Рекомендовані теми рефератів

Начальник кафедри С і ГД

Майор с.ц.з.

Р.В.Лаврецький

Р.

План

Семінарського заняття з історії України

Тема № 2.3.

Соціально-економічний та культурний розвиток українських земель в Х-ХІІІ ст.

План

1.Соціальний розвиток Київської держави.

1.1.Формування феодальних відносин в Київській Русі.

1.2. Соціальна структура населення.

2. Економічний розвиток Київської держави.

2.1 Сільське господарство і промисли.

2.2. Ремесла.

2.3.Розвиток міст.

2.4.Торгівля.

3. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. Ментальність русичів.

4. Фольклор.

5. Літописання

6. Література.

7. Освіта. Бібліотеки.

8. Право.

9. Архітектура.

Рекомендовані теми рефератів

1. Феодальне землеволодіння в Київській державі.

2. Рабство у Київській Русі.

3. Середньовічний Київ як торгівельний центр.

4. Зовнішня торгівля Давньоруської держави.

5. Давньоруське літописання.

Тези відповіді

1.1. У X-XIII ст. в Давньоруській державі відбувався процес формування феодальних відносин. Сучасна історіографія не дійшла згоди в оцінці рівня феодалізації Київської Русі. Більшість дослідників вважають, що загальноєвропейський процес переходу від державних форм власності на землю до вотчинних (сеньйоріальних) на давньоруському ґрунті мав свої особливості. Вони зводились до того, що у східнослов’янському суспільстві рабовласницький етап розвитку остаточно не оформився і, фактично, феодальні відносини зароджувались на основі первіснообщинного ладу. Крім того, темпи феодалізації у Київській Русі, на відміну від західноєвропейських країн, були уповільненими.

Формування феодальних відносин у Київській державі проходило поетапно. В ІХ ст. князь та військова дружина експлуатували вільне населення краю шляхом збору данини (полюддя). Земля була общинною. Згодом (Х ст.) князі захопили общинні землі, перетворивши їх на так зване вотчинне володіння великого князя. В ХІ ст. частина землі стає власністю церкви та боярства. Складається помістна форма феодального землеволодіння. Князі дарували боярам, воєнноначальникам, монастирям і церквам право на збір податків з певних місцевостей (міст, сіл). Проте, нові власники не мали права без згоди князя передавати ці землі у спадок, дарувати або продавати.

З початком феодальної роздробленості та послабленням князівської влади набуває поширення вотчинне або спадкове землеволодіння, яке давало право вільно розпоряджатись землею.

1.2. Соціальна структура населення Київської держави змінювалась у зв’язку з ускладненням феодальних відносин. Населення українських земель в X-XII ст. умовно можна поділити на дві категорії: 1) вільних людей та 2) напіввільних і невільних. До категорії вільних людей належали представники князівського роду, бояри, “княжі мужі” (верхівка дружини, адміністрації), дружинники (професійні воїни), міщани (купці, ремісники, міські низи (чернь, або “люди”), смерди (селяни), до категорії напіввільних – закупи та рядовичі, невільних – челядь або холопи.

Верхівку вільних людей, за винятком незначної кількості представників князівського роду, становили “княжі мужі” та бояри. Це була владна еліта, дорадники та співучасники усієї діяльності князя. З поміж “княжих мужів” обирав князь воєвод та інших урядовців. До ХІ ст. верхівка дружини (“княжі мужі”) відрізнялась від боярства – земської верхівки. Згодом ці дві групи злились в одну, і становили привілейований прошарок великих землевласників та найвищих урядовців в державі. Згодом утворились боярські династії. Проте боярином можна було стати і за заслуги перед князем. Тому верства бояр не була ізольованою групою. Водночас боярська верства не відокремилась від заможного купецтва і промисловців. Боярство було надзвичайно впливовим і часто було в опозиції до князя.

Верхівку міщанства (патриціат) становило боярство та купецтво. В Київській Русі використовувались два терміни: купець – для кожного, хто торгує, і “гость” – для того, хто займається закордонною торгівлею. Купці і гості були під особливою опікою князівської влади, а злочини проти них прирівнювались до злочинів проти дружинників.

У великих містах Київської Русі значний відсоток населення становили ремісники різних професій. У Києві, наприклад, ремісники різних фахів жили окремими дільницями або вулицями.

З розвитком ремесла та торгівлі у великих містах Київської держави оселились цілі колонії чужоземців: хозарів, варягів, греків, вірмен, арабів, поляків, італійців, німців та ін. Переважно іноземці займались ремеслом та торгівлею.

Прошарок міської бідноти, який називали “чернь” або “люди” становили наймані робітники, бідні ремісники, підмайстри, представники вільних професій.

Вільні селяни або “смерди” становили нижчу групу вільного населення. Смерди володіли приватним господарством (житлові та господарські будівлі, худоба, земельний наділ, інвентар), платили данину князю та відбували у випадку війни із власною зброєю та кіньми військову повинність. У ХІІ-ХІІІ ст. в зв’язку зі зростанням боярського землеволодіння зменшується кількість вільних смердів. Натомість збільшується група особисто вільних смердів, форма залежності яких від великих землевласників зводилась до обробітку боярського грунту.

Упродовж Х-ХІІІ ст. поступово зростає економічне закабалення смердів, перетворення їх значної частини на напіввільних людей - закупів та рядовичів. Закупами називали людей, які взяли у феодала грошову позику і тому були змушені відробляти її. На цей час вони тимчасово втрачали волю. Рядовичами називали селян, які уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції.

Незначний прошарок невільних людей становили челядь або холопи. Джерелами холопства (рабства) на Русі були: народження від холопів, продаж при свідках, полон на війні, шлюб з холопкою, вступ на службу до феодала без укладення угоди (ряду), продаж збанкрутілого купця, втеча закупа та крадіжка закупом. Холопи були позбавлені прав, вони були власністю пана. Закон передбачав умови за яких холоп міг бути звільнений.

Окрему категорію населення Київської Русі становили ізгої – люди, які всилу різних причин вибули із певного прошарку і не вступили в інший. Ізгої перебували під захистом церкви. Більшість з них це відпущені на волю холопи. Проте ізгоями називали також представників князівського роду позбавлених батьківського уділу.

2.1. Економічне підгрунтя Київської держави становило сільське господарство. Східні слов’яни з прадавна славились як чудові землероби. Агротехнічний рівень землеробства давав можливість забезпечити порівняно високі врожайність і продуктивність праці. У лісовій зоні переважала підсічно-вогнева система землеробства. Для обробітку землі використовували легку соху. Для підготовки земельних наділів під посів вирубували і спалювали ліс. Попіл удобрював грунт. Через декілька років, після виснаження грунту, розчищали нову ділянку. У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему землеробства. Родючість землі відновлювалась природним шляхом. Грунт оброблявся плугом із залізним наральником. У землеробстві використовували також інші знаряддя праці: мотики, заступи, коси, серпи, ціпи та ін.

Основними зерновими культурами були жито, ячмінь, пшениця, овес, просо, гречка. Широкого розповсюдження набуло городництво. Вирощували боби, горох, сочевицю, цибулю, капусту, часник, ріпу та ін. Для внутрішнього споживання та на експорт вирощували льон та коноплі. Набули поширення виноградники та фруктові сади, в яких росли яблуні, груші, сливи, вишні, черешні.

Важливим видом сільськогосподарської діяльності наших предків було скотарство. Широко розповсюджені були: коні, рогата худоба, свині, вівці.

Значне місце в економіці Русі займали промисли: мисливство, рибальство, бортництво. Багаті на живність ліси та степи забезпечували жителів м’ясом. Хутро куниць, бобрів, лисиць, білок та ін. тварин цінувалось як на внутрішньому ринку так і за кордоном. Велика кількість річок, озер та ставків наповнених рибою ставали предметом рибальства. Бортництво – збирання меду та воску диких бджіл, а згодом і бджільництво, давали великі прибутки. Мед та віск користувався попитом і за межами Русі.

2.2. За свідченням історичних джерел значного поширення в Руській державі набули ремесла. Дослідники нараховують понад 60 видів ремісничих професій. Ремісники певного фаху об’єднувались у корпорації, мали своїх старійшин, селились в окремих кварталах.

Важливими галузями ремісничого виробництва були металургія та металообробка. Залізо добували із болотяної руди, широко розповсюдженої на Україні. Ковальське ремесло досягло високих результатів. З заліза виготовляли сільськогосподарські знаряддя праці, зброю, замки тощо.

У середньовічній Європі славились руські ювеліри. Виготовлені для привілейованих верств населення ковти-підвіски, кульчики, діадеми, намиста, іконки, хрестики з золота і срібла прикрашені у різних ювелірних техніках (чернь, зернь, скань, емаль, перегородчаста емаль) вважаються неперевершеним і сьогодні. Бідніші прошарки населення користувались прикрасами зі срібла, міді та латуні.

Найбільш поширеними видами ремесла були також виготовлення керамічних виробів (глиняний посуд, глиняні плитки для підлоги, смальта для виробництва мозаїки), скла, деревообробка (будівельники, теслі, столяри, токарі та ін), обробка шкіри та кістки. Руські будівельники, чудово опанувавши техніку спорудження величних палаців, церков, монастирів, захисних споруд, будинків, славились і за межами держави.

2.3. Соціально-економічне, політичне та культурне життя Київської Русі зосереджувалось, в основному, у містах. Їх попередниками були так звані протоміста – укріплені поселення – гради. Гради виконували роль міжплемінних центрів. Перші протоміста виникають у VI-VIII ст., проте лише окремі з них переросли у справжні міста. У ІХ-ХІІ ст. найбільшими містами Київської Русі за кількістю жителів були Київ (50 тис.), Чернігів (25 тис.), Галич (25 тис.), Переяслав (10 тис.). Загалом у ХІІ-ХІІІ ст. вчені налічують понад 70 міст. Окремі з них займали велику площу (наприклад, Київ – 380 га, Чернігів – 200 га). Міста були центрами ремесла, торгівлі, культури. Князі вбачали у містах опору свого правління, тому активно сприяли їх заснуванню та розбудові. Міста займали важливе місце у політичному розвитку держави, а городяни нерідко вступали у конфлікт з князівською владою.

2.4. Економічний розвиток Київської держави був би немислимий без внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Внутрішня торгівля концентрувалась у містах і великих торгових селах (погостах). Тут були постійні ринки (торги, торговища) і сформувався окремий соціальний прошарок фахових купців. Економічний обмін між різними регіонами Русі сприяв рівномірному забезпеченню продуктами сільського господарства, ремісничими виробами та сировиною. У внутрішній торгівлі важливе місце замав довіз та продаж солі з Північного Причорномор’я та Прикарпаття.

Значне відображення у вітчизняних та закордонних історичних джерелах знайли зовнішньоекономічні зв’язки Київської Русі. В ІХ-Х ст. головним напрямком зовнішньої торгівлі був східний. Найважливішими торгівельними шляхами були: Грецький шлях (“із варяг в греки” по Дніпру), що вів до Візантії, та Залозний шлях – на Кавказ та Арабський Схід. Жвава торгівля велась по Волзі з Волзькою Болгарією і Хозарським каганатом. В ХІ-ХІІІ ст. домінуючим напрямком зовнішньої торгівлі стає західний. Русь налагодила торгівельні зв’язки з Польщею, Угорщиною, Германією, Чехією, Тевтонським орденом, країнами Скандинавії та ін.

Основними предметами експорту за кордон були хутра, мед, віск, риба, шкіряні, металеві (зброя, замки), ювелірні вироби, раби. З-за меж держави на Русь завозили дорогі тканини, вино, олію, золото, срібло та вироби з них, фрукти, різноманітні ремісничі вироби.

Зовнішньою торгівлею займались як руські купці, так і іноземці. У великих містах існували цілі колонії іноземних купців – греків, вірмен, караїмів та ін.

Платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Давньоруської держави були іноземні срібні та золоті монети. Переважали срібні арабські дирхеми. Також використовувались візантійські міліарісії та західноєвропейські денарії. Паралельно формувалась місцева грошова система. На зміну “куні” (хутро куниці або білки) прийшла лічильна одиниця – “гривня”. Згодом гривнею стали називати срібні зливки вагою 160-196 г. Руські князі (Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Святополк Ярополчич) карбували власну монету – златники та срібляники. Проте вона не змогла витіснити арабських монет.

3. Культура Київської Русі формувалась упродовж декількох століть під впливом найрізноманітніших зовнішніх і внутрішніх чинників, проте її підгрунтям, без сумніву, була розвинена економіка держави. Багатство та різноплановість культури Давньоруської держави вражала іноземців у минулому та продовжує вражати сучасників у сьогоденні.

Більшість науковців вважає, що культура Київської держави сформувалась на основі місцевих східнослов’янських традицій та творчого переосмислення досягеннь світової культури. У її трансформації можна виділити два періоди – дохристиянський (до 988 р.) та християнський (після 988 р.), оскільки запровадження християнства як офіційної релігії мало домінуючий вплив на її розвиток.

У дохристиянську епоху основним засобом задоволення духовних потреб наших предків був анімізм – поклоніння обожненим силам природи (Перун, Дажбог, Сварог, Стрибог, Лада, Рід, Рожаниця, мавки, лісовики, домовики, русалки та ін.) та духам предків. При цьому східні слов’яни не будували для своїх богів помпезних храмів. Водночас у них була відсутня і складна ієрархія духовних осіб. Всі ці чинники сприяли порівняно легкому запровадженню християнства як державної релігії Володимиром Великим. Але і у наступні століття язичницькі свята, обряди та вірування ще зберігались в середовищі охрещених русичів.

Складна, багатопланова матеріальна і духовна культура слов’ян-язичників була збагачена надбаннями християнської цивілізації: писемністю, книжністю, науковими знаннями, культовою та світською архітектурою, живописом, музикою, скульптурою. При цьому релігійна тематика візантійського зразка стала домінуючою у всіх напрямках розвитку культури. З часом місцеві давньоруські мотиви все частіше проявлялися у літературі, архітектурі, іконописі тощо.

Східні слов’яни у дохристиянський період мали власну писемність, засновану на абетці з 27 літер. Це були так звані черти і рези, або руське письмо. Проте грамотність, писемність були атрибутом вибраного кола людей. Після прийняття християнства на Русі поширилась нова писемність, абетка якої була складена просвітниками - братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них “кирилицею”.

Князівська влада та церква сприяли поширенню писемності, спочатку в середовищі еліти, а згодом – і серед широких мас населення. Низка навчальних закладів, бібліотек та книгописних майстерень сприяли форсованому піднесенню культури.

Ментальність наших предків визначалась способом їх життя та господарської діяльності. Ще з часів трипільської культури у південних та центральних регіонах сучасної України сформувався землеробський, осілий спосіб життя і, відповідний спосіб мислення людей. Для них були характерними: 1) миролюбність і працелюбність; 2) величезна повага до роду, сім’ї та законів батьків; 3) виплекані родовим світоглядом державний патріотизм та любов до батьківщини; 4) пасивність та фаталізм у політичних питаннях, і , водночас, завзятий колонізаційний хист у земельному питанні; 5) високе становище жінки у суспільстві як берегині роду та матері.

Після прийняття християнства як державної релігії важливими елементами ментальності східних слов’ян стали релігійність, щира побожність, а також пропаговане чорним та білим духовенством прагнення до християнського морального ідеалу. Християнський світогляд православного зразка все ж не зумів викорінити толерантність до іновірців та іноземців.

4. До нашого часу дійшло чимало фактів про різноплановість та витонченість фольклору - невід’ємної частини культури східних слов’ян. Народні перекази, билини, пісні, легенди, казки, колядки, прислів’я і приповідки, магічні заклинання та замовляння. – основні жанри усної народної творчості в Київській державі. Завдяки їм культура наших предків набула яскравих та високохудожніх рис.

Фольклор – один із найдавніших напрямків культури східних слов’ян, що сформувався ще задовго до прийняття християнства. До нас дійшли переважно ті твори усної народної творчості, які були зафіксовані у пам’ятках писемності, створених після християнізації Русі – літописах, літературних творах, релігійних творах, або дожили до ХХ ст. в усній традиції.

Чимало народних переказів містять давньоруські літописи (наприклад, переказ про братів Кия, Щека і Хорива і їх сестру Либідь та заснування ними Києва). Для народних переказів V-IX ст. був притаманний поступовий перехід від міфічних та напівміфічних героїв до реальних історичних осіб. Ті ж літописи яскраво відображають дружинний епос – оспівування воїнами свого вождя-князя, його хоробрості, мужності та інших чеснот (наприклад, переказ монахом Нестором у “Повісті врємєнних літ” дружинної пісні про князя Святослава Ігоровича та його звитяжні походи).

До наших днів у народній пам’яті збереглись билини. Вони переважно оспівують народних героїв та боротьбу русичів із степовими кочовиками (хозарами, печенігами, половцями та ін.). Давньоруські билини поділяють на цикли: Київський або Володимирівський, галицький, новгородський та ін. Хронологічно найдавнішими були билини Київського циклу (Х-ХІ ст.). Їх науковці вважають найвартіснішими з художнього та історичного погляду. Героями билин Київського циклу були богатирі Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Микитич – дружинники князя Володимира Свтославовича “Красне Сонечко”, половецький хан Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина та ін. Цінність билин полягає у тому, що вони віддзеркалюють народну оцінку та дають тлумачення важливих історичних постатей та подій.

Інші жанри фольклору, як то казки, колядки, прислів’я та приповідки з часів Київської Русі зберігались переважно в усній традиції. Частина з них зародились ще у язичницькі часи, частина у Х-ХІІІ ст., проте під впливом історичного поступу видозмінювались, удосконалювались, доповнювались.

5. Писемною історією Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. були літописи. Вони є чи не єдиними джерелами з історії Київської держави ІХ-ХІІІ ст. Літописна традиція була запозичена в європейських держав, у яких були поширені хроніки та історичні оповідання. Літописання зародилось у монастирях, де ченці вели щорічні записи подій. Згодом вони перетворились на літературно-наукові твори, у текст яких вносили детальний опис певних історичних подій, легенди, уривки з перекладної літератури та наукових творів, важливі юридичні документи, оцінку подій та історичних постатей, і, водночас, пропагували ідею державної єдності та міцної князівської влади. Деякі з літописців мали непересічні літературні здібності, тому редагуючи доробок своїх попередників та подаючи власний опис подій, створили справжні перлини літературної творчості.

Центрами літописання були Київ, Новгород, Переяслав, Псков, Суздаль, Володимир на Волині. Перший літопис було створено у Києві (так званий “Найдавніший”) у 1037-1039 роках. Монахи Софійського та Києво-Печерського монастирів зібрали воєдино щорічні записи своїх попередників, доповнили їх найрізноманітнішими відомостями та фактами. На жаль перші літописи не збереглись до наших днів. Вони були реконструйовані науковцями на основі пізніших списків (збереглось близько 1,5 тис. літописних списків). Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є “Повість минулих літ”, автором якої був монах Києво-Печерського монастиря Нестор (Нестор-літописець). Написання цього твору було завершено 1113 р. у розпал міжусобних князівських чвар та постійних половецьких нападів. “Повість минулих літ” - високохудожний літературний твір, що закликав сучасників та потомків до патріотизму та єдності у боротьбі з ворогами Русі. Водночас це перша наукова концепція походження Київської держави та її історії перших століть. Цей твір дійшов до наших днів у редакції 1118 р., стореної ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром.

Продовженням “Повісті” став створений також у Києві Київський літопис, опис подій в якому доведено до кінця ХІІ ст. У ньому часто зустрічаються промови визначних осіб, діалоги, детальний опис битв (зокрема, у літопис вставлено повість про невдалий похід чернігівського князя Ігоря Святославовича проти половців (1185 р.). Хроніка подій починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. концентрується на боротьбі за київський престол князівських родин Мономашичів та Ольговичів. У тексті літопису все частіше з’являються заклики до відновлення єдності Київської Русі, спільної боротьби проти степовиків.

Продовженням Київського літопису стала перлина давньоруської історіографії – Галицько-Волинський літопис. Хронологічно він охоплює події починаючи з 1205 р. і закінчуючи до 90-ми роками ХІІІ ст. Він є цінним, високохудожним джерелом з історії Південної Русі. Літопис було створено невідомими авторами при дворі короля Данила Галицького та його родичів. Тематично він складався із двох частин. У першій детально висвітлюється сорокарічна боротьба Данила та Василька Романовичів за відновлення єдності Галицько-Волинської держави, друга (80-ті рр. ХІІІ ст.) є двірцевим літописом волинських князів Василька Романовича та Володимира Васильковича.

6. Давньоруська література була сформована на основі іноземної, передусім візантійсько-грецької, перекладної літератури. Серед грецьких перекладів домінували фантастичні романи та напівлегендарні повісті на східну тематику (“Александрія”, “Повість про індійське царство”, “Троянська війна”, “Варлаам та Йоасаф”, “Девганієве діяння”, “Повість про премудрого Акіра” та ін.). Набули популярності оповідання на теми святого письма, зокрема легенди про життя святих: про Адама, “Хождєніє Богородиці по муках”, заповіти пітрархів, євангіліє про дитинство Христа. Подібні перекладні твори вміщувались у збірниках “Пчола”, “Золота Ціп” та ін.

До наших днів, на жаль, збреглось не так вже й багато оригінальних місцевих творів. Вони зародились на основі переробки запозичених тем. Показовим у цьому плані є твір “Моління Даніїла Заточника”, боярина покараного засланням. Помітне місце серед оригінальних давньоруських творів літератури належить “Слову про закон і благодать” Ілларіона (1050 р.)., першого українця серед митрополитів Русі. Митрополиту Ілларіону – першому українському філософу, належить особливе місце у формуванні давньоруської культури. Його твір це перш за все похвала Володимиру Великому, хрестителю Русі. “Слово...” забарвлене блискучими порівняннями та афоризмами і водночас просякнуте почуттям національної свідомості, гордості за свою вітчизну.

Значного поширення на Русі набули житія святих (Ольги, Володимира, Бориса, Гліба, Антонія, Феодосія та ін.). Окреме місце серед них належить збірнику “Києво-Печерський Патерик” – високохудожнім оповіданням про перших київських монахів-угодників (автори - монахи Симон та Полікарп).

Тогочасних повістей світського характеру майже не збереглось. Проте чимало оповідань світських за змістом зберігають давньоруські літописи. Серед них можна виділити: про вбивство Бориса та Гліба, про будівництво та освячення Десятинної церкви, заснування Києво-Печерського монастиря, осліплення волинського князя Василька та ін.

Відомою пам’яткою давньоруської літератури є “Повчання дітям” Володимира Мономаха (початок ХІІ ст.). У ньому окрім автобіографії князя є чимало порад морального характеру. Розповідаючи про власний досвід керівництва державою Володимир скеровує своїх дітей на шлях християнських чеснот, справедливості та боротьби за збереження єдності держави.

Єдиною пам’яткою місцевого поетичного мистецтва, що збереглась з часів Русі до наших днів є “Слово о полку Ігоревім” (бл. 1187 р.). Невідомий автор цього твору (один із дружинників Ігоря) закликає роз’єднаних чварами руських князів позбутись міжусобиць, спільними зусиллями зупинити половецькі набіги. “Слово...” відзеркалює еволюцію суспільної думки та політичної культури тогочасного суспільства. Крім того на увагу заслуговує перша місцева енциклопедія – “Ізборнік” (70-ті рр. ХІ ст.). У цьому творі є чимало повчань запозичених із проповідей церковних ірєрархів, пропагується освіта та наука.

7. Грамотність на Русі існувала ще до прийняття християнства, проте її масове поширення відбулось на переломі першого та другого тисячоліть. Для функціонування державного апарату необхідні були високоосвічені люди. Князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий, розуміючи значення освіти для розвитку держави надали їй державну підтримку. За їх наказом у Києві та більших містах Русі було створено школи для дітей привілейованих верств. Це були навчальні заклади підвищеного типу, що утримувались за державний кошт. Школи створювались також при єпископських кафедрах (кафедральні школи), великих церквах та монастирях – так звані школи книжного вчення для підготовки духовенства. Діти купців та ремісників навчались у приватних школах домашнього навчання (початкова школа).

Головною метою початкової школи було навчити читати та писати, а за основний підручник служив Псалтир. Книжне навчання передбачало вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики. Для опрацювання відповідної літератури необхідно було знати грецьку мову. Велике значення мала також самоосвіта, або докладне “вчитування” у твори візантійського походження.

З середини ХІ ст. держава поступово самоусувається із сфери освіти. Натомість її місце займає церква. Саме при церквах та монастирях можна було здобути найкращу освіту.

Освіта була доступна не лише чоловікам. Є згадки про те, що жінки знатного походження, княгині засновували школи для дівчат. Так, Янка заснувала школу для дівчат при Янчиному монастирі, Євфросинія Полоцька мала школу при монастирі в Полоцьку.

Освіта глибоко проникла у вищі прошарки давньоруського суспільства.

Її розвитку сприяло заснування бібліотек. Найвідомішими були бібліотеки Ярослава Мудрого при Софії Київській, його правнука Миколи-Святоші, Володимира Мономаха, Володимира Васильковича на Волині, ченця Григорія та ін. Їх створювали при монастирях, великих церквах, при князівських дворах. Через високу ціну книжок (писались від руки на пергаменті – вичиненій шкірі молодих телят або ослів), їх купівля була доступною лише заможним людям. У громадській свідомості сформувалась думка, що книга – це невичерпне джерело знань, саме тому такою глибокою була пошана до книжного слова. Ось якими словами описує літописець любов Ярослава Мудрого до книжок та книжного слова: книги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це – ріки, що напоюють всесвіт, це – джерела мудрості, у книжках же незмірна глибина...”.

8. Право та судочинство існувало у східних слов’ян ще задовго до християнізації. Початковою формою нормування правовідносин було вироблене слов’янською спільнотою звичаєве право. Норми звичаєвого права передавались від одного покоління до другого, існували у свідомості у формі звичаїв та традиції.

Найстарішими пам’ятками писаного права були договори Русі з греками: 907, 911, 945 та 971 рр. У цих договорах є поклик на “Закон Руський” – систему законодавства Київської Русі. Проте навіть звичаєве право в різних частинах імперії Рюриковичів потребувало приведення до єдиного зразка. За часів Володимира Великого було проведено судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про «Устав земляний», ішлося про вироблення «уставу» (закону), що регулював би правові відносини в суспільстві, принаймі про удосконалення існуючого тоді кодексу звичаєвого права – «Закону Руського».

Його син – Ярослав, прозваний Мудрим, кодифікував звичаєве право, ввівши низку положень, що суперечили звичаєвій традиції. Перше писане зведення законів Давньоруської держави отримало назву “Руська Правда”. Це ряд збірників юридичних норм ХІ та ХІІ ст. Збірник створений за часів правління Ярослава був названий “Правдою Ярослава”, пізніший список часів триумвірату його синів Ізяслава, Святослава та Всеволода – “Правда Ярославичів” (не пізніше 1068 р. ). Третя редакція була укладена за Володимира Мономаха (між 1013 та 1025 рр.).

Да думку впливових істориків права “Руська Правда” не була офіційним кодексом, а приватними збірниками діючого права (князівського). Вона відрізнялась від права сусідніх держав лагідністю покарань: була відсутня смертна кара, тілесні кари. Навіть вбивство каралось штрафом (гривною), частина якого йшла князеві, а частина – родині вбитого (замість кровної помсти, яка присутня у звичаєвому праві). Вже у “Правді Ярославичів” чітко проглядається тенденція на захист феодального землеволодіння, осіб князівської родини, феодалів, державного урядників чи військових. Третя редакція містила також устав Володимира Мономаха, в якому з’явились норми, що регулювали кабальні відносини, боргові зобов’язання, регламентували соціальні відносини у феодальних маєтках тощо.

Характерною особливістю “Руської Правди” у порівнянні із законодавством сусідніх країн було захищене правове становище жінки, зокрема її майновий статус. Так, жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не входило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною головою родини.

Значення “Руської Правди” в історії Київської держави та наступних етапів української державності надзвичайно вагоме. Її поява сприяла зміцненню і впорядкуванню державного організму, регуляції соціального життя, формуванню правової культури населення.

9. Архітектурні пам’ятки Київської Русі прийнято поділяти на три різновиди: укріплення, цивільні будівлі, сакральні (церковні та монастирські) будівлі.

Укріплення міст та городищ були могутніми спорудами, які слугували для населення захистом від ворогів, в основному кочівників. Найпотужнішими за розмірами були так звані “зміїні вали” – система валів, укріплених міст проти печенігів на південному кордоні Русі. Більшість руських міст являли собою справжні фортеці. Їх укріплення складались із земляних валів, на яких переважно розміщувались дубові стіни з баштами та брамами. Земляні вали будували висотою 12-25 метрів (Білгород – 12 м, Київ – 14 м, Крилос – 25 м) і шириною 15-18 метрів. У їх основі з дерев’яних брусів складали великі кліті кубічної форми, які всередині заповнювались землею, глиною та камінням. Подібну споруду засипали землею і обкладали дерном. Зверху на валу ставили частокіл із дубових паль, який називали “заборола”. На заборолах розміщували вежі, які використовувались для спостереження. У валах влаштовували проїзди з брамами. Наприклад, у Києві за правління Ярослава Мудрого було 3 брами: Лядські, Західні (пізніше Львівські) та Золоті. Іноді брами являли собою складні кількоповерхові будівлі.

Цивільна архітектура Русі була представлена дерев’яними та кам’яними житлами, князівськими палацами. Житла поділялись на напівземлянки та зрубні будівлі. Будівельним матералом слугувало дерево. У напівземлянках жила біднота. Зрубні житла будувались із дерев’яних колод і прикрашались різбленням. Їх власниками були представники середніх і заможних верств населення. Будинки з каменю та цегли були рідкістю. Таке коштовне будівництво могли оплатити лише найбагатші бояри, представники вищої церковної ієрархії.

Із цегли та каменю зводились передусім князівські палаци. Найстарішою архітектурною пам’яткою у Києві є рештки фундаментів кам’яного палацу, ймовірно князя Ігоря та княгині Ольги (середина Х ст.), які були прикрашені мармуровими колонами, мозаїками, фресками та позолотою. Пишні палаци були також у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Галичі та інших адміністративних центрах більших кнзівств.

Сакральне будівництво було основною окрасою давньоруських міст та сіл. Переважна більшість церков були дерев’яними, лише центральні храми великих міст та монастирів будували з каменю чи цегли і скріплювали вапняним розчином. Лише деякі храми Київської доби збереглись до наших днів. Навіть кам’яні храми з плином часом руйнувались, знищувались пожежами, перебудовувались. На основі залишків фундаментів їх стін, уламків тинку та прикрас, літописних описів можна вести мову про існування київського типу храмобудівництва, в основі якого був візантійський стиль. Певні відмінності спостерігаються у храмах західноукраїнських земель ХІІІ ст., які мають оздоблення на зовнішніх стінах.

Першою відомою нам кам’яною церквою була Успіння Богородиці або Десятинна у Києві (кінець Х ст.). За часів Ярослава Мудрого споруджено перлину української архітектури Софійський собор (1037). Пишно прикрашений фресками, мозаїками, мармуром та різьбою, цей храм являв собою оригінальний витвір руських зодчих, які зуміли поєднати в ньому елементи мистецтва Візантії, Малої Азії, Західної Європи. Пишністю та величчю відзначались також собори св. Спаса (Чернігів), Успенські (Київ, Чернігів, Володимир), св. Софії (Новгород), церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщення над Золотою Брамою (Київ), св. Пантелеймона (Галич) та багато інших. Кожен князь, бажаючи залишити після себе пам’ять, будував величну церкву, яку освячували на честь його патрона – певного святого.

Рекомендована література

Бойко О. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2001.

Дорошенко Д. Нарис історії України – К., 1994.

Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

Історія української культури. - К., 1994.

Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

Культура українського народу. Навчальний посібник. – К., 1994.

Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.