Окупанти, зайди, СП*- ссавці з усього світу! Сьогодні ще їздять поїзди, курсують пароплави і літаки до країн ваших. Цей рух може припинитися. Начувайтеся!

*спільне підприємство

-61-

Українське літочислення «У кожного великого народу, що є незалежним творцем своєї історії і має свою незалежну духовність, своє літочислення» (Л.Силенко).

Після всебічного вивчення історичних джерел, аналізу археологічних досліджень, Л.Силенко вичислив і впровадив українське літочислення для вірних РУНВіри. Початковою точкою відліку Силенко запропонував узяти епоху найвищого розвитку на терені України – Мізинської культури. Широко в світі відома, досліджена, ця культура постала приблизно 15 тис. літ тому біля села Мізин, Чернігівщина.

Л.Силенко, розуміючи величезне значення Мізинської культури для формування майбутньої української нації, а саме основи українства, кілька десятиліть тому запровадив початок українського літочислення: «Сьогодні у юдо-християн 1968 рік – літочислення йде від року народження Ісуса Назорея. У єгиптян тепер 6204 р., у жидів – 5728 р.,у китайців – 4606 р., у буддистів – 2512 р., у магометан – 1346 р.» . А тепер, за Силенком, лютий – був останнім місяцем 11014 року… Питання про час святкування Нового року з наукових позицій не потребує особливої аргументації. З історичних джерел відомо, що наші предки, як і інші народи, святкували стрічу Нового року у березні, без зазначення конкретної дати. Погоджуючись з останнім, підведемо до цього наукову основу: Усім відоме коло Зодіаку, яке складається з 12 сузір′їв, через які проходить видимий річний рух Сонця. Цього року (як майже кожного року) Новий рік настане 21 березня, о 6-25... Про це мали б знати усі, якби в нас не домінувала окупаційна догма від часів пєтрА 1. У якому сузір′ї перебуває Сонце 1 січня, 14 січня? Хто має астропроцесор – знає: у сузір’′ї №10, “Козоріг”. У якому сузір′ї перебуває Сонце 1 березня? Десь посередині сузір′я Риб (№12). А де перебуває Сонце 21 березня?

21 березня – о 6 год. 25 хв. Сонце входить у ПЕРШЕ сузір′я ОВНА. Хіба тут ще потрібні якісь докази?

-62-

Для знайомства з моєю творчістю, подаю фрагменти з публіцистики та з новели “Оаза”. Б. Климчак

РОКІВ ЗАМОВЧУВАННЯ. Національно-визвольний рух БАНДЕРІВЦІВ (ОУН/УПА) - НАЙБЛАГОРОДНІШИХ ВОЯКІВ СВІТУ. Триптих, ч. 1

Анти-ШКЛЯР-МАТІОС-акціЯ

ЧОРНО-ВОРОНня

Чому сучасна окупаційна адміністрація України так шалено пропагує жертви часів ЧОРНО – ВОРОНня далеких двадцятих років, на державному рівні (колективно, ритуально) обкладає вінками купку жертв КРУТянських? (З історичних джерел відомо: під Крутами загинуло лише 29 вояків – див. газети «ЗВУ плюс» та «Свобода»).

Чому має таке вседержавне сприяння МАТІОСна (Марії Матіос) пропаганда потворної ідеї примирення борців ОУН-УПА з їхніми катами?

Щоб вибити з пам΄яті народу сотні тисяч (засибірених, замордованих, подекуди ще живими катами та батьками сучасних окупантів) історично недавніх жертв – борців за Самостійну Україну – БАНДЕРІВЦІВ.

Чоло України обчолили очільники хазари.

Попелом ХОЛОДНО-ЯРських жертв часів Махна сучасні окупанти присипають свіжі ще рани замордованих борців ОУН-УПА.

Що передбачав пророк Тарас? (Скоцюрблена постать Тараса – з волі замовників, обчільників окупаційного режиму – є у центрі Львова, на проспекті Міхновського (назва, визначена для цього проспекту окупантами – «пр-т свободИ»). З такої постави до «рабівотихнімих» Тарас, «мов паралітик той на роздоріжжі», промовляє: «Нехай, каже, може, так і треба» («Сон», КОМЕДІЯ ).

«Доборолась Україна до самого краю», і вам, юні патріоти, передає тії кайдани, тую славу. Тому й для вас залишається чинним заповіт великого Тараса: “Борітеся – поборете!” Подаю фрагменти моїх творів. -63-

РОКІВ ЗАМОВЧУВАННЯ ( це дещо дискомфортніше ніж у бестселері Маркеса “100р. самотності”). триптих, ч.2 Що саме замовчується? Це не лише моя творчість загалом, а й сама наявність у мене таланту. Ще у далекму 1994 р. належно прославлений окупантами І. Kalinets, якому передані усі права культурних зв’язків з діаспорою, виступаючи в м. Калуш, заявив:“нема такого письменника”- це на запит - “Що ви скажете про письменника Б. Климчака?” А саме місяць перед тим я передав йому примірник 1-го видання моєї книжки.

Чи моя книжка – єдиний мій набуток? Ні. Хто є автором схематичного проєкту символічного Пантеону для увічнення пам’яті героїв-патріотів України? Ще 40 років тому я започаткував розробку цього найблагороднішого проєкту.

Хто саме з українців був звільнений останнім з останнього концтабору сссР? Також я.. За рік до того, у 1989 р., я гідно представив Україну в документальному фільмі французьких журналістів. Під тиском Заходу відзняти цей фільм дозволив останній генсек сссР… Мало хто з українців зміг побачити цей фільм і ніхто не прагне його побачити, бо “нізЗзя”.

До речі, я подарував копію цього фільму телевізійникам львівського тАлАбачення і що – показали? Ая. З двогодинного інтерв’ю зі мною пізно ввечері показали майже 2 ХВИЛИНИ (фрагм. інтерв’ю та кадрів фільму разом).

Хто відмовився прийняти реабілітацію від КГБанди? Крім мене(як я випадково дізнався) відмовився політв’язень Микола Курчик, з яким я був разом у концтаборі на Колимі. Через цю відмову від реабілітації, та активну боротьбу проти окупантів, пенсію мені визначили не без гумору - 999 грн.

На щастя, Польща погодилася надати пільги в оплаті депортованим з рідного дому у 1946 році. Тому за комун. послуги я плачу лише половину моєї мізерної пенсії.

-64-

А чому замовчують? Може моя творчість недосконала? Як про це дізнатися, коли височайше рекомендовано НЕ рецензувати? Я декого з філологів просив це зробити, зокрема, Юлії Гончар у Київ надіслав примірник моєї книжки багато років тому, а відгуку жодного.

Якщо твір недосконалий, якщо цей фрагмент новели “Оаза” не варто вивчати молоді у школах - то напишіть про це, панове філологи. Хоч би у “чаті”, таємно від широкого загалу в Інтернеті.

Якби я мав надію на об’єктиний відгук, я міг би звернутися до найталановитіших: Марини Павленко, Людмили Ромен, Оксани Зеленчук… Останню, щоправда, як мені випадково стало відомо, затягло в трясовину неомодернізму - після одруження з …попом! Жах! З ким поведешся, від того наберешся…

Принципово не звертаюся до морально деградованих талантів, прислужників окупантів усіх часів: Костенко, Павличка - з такими краще щось згубити, як я згубив з останнім, саме з Павличком:

5 вересня 1990 р. (з дозволу адміністрації останнього КОНЦТАБОРУ) я надіслав величезну суму( заробіток за 2 роки роботи прибиральником металевих ошурків токарного цеху к/табору)..Сума призначалася для передплати українських видань мешканцям Сходу України. Перед тим газ. “Літер. Україна” оголосила збір таких пожертв, з гарантією публікації прізвищ найбільших жертводавців.

І що ж? Опублікували прізвище другого за мною жертводавця, що пожертвував на 50 руб. менше, згадали й про бідну пенсіонерку, яка пожертвувала 5 руб., а про мій дар з к/т - ні слова.

Після звільнення з к/т я випадково зустрів у Київі Павличка і спитав – “де гроші?” ­­- “Я передав редакції”, була відповідь.

Треба це довести, Павличко. Раніше чи пізніше справа про цей ганебний злочин буде передана до ПОРЯДНОГО -65-

суду, коли він з’явиться. Тоді хтось має піти до в’язниці - Павличко чи редакція “укрАінско-жид. літ. газети України”.Готуйтеся. Гряде “армаггедон”...

25 РОКІВ ЗАМОВЧУВАННЯ. Жидо-москвинський проєкт “нЄзалЄжна Україна” (триптих, ч. 3)

(Документальне свідчення з новітньої історії України)

На стор.266в статті “ЗА УКРАЇНУ БЕЗ...” я зневажливо висловився про таких діячів: “...державних ДОЗОВАНИХ борців за українську мову– Мовчана, Павличка, Яворівського, Драча, Погрібного...”

Чи належно обґрунтована така зневага ?

Поет і письменник Іван ГНАТЮК зафіксував історичну мить про те, як започатковувалася програма створення жидомосквинського проєкту “Нєзалєжна Україна”– див. копію трьох сторінок з книги Івана ГНАТЮКА “Стежки – дороги” (Дрогобич, “Відродження”, 1998 р.):

Отже, у цій частині поверхово аналізую події 28-річної давності, що фатально спричинили нове коло руїни української.

Хто вони – ці руйнатори?

Якщо не помиляюся, діаспора фінансувала вибірково трьох “елітних” функціонерів - передала їм (Яворівському? Драчу? Чорноволу?) понад 3 млн. у. о.

Яка доля цих грошей, хто і на що саме їх витратив? Голослівні пояснення до справи РУЇНИ НАЦІЇ не пришиєш – має бути задіяний і в цій справі високий Суд Честі.

Як на мою думку, викликає підозру і так старанно підготований (КИМ?) неперевершений спіч (з рефреном - “що ми за народ такий…”), що дав Яворівському можливість “в адін тур” очолити елітну фракцію суспільства за “пЄрЄстройку сссР”. І тут РОЗСЛІДУВАТИ треба на яких саме умовах нова окупаційна влада надала йому необмежені повноваження у КСП (Комуністичній Спілці Письменників)… -66-

Подаю спогади неперевершеної вартості Івана Гнатюка з книжки “Стежки-дороги”. Я дозволив собі назвати це

«ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмий рік приніс такі несподівані зміни в суспільно-політичному житті совєтської імперії, що труд­но було йняти їм віри: тоталітарна держава, яка понад сімдесят років грабувала й винищувала голодоморами та небувалими ка­ральними заходами поневолені народи й загрожувала цілому сві­тові, захиталася й показала глибокі тріщини в економіці та ідео­логії. У прибалтійських і закавказьких республіках стали виникати народні фронти, що прагнули скористатися історичною нагодою й воскресити на своїх територіях національно-самостійні держа­ви. Московські газети й журнали писали про нечувані криміналь­ні злочини компартійної номенклатури та органів державної без­пеки в усіх її назвах — ЧК, ГПУ, НКВД, МВД, МГБ тощо. Тільки в Україні було тихо й спокійно — справді, "як за лихим паном",— згадувалася давня приказка, що запам'ятав я з дитинства. А люди нишком переповідали всякі біблійні віщування та писання проро­чиці Михальди про загибель диявола, тобто Совєтського Союзу, яка має статися в дев'яносто першому році, навіть натякали на царя з печаткою на чолі, що повинен знищити того страшного дия­вола, і всі були певні, що той цар — це Горбачов з родимою пля­мою на тім'ї. Тим віщуванням ніхто, здавалося, не вірив, але всі радо їх поширювали, чекаючи загибелі "імперії зла", як влучно назвав її американський президент Рейган.

Та ось "Літературна Україна" дала невеличке повідомлення про те, що в парткабінеті Спілки письменників, який був очима й ву­хами ЦК партії, відбулася розмова про Народний Фронт України за перебудову; чому першими саме комуністи повели ту розмову - ніхто не задумувався,— добре, що нарешті і в Києві заговорили про якесь політичне життя й не буде соромно перед сусідами за нашу летаргічно-духовну

-67-

сплячку. Я зі своєю, прости Господи, біографією, звичайно, не міг взяти участі в тій розмові й не знав, що тоді обговорювалося та які партійні завдання ставилися перед письменниками. Але на других зборах з приводу Народного Фрон­ту України я вже був і просидів у найбільшому залі спілчанського будинку з початку до кінця. Зайшов, коли люди щойно почали збиратися, і вельми був здивований, побачивши за невеличким письмовим столиком два кріселка, на яких сиділи, представляю­чи, так би мовити, двоособову президію тих зборів, Павло Мовчан і Віктор Терен, які нічим раніше не проявляли свого національ­ного патріотизму ні в житті, ні в поетичній творчості, зрештою не зазнали й адміністративно-партійної критики та вимушеного мовчання. Перед ними на столику лежали якісь папери, списки; не пригадую, чи був мікрофон, як то буває в усяких організаційних заходах, і те що вони обидва мають вести збори Народного Фрон­ту України, справді, здалося мені дивним і несподіваним.

У залі разом з письменниками було чимало студентської моло­ді — хто-хто, а студенти завжди були першими у визвольних зма­ганнях та політичних баталіях. Дехто сам зголошувався на висту­пи, декому надавала слово двоособова президія; з письменників, звісно, виступали ті самі промовці, які

звикли виступати на вся­ких громадських заходах, відмінним було тільки те, що вже не восхваляли совєтського ладу, а, як стало модно, різко критикували, засуджували його. Ось на трибуні несподівано появився представ­ник ЦК комсомолу, гострий виступ якого в багатьох місцях ви­дався мені явно провокаційним. Наприкінці комсомольський про­мовець звернувся до керівництва Спілки письменників, запевняю­чи всіх, що, якби йому давали на вихідні дні — суботу й неділю — спілчанський будинок з телефонами, то він із своїми товаришами за місяць створив би осередки Народного Фронту по всій Украї­ні. Імпульсивні письменники, не вникаючи в суть його виступу, дружньо зааплодували, і тільки студент Київського університету (забув його прізвище), що виступив другим чи третім після нього, присоромив досвідчених письменників за їхні оплески, відверто назвавши того комсомольського промовця провокатором.

Юрій Мушкетик — голова Спілки письменників — мав би

-68-

си­діти в президії, але він знайшов собі місце в останніх рядах довго­го залу й увесь час навмисно голосно розмовляв із своїми сусідами, заважаючи слухати сміливих промовців, що безоглядно кри­тикували державно-партійних керівників, не минаючи й самого Щербицького. Мушкетик як голова Спілки ніс же пряму відпові­дальність за самочинні збори в письменницькому будинку й доб­ре знав, що йому першому перепаде на горіхи за їхні критичні про­мови, то ж, мабуть, сподівався хоч своєю балакучістю, якщо ви­никне потреба, захищатися: мовляв, не слухав, про що ті промовці говорили, й тому не перебивав їхніх виступів,— був певний, що в залі сидять донощики, а може й переодягнуті кадебісти, заното­вуючи в пам'яті й у спеціальних апаратах кожне проголошене слово. Я так був обурений поведінкою Мушкетика, що не раз по­ривався зробити йому різке зауваження, але Станіслав Тельнюк, сидячи поруч, хапав мене за лікоть і силоміць стримував,— ні я, ні Мушкетик не знали тоді, що ті збори були попередньо продумані й підготовлені кимсь із високопоставлених компартійних чинов­ників. Значно пізніше, їдучи з Ірпеня до Києва, Павло Мовчан про­говорився мені в електричці, що про створення Народного Руху давно вже було відомо, і хвалькувато зізнався:

“Ми наперед знали про нього й про те, що маємо робити”. На жаль, я не дуже йому був повірив тоді і не поцікавився, хто ті "ми" і що, власне, було їм відомо. До речі, саме на тих зборах Станіслав Чернілевський запропонував переіменувати Народний Фронт України на Рух, аби своєю попередньою назвою не здавався він надто войовни­чою організацією. Тоді ж було обране і його керівництво, щоправда, вибори відбувалися за усталеною більшовицькою звичкою: на­зивалося чиєсь прізвище — й одноголосно, без ніякого обговорен­ня, обирали його на ту чи іншу рухівську посаду; головою всеук­раїнського Руху був обраний Іван Драч, а Київської обласної ор­ганізації — Володимир Яворівський. До складу керівництва увійш­ли Дмитро Павличко, В'ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик та інші письменники й науковці Інституту Літератури, ну й, зви­чайно, обидва члени тодішньої -69-

президії. Хто пропонував їхні кан­дидатури — теж нікого не цікавило,— всі були схвильовані гост­рими виступами промовців, що вперше за довгі десятиліття біль­шовицького режиму так відверто прозвучали в письменницькому середовищі. ..”.

Як бачите, маємо велику команду причетних до справи РУЇНИ НАЦІЇ в часи запуску проєкту “нЄзалЄжна Україна”. І коли більшість (зло)діячів того часу, “пЄрЄстроївши” своє життя на краще, відійшла на затишне узбіччя, один залишився непотопленим – МоЛчан. За таку надзвичайну витримку має бути й належна нагорода – розслідувати окремим провадженням (як кажуть юристи).

- Встати, суд іде! - свого часу почуєте.

МОНОЛОГ СТЕПАНА

(присвята 40-річному ювілею рукопису новели “ОАЗА”). Дія відбувається у концтаборі Московії - політв’язень Івасик в компанії друзів Степана Сеника і Богдана Костецького, поновлює розмову тижневої давності:

— Ти, Богдане, минулого разу порівнював Україну із оазою, якою вона тобі уявлялася в мареннях, чи не міг би ти про це розповісти докладніше?

І поки Гайдамака м’явся з відповіддю, Сеник з неприхованим сарказмом перепитав:

— Оаза, кажеш? Ха-ха-ха! — сміх був штучним, але сповненим гіркоти. — Чи знаєте ви, що таке оаза? Мені довелося жити деякий час у справжній оазі, серед пустелі, в Середній Азії. Це жахливі спогади... Що там написано в географії про оази, Івасику? Оаза — це вода, рослини, казковий рай серед пустелі, чи не так? Кожний школяр має такі уявлення про оази, кожен мріє колись опинитися в оазі. Я вже був. Волію тут, у Мордовії, повільно помирати від голоду і холоду, ніж скніти в такому раю. Не вода — ознака оази, а вічний брак її! Тепла брудна юшка з міріадами мікроорганізмів! Ти приповз в оазу, щоб ковтком води повернути силу? Не забувай, для цього ж сюди повзуть і мільйони інших істот. Всім потрібна вода: мухам і комарам, ховрахам і гадюкам, скорпіонам і бактеріям, хижакам і овечкам, -70-

чотириногим і двоногим. Кращу воду матиме сильніший, виживе той, що більше пристосований, а не той, що більше заслуговує чи потребує. Оаза славна сонцем? Якщо ти ковтнув склянку води, сонце вип’є з тебе дві! Оаза прекрасна деревами? Місця у затінку — для обраних, “не нам на прю із ними стати!” Ти порівняв, Богдане, нашу прекрасну Україну з оазою — не заперечую, якщо мати на увазі оазу справжню, а не хрестоматійну. Так, наша Батьківщина багата на всі дари землі, але, як і в оазу, сюди споконвіку рвуться всі хижаки світу, кращу “воду” п’ють гади всіх мастей і націй. “Навєкі с вєлікім рускім народом!” — бо вони самі не вижили б без України. “Не може, — кричать кровопивці — оаза існувати сама, без єдності з даним на кожний історичний період великим монгольським, татарським, турецьким, польським, німецьким, австрійським, московським, жидівським тощо народом!” Трагедії нема кінця. Подекуди навіть лунають голоси про доцільність інтеграції країн, припинення (в який спосіб?) міжетнічних ворожнеч, а як воно виглядатиме для України? Ця вимога означатиме окупацію Оази-України новими когортами “ссавців” усіх націй і після повалення московської комуністичної імперії.

Тут я простяг горнятко з чаєм Степанові, він схвально кивнув, зробив два ковтки і продовжив:

— Нарешті, оазою можна назвати і ці концтабори Мордовії, хоча в дещо іншому аспекті: на землях мордовських національностей ерзя і мокша, яким і в сні не мариться свобода, настільки вони затуркані московською пропагандою, наші табори, що оази серед пустелі національного занепаду народу. Бо саме в цих таборах зібрані кращі — не будемо боятися цього слова — представники всіх поневолених націй, тут триває боротьба за право людини на волю, свободу творчості та ідеології. Водночас з причин важких умов існування, і тут, як у справжній оазі, паразити різних націй змагаються за кращу “воду”, за посаду на кухні та в хліборізці. І тут брат поневолений іде доносити на брата, коли не в змозі більше терпіти умов тюремних, — чинячи так, тішить себе

-71-

надією, що кати натомість зменшать кару. Кінець один для праведних і грішних: грішний брат не дочекається зменшення кари за свої доноси і загине так само, як і праведний, якому збільшать термін ув’язнення за пропаганду ідей боротьби. Неістотною також буде між ними різниця, коли врешті обидва опиняться на волі — виснажені духовно і каліки фізично вони!

Не чекають їх тіняві дерева в Оазі-Україні, не вилікує — висушить їх сонце поневоленої нації, не матимугь вони насолоди від води святої на рідній землі — загиджена паразитами вона!

Фінал новели “Оаза”:

Треба ВИСТРАЖДАТИ незалежність своєї Батьківщини. Треба ЗЛЮТУВАТИ («зпаяти») в одно всю масу “отих рабів німих”: сама еліта не подужає вибороти самостійність. Треба… власним прикладом переконувати: без певної жертви кожного громадянина України будемо окуповані вічно.

Згадую часто історію, з якої починав перше ув’язнення. Це було на Колимі. У 1957 р. мене привезли з п’ятирічним терміном (“антісов. агітація”) у табір, де перебували майже самі засуджені на 25 років, ув’язнені ще в сорокових роках. До мого реченця вони ставилися досить глумливо, казали, що мене ось-ось виженуть назад, на волю.Сприймав я ці кпини болісно і одного разу, у зоряну свою хвилину вигукнув: “Неправда! Я буду в неволі доти, доки буде в неволі Україна!”

...Незабаром більшість тих каторжан звільнилася за рішенням комісії (ще 1956 р. їм зменшили терміни переважно до 15 років. Але не всім).

Я досидів (уже в Мордовії) всі 5 років, але не мав спокою від КГБанди й на волі. А через 16 років — новий термін: 15років ув¢язнення і 5 р. заслання. Усього ж я відбув 17 років ув’язнення і понад 7 років спецпоселення, разом 24 роки — майже половина свідомого життя. Чи справді діє та моя фатальна заява? Адже я уже на волі, чому ж залишається в неволі Україна?

А тому, що для здобуття незалежности мало пожертвувати половину життя, мало й цілого життя окремої -72-

людини. Тільки коли кожен з нас офірує частку свого спокою, добробуту, свого життя — тільки тоді Самостійна Україна буде здобута і ЖИТИМЕ У ВІКАХ.

Як запалити до борні цих байдужих, що не хочуть поступатися своїм затишком, сяким-таким добробутом?

Треба гарантувати усім громадянам України, що не буде

забуто їхній підсильний внесок до загальної боротьби. І навіть якщо людина заради України віддасть своє життя — найбільший злидар може бути певним: пам’ять про нього буде увічнена, ким би він не був: робітником чи селянином, матросом чи солдатом.

Увічнена... А як? І де? Україні потрібен національний ПАНТЕОН для своїх героїв. І стояти йому найкраще десь в околицях Тарасової гори...

Як сама Україна є оазою серед бідніших сусідніх країн, так і цьому ПАНТЕОНУ називатися “Оаза-(горою)”. І він буде збудований.

ВИСТРАЖДАНИЙ. ЗЛЮТОВАНИЙ. СТОЯТИМЕ.

У віках.

Вічно.

-73-

Ця світлина - фото макету символічного Пантеону для увічнення

пам’яті героїв-патріотів України. Долучаю художній опис Пантеону з новели "Оаза" (кн. "Оаза-гора"):

-74-

ПОСТФІНАЛ
Вільні нащадки Самостійної України!
Коли приведе вас поклик душі на уклін до могили-гори біля Канева, не минайте й сусідню гору, рукотворну, що зветься «Оаза-горою».
Рівні ряди гостроверхих тополь розчесали святиню, рясні дощі поливають Її, сонце цілюще живить красу цю величну.
Щільно навколо калиновий ряд живоплотом стоїть, — кетяги ягід щороку під осінь яріють: крові це краплі стікають з гори і в калині струмують.
Колами десять разів оперізують гору тераси-стежки: поміж тополь сотні плит мармурових стоять з іменами: кого, коли, за що катували.
Тут — символічно — вічний спочинок героїв Матері-України, тих, що незламно стояли за волю, кров’ю скропили любов до Батьківщини.
Майдан на верхів’ї. Ковані з бронзи на ньому юнак і дівчина уклінно стоять, тризуб-смолоскип у руках пломенем вічним палає.
Над ними похило — про жертви незлічені цим промовляє — жовто-блакитний прапор майорить.
Поряд у Храмі, в тривежах Трисуття, Пам’ять з віків у залах читальних, візійних...
Приходьте, вклоніться, спочиньте у тіні Великих Діянь; спраглі правди, історію країни-оази тут прочитайте. Серед імен знайдете на плитах костецьких, сеників, Стусів, іванюків, петренків — борців-гайдамаків колишніх, сучасних, прийдешніх…
Самостійність здобудем – волю свою – боронім понад все!

(1976 рік); 19 березня 1991 року.
Фрагменти з новели “Оаза” опубліковано з четвертого видання кн. “Оаза-гора”, Л., “Ліга-прес”, 2011р.

-75-

Добірка поезій Павла Ткачука

Павло Ткачук

У вінок пам¢яті

ГЕРОЇВ ОУН/УПА

Юначе любий, люба юнко!

Коли життя стукоче лунко,

Коли у серці вщерть думок –

Не стишуй крок! Не стишуй крок!

Юначе любий, люба юнко!

Коли любов – п’янка чарунка

В полон візьме, неначе джок,-

Не стій, іди – сміліше крок!

Юначе любий, люба юнко!

Коли крізь хитрі обладунки

Повзе юдота – людства рок –

Проводь найважчий свій урок!

Юначе любий, люба юнко!

Коли у серці вщерть думок –

Не с т и ш у й крок! Не с т и ш у й крок!

-76-

У К Р А Ї Н А

УКРАЇНА - світ-розмай

В сонячнім весіллі.

У замрії - степ-безкрай

І Дніпра розхвилля.

УКРАЇНА - серць снага,

Мужности напруга.

Це Хмельницького жага,

Це Мазепи туга.

УКРАЇНА - це батьків

Помисли високі.

Це Шевченка Божий дар

У віках жорстоких.

УКРАЇНА - як душа,

Сповнена любови. В ній велика таїна -

УКРАЇНСЬКА мова.

УКРАЇНА - наш талан,

Сяйво світло-віри.

Тут розповня дум-пісень

І добра без міри. УКРАЇНА - дивина,

У журбі розрада.

Наш прадавній родослав -

Вічности свічадо.

УКРАЇНА - як Трисуть -

Всіх надій оглава,

Наш Дажбожий благодій –

Віра, Честь і Слава !

-77-

Павло ТКАЧУК

Волання з холодного краю

Посвята Чесновецьким родинам, над якими комуністичні нелюди поглумилися і заслали до Сибіру.

Зажурена мова...

Задума чаїна...

У тихій розмові

Моя Україна...

- Чого засмутилась?

Чого не співаєш?

Чи грому боїшся,

Чи сніг облягає?

Громів не боюся –

В снігах мої коси,

А слово в неволі -

Струна безголоса.

Дні стали для мене,

Що темнії ночі,

Бо сонце не гріє –

В тайзі поторочій.

В думках мої коні

В ватагах козачих…

Десь там, в Україні,

А я лиш заплачу!

Пташину (з Чеснівки?)

Побачу здалека...

Та гнізда не в¢ють тут

Подільські лелеки...

О рідная мово!

О думо чаїна!

Скажи, як вернутись

Мені в Україну? -78-

ТРИ дороги –три путі

В українському житті.

А що перша – втратиш волю.

А що друга – згубиш долю.

А що третя – це пряма –

Нарід виведе з ярма.

Бо у вічности є міра –

Наша рідна «Мага Віра»!

ДИВОСЛОВО

Що за диво в рідній хаті -

І у будень, і у свято

Усім щастя роздає -

Те, що в серці вічно є ?

То матусі рідна мова,

Ніжна пісня колискова...

Для дітей Дажбожий цвіт –

Татів гордий заповіт:

НАШЕ ЩАСТЯ В ДИВОСЛОВІ –

УКРАЇНСЬКІЙ РІДНІЙ МОВІ !

У ДЕРЖАВНІЙ, У СОБОРНІЙ

У К Р А Ї Н І НЕПОБОРНІЙ ! -79-

“ЗА РАМКИ”, Миколи МАМЧУРА

З філософськими художніми притчами Миколи Мамчура я познайомився у ж.”Жовтень”(1988р.), з рецензії п. Галини Гордасевич (подаю частково у вільному викладі):

Низький підвал чи тунель, у якому міцні, м’язисті люди можуть ходити лише на зігнутих ногах і горблячись. Люди звикли, що так мусить бути. Темно, вогко, тісно, не розгинаючись. Вони вже й не можуть собі уявити, що може бути інакше... І нараз – вибух протесту! Один, досі ще такий самий затурканий раб, раптом зривається і головою пробиває стелю. До світла! До волі!

Як реагує громада “малих отих рабів німих”?

– Стій! Назад! Не можна! Що скажуть нагорі?!

Подавши цю картину як заставку до автобіографічного нарису “Там, за горою, – свобода?”, я провів паралель зі своєю драматичною історією. Восени 1978р. я також наважився на нечуваний вчинок – прорвати совєтську залізну завісу, “самую надьожную в мірє граніцу”. Завдяки збігу певних обставин мені це пощастило...

Аналізуючи зображене, легко дійти ще таких висновків:

1) Там тепло, отже, “ПАДГАТОВКА К ЗІМЄ” у них “на висоті”.

2) Ті, що нагорі, дбають, видно, і про ковбасу, – особливо для тих, які стоять “НА СТРАЖЄ ЗАВОЄВАНІЙ АКТЯБРЯ”. Це видно по їхніх м’язах. І третій висновок: “В ТЄCНОТЄ, ДА НЄ В АБІДЄ. ВСЄ РАВНОПРАВНИ”. Коментую скрізь окупаційною мовою тому, що світ той – не для мене. І, сподіваюся, – не для вас.

Крім політичного, напрошується ще одне розуміння цієї картини: стеля (чи рамки) цього життєвого простору, – як “заскорузла” христосівська рабська догма, яку не дай Боже зачепити. Щоправда, тепер не середньовіччя... Б.К. -80-

У школах України Самостійноїчільні розділи

астрономії та фізики мають бути присвячені цій

таємничій науці про будову Всесвіту.

“Учітесь, читайте…” Т.Ш.

Архітектура Всесвіту за працею М.Руденка (збільш.)

-81-

Б. Климчак: Великий Тарас – перший Пророк України – 202 роки чекає на визнання його дня народження - 9 БЕРЕЗНЯ – днем ЙОГО СВІТЛОЇ ПАМ`ЯТІ. ЦЕ СВЯТО має бути узаконене на державному рівні як всенародне – І ТАК ЩОРОКУ, 9 БЕРЕЗНЯ! Єдиний БОЙОВИЙ пам’ятник Тарасові - з долученим тут написом, - стоїть у с. Давидів, біля Львова.

П.Ткачук

пинивсь Шевченко на горі –

На Дніпр-Славутич позирає…