Серп­ня 1859 в Пе­ре­яс­лаві

ІНШІ РЕДАКЦІЇ

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Поема (перша редакція)

Я. Ку­ха­рен­кові

- Не варт, єй-бо­гу, жить на світі!..

- То йди то­пись! - А жінка! Діти?

- Ото ж то, ба­чиш, не бре­ши!

А сядь ли­шень та на­пи­ши

Оцю бу­вальщи­ну… То, мо­же,

Інако ска­же­те, не­бо­же.

Пиши отак: бу­ло

Село.

Та щоб не лізти на чу­жи­ну,

Пиши: у нас на Ук­раїні.

А в тім селі вдо­ва жи­ла,

А у вдо­ви доч­ка бу­ла

І син-се­миліток

Добро, мав­ши діток

У роз­коші, хва­лиш бо­га…

А вдові убогій

Мабуть, не до то­го,

Бо за­ли­ли за шку­ру са­ла,

Трохи не про­па­ла.

Думала - в чер­ниці

Або йти то­питься,

Так жаль ма­леньких діток ста­ло!

Звичайне, ма­ти, що й ка­зать!

Та, мо­же, снив­ся-та­ки й зять:

Бо вже Кат­ру­ся підрос­та­ла

Чи вже ж їй вік продіву­вать,

Зносити брівоньки ніза­що?..

Ні, дівонька во­на не та!

Таки ж у тім селі, тру­дя­щий!

(Бо всю­ди си­ро­ти - ле­да­що)

У най­мах виріс си­ро­та,

Неначе батько­ва ди­ти­на!

То сяк, то так

Придбав сіро­ма гро­ше­нят,

Одежу спра­вив, жу­па­ни­ну

Та ні відсіль і ні відтіль

На ту сирітську копійчи­ну

Купив са­до­чок і ха­ти­ну,

Подякував за хліб і сіль

І за на­уку доб­рим лю­дям

Та до вдовівни навп­рос­тець

Шелесть за руш­ни­ка­ми!

Не тор­гу­ва­лись з ста­рос­та­ми,

(Як те бу­ває між па­на­ми)

Не тор­гу­вавсь і па­но­тець

Усім на ди­во та на чу­до!

За три ко­пи звінчав у бу­день…

Просохли очі у вдо­ви,

Отак-то, дру­же мій, жи­ви,

То й ве­се­ло на світі бу­де.

І бу­де варт на світі жить,

Як ма­ти­меш ко­го лю­бить.

Хоть ка­жуть от ще що, не­бо­же:

Себе лю­би, то й бог по­мо­же.

А до­ве­деться уми­рать?

Здихать над грішми? Ні, не­бо­же!

Любов - гос­под­ня бла­го­дать!

Люби ж, мій дру­же, жінку, діток;

Діли з убо­гим за­робіток,

То лег­ше бу­де й за­роб­лять.

Одружились не­бо­жа­та.

Дивувались лю­де,

Як то во­ни, ті си­ро­ти,

Жить на світі бу­дуть?

Минає рік, ми­нув дру­гий,

Знову ди­ву­ва­лись.

Де в тих сиріт без­та­лан­них

Добро теє бра­лось?

І в ко­морі, і над­ворі,

Та то­ку й на ниві,

І діточ­ки як квіточ­ки,

Й самі чор­ноб­риві,

У жу­па­нах по­хо­жа­ють,

Старців зак­ли­ка­ють

На обіди, а ба­гаті -

То й так не ми­на­ють.

Не ми­на­ли, се­бе­лю­би,

Та все жал­ку­ва­ли,

Що си­ро­ти та­ким доб­ром

Старців го­ду­ва­ли!

“Коли гниє, то спро­да­ли б,

Адже ж у їх діти!..”

Ось слу­хай же, що то роб­лять

Заздрощі на світі

І не­нат­ля го­лод­ная.

Ходили, хо­ди­ли,

Поки вночі, жал­ку­ючи,

Хату за­па­ли­ли!

Нехай би вже бу­ли не­певні

Які вельможі просвіщенні:

То і не жаль бу­ло б; чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лю­тує. Тяж­ко, бра­те,

Людей на старість розпізна­ти.

А ще гірше зза­мо­ло­ду

Гадину ко­ха­ти.

Очарує зміїни­ми

Карими очи­ма…

А пек тобі, за­був, дур­ню,

Що смерть за пле­чи­ма.

До стеб­ла все по­горіло,

І діти згоріли,

А сусіди, і ба­гаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що ба­гат­ше ста­ли,

А вбогії то­му раді,

Що з ни­ми зрівня­лись!

Посходились жал­ку­вать,

Жалю зав­да­ва­ти.

“Шкода, шко­да!

Якби знат­тя,

Копійчину б дба­ти,

То все б та­ки не так во­но…

А що пак, Мак­си­ме!

(Бо йо­го Мак­си­мом зва­ли.)

Попродай ско­ти­ну

Та хо­ди до ме­не в най­ми,

Що бу­де, те й бу­де.

Будем знов чу­ма­ку­ва­ти,

Поки вий­дем в лю­де,

А там зно­ву…” По­дя­ку­вав

Максим за по­ра­ду.

“Побачу ще, як там бу­де;

Коли не дам ра­ди,

То тойді вже, пев­не, тре­ба

Іти в най­ми зно­ву…

Де-то моя Ка­те­ри­на,

Моя чор­ноб­ро­ва!..

Вона ме­не все ра­ди­ла,

І те­пер по­ра­дить!..”

Та ос­тан­ня ся ра­да

Навіки за­ва­дить.

Воли твої і ко­ро­ви

Разом поз­ди­ха­ли,

А Кат­ру­ся з мос­ка­ля­ми

Десь по­манд­ру­ва­ла!

Тепер отак пи­ши, не­бо­же.

Максим по­ду­мав, по­жу­рив­ся;

А потім бо­гу по­мо­лив­ся,

Промовив двічи: - Бо­же! Бо­же! -

Та й більш нічо­го.

Од ца­риці

Прийшов указ ло­би го­лить.

“Не дав вдо­виці уто­питься,

Не дам же й з тор­бою хо­дить!” -

Сказав Мак­сим, і грунт по­ки­нув.

Бо вдо­ви­но­го, ба­чиш, си­на

В прий­ом гро­ма­да по­вез­ла.

Такі-то темнії діла

Творяться ниш­ком на сім світі!

А вас, письмен­них, тре­ба б би­ти,

Щоб не кри­ча­ли: “Ах! ал­лах!

Не варт, не варт на світі жи­ти!”

А чом пак темні не кри­чать?

Хіба ж жи­вуть во­ни? І зна­ють,

Як ви ска­за­ли, бла­го­дать,

Любов?..

Що, що? Не­до­чу­ваю…

Вони, ка­жу вам, про­зя­ба­ють.

Або, по-ва­шо­му, рос­туть,

Як та ка­пус­та на го­роді.

Отак по-ва­шо­му! Ну, годі ж,

Нехай собі і не жи­вуть…

А все ска­жу-та­ки: як хо­чеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для се­бе жи­ве­те,

Заплющивши письменні очі.

Отже, як бу­дем так пи­сать,

То ми й до ве­чо­ра не кон­чим.

Ну, де той без­та­лан­ний зять?

Вернувсь вдо­ви­чен­ко до­до­му,

А зять пішов у мос­калі.

Не жаль бу­ло йо­го ніко­му,

Та ще й сміялись у селі!

Отже, да­лебі, не знаю,

Чи во­на вер­та­лась,

Катерина до ма­тері,

Чи так і про­па­ла?

Була чут­ка, що стри­же­ну

В Умані во­ди­ли

По ули­цях - ук­ра­ла щось…

Потім уто­пи­лась.

Та все то те, - знаєш, дю­де

Втоплять і за­ду­шать!

А мо­же, то та­ка прав­да,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню прок­ла­ли.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співа­ли:

“Шелесь, ше­лесь по ду­бині,

Шапки хлопці по­гу­би­ли,

Тілько най­мит не згу­бив,

Удовівну по­лю­бив…”

Соромітна, не­хай їй ли­хо!

Минали літа ти­хо, ти­хо, -

Отак пи­ши, - і за гріхи

Карались гос­по­дом ля­хи,

І пу­гав Пу­гач над Ура­лом.

Піїти в одах вих­ва­ля­ли

Войну й ца­ри­цю. Тілько ми

Сиділи ниш­ком, сла­ва бо­гу.

Після ве­ли­кої зи­ми

Вернувся і Мак­сим без­но­гий.

В по­ході, ка­же, за­гу­бив.

Та срібний хрес­тик за­ро­бив!

- Чого він при­ди­бав?

Нема в нього ха­ти,

Ні сест­ри, ні бра­та, ніко­го не­ма.

Чого ж він прип­лен­тав?

- А хто йо­го зна!

Чи чув ти, що ка­жуть:лег­ше уми­ра­ти

Хоть на по­жа­рині

В своїй сто­роні,

Ніж в чужій в па­ла­тах.

Чи чув ти? - Ба ні.

Ей, дя­деч­ку, швид­че, швид­че бу­де­мо пи­са­ти,

Бо хо­четься спа­ти і вам і мені.

Зажуривсь мос­каль-каліка,

Де йо­му подітись?

Вдовиченко в пікіне­рах,

Вдова на тім світі!

До ко­го ж він при­хи­литься?

Де пе­ре­зи­мує?

Уже осінь не­за­ба­ром

Зима за­лю­тує.

Нема йо­му в світі долі,

Полинула в по­ле!..

Попросився зи­му­ва­ти

До дя­ка у шко­лу.

Бо та­ки й письма, спа­сибі,

Москалі нав­чи­ли,

І в косі був, бо й мос­калі

Тойді, бач, но­си­ли

Сиві ко­си з ку­че­ря­ми

Усі до од­но­го

І бо­рош­ном по­си­па­ли

Бог їх зна, для чо­го!

Максим та­ки як письмен­ний,

Було, по­ма­гає

І на кли­росі дя­кові

І псал­тир чи­тає

Над покійни­ми.

Й хав­ту­ри

З шко­ля­ра­ми но­сить.

А в пи­липівку, сіро­ма,

Христа ра­ди про­сить!

Нічого, знай, своє пи­ши

Та пе­ред людьми не бре­ши.

Хоч би тобі ли­хе сло­во

Почув хто од йо­го. -

І та­лан і без­та­лан­ня -

Все, - ка­же, - од бо­га.

Ані ох­не, ні зап­ла­че,

Неначе ди­ти­на.

І со­ба­ки не ку­са­ли

Москаля Мак­си­ма.

А в неділю або в свя­то,

Мов при­че­пу­риться,

Шкандибає на вдо­ви­ну

Пустку по­ди­виться.

Сяде собі у са­доч­ку…

І вдо­ву зга­дає

І за її грішну ду­шу

Псалтир про­чи­тає.

Катерину о здравії

Тихенько пом'яне!

Утре сльози - все од бо­га -

Й ве­се­ленький ста­не.

А в петрівку і в спасівке

Не спо­чи­не в школі,

Бере зас­туп і ло­па­ту,

Шкандибає в по­ле…

І край шля­ху при до­лині

- Отже, не вга­даєш,

Що каліка ви­роб­ляє,

- Криницю ко­пає!

Та й ви­ко­пав. На те літо

Криницю свя­ти­ли,

На са­мо­го ма­ковія,

І дуб по­са­ди­ли

На прик­ме­ту проїзжа­чим.

А на дру­ге літо

Москаля вже не­жи­во­го

Найшли в балці діти

Коло са­мої кри­ниці -

Вийшов по­ди­виться

Останній раз, сіро­ма­ха,

На свою кри­ни­цю.

Громадою при до­лині

Його по­хо­ва­ли

І до­ли­ну і кри­ни­цю

На пам’ять наз­ва­ли

Москалевою. На спа­са

Або ма­ковія

І досі там во­ду свя­тять.

І дуб зе­леніє.

Хто йде, їде - не ми­на­ють

Зеленого ду­ба,

В хо­ло­доч­ку посіда­ють

Та ти­хо та лю­бо,

П’ючи во­ду по­го­жую,

Згадують Мак­си­ма…

Отак живіть, не­до­уки,

То й жить не ос­ти­не.

[Черв­ень-гру­день 1847, Орська кріпость]

ТАРАСОВА НІЧ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

На роз­путті коб­зар си­дить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівча­та -

Як мак процвітає.

Грає коб­зар, приспівує,

Вимовля сло­ва­ми,

Як мос­калі, ор­да, ля­хи

Бились з ко­за­ка­ми;

Як зби­ра­лась гро­ма­донька

В неділеньку вранці;

Як хо­ва­ли ота­ма­на

В зе­ленім бай­раці.

Грає коб­зар, виспівує -

Аж ли­хо сміється…

“Була ко­лись гетьман­щи­на,

Та вже не вер­неться.”

“Встає хма­ра з-за Ли­ма­ну,

А дру­гая з по­ля;

Зажурилась Ук­раїна -

Така її до­ля!

Зажурилась, зап­ла­ка­ла,

Як ма­ла ди­ти­на.

Ніхто її не ря­тує…

Козачество ги­не;

Гине сла­ва ли­царськая,

Немає де дітись;

Виростають нех­ре­щені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без по­па хо­ва­ють;

Запродана жи­дам цер­ков,

В цер­ков не пус­ка­ють!

Як та га­лич по­ле крив,

Ляхи, уніати

Налітають - не­ма ко­му

Порадоньки да­ти.

Обізвався На­ли­вай­ко -

Не ста­ло крав­чи­ни!

Обізвавсь ко­зак Пав­лю­га

За нею по­ли­нув!

Обізвавсь Та­рас Тря­си­ло

Волю ря­ту­ва­ти,

Обізвався, орел си­зий,

Та й дав ля­хам зна­ти!

Вже не три дні, не три ночі

Б'ється пан Тря­си­ло.

Од Ли­ма­на до Тру­бай­ла

Трупом по­ле кри­лось.

Ізнемігся наш Тря­си­ло,

Тяжко за­жу­рив­ся,

А по­га­нець Ко­нец­польський

Тому зве­се­лив­ся;

Зібрав шлях­ту всю до­ку­пи

Та й ну час­то­ва­ти.

Зібрав Та­рас ко­за­ченьків -

Поради про­ха­ти:

“Отамани то­ва­риші,

Брати мої, діти!

Дайте мені по­ра­доньку,

Що бу­дем ро­би­ти?

Бенкетують вражі ля­хи -

Наше без­го­лов'я”.

“Бенкетують, пре­по­гані

Собі на здо­ров'я!

Нехай, кляті, бен­ке­ту­ють,

Поки сон­це зай­де,

А ніч-ма­ти дасть по­ра­ду, -

Козак ля­ха знай­де”.

Лягло сон­це за го­рою,

Зірки засіяли,

А ко­за­ки, як та хма­ра,

Ляхів обс­ту­па­ли.

Як став місяць се­ред не­ба,

Ревнула гар­ма­та;

Прокинулись ляш­ки-пан­ки -

Нікуди втіка­ти!

Прокинулись ляш­ки-пан­ки,

Та й не повс­та­ва­ли:

Встало сон­це - ляш­ки-пан­ки

Покотом ле­жа­ли.

Червоною га­дю­кою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли кру­ки з по­ля

Та ля­шеньків їсти.

Налетіли гай­во­ро­ни

Вельможних бу­ди­ти…

Зібралося ко­за­чест­во

Богу по­мо­ли­тись.

Закрякали гай­во­ро­ни,

Виймаючи очі,

Заспівали ко­за­ченьки

Пісню тії ночі,

Тії ночі кри­ва­вої,

Що слав­ною ста­ла

Тарасові, ко­за­чест­ву,

Ляхів що прис­па­ла.

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє;

Де кров тек­ла ко­зацькая,

Трава зе­леніє.

Сидить кря­чок на мо­гилі

Та з го­ло­ду кря­че…

Згада ко­зак ко­лиш­неє,

Згада та й зап­ла­че!»

Умовк коб­зар, су­му­ючи:

Щось ру­ки не гра­ють.

Кругом хлопці та дівча­та

Слізоньки вти­ра­ють.

Пішов коб­зар по улиці -

З жур­би як заг­рає!

Кругом хлопці навп­ри­сяд­ки,

А він ви­мов­ляє:

“Нехай бу­де ота­кеч­ки!

Сидіть, діти, у за­печ­ку,

А я з жур­би та до шин­ку,

Найду в шин­ку свою жінку,

Найду жінку, по­час­тую,

Та з во­рогів по­кеп­кую”.

[6 лис­то­па­да 1838, Пе­тер­бург]

ГАМАЛІЯ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

“Ой, не­ма, не­ма ні вітру, ні хвилі

Із на­шої Ук­раїни!

Чи там ра­ду ра­дять, як на тур­ка ста­ти,

Не чуємо на чу­жині.

Ой повій, повій, вітре, че­рез мо­ре

Та з Ве­ли­ко­го Лу­гу,

Суши наші сльози, заг­лу­ши кай­да­ни,

Розвій на­шу ту­гу.

Ой, заг­рай, заг­рай, си­не­сеньке мо­ре,

Та під ти­ми бай­да­ка­ми,

Що пли­вуть ко­за­ки, тілько мріють шап­ки,

Та на сей бік за на­ми.

Ой бо­же наш, бо­же, хоч і не за на­ми,

Неси ти їх з Ук­раїни:

Почуємо сла­ву, ко­зацькую сла­ву,

Почуємо та й за­ги­нем”.

Отак у Ску­тарі ко­за­ки співа­ли;

Співали, сер­де­ги, а сльози ли­лись;

Лилися ко­зацькі, ту­гу до­мов­ля­ли.

Босфор аж зат­ряс­ся, бо зро­ду не чув

Козацького пла­чу; зас­тог­нав ши­ро­кий,

І шку­рою, сірий бу­гай, стре­пе­нув,

І хви­лю, ре­ву­чи, да­ле­ко-да­ле­ко

У синєє мо­ре на реб­рах пос­лав.

І мо­ре рев­ну­ло Бос­фо­ро­ву мо­ву,

У Ли­ман пог­на­ло, а Ли­ман Дніпрові

Тую жур­бу-мо­ву на хвилі по­дав.

Зареготався дід наш ду­жий,

Аж піна з уса по­тек­ла.

“Чи спиш, чи чуєш, бра­те Лу­же?

Хортице! сест­ро?”

Загула

Хортиця з Лу­гом: “Чую! чую!”

І Дніпр ук­ри­ли бай­да­ки,

І заспіва­ли ко­за­ки:

“У тур­кені, по тім боці,

Хата на по­мості.

Гай, гай! мо­ре, грай,

Реви, скелі ла­май!

Поїдемо в гості.

До ва­шої мості

У тур­кені у ки­шені

Таляри-дукати.

Не ки­шені тру­сить,

Не ду­ка­ти ли­чить -

Будемо гу­ля­ти

Братів виз­во­ля­ти.

У тур­кені яни­ча­ри

І ба­ша на лаві.

Гой-ги, во­ро­ги!

Ми не маєм ва­ги!

Наша во­ля й сла­ва!”

Пливуть собі співа­ючи,

Море вітер чує;

Попереду Га­малія

Байдаком ке­рує.

Гамалію, сер­це мліє:

Сказилося мо­ре.

“Нехай ка­зиться”, - й схо­ва­лись

За хвилі - за го­ри.

Дрімає в га­ремі - в са­дах Візантія,

І Ску­тар дрімає; Бос­фор кле­ко­тить,

Неначе ска­же­ний, то стог­не, то виє:

Йому Візантію хо­четься збу­дить.

“Не бу­ди, Бос­фо­ре: бу­де тобі го­ре,

Твої білі реб­ра піском за­не­су,

У мул по­хо­ваю! - ре­ве синє мо­ре.

- Хіба ти не ба­чиш, яких я не­су

Гостей до сул­та­на?”

Так мо­ре спи­ня­ло

(Любило зав­зя­тих уса­тих слав'ян).

Босфор сха­ме­нув­ся. Тур­ке­ня дріма­ла,

Дрімав у га­ремі ле­да­чий сул­тан.

Тілько у Ску­тарі, в тюрмі, не дріма­ють

Козаки сер­де­ги. Чо­го во­ни ждуть?

По-своєму бо­га в кай­да­нах бла­га­ють,

А хвилі на той бік ідуть та ре­вуть.

“О, ми­лий бо­же Ук­раїни!

Не дай про­пас­ти на чу­жині,

В не­волі вольним ко­за­кам!

І со­ром тут, і со­ром там

Вставать з чу­жої до­мо­ви­ни,

На суд твій пра­вед­ний прий­ти,

В залізах ру­ки при­нес­ти

І пе­ред всіми у кай­да­нах

Стать ко­за­кові…” - “Ріж і бий!

Мордуй невіру-бу­сур­ма­на!” -

Кричать за му­ром. Хто та­кий?

Гамалію, сер­це мліє:

Скутар ска­женіє!

“Нехай ска­зиться” - з твер­дині

Кричить Га­малія.

Реве гар­ма­та­ми Ску­та­ра,

Ревуть, лю­ту­ють во­ро­ги;

Козацтво преться без ва­ги -

І по­ко­ти­лись яни­ча­ри.

Гамалія по Ску­тарі -

По пек­лу гу­ляє,

Сам кай­да­ни роз­би­ває,

Братів виз­во­ляє.

“Вилітайте, сірі пта­хи,

На ба­зар до паю!”

Стрепенулись со­ко­ля­та,

Бо дав­но не чу­ли

Хрещеної тії мо­ви.

І ніч стре­пе­ну­лась:

Не ба­чи­ла ста­ра ма­ти

Козацької пла­ти.

Не ля­кай­ся, по­ди­ви­ся

На бен­кет ко­за­чий.

Темно всю­ди, мов у бу­день,

А свя­то чи­ма­ле.

Не злодії з Га­малієм

Їдять ниш­ком са­ло

Без шаш­ли­ка. “Засвіти­мо!”

До са­мої хма­ри

З щог­лис­ти­ми ко­раб­ля­ми

Палає Ску­та­ра.

Візантія про­бур­ка­лась,

Витріщила очі,

Переплива на по­мо­гу,

Зубами скре­го­че.

Реве, лю­тує Візантія,

Руками бе­рег дос­тає;

Достала, зик­ну­ла, встає…

І на спи­сах в крові німіє.

Скутар, мов пек­ло те, па­лає;

Через ба­за­ри кров те­че,

Босфор ши­ро­кий до­ли­ває.

Неначе пта­хи чорні в гаї,

Козацтво сміли­во літає.

Ніхто на світі не вте­че;

Огонь за­пек­лих не пе­че.

Руйнують му­ри, срібло, зло­то

Несуть шап­ка­ми ко­за­ки

І на­си­па­ють бай­да­ки.

Горить Ску­тар, сти­ха ро­бо­та,

І хлопці схо­дяться; зійшлись,

Люльки з по­жа­ру за­ку­ри­ли,

На бай­да­ки - та й поп­ли­ли,

Рвучи чер­воні го­ри-хвилі.

Пливуть собі, ніби з до­му,

Так буцім гу­ля­ють,

Та, зви­чай­не за­по­рожці,

Пливучи співа­ють:

“Наш ота­ман Га­малія,

Отаман зав­зя­тий:

Забрав хлопців та й поїхав

По мо­рю гу­ля­ти,

По мо­рю гу­ля­ти,

Слави до­бу­ва­ти,

Із ту­рецької не­волі

Братів виз­во­ля­ти.

Ой, приїхав Га­малія

Аж у ту Ску­та­ру,

Сидять бра­ти-за­по­рожці,

Дожидають ка­ри.

Ой, як крик­нув Га­малія:

«Брати, бу­дем жи­ти,

Будем жи­ти, ви­но пи­ти,

Яничара би­ти,

А ку­рені ки­ли­ма­ми,

Оксамитом кри­ти!”

Вилітали за­по­рожці

На лан жи­то жа­ти;

Жито жа­ли, в ко­пи кла­ли,

Гуртом заспіва­ли:

“Слава тобі, Га­маліє,

На ввесь світ ве­ли­кий,

На ввесь світ ве­ли­кий,

На всю Ук­раїну,

Що не дав ти то­ва­рист­ву

Згинуть на чу­жині!”

Пливуть собі, а із-за хвилі

Сонце хви­лю чер­во­нить;

Перед ни­ми мо­ре ми­ле

Гомонить і кле­ко­тить.

“Гамалію, вітер віє,

Ось-ось на­ше мо­ре!..”

І схо­ва­ли­ся за хвилі -

Неначе за го­ри.

[Жовтень - 1 по­л. лис­то­па­да 1842]

ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ

(ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

Лічу в не­волі дні і ночі,

І лік за­бу­ваю.

О, гос­по­ди, як то тяж­ко

Тії дні ми­на­ють.

А літа пли­вуть меж ни­ми,

Пливуть собі сти­ха,

Забирають за со­бою

І доб­ро і ли­хо!

Забирають, не вер­та­ють

Ніколи нічо­го!

І не бла­гай, бо про­па­де

Молитва за бо­гом.

Каламутними бо­ло­та­ми,

Між бур’яна­ми, за го­да­ми

Три го­да сум­но про­тек­ли.

Багато де­чо­го взя­ли

З моєї тем­ної ко­мо­ри

І в мо­ре ниш­ком од­нес­ли.

І ниш­ком про­ковт­ну­ло мо­ре

Моє не зла­то-се­реб­ро -

Мої літа, моє доб­ро,

Мої літа, мої пе­чалі,

Тії нез­римії скри­жалі

Незримим пи­сані пе­ром.

Нехай гніли­ми бо­ло­та­ми

Течуть собі між бур’яна­ми

Літа не­вольничі. А я!

Такая за­повідь моя!

Посижу трош­ки, по­гу­ляю,

На степ, на мо­ре по­див­люсь,

Згадаю де­що, заспіваю,

Тай знов ме­ре­жать за­хо­жусь

Дрібненько кни­жеч­ку. Ру­шаю.

Мі заспіва­ли, розійшлись,

Без сльоз і без роз­мо­ви.

Чи зійде­мо­ся ж зно­ву?

Чи заспіваємо ко­ли?

А оже, й те… Та де? Яки­ми?

І заспіваємо яку?

Не тут, і пев­не, не та­ки­ми!

І заспіваєм не та­ку!

І тут не­ве­се­ло співа­ли,

Бо й тут не­ве­се­ло бу­ло,

Та все-та­ки якось жи­лось,

Принаймні вкупі су­му­ва­ли,

Згадавши той ве­се­лий край,

І Дніпр той ду­жий, кру­то­го­рий,

І мо­ло­деє теє го­ре!

І мо­ло­дий той грішний рай!

[Січень-квітень 1850, Орен­бург]

DUBIA (авторство не доведене)

* * *

Нудно мені, тяж­ко - що маю ро­би­ти?

Молитися бо­гу? Так дум­ка не та!

Не рад би єй-бо­гу, не рад би жу­ри­тись,

Та ли­хо спітка­ло, а я си­ро­та.

Нема ко­му в світі по­ра­доньки да­ти,

Нема з ким прок­ля­ту жур­бу поділить,

Ніхто не при­гор­не, як рідная ма­ти,

Ніхто не спи­тає: “Що в те­бе бо­лить?”

Зелена дібро­ва - та що мені з то­го,

Що во­на зе­ле­на в чу­жо­му краю!..

Цураються лю­ди ме­не, як чу­жо­го,

А чи привіта­ють - жа­лю зав­да­ють!

Вони п’ють, гу­ля­ють, у них до­ля дбає,

А в ме­не не­має - сміються мені:

“Чи ба­чиш, меж на­ми ле­да­що гу­ляє!”

Ледащо?..А за що!.. Що на чу­жині!

Гуляйте, глу­зуй­те - ва­ша до­ля ма­ти,

А мені меж ва­ми не­має де стать.

Я в сірій сви­тині, ви па­ни ба­гаті,

Не смійте­ся ж з ме­не, що я си­ро­та!

Прибуде го­ди­на, ко­ли не за­ги­ну -

Меж ва­ми, па­на­ми, не­до­ля моя, -

Полину, по­ба­чу свою Ук­раїну:

То ненька рідненька, то сест­ри сто­ять -

В сте­пу при до­розі - ви­сокі мо­ги­ли…

Отам моя до­ля, там світ бо­жий ми­лий!

[1837]

* * *

Не жу­рюсь я, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блис­кучі

Твої чорні очі.

Мов го­во­рять ти­хе­сенько:

“Хоч, не­бо­же, раю?

Він у ме­не тут, у серці”.

А сер­ця не­має,

Й не бу­ло йо­го ніко­ли,

Тільки шма­ток м’яса…

Нащо ж хо­ро­ше і пиш­но

Так ти розцвіла­ся?

Не жу­рюсь я, а не спиться

Часом і до світа,

Усе дум­ка по­би­ває,

Як би ж так про­жи­ти,

Щоб ніко­ли такі очі

Серця не вра­зи­ли.

[Квітень-вересень 1846]

* * *

Вип’єш пер­ву - стре­пе­неш­ся,

Вип’єш дру­гу - сха­ме­неш­ся,

Вип’єш тре­тю - в очах сяє,

Дума ду­му по­га­няє.

[Січень 1847]

[1] - Ко­за­ка Яре­мен­ка клу­ня на тім місці, де сто­яли Бог­да­нові па­ла­ти. (Прим. Т. Шев­чен­ка).

[2] - Як­би ви зна­ли, па­ничі, ("Коб­зар", Київ, ви­дав­ни­чий центр "Просвіта")

[3] - Далі в ав­тог­рафі зак­рес­ле­но півто­ра ряд­ка, про­чи­та­ти не­мож­ли­во.

[4] - Ці ряд­ки зак­рес­лені ав­то­ром в ру­ко­писі.