Освященного, Антонія Великого, Ніфонта, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Миколая Мирликійського, Олексія, чоловіка божого, Федора Стратилата.

Житійна проза– один із найпопулярніших жанрів(типів) у письменстві Київської Русі. Нашими вченими прийнятий термін агіографія” на позначення творів про життя, подвижництво, подвиги святих. За своїм призначенням агіографія належить до церковно-історичних жанрів, що в релігійній формі відображали справжні історичні події.

Житійна література (житія, агіографія) – біографія, життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою. Як літературний жанр відрізняється від просто біографії релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. Епоха розквіту цього жанру – у візантійській літературі – ХУІІІ – ХІ ст. Саме у цей період він сформувався, набув літературного оформлення, виробив свою поетику. Житійна література – християнська література (антична література такого жанру не знала).

„Правильному житію” була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині – похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики.

Власне житіє – біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється

У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на перекладні й оригінальні.

Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій – Четьї-Мінеї (мінейні), прологи(проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові).

З оригінальних збереглися „Житія Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”, „Житіє Антонія Печерського”, написані переважно у кінці ХІ-на поч.ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку ХІІІ ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Володимирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку ХУ ст. житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль „плетіння словес” (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. Серед агіографів цього періоду найвизначнішими були Г.Цамблак, П.Логофет.

З ХУІ ст. починають створюватися Четьї-Мінеї, до яких входять заново перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683-1705 рр. Вийшли друком 4-томні Четьї-Мінеї Д.Туптала. Мотиви, сюжети, образи житійної літератури використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік ХУІІ-ХУІІІ ст. Л.Баранович, К.Транквіліон-Ставровецький, І.Галятовський, А.Радивиловський, Г.Сковорода, Т.Шевченко.

Агіографія, як і ораторська-проповідницька проза, прийшла на Русь із Візантії з прийняттям християнства. У залежності від різних типів героїв, властивих агіографії (мінейні житія, проложні житія, патерикові), в її межах формувалися різні агіографічні жанрові форми (мінейні, прологи патерики). Але найранішими агіографічними жанровими формами були мартирії– описи страждань і смерті християнських мучеників (до ІУ ст.). Після Міланського едикту (313 р), який ствердив християнство як офіційну релігію Римської держави, увага агіографів зосереджується не на мучениках, а на образі активного діяча християнської віри. Автора цікавить біографія героя від народження до смерті, окремі риси його характеру, взаємини з іншими людьми. Так поступово формується ще один жанр агіографії – „біос” або власне житіє, в якому розповідалося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини.

Отже, житія – здобуток тільки християнської літератури. Антична література його не знала. Епоха розквіту його у візантійській літературі – УІІІ, ІХ, Х, ХІ ст.ст. Саме в цей період цей жанр чітко окреслився і сформувався, набув чіткого жанрового окреслення, виробив свою поетику.

Агіографи орієнтувалися на спеціальні греко-римські посібники, де викладалась теорія жанру біографії (Ізборник Святослава 1073, Ізборник 1076).
І так, житію було властиво:

1. оповідь від третьої особи. Деколи допускались відступи-звернення автора до читача, похвала від імені автора святому

2.В композиційному відношенні були обов’язкові три частини:вступ,власне житіє,заключення

У вступі автор повинен попросити пробачення у читачів за невміння писати, у загальних формах висловлювались похвала святому.

У заключенні повинна бути також похвала святому – своєрідна ода в прозі (молитва).

Власне житіє вимагало від агіографа чіткого строгого зображення героя – різко негативного і позитивного. Необхідно також вказати на час і місце народження святого, наводились відомості про його батьків, потім йшла розповідь про прийняття героєм чернечого сану, про успіхи на ниві духовної кар’єри або про втечу від світського життя.

До жанрових особливостей житія належить також його панегірична спрямованість. З цією метою відбирався і відповідно трактувався сюжетний матеріал, не залежно від того, чи знав автор свого героя безпосередньо, чи запозичував відомості про нього із уже існуючих письмових джерел. Ще одна властивість житійного жанру – яскраво виражений психологізм зображення героїв, що виник як результат підвищеного інтересу до духовно-емоційного життя подвижників.

8.Перекладна світська література

Прийняття християнства на Русі спри­чинило інтенсивну перекладацьку працю (книги з Візантії, Болгарії). Зауважимо про особливості перекладів релігійних книг на Русі. Йдеться про вільне поводження книжників з оригіналами (нові редакції і списки), аби донести запозичений твір у доступній формі, подати чужий сюжет у рідній оболонці. Спочатку здійснювався переклад релігійних книг (окремих частин Біблії), апокрифів - творів на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але не входили до біблійного канону, агіографічних творів. Світську літературу представляли переклади природничо-наукової та історичної літератури. Світські книги: візантійський збірник «Пчела» (антологія афоризмів, прислів’їв, вибраних із Біблії, античних письменників тощо (у тому числі з Плутарха, Демокріта, Сократа, Менандра, Евріпіда). Афоризми укладені за темами (про добродійне життя, правду, цнотливість, мужність тощо).

Природничо-наукова література

- «Шестодневи» Василія Великого, Георгія Пісіда, Іоанна Екзарха Болгарського (про природу Землі і Космосу);

- «Фізіолог» (про тварин, казкових істот, рослини, мінерали) Василія Великого, Іонна Златоустого, Амвросія, Ієроніма;

Про лева

Три властивості має лев. Коли левиця народить, то приносить мертве і сліпе дитинча, яке сторожує до трьох днів. Тоді приходить лев, подме йому в ніздрі, і дитинча оживе. Те ж і з віруючими народами. До хрещення вони мертві, а після хрещення очищаються Святим Духом.

Друга властивість лева. Коли спить, то очі його не сплять. Так і Господь наш говорить іудеям: «Я сплю, а очі мої і серце не сплять».

А третя властивість — коли левиця біжить, то сліди замітає своїм хвостом, і мисливець не може відшукати її слідів. Так і ти, людино. Коли твориш милостиню, то хай ліва рука не знає, що робить твоя права. І хай диявол не завадить твоїм добрим помислам.

Про антилопу

В антилопи два роги. Живе вона коло ріки-океану на краю Землі. Коли ж захоче пити, то п'є з ріки і впирається в землю і риє її рогами своїми. І є там дерево таніс, що нагадує виноградну лозу. Продираючись через його густе пруття, антилопа заплутується, і тоді її ловить мисливець.

Так і людина. Замість ріг Бог дав їй два Завіти — Ветхий і Новий. Роги — це опір силі; як говорить пророк Давид: «З тобою заб'ємо рогами ворогів наших». Ріка океанська — це багатство. Таніс же — житейські насолоди. Заплутається в них людина, яка не думає про віру, і знаходить її диявол і перемагає її.

- «Християнська топографія» (переклад візантійського письменника ХІІ - початку ХШ ст. Козьми Індикоплава (географічна енциклопедія)).

Історична література

Це оповіді про історію Світу до ІХ ст. Хроніка Іоанна Малали (про­повідника) складається з 18 книг-розділів (історія людства від Адама і Єви, всесвітній потоп, розселення людей). Ці сюжети ввійшли пізніше до «Повісті минулих літ». Далі - історія Ассиро-Вавилонії, Єгипту, Риму, Візантії. Хроніка Георгія Амартоли (грішника) відома у дев’яти списках. Використано хроніку Малали, а далі доповнено історичними фактами з Иосифа Флавія події з 813 до 842 р. н. е. Повісті (про Акира Премудрого та Індійське царство, про Варлаама та Иоасафата) та романи («Алек- сандрія», «Девгенієве діяння»).

Біблія - головний твір перекладної літератури Київської Русі

6.Апокрифи

Твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе письмо, але з різних причин не були канонізовані церквою, називаються апокрифами. У Київську Русь вони надходили у перекладах з болгарських оригіналів. Але треба зазначити, що перекладачі так змінювали ці апокрифи, що ті ставали фактом літературного процесу Київської Русі. Розрізняються старозавітні і новозавітні апокрифи. До старозавітних відносяться, наприклад, «Како сотвори Бог Адама», «Про Соломона та Китовраса». До новозавітніх - «Хождєніє Богородиці по муках», «Хождєніє Апостола Андрія» (згодом внесене в «ПМЛ»).

У «Хождєнії Богородиці по муках» розповідається, як Богоматір у супроводі архангела Михаїла обходить пекло і бачить різноманітні муки грішників (шахраїв, брехунів, ледарів, розпусників, злодіїв), які киплять у смоляних річках, висять на розпечених залізних гаках, а навколо - черви, гадюки, страшна задуха і сморід. Висловлюється думка про те, що після смерті люди розплачуються за свої гріхи і злочини (згадаймо картини пекла в «Енеїді» (1798 р.) І. Котляревського). Богородиця - дуже земна, людяна. Це - любляча мати, яка глибоко співчуває людським стражданням і прагне полегшити муки грішникам. В одному з офольклоризованих апокрифів розповідається, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю та сіяти хліб. А Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла.

І. Франко писав, що апокрифи були своєрідним «містком» від книг церковних до світських. У них ми знаходимо багато казкових сюжетів, розрахованих на зацікавлення читача. Докладніше про І. Франка як дослідника апокрифів можна дізнатися у книзі В. Микитася «І. Франко як дослідник давньої української літератури» (К., 1988. - С. 123-151).

Апокрифічні сюжети використали мандрівні дяки, І. Котляревський («Енеїда»), М. Гоголь («Ніч перед Різдвом»), Т. Шевченко («Марія»), С. Руданський («Байки світові»), І. Франко («Мойсей»).

8.Перекладна світська література

її представляли книги для доз­вілля, котрі різнилися своїм оповідним характером та пізнавальною метою, сукупність яких утворювали:
1. Історична література. Світськість її відносна, оскільки історію викладено тут концептуально — як здійснення промислу Божого.

2. Белетристика. Повість «Александрія» (II—Піст.) — епічний твір грецькою мовою, складений із біографіч­них оповідань про Александра Македонського.

3. Пізнавальні книги. До них належить, зокрема, «Християнська топографія» Козьми Індикоплава (VI ст.) — своєрідна енциклопедія світу.

Перекладна література мала важливе значення для становлення оригінального руського письменства.

9.Києво-Печерський патерик,жанрове та тематичнеибагатство пам’ятки

Патерик— збірник оповідань церковно-релігійного змісту про ченців певного монастиря.
Започаткований він у IV—V ст. єгипетськими чен­цями (Єгипетський патерик). Напр - Києво Печерський патерик.

Києво-Печерський патерик складається з різних за жанром творів — житій, похвальних слів, зразків полемічної прози. Києво-Печерський патерик — збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.

Тема: розповідь про благодійну діяльність ченця Прохора, його намагання подолати зло — добром у складні для Київської Русі часи.

Ідея: возвеличення щирості, доброти, милосердя (Прохор), засудження підступності, жадібності, заздрості, жаги до збагачення (торговці, князь Святополк).

Основна думка:

а) «Бог дбає про рід людський і дарує йому корисне, очікуючи нашого каяття;
б) «Суд без милості тому, хто сам не творить милості».

Жанр: оповідання.

Проблематика:

• керівник і народ;
• милосердя і користь;
• гріх і покаяння;
• добро і зло;
• вічне і тимчасове.

Композиція.

Експозиція: роздуми про призначення Бога, його вплив на людей; розповідь про жорстокість Святополка і скромне життя монаха Прохора.

Зав’язка: гуманність Прохора у голодні часи на Руській землі у доброзичливість у ставленні до людей.

Кульмінація: конфлікт між іноком і торговцями, пограбування монаха за наказом князя.

Розв’язка: примирення Святополка з Прохором; поховання ченця князем у печері.

Анімістичні елементи у творі:

• гірка лобода (хліб) — стає насолодою;
• попіл — сіль;
• покаяння Святополка — його перемога у війні.

В основу твору лягло листування між ченцем Києво-Печерської лаври Полікарпом і володимиро-суздальським єпископом Симоном. Києво-Печерський патерик складається з різних за жанром творів — житій, похвальних слів, зразків полемічної прози. Найдавніший з відомих нам списків Патерика датується 1406 р. і належить до Арсеніївської редакції твору. Цю редакцію пов'язують із діяльністю тверського єпископа Арсенія, який був вихідцем із Києво-Печерської лаври.

10.Паломницька література.Два періоду розвитку

Паломницька література — жанр давньоруської літератури. В паломницьких «ходіннях» описувалися подорожі до «святих місць» — у Палестину, на Афон, до Константинополя та ін. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній». Слово «паломник» походить від грецького «paloma» – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали жителі Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.