Розділ 7 сопілка на світанку 6 страница

— Ти, звичайно, залишався вечеряти? — спитав за хвили­ну Кріт.

— Мусив, — сказав Щур. — Вони й слухати не хотіли моїх відмовок. Ти ж знаєш, який то гостинний народ. Аж до остан­ньої хвилини як могли догоджали мені, намагалися зробити якусь приємність. А я почував себе найостаннішою тварюкою, бо розумів, що їм зараз не до гостей, хоч вони і не виказу­вали цього. Здається, Кроте, у них нещастя. Малий Товпижко знову пропав. А ти знаєш, що він значить для батька, хай навіть Видра про це не каже ніколи.

— Що, отой малюк? — безтурботно перепитав Кріт. — Мо­же, пішов кудись; чи варто непокоїтись? Він завжди то за­блукає, то загубиться, а потім приходить; такий уже охочий до пригод. Проте нічого лихого з ним не трапляється. Тут його всі знають і люблять, як і старого Видру; ось побачиш — хтось із звірят здибає його і приведе любенько додому. Пам’ятаєш, ми з тобою зустріли його за багато миль звідси, то він був як і годиться, ще й веселий нівроку!

— Пам’ятаю. Та цього разу, схоже, гірше, — похмуро мо­вив Щур. — Він зник ще кілька днів тому; Видри геть обниш­порили річку — і нагорі, й унизу, а хоча б тобі слід. Розпи­тали всіх в околиці, і ніхто нічого не знає. Видра, звісно, страшенно турбується, тільки не хоче, щоб те помітили інші. Він сказав, що малий Товпижко ще не зовсім добре плаває, і, здається, найбільше його непокоїть гребля. Зараз така пора року, що там не дуже багато води, і дітлахів те місце ой як вабить. А біля греблі повно всіляких ям, пасток, вирів, сам же знаєш. Видра не з тих, хто відразу впадає в паніку, хай навіть через рідного сина. Але зараз і він неабияк нервує.

Коли я ішов додому, він провів мене — сказав, що хоче по­дихати свіжим повітрям і трохи розім’ятися. Та я здогадався, що справа не в тім, заговорив до нього сам і зрештою випи­тав геть усе. Він збирається просидіти всю ніч біля броду. Пригадуєш, де був старий брід до того, як побудували міст?

— Авжеж, пригадую, — відповів Кріт. — Але чому Видра надумав чекати саме там?

— Бо, здається, на тому місці вчив Товпижка плавати, — пояснив Щур. — Там недалеко від берега є піщана коса. Якраз на тому місці він показував малому, як треба рибалити, і тоді Товпижко спіймав свою першу рибину, якою так пишався. Малий вподобав ту місцинку, і коли повертатиметься звідти, де він є зараз — якщо він взагалі ще є десь, — то може, як га­дає Видра, заникнути на брід, який так припав йому до сер­ця; або, якщо ненароком вийде туди, то впізнає те місце і схо­че там погратись. Отож Видра й ходить до броду щоночі, ви­глядає малого, сподіваючись на випадок, розумієш, тільки на щасливий випадок!

Вони трохи помовчали, і кожен думав про те саме — про змученого самотнього звірка, який, припавши до землі біля броду, цілу ніч чекає й виглядає свою дитину, сподіваючись тільки на випадок.

— Ну що ж, — промовив нарешті Щур. — Гадаю, час уже нам подумати про ночівлю.

А сам і не ворухнувся.

— Щуре, — сказав Кріт, — я просто не зможу отак піти й стелитись, потім лягти в ліжко і спати. Треба щось і нам робити, якщо це навіть і не допоможе. Давай візьмемо човна й попливемо по річці вгору. За годину вийде місяць, і тоді почнемо шукати. Всюди, де тільки можна. Це краще, ніж не робити нічого і вкластися спати.

— Я саме про це й думав, — озвався Щур. — Принаймні сьогодні не така ніч, щоб спати; та й досвіток не так уже да­леко. А там, може, зустрінемо якусь ранню пташку й дізнаємо­ся щось нового.

Вони вивели човна, Щур сів на весла і став вигрібати на бистрину.

На середині річки простяглася вузька світла смуга, в якій відбивалося небо; але скрізь, де берег, кущ або дерево кидали на воду тінь, вона була така ж темна, як і сам берег, тому Кріт вирулював дуже обережно. Хоча ніч була, як і на­лежить, темна й пустельна, вона повнилася тихими звуками — хтось ніби співав, щебетав, шурхотів; може, то перемовлялися якісь крихітні невидимі й невсипущі істоти, що цілісіньку ніч трудяться, виконуючи свої особливі обов’язки, аж поки за­сяють перші промені сонця, а тоді йдуть на чесно заслужений спочинок. Плюскіт води був теж виразніший, ніж удень; її дзюрчання й хлюпотіння виникало несподівано і ніби зовсім близько, під боком; І озивалися ті звуки мовби у відповідь на раптовий і ясний поклик якогось чистого голосу.

Обрій чітко й різко розмежовував землю і небо; з одного краю небо було зовсім чорне, зате з протилежного все вище й вище, здіймалося срібне світіння. Нарешті земля дочекала­ся: на її пруг зійшов місяць і, відірвавшись від обрію, з ве­личною неквапливістю поплив у небі, як пливе, знявшись з якоря, корабель. Тепер друзі могли знову бачити місцевість. Розлогі луки, і тихі сади, й сама річка, від берега до берега, лагідно відкривалися очам, мовби знімаючи з себе серпанок застрашливої таємничості, і раптом засяяли знову, як і вдень, і водночас — зовсім інакше. Давно знайомі й уподобані Щуром та Кротом місця тепер вітали їх, вбрані в зовсім інші шати — так, наче вони десь заховалися, переодяглися там в це урочисте вбрання і тихенько повернулися назад, сором’яз­ливо всміхаючись: чи пізнаєте нас такими?

Прив’язавши човна до верболозу, друзі вийшли в те мов­чазне сріблясте царство й ретельно обстежили кущі, дупла, ями під корінням і маленькі нори, рівчаки й сухі русла струм­ків. Потім знову сіли в човен, випливли на бистрину й пере­правились на другий берег. Місяць допомагав їм з вишини в тих пошуках, аж поки скінчився його час і він ніби знехотя став хилитися до землі, а тоді й зовсім сховався, і таємнича пелена знову оповила поля й річку.

Скоро краєвид почав ледь помітно змінюватися. Посвітлі­шав обрій, стали проступати з імли дерева й поля, і вигляд у них уже був інший; таємниця поволі, одне по одному, відпус­кала їх.

Десь раптом писнула пташка, і знову тихо; повіяв легенький вітерець, зашелестів очеретом і тростяницею. Кріт веслував, а Щур сидів біля стерна; нараз він підхопився і став до чогось пильно, схвильовано дослухатись. Кріт, який рухав човна легкими поштовхами весел, уважно вдивляючись у береги, здивовано глянув на нього.

— Зникло, — зітхнув Щур, опускаючись на сидіння. — Та­ке прекрасне, незвичайне... і неповторне! Чому воно так ско­ро скінчилося? Краще б не чув його зовсім... Воно вразило мене, як біль, і тепер я хочу тільки одного — чути ці звуки ще й ще. І ладен слухати їх вічно... Ні! Ось воно, ось! — зно­ву захвилювався він.

Приголомшений і зачарований Щур затих.

— Тепер віддаляється, я його ледве чую, — мовив він за хвилину. — Ой Кроте! Яка краса! Веселе шумування і радість, витончений, ясний, щасливий поклик далекої сопілки! Про таку музику я й не мріяв, а цей поклик у ній навіть влад­ніший, ніж сама ця чарівна музика! Веслуй туди, Кроте, ту­ди! Бо ця музика і цей поклик — для нас.

Неабияк здивований, Кріт скорився.

— А я нічого не чую, — озвався він, — тільки шум вітру в очереті та в ситнику.

Щур не відповідав, бо, може, й не слухав друга, захопле­ний чарівною, божественною музикою, що пройняла його дро­жем, заволоділа всіма чуттями. Вона підхопила його безпо­радну душу й гойдала, колисала, пестила її, мов безпомічну, але щасливу дитину, і не пускала з міцних, ніжних обіймів.

Кріт веслував мовчки й завзято, і скоро вони добулися до місця, де річка розгалужувалась і утворювала з одного боку довгу тиху заводь. Щур, який давно вже випустив з лап стерно, ледь помітно кивнув головою, звелівши веслувати ту­ди. Несміливе ще недавно світло набирало дедалі більшої си­ли, і шукачі могли вже розрізнити барви квітів, що, мов са­моцвіти, прикрашали окрайок берега.

— Все виразніше, все ближче! — радісно вигукнув Щур — Тепер і ти напевно почуєш! Ага... нарешті... Бачу, вже чуєш!

Кріт кинув весла, прикипів до місця, затамував подих, бо радісні переливи сопілки хвилею накотилися на нього, підхо­пили й заплюснули до краю. Він бачив сльози в очах това­риша і похилив голову: він почув. Човнові заступили дорогу зарості червоного плакуна, що вишикувались у воді попід бе­регом; і тоді поклик, виразний і владний, невіддільний від п’янкої мелодії, нав’язав Кротові свою волю, і він знову наліг на весла. Світла ставало все більше, але жодна пташка ще не співала, як це годилося б на світанку, і якби не та незем­на музика, навкруг панувала б предивна тиша.

Вони попливли далі, і трава тонконіг, що буяла довкола, видалася їм цього ранку неперевершено свіжою та зеленою. Ще ніколи вони не бачили, щоб троянди були такі яскраві, зніт такий буйний, а таволжник такий розлогий та запашний. Наближався шум греблі, незабаром він заповнив повітря, і звірята зрозуміли враз, що їхня подорож скоро закінчиться, хоч і невідомо, яким буде той кінець.

Широким півколом пінявої зеленавої води, що мерехтіла й іскрилася, спадаючи вниз, велика гребля перетнула за­водь. Вона розбурхала вируванням спокійну гладінь, де плавали клапті піни, вода заглушила всі інші звуки своїм урочистим, заспокійливим рокотом. Посеред самого плеса, мов у розкри­тих обіймах греблі, в миготливому мареві лежав острівець, густо порослий верболозом, сріблястою березою та вільхою. Загадковий і потайний, але сповнений величі, він ховав за за­вісою щось таке, що мав зберегти до заповітної пори, коли на нього ступлять скеровані покликом обранці.

Повільно, але без сумніву чи вагання, зате з відчуттям чогось урочистого двоє звірят проминули смугу розбурханої, знуртованої води І підпливли до заквітчаного острівця. Мовч­ки вистрибнули на берег, пробралися крізь буйні, запашні трави та памолодок і вийшли до невеличкої, вкритої пречудо­вим зеленим килимом галявини серед диких яблунь, вишень і терну — фруктового саду, який Природа створила сама для себе.

— Це якраз те місце, яке я бачив у снах, це звідси ли­нула мені та музика, — прошепотів Щур наче в нестямі. — Тут, у цьому священному місці, і тільки тут, ми напевно стрі­немо Його!

І тоді раптом Кріт відчув великий страх, страх, що віді­брав у нього силу, змусив похилити голову й прикував ноги до землі. То не був панічний жах, почував себе Кріт на диво спокійно й радісно, але то був страх разючий і владний, і, ще нічого не побачивши, Кріт зрозумів, що це може означати лише одне: десь близько якась Найясніша істота. Він ледве повернув голову до свого друга і помітив, що той теж переля­каний, приголомшений, пойнятий священним трепетом. А в усипаному пташками вітті, як і досі, панувала цілковита ти­ша; і світло ставало дедалі яскравішим.

Кріт, мабуть, так і не наважився б підвести очі вгору, як­би не те волання, той поклик, що володів ним, хоча сопілка тепер мовчала. Він не опиратиметься, хай навіть сама Смерть покарає його блискавичним ударом за те, що він, смертна іс­тота, насмілиться глянути на священне, сховане від будь-чи­його ока. Тремтячи, він скорився велінню і підвів покірну го­лову; і тоді, в неймовірній прозорості всемогутнього світанку, коли Природа спалахнула сонмищем дивовижних барв і, зда­валося, теж затамувала подих перед тим, що мало статися, він зазирнув просто в очі Друга й Заступника; побачив широ­кий розліт загнутих назад рогів, що ніби світились у враніш­ніх променях; побачив суворий, гачкуватий ніс між добрими очима, що дивилися на них лагідно й трохи насмішкувато, а в кутиках рота на бородатому обличчі легку усмішку; побачив, як вигравали м’язи на руках, схрещених перед могутніми грудьми, і довгі гнучкі пальці з сопілкою, яку вони щойно від­вели од розтулених уст; побачив волохаті ноги, що вільно й велично спочивали на моріжку; і нарешті — маленьке, круг­леньке, товстеньке тільце видреняти: притулившись до самі­сіньких Панових[5] ратиць, воно міцно спало, спокійно й без­турботно. Все це виразно відкрилося йому під осяйним враніш­нім небом — йому, заціпенілому, на хвилину навіть бездихан­ному; і все ж, коли дивився, — він жив; а живучи — чудувався.

— Щуре! — нарешті хапнувши повітря й знову затремтів­ши, прошепотів Кріт. — Тобі страшно?

— Страшно? — пробелькотів Щур, очі якого променіли не­вимовною любов’ю. — Кого?! Його? Та ні ж бо, ні! І все ж... усе ж... Ой, Кроте, — страшно!

І тоді вони обоє припали до землі й похилили голови у благоговійному поклоні.

Широкий і величний золотий диск сонця несподівано під­нявся над обрієм просто перед ними; і перші промені, про­низуючи простір над рівним заплавним лугом, ущерть випов­нили звірятам очі, засліпили їх. А коли до них повернулася здатність бачити, видіння зникло, повітря налилося щебетом пташок, які вітали ранок.

Так звірята безпорадно вдивлялися в порожнечу, охоплені німим стражданням, яке лише посилювалося від усвідомлення всього того, що вони бачили і що втратили. Аж ось легень­кий вітерець, котрий доти десь бавився з водою, а потім тан­цював між осик і струшував росу з троянд, дмухнув пестливо й ніжно їм в обличчя, і той лагідний дотик відразу приніс за­буття. Це ж бо останній і найкращий дар, що його ласкаво дає добрий напівбог тим, кому він явився, щоб допомогти: дар непам’яті. Щоб не лишалися й не ятрилися болючі спогади, щоб не затьмарювали вони радості й утіхи; щоб не дотикали маленьких звірят, яких він визволив з біди, лихі згадки, не псували їм життя в зрілому віці і щоб були ті звірята зав­жди щасливі й безтурботні.

Кріт потер собі очі і втупився в Щура, який і собі ди­вився на нього трохи збентежено.

— Перепрошую, Щуре, ти щось сказав? — запитав він.

— Здається, я саме згадував про те, — повільно проказав Щур, — що тут якраз підхоже місце і що саме тут, а не де­інде, ми його знайдемо. Та дивись! Он же він, малин шибе­ник! — І, радісно скрикнувши, кинувся до Товпижка, що со­лодко спав.

А Кріт ще мить стояв у задумі. Коли тебе раптом розбу­дять від чудового сну, ти намагаєшся прикликати його назад, але марно, від нього лишається тільки сумне відчуття, що то була краса, справжня краса! А тоді згасне й саме відчут­тя, і ти, мрійнику, з гіркотою приймаєш жорстоке, холодне про­будження, з усіма його прикрощами. Тож Кріт, позмагавшися трохи зі своєю пам’яттю, скрушно похитав головою і рушив за Щуром.

Товпижко прокинувся і радісно запищав, закрутився на місці від захвату, побачивши перед собою батькових друзів, які завжди так весело гралися з ним. За хвилину, однак, мор­дочка у нього посмутніла, він заскавчав, заметушився і забі­гав по колу, немов благаючи про щось. Як дитина, що спокій­но заснула на добрих няньчиних руках, а пробудилася на самоті, у незнайомому місці й никає по всіх кутках, заглядає скрізь, бігає з кімнати в кімнату, і в душі у неї здіймається німий розпач, отак і Товпижко гасав по острову і вперто, на­стійливо шукав чогось, поки не прийшла чорна мить зневіри — він сів на траву й зайшовся жалібним плачем.

Кріт мерщій кинувся втішати малого, а Щур лишився на місці, не відводячи пильного, стривоженого погляду від чіт­ких відбитків чиїхось копит на землі.

— Тут був... якийсь.... великий... звір, — спроквола зачу­довано бурмотів він, стоячи в глибокій задумі: в голові його панувало якесь дивне сум’яття.

— Ходімо, Щуре! — гукнув Кріт. — Згадай про бідолашно­го Видру: він, мабуть, і досі чекає біля броду!

Товпижко відразу заспокоївся, тільки-но йому пообіцяли розвагу — справжню прогулянку по річці у човні дяді Щура; двоє друзів привели його на берег, зручно всадовили між со­бою на дні човна і випливли із заводі.

Сонце вже піднялося височенько й припікало; пташки заливалися щебетом, квіти всміхалися їм з обох берегів і кивали голівками, але звірятам чомусь здалося, що квіти тут не такі пишні й барвисті, як в іншому місці, де, пригадували, вони нібито були зовсім не­давно. Але де ж це?

Випливши на річку, звірята повернули човен проти течії, прямуючи туди, де, вони знали, самотньо чатує їхній при­ятель. Підпливши до знайомого броду, пристали до берега. Винесли Товпижка, поставили на стежину і, давши йому на прощання дружнього штурханця, скомандували: «Кроком руш», а самі попливли на бистрину. Друзі бачили, як мале зві­рятко перевальцем почимчикувало по стежці, задоволене й по­важне, як воно раптом підвело писок і, змінивши вайлувату ходу на не менш кумедну інохідь, із пронизливим верещанням помчало вперед, бо когось уздріло. Глянувши вздовж берега, вони помітили, як Видра підскочив, напружений, мов струна, з піщаної коси, на якій і досі лежав у німотному чеканні, по­чули, як він здивовано й радісно зойкнув, одним махом пере­стрибнув через лозняк на стежку. І тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна й віддав його на волю бистрини — хай несе, куди їй заманеться, бо їхні пошуки добігли щасливого кінця.

— Щуре, я страшенно втомився, — мовив Кріт, знеможено піднімаючи весла з води. — Можна б сказати, що ми не спали всю ніч, але то пусте. В цю пору року такі ночі у нас трап­ляються мало не через день. Ні. Я почуваюся так, ніби пере­жив щось надзвичайно захоплююче і водночас страшне, й во­но щойно лиш минуло; але ж нічого особливого ніби й не сталося.

— Або чогось несподіваного, дивовижного і чарівного... — проказав Щур, відкинувшись назад і заплющивши очі, — Я відчуваю те саме, що й ти, Кроте: страшенну втому, тіль­ки це не тілесна втома. Добре, що ми випливли на бистрину, вона донесе нас додому. Хіба не приємно, коли сонце прогрі­ває тебе мало не до кісток? І коли чуєш, як пустує з очеретом вітер!

— Схоже на музику, далеку музику, — озвався Кріт, мляво киваючи головою.

— Мені теж так здається, — сонно й байдуже погодився Щур. — Музика... жвава, ніби танцювальна... І не вщухає... Навіть слова якісь угадую... Вона то ніби переливається в слова, то виливається з них... Іноді їх можна розібрати... По­тім знову бадьора музика, а тоді — тиша, тільки ледь чутно шепоче очерет.

— У тебе слух кращий, ніж у мене, — сумно проказав Кріт. — Я не розбираю жодного словечка.

— Спробую переповісти тобі, — тихо запропонував Щур, не розплющуючи очей. — Зараз вона знову виллється в сло­ва... ледь чутні, проте виразні... «Аби не поселився страх...» — «І не перетворив на муку радість...» — «Мене покличеш ти на поміч у тяжку годину...» — «Тоді ти вже забудеш...» — А оче­рет підхоплює: «Забудеш, забудеш...» Він зітхає, а пісня за­вмирає у шурхоті та шепотінні. Тепер голос повертається: «Щоб крила не ламать і не кривавить...» — «Я вирвуся з по­ставленої пастки...» — «Коли тенета розпущу, мене поба­чиш...» — «Бо все одно забудеш!..» — Підпливи ближче, Кроте, ближче до очерету! Важко вхопити, бо звуки все слабші. — «Захисника й заступника — вітаю...» — «Заблудлі малюки в холоднім лісі...» — «Я в ньому потерчат знайду, перев’яжу їм рани...» — «Нещасних їх усіх — забудь!» — Ближче, Кроте, ближче! Ні, нічого не вийде; пісню заглушає шелест очерету.

— Але що ж ті слова означають? — спитав уражений Кріт.

— Те, чого я не збагну, — признався Щур. — Я передавав їх тобі так, як вони мені вчулися. О! Знову їх чути — тепер вони виразні і ясні! Цього разу вже щось справжнє, незапе­речне — щире... пристрасне... чарівне...

— Ну то, може, ми тепер уже все зрозуміємо? — спитав Кріт і терпляче зачекав кілька хвилин, ледь не задрімавши під теплим сонцем.

Але відповіді не почув. Кріт глянув і все зрозумів. Бла­женно усміхаючись, наморений Щур мідно спав, хоч вираз у нього був такий, ніби він усе ще пильно дослухався пісні.

Розділ 8 ЖАБИНІ ПРИГОДИ

Коли Жаба зрозумів, що його ув’язнено у вогкій, смердю­чій темниці, що вся похмура пітьма середньовічної фортеці лягла поміж ним і тим вільним світом, де сяє сонце й про­стелилися широкі шляхи, на яких він ще зовсім недавно був щасливий і дозволяв собі такі розваги, наче всі дороги в Анг­лії належали йому, він упав мов підтятий на підлогу, пролив гіркі сльози й поринув у чорний відчай. «Це кінець усьому (мовив він), кінець кар’єри великого Жаби — що одне й те саме; славнозвісного красеня Жаби, заможного й гостинного Жаби, завжди безжурного, невимушеного, приємного та чем­ного! Чи можна мені хоч трохи сподіватися на визволення (мовив він), мені, котрого покарано так справедливо за те, що викрав такий розкішний автомобіль, та ще й так зухва­ло, і вшанував таким натхненним, просто небаченим нахабст­вом стількох гладких, червонопиких поліцаїв! (Тут ридання струснули його). Найдурніша в світі тварюка, ось хто я (мо­вив він); тепер я мушу нидіти в цій темниці, а ті, хто мав за щастя похвалитися знайомством зі мною, певно, вже забули навіть ім`я великого Жаби! О мудрий старий Борсуче (мовив він), о розумний, делікатний Щуре та кмітливий Кроте! Як же добре ви знаєте життя і його плин, які ж тверезі й гли­бокі ваші міркування! Ох, я нещасний, всіма покинутий Жа­ба!»

У таких бідканнях та ремствуваннях минали для нього день за днем, тиждень за тижнем. Жаба відмовлявся не тіль­ки від сніданку, обіду та вечері, а й від полуденка та підвечірка, хоч похмурий старезний тюремник, знаючи, що в Жабиних кишенях повно грошей, частенько натякав, що при ба­жанні за певну винагороду в’язень може одержати з волі навіть найвишуканіші делікатеси.

У тюремника була донька, дівчина славна і з щирим сер­цем, вона допомагала батькові у деяких службових справах. Дуже любила тварин і, крім канарки, клітку якої вдень чіп­ляла на цвяху, вбитому в товстелезну стіну вежі, на преве­лике невдоволення в’язнів, що з радістю подрімали б після обіду, а на ніч, обгорнувши серветками, ставила на столику у своїй кімнаті, тримала ще кілька рябих мишей та білочку, що невтомно бігала в колесі. І от ця добра дівчина, зглянув­шись на Жабині страждання, сказала одного дня батькові:

— Тату, я не можу спокійно дивитися на цього бідолаш­ного звіра. Він такий нещасний, такий худий! Дозволь мені піклуватися ним. Ти ж знаєш, як я люблю тварин. Я приму­шу його їсти з моїх рук і випростати спину. Взагалі, робитиму все, що треба.

Батько тільки махнув рукою: мовляв, роби що хочеш, йо­му обрид той Жаба зі своєю нудьгою, непривітністю та скна­рістю. Того ж дня дівчина постукала у Жабину камеру й узялася до своєї милосердної справи.

— Ну, Жабо, веселіше! — гукнула вона бадьоро, щойно ввійшла. — Сядь рівненько, витри очі й будь розумним звірят­ком. І спробуй трохи підкріпитися. Це я сама приготувала — поглянь, ще гаряче, просто з печі!

Вона поставила перед ним печеню з овочами, й апетитні пахощі наповнили тісну камеру. Гострий запах смаженої ка­пусти вдарив у ніздрі Жаби, який лежав на підлозі під тягарем своїх страждань, і в нього на мить майнула думка, що життя, може, — не така вже кепська та невесела штука, як йому здавалось. А проте він репетував, хвицав ногами і не хотів слухати ніяких утішань. І розумне дівча на якийсь час відступило, але гострий дух смаженої капусти в камері все ж лишився, бо така вже вона є, та капуста, і Жаба, поміж риданнями, принюхувався до тих пахощів, міркував, і посту­пово до нього приходили нові, бадьоріші думки: про лицар­ство, про поезію життя й про ще не звершені подвиги; про виплекані сонцем і вітром зелені луки, де пасуться мирні чере­ди; про розбуялі городи й рівні стрічки газонів; про свіжі квіти в саду й бджолине гудіння; про затишний дзенькіт посуду, який розставляють, накриваючи до обіду стіл у Те­ремі Жаб, та про шурхіт стільців по підлозі, коли їх підсо­вують ближче до страви.

Навіть життя в тісній камері нараз почало прибирати рожевого відтінку; він уже думав про своїх друзів — вони, певно, зарадили б чимось, про адвокатів — для них його справа може становити неабиякий інтерес, і про те, що він таки справжній дурень, бо на суді навіть не пробу­вав захищатися; нарешті, згадав і про свою кмітливість, ви­нахідливість та й про все інше, на що він здатен, коли тільки напружить свій могутній розум; І Жаба майже зовсім оду­жав.

За годину-другу дівчина прийшла знову. Вона несла тацю, на якій парував запашний чай і височіла гірка гарячих грі­нок, товсто нарізаних, підрум’янених з обох боків, з великими золотими краплями масла, що зблискували в дірочках, наче мед у стільниках. Запах тих гарячих грінок просто катував Жабу: нагадував про теплу кухню, про те, як він снідав удо­ма сонячного морозного ранку; про затишні вечірні посиденьки біля каміна взимку, коли після прогулянки взуваєшся в капці й ставиш ноги на камінові гратки; про муркотіння ситого ко­та й щебетання напівсонної канарки. Жаба нарешті випро­стався, втер сльози, з насолодою випив чай, поїв хрусткі грін­ки й невдовзі вже невимушено розповідав про себе, про свій дім, про своє життя в ньому, про те, яка він поважна особа і скільки має друзів, що не забувають його.

Наглядачева донька побачила, що такі розмови впливають на нього не менше, ніж чай, і радо заохочувала:

— Розкажи мені про Терем Жаб. Назва яка гарна!

— Терем Жаб, — гордовито заговорив Жаба, — це добро­порядний дворянський маєток, чи не єдиний в своєму роді; в основному належить до XIV сторіччя, але обладнаний за су­часними зразками. Має всі вигоди, найновішу водогінно-каналізаційну систему. П’ять хвилин до найближчої церкви, пошти та майданчиків для гольфу. Відповідає всім вимогам щодо...

— Та годі тобі, звірятко, — засміялася дівчина. — Я не зби­раюся його наймати. Розкажи мені щось справжнє про нього. А втім, зачекай, я спершу приготую тобі ще грінок та чаю.

Вона вибігла з камери і скоро повернулася з повною та­цею. І Жаба, чия душевна наснага вже досягла звичного рів­ня, жадібно накинувся на грінки, водночас охоче описуючи їй і затон з човнами, і рибний ставок, і город, оточений ста­ровинним муром, і свинарню, і стайню, й голубник, і курник, і маслоробню, і пральню, й буфети для порцеляни, і шафи для білизни (це місце в оповіді дівчині особливо сподобалось), і банкетну залу, і те, як весело бувало, коли звірята збиралися там біля столу, а Жаба перевершував сам себе — співав пі­сень, розповідав цікаві бувальщини, веселився до нестями. Дівчина захотіла почути про його друзів-звірят і дуже цікави­лася, як вони живуть, як проводять дозвілля. Звісно, вона не сказала, що любить звірят саме як пестунчиків, бо здогада­лася, що де може страшенно образити Жабу. На той час, ко­ли дівчина принесла йому глечик води, підбила солому, що правила за постіль, сказала «на добраніч», Жаба знову став майже таким життєрадісним, самовдоволеним, яким був ще недавно. Він проспівав собі кілька пісеньок, що їх інколи ви­конував на званих обідах, скрутився калачиком на соломі й міцно заснув. Уночі він бачив чимало приємних снів.

Відтоді за цікавими розмовами з наглядачевою донькою для нього швидше минали безрадісні дні; дівчина все більше співчувала Жабі й доходила думки, що то просто неподоб­ство — тримати бідолашне звірятко у в’язниці за таку, як вона вважала, дріб’язкову провину. Жаба ж, ясна річ, у своїй пихатості був певен, що вона в нього закохалася, тому й бі­гає до нього; і він мало не жалкував, що між ними пролягла така велика майнова прірва, бо дівчина таки була гарненька і до того ж щиро захоплювалася ним.

Одного ранку вона прийшла задумлива, відповідала не­ влад і, здалося Жабі, не сприймала належно ні його дотепів, ні влучних висловів.

— Жабо, — заговорила вона нарешті, — прошу, вислухай мене уважно. У мене є тітонька, вона прачка.

— Справді? — мовив Жаба поблажливо та люб’язно. — Не біда! Не переживай так за неї. У мене теж є кілька тітусь, яким би не завадило бути прачками.

— Не перебивай, Жабо, — урвала його дівчина. — Ти надто балакучий, де твоя біда. Я хочу подумати, а ти мене зби­ваєш. Отже, я сказала, що в мене є тітка — прачка; вона пере для в’язнів. Розумієш, у нашій родині беруться до будь-якої роботи, аби мати заробіток. Вона забирає білизну вранці щопонеділка, а приносить увечері в п’ятницю. Сьогодні чет­вер. І ось що мені спало на думку: ти багатий — принаймні так завжди мені казав, — а вона бідна. Кілька фунтів для тебе ніщо, а для неї — ціле багатство. Отож я гадаю, що ко­ли до неї підкотитися як слід, позолотити ручку (сподіваюсь, звірята теж знають, що це значить), то ти б зміг з нею до­мовитися, щоб вона віддала тобі своє плаття, очіпок і все там інше, і ти замість неї вийшов би з в’язниці нібито ту­тешня прачка. Ви дуже схожі одне на одного, особливо ста­турою.

— Ми не схожі! — гнівно скрикнув Жаба. — У мене витончена постать, бо я — це я!

— Така сама й у моєї тітки, — відказала дівчина, — бо во­на — це вона. А втім, май собі яку хочеш постать. Ти — бридка, пихата, невдячна тварина. А я ще тебе жаліла, хо­тіла тобі допомогти!..

— Що ти, що ти! Авжеж, я дуже, дуже вдячний тобі, — похопився Жаба. — Але невже ти справді гадаєш, що знаме­нитий пан Жаба з Терема Жаб може ходити на волі одягне­ний як прачка?!

— Тоді залишайся у в’язниці як просто Жаба, а не як пан! — запально відрубала дівчина. — Ти, мабуть, хочеш ви­їхати звідси у кареті, запряженій четвіркою коней!

Чесний Жаба завжди готовий був визнати свою неправоту.

— Ти хороша, добра, розумна дівчинка, — мовив він, — а я просто бундючна й дурна жаба. Познайом мене зі своєю ви­сокошановною тітусею, якщо твоя ласка, — не сумніваюся, що ця пречудова пані і я зможемо, обговоривши всі необхідні умови, дійти цілковитої згоди.

Наступного вечора дівчина привела тітку до Жабиної ка­мери, несучи його випрану білизну, загорнуту в рушник. Ста­ру жінку заздалегідь підготовили до ділової зустрічі, тож зо­лоті соверени, які Жаба завбачливо розклав на столі на вид­ному місці, практично вирішили все, і обом лишалося обго­ворити тільки деякі деталі. За свої грошенята Жаба одержав ситцеве плаття, фартух, хустку та вицвілий чорний очіпок; єдине, що попросила стара, — це щоб їй заткнули рота кля­пом, зв’язали й кинули в куток. Такий не дуже переконливий виверт потрібен, пояснила вона, для більшої правдоподіб­ності вигадки, якою вона хотіла прикритися, щоб не втратити роботи, хоча пригода ця все одно видаватиметься підозрілою.

Жаба був у захваті від такої пропозиції. Ще б пак, вона дасть можливість йому покинути в’язницю з певним шиком, а його репутація відчайдушного, рисковитого шибайголови бу­де незаплямована; і він охоче допоміг наглядачевій доньці перетворити тітоньку на нещасну жертву обставин, проти яких вона, мовляв, була безсила.