Шум грому. Спалахи світла. Починає звучати музика… Коли сцена знову освітлена, ми бачимо, що на землі, скрутившись калачиком спить прекрасна дівчини

ТАРТАЛЬЯ: Виявляється ти ніколи не брешеш, ТРУФФАЛЬДІНО!

ТРУФФАЛЬДІНО: Ох… Знову щось із головою починається.

ТАРТАЛЬЯ: (роздивляючись дівчину). Яка краса. Я ніколи не бачив нічого краще. (ТАРТАЛЬЯ обережно дмухає в обличчя дівчині, і вона прокидається.)

ДІВЧИНА: Ах!.. Де я? Хто ви?..

ТАРТАЛЬЯ: Не хвилюйтеся, прекрасна сеньйорита, ви серед друзів. Це мій слуга, а я – принц ТАРТАЛЬЯ, син короля Треф СИЛЬВІО. (дівчина сміється дзвіночком).

ТАРТАЛЬЯ: Ах, я такий щасливий, що вам весело.

ДІВЧИНА: Я вперше в житті, вперше в житті…ха-ха-ха… бачу принца без взуття!.. Ха-ха-ха!

ТАРТАЛЬЯ: Ах, вибачте, будь ласка…(але дівчина так сміється, що принц також починає реготати). Розумієте… ха-ха-ха…я раптом з’ясував, що ходити босоніж – це чудово!... Ха-ха-ха!

ДІВЧИНА: Ой, я також хочу спробувати!...(скидає туфлі та обережно ступає на землю). Дійсно, так приємно!

ТАРТАЛЬЯ: (від усього, що вона говорить у захваті). Це дуже приємно, дуже.

ДІВЧИНА: (кружляє і танцює) Це просто дивовижно!

ТАРТАЛЬЯ: (також кружляє і танцює) Це неперевершено!

ДІВЧИНА: Це вражаюче!

ТАРТАЛЬЯ: Це дивовижно!

(Вони насолоджуються один одним)

ТРУФФАЛЬДІНО: Ненормальні! Між іншим, я також. Так, але ж я це розумію, а вони ні, ось у чому різниця… На них дивитися якось незручно, але хочеться!

ТАРТАЛЬЯ: Вибачте мені, будь ласка, сеньйорита за нескромне питання, але як вас звати? І як ви опинилися в цьому фрукті? Але якщо вам не хочеться відповідати, то…

ДІВЧИНА: Чому ж, милий принц, мені непотрібно від вас щось переховувати, мене звуть НІНЕТТА…

ТАРТАЛЬЯ: НІНЕТТА!

НІНЕТТА: Мій батько, король, посварився з велеткою КЛЕОНТОЮ, і вона через це обернула мене на апельсин.

ТРУФФАЛЬДІНО: Ось вигадує, ось вигадує!

ТАРТАЛЬЯ: Яке нице злодійство!

ТРУФФАЛЬДІНО: Повірив!

НІНЕТТА: Так, але якщо б не це злодійство, принц…

ТАРТАЛЬЯ: Це чудове злодійство, принцесо, чудове!..

НІНЕТТА: Нам, людям, не дано зрозуміти, принц, що в цьому світі добре, а що погано.

ТАРТАЛЬЯ: Ах, НІНЕТТО, ви не тільки прекрасна, ви ще й розумниця!.. НІНЕТТА, люба, у мене таке відчуття, що ми із вами не повинні більше розлучатися.

НІНЕТТА: У мене також таке відчуття, любий ТАРТАЛЬЯ, що моя доля завжди бути із вами разом.

ТАРТАЛЬЯ: Доля! Саме доля, НІНЕТТО! Як ви це влучно сказали!.. Хм, але як це зробити?

НІНЕТТА: Невже нічого не можна вигадати?

ТАРТАЛЬЯ: Ні, ми просто зобов’язані щось вигадати…(напружено думає). НІНЕТТО, а що як нам одружитися?

НІНЕТТА: Ох, навіть не знаю. Така неочікувана думка, що…

ТАРТАЛЬЯ: Звичайно, одружитись! Обов’язково одружитися! Неодмінно одружитися! Як це раніше нам не приходило в голову?! Ха-ха!..

НІНЕТТА: Знаєте, принц, я до цієї думки вже поступово звикла.

ТАРТАЛЬЯ: Ура!.. ТРУФФАЛЬДІНО, ми з НІНЕТТОЮ вирішили одружитися.

ТРУФФАЛЬДІНО: Але ж це несерйозно, ваша величність.

ТАРТАЛЬЯ: (грізно) Що означає – несерйозно?!

ТРУФФАЛЬДІНО: По-перше, ви зовсім ще один одного не знаєте, по-друге, ви важко хвора людина, ваша величність. У вас…

ТАРТАЛЬЯ: Припини негайно! Я абсолютно здоровий!

ТРУФФАЛЬДІНО: Не розумію, коли ви встигли вилікуватися? Адже ви навіть чарівний апельсин не їли?

ТАРТАЛЬЯ: Плювати мені на цей апельсин! Я стверджую, що я здоровий як бик! Хочеш, я дострибну до Сонця?!

НІНЕТТА: Ах, я боюся, що ти обпечешся ним, любий. Краще дострибнути до Місяця.

ТАРТАЛЬЯ: До Місяця, так до Місяця… Один, два, три!...(дострибує, летить і всаджується на місячний серп. Кричить звідти). Ну що, ТРУФФАЛЬДІНО, може хвора людина так стрибнути?!

ТРУФФАЛЬДІНО: Ох, бідолашна моя голівонька. Повернуся додому, одразу ж поставлю собі тисячу п’явок на потилицю.

НІНЕТТА: ТАРТАЛЬЯ, а можна і мені до тебе?

ТАРТАЛЬЯ: Я чекаю на тебе, кохана!

НІНЕТТА: Один, два, три!...(підстрибує, летить, всідається на місячний серп поряд із принцом). Ой, як же тут затишно!

ТАРТАЛЬЯ: Розумієш, мені все це навіщував мій ангел.

НІНЕТТА: У тебе є власний ангел, любий?

ТАРТАЛЬЯ: Слухайте…(Захоплено розповідає щось, а НІНЕТТА із захватом слухає, але слів ми не чуємо, їх заглушає музика).

ТРУФФАЛЬДІНО: Бр-р-р…(хилитає головою). Повнісінький розпад свідомості(б’є себе кулаком по голові). Ні, все відчуваю… Ну-ка спробую і я стрибнути… Один, два, три!...(Підстрибує і нікуди не злітає). Ще разок. Один, два, три!...(Нічого не виходить).

ЛЕАНДРО: (Витягує з кишені молоток). Ну що, радість моя, по-моєму, часу пройшло достатньо?

КЛАРИЧЕ: Мабуть. Настав час закінчувати зі старим.

ЛЕАНДРО: Молотком його по голові, так?

КЛАРИЧЕ: Спочатку спробуємо його вбити морально.

ЛЕАНДРО: Добре, люба. Та коли не вийде морально, тоді молотком по голові.

КЛАРИЧЕ: (Кричить) Ваша величносте!... (З’являється СИЛЬВІО). Ваша величносте, часу пройшло достатньо. Нарешті навіть вам повинно стати очевидним, що принц назавжди залишив нас.

СИЛЬВІО: Що ти таке кажеш, КЛАРИЧЕ!? Якщо б з хлопчиком, не дай Боже, щось трапилося, ТРУФФАЛЬДІНО обов’язково б прийшов сказати про це.

КЛАРИЧЕ: Ха-ха-ха! Як же, прийде він! Це ж він вигадав тягнути смертельно хвору людину за тридев’ять земель, і він не настільки дурний, щоб не розуміти, що йому доведеться відповідати за це.

ЛЕАНДРО: А ви, ваша величність, цього пройдисвіта послухали, що говорить про те, що ви вже вижили з розуму, ваша величність. Це говорю вам я, всесвітньовідомий лікар ЛЕАНДРО.

СИЛЬВІО: Це ти – королю!?

КЛАРИЧЕ: Да, ваша величність, ви вже давно нічого не тямите, тому не можете керувати королівством. А спадкоємиця – Я! Давайте корону, ваша величність, давайте!..