Розділ 2. Формування та розвиток пенітенціарного законодавства в Російській імперії у ХІХ ст

2.1 Формування пенітенціарного законодавства у другій чверті ХІХ ст.”

До цього часу внутрішній розпорядок загальнокримінальної в язниці в Україні, як і у всій імперії залишався майже не регламентований. Лише в 1828 р. була розроблена, а в 1831 р. прийнята нова тюремна інструкція, яка довгий час визначала правила тюремного розпорядку в державі. Інструкція була першим кроком у бік у створенні загальнотюремного кодексу. Певно, що вона далеко не охоплювала всіх сторін тюремної діяльності. Видане в 1832 р. “Звід установ статутів про тих, що утримуються під вартою і про засланців” стало першим в країні спеціальним законодавчим актом про позбавлення волі. Він увійшов до XIV тому загального Зводу законів і склало в цьому томі його п'яту частину. Основним місцем позбавлення волі залишалися губернські остроги. Місця позбавлення волі передбачали такі ж вимоги розподілу арештантів при їх утриманні у в'язниці за статю, прошарком, тяжкістю злочинів, які передбачалися попереднім законодавством, але фактично на практиці вони не виконувалися. Тільки станова ознака в розміщенні арештантів визнавалася у всій пенітенціарній системі особливо важливою, що більш - менш втілювалося в життя.

Становище переважної більшості тюремних замків і “острогів” в Україні в першій половині XIX ст. було незадовільним та антисанітарним. Будівництво нових в'язниць не встигало за зростанням числа арештантів, в наслідок цього вони були постійно переповнені. Арештантські приміщення при поліції (кардегардії), що являлись місцем попереднього ув‟язнення також були постійно переповнені і тягнули жалюгідне існування. В окремих місцях вони в загалі були відсутні. Роботи для арештантів вводились лише в самих окремих випадках. З другої чверті XIX ст. в імперії робляться спроби воєнізації місць позбавлення волі – організація військово-арештантських рот. У перевиданому у 1842 р. тюремному Статуті вони перетворилися на різновид загальних місць позбавлення волі – “арештантські роти цивільного відомства” і призначалися для цивільних осіб, кріпосних селян, засуджених за втечу, бродяг, кримінальних злочинців та ін. [6]

Арештантські роти характеризувалися достатньо суворими умовами режиму утримання, де виразно виявлялося прагнення держави використовувати працю арештантів для вирішення прагматичних завдань. Про що яскраво свідчить факт підлеглості їх губернським будівельним комітетам і комісіям. Арештантські роти створювалися в губерніях і великих повітових містах. Зокрема, до 1830 р. у Києві біло сформовано 6 арештантських рот спеціально для здійснення будівельних робіт. У 1845 р. урядом Миколи І була здійснена спроба проведення в державі тюремної реформи. Комітетом був розроблен проект для одиночної в‟язниці. Однак, з причині дорожнечі і відсутністі коштів справа далі не пішла. [7]

Скасування кріпосного права у 1861р спричинило цілу низку реформ. Правлячі кола чудово усвідомлювали, що, реформуючи суд, армію, фінансову систему, місцеве управління, не можна залишити осторонь тюремне питання. Усвідомлення необхідності змін у російській тюремній сфері відбулося не без впливу західних гуманістичних ідей і зарубіжного досвіду. З метою впорядкування функціонування тюремних установ уряд вживав заходів до централізації тюремного управління. 18 серпня 1862 р. була затверджена думка Державної ради, згідно з якою завідування всіма місцями позбавлення волі цивільного відомства було зосереджено в МВС, що поклало початок реформі тюремної частини. При цьому МВС спільно з Міністерством юстиції було запропоновано вибрати конкретні пенітенціарні системи для певних губерній. У зв'язку з цим, з 1862 р., МВС починає збирати офіційні відомості про стан тюремної системи Російської імперії, тим самим готуючи грунт для проведення реформи[8]

2.2 Причини та передумови реформування тюремної системи Російської держави у другій половині ХІХ ст.”

Необхідність проведення пенітенціарної реформи була об‟єктивно обумовлена глибинними соціальними структурними змінами в Російської державі, а самє: ліквідацією патримоніальної влади поміщиків над кріпосними селянами, скасуванням тілесних покарань для представників податних верств населення, і реорганізацією системи судочинства.

Аналізуючи розвиток пенітенціарної теорії і практики Російської імперії в 50 – 70-і рр. ХІХ ст. необхідно відзначити, що не зважаючи на вжиті урядом окремі кроки щодо впорядковування тюремної системи держави, вона характеризувалася повною дезорганізацією та вкрай незадовільним становищем ведення тюремної справи, відсутністю на місцях органів, здатних організувати нормальну діяльність місць ув‟язнення. Між центральним органом управління місцями ув‟язнення – “Департаментом поліції виконавчої” та місцевими органами – губернськими правліннями і тюремними комітетами “Товариства піклувального про тюрми” не було постійного та нерозривного зв'язку. Інспекція тюремних установ практично не здійснювалася. Тогочасний міністр юстиції М. Муравйов охарактеризував становище в‟язниць, як “первісне”. Практичній реалізацій тюремної реформи передувала копітка аналітична робота по узагальненню даних про стан і проблеми функціонування місць позбавлення волі, проведена спеціальними комісіями у 60–70-х рр. ХІХ ст. (Палена, Соллогуба, Грота) а також поїздка крупних чиновників за кордон для вивчення досвіду тюремної справи (Галкіна-Враского, Пассека[9]

У своїй роботі комісія під головуванням В.Соллогуба, а з 1877 р. – К.Грота. враховува-ла результати роботи міжнародних тюремних конгресів. Комісія дала достатньо реалістичну оцінку існуючому в Росії становищу в місцях позбавлення волі, констатувавши украй незадовільний стан пенітенціарних установ. У 1879 р. була затверджена думка Держради про створення Головного тюремного управління (ГТУ), яке наділялося деякими правами окремого міністерства і повинно було втілювати в життя основні напрями тюремних перетворень у Російській імперії..[10]

2.3. “Основні результати тюремної реформи в українських губерніях Російської імперії).

Найбільш результативнішим елементом тюремної реформи кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. стала централізація пенітенціарних установ держави – створення Головного тюремного управління в структурі МВС. Можна виділити такі напрями його діяльності: центральне і місцеве тюремне управління, адміністративно-господарська діяльність, управління засланням, будівельні роботи, пересилка арештантів, тюремний патронат, духовно-етичне виправлення ув'язнених, нормотворча діяльність, міжнародна пенітенціарна діяльність. ГТУ мало власну структуру і штати, де найбільша роль відводилася начальнику і тюремним інспекторам, які відрізнялися високим рівнем компетентності і освіченості, мали уявлення не тільки про стан тюремних установ Росії, але й володіли знаннями у галузі зарубіжних пенітенціарних систем. Управлінська структура ГТУ дозволила достатньо ефективно організувати керівництво тюремними установами відразу ж з моменту його створення. Із розширеннямкола завдань, які стояли перед ГТУ, збільшувалася кількість його діловодств, що було зумовлене зростанням уваги суспільства і держави до пенітенціарних проблем і доказом безперечної довіри до нового державного органу. [11]

У царській Росії існувала офіційна кадрова політика в тюремній сфері, яка грунтувалася на засадах самодержавства. Вірність імператору була головним критерієм при підборі і розстановці кадрів у тюремному відомстві. Цим пояснюється домінування серед тюремних класних чинів колишніх 14 армійських офіцерів, найчастіше дворян, та солдатів і унтер-офіцерів, які вийшли у відставку, переважно із селян, серед чинів тюремної варти. Водночас уряд, чудово усвідомлюючи необхідність спеціальної відомчої підготовки кадрів, докладав до цього чимало зусиль, створюючи школи і курси для всіх охочих присвятити себе тюремній справі. Всі етапи становлення системи матеріально-фінансового забезпечення тюремних чинів тісно і нерозривно пов'язані з етапами становлення каральної політики царизму. Тому будь-які зміни правового або матеріального становища представників тюремної адміністрації завжди відбувалися в контексті загальних змін внутрішньої політики самодержавства, спрямованої в першу чергу на самозбереження.

З 1890 р. в губерніях починають функціонувати тюремні інспекції, що стали представниками ГТУ на місцях, через які управління підтримувало зв'язок з окремими місцями ув‟язнення. З п‟яти перших тюремних інспекцій Російської імперії дві були створені саме в українських губерніях – Київська та Харківська. Запровадження інспекцій було останньою і необхідною умовою для одноманітного виконання покарання у вигляді позбавлення волі в усій імперії. Завдяки інспекціям тюрми дійсно стали перетворюватися на пенітенціарні установи. З появою інспекцій виникли адміністративні органи, які взяли на себе всю повноту відповідальності за організацію тюремної справи на місцях і досягли в цьому успіху. Практика свідчила: там, де були інспекції, місця позбавлення волі утримувалися краще, тюремна служба організовувалася правильніше, кошти, що виділялися на тюрми, витрачалися раціональніше. Намітилася чітка тенденція підвищення заробітку ув'язнених практично у всіх місцях позбавлення волі. [12]

Створена у структурі ГТУ тюремна інспекція була унікальною контролюючою інституцією, що не мала аналогів у світовій тюремної праці. Центральна влада тюремних органів стала систематично знайомитися зі станом загальнокримінальних в'язниць, проводячи систематичні ревізії. Ревізійну діяльність здійснювали як представники центру, так і місцеві губернатори. На незавершеність тюремної реформи вплинули і відсутність відповідної матеріальної бази, і бюрократизм державної машини царизму. Практика здійснення перетворень тюремної системи пішла шляхом розпланування всієї проблеми не декілька окремих завдань, що вирішувалися ізольовано одне від одного. Як результат, тюремна реформа розтягнулася на декілька десятиліть, так і не була завершена. Режим в місцях позбавлення волі не відрізнявся регламентованістю. Як і в першій половині XIX ст. існували різні умови утримання ув'язнених залежно від їх станової приналежності. [13]