Забирайтесь геть, срані багатії 2 страница
— Абракадабра! Бул! Кінець! Отже, — повів далі чоловік у чорному, делікатно відпиваючи ковток вина, — якщо нудні формальності позаду...
— Ще одне, — сказав Джонас. — Тобі відоме моє ім’я. Я хотів би дізнатися твоє.
— Називай мене Волтером, — зненацька чоловік у чорному перестав посміхатися. — Старий добрий друзяка Волтер. А тепер нумо до справи, подивимося, до чого ми дійшли й куди прямуємо. Коротше кажучи, поговоримо.
Коли Катберт повернувся до барака, на землю вже спустилася ніч. Роланд із Аланом грали в карти. Вони поприбирали в бараці, привівши його майже в той самий вигляд, як і раніше (завдяки скипидару, що знайшовся в шафці в старій конторі бригадира, навіть написи на стінах зблякли й більше не впадали у вічі). Тепер хлопці захопилися грою Каса Фуерте, або «Гаряча пляма», як її ще називали в їхній частині світу. Насправді то був просто різновид «Гляньте» на двох осіб, гри в карти, популярної в барах, бараках і біля багать відтоді, як світ був молодим.
Роланд миттю підвів голову, намагаючись здогадатися, в якому настрої повернувся Берт. Зовні Роланд був так само незворушний, як завжди, навіть чотири рази виграв у Алана, але в душі вирували біль і невпевненість. Алан переказав йому слова Катберта, які той вимовив на подвір’ї. Почути таке від друга було жахливо, навіть якщо це було переказано через іншого. Втім, ще болючіше його вразили ті слова, що Берт сказав перед тим, як вийти з барака: «Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою». Хіба про нього взагалі можна було таке сказати? Що він недбалий і безвідповідальний? Він весь час переконував себе, що це не так, що той курс, який він для них обрав, був тяжкий, але виправданий. То був єдиний спосіб дій, що мав сенс. Крики Катберта були лишень відгомоном розшарпаних нервів, а його злість від того, що їхню домівку розгромили, здавалася надмірною. Проте...
Скажи йому, що він правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий.
Такого не могло бути.
Адже так?
На губах Катберта грала усмішка, на щоках був рум’янець, наче він більшу частину шляху додому проїхав галопом. Він був юний, вродливий і сповнений жаги життя. Він навіть виглядав щасливим, майже як той, колишній Катберт, спроможний годинами патякати ні про що, звертаючись до грачиного черепа, аж поки хтось не просив його замовкнути.
Але Роланд не йняв віри очам. Щось не так було з його усмішкою. Рум’янець на щоках міг бути спричинений не добрим здоров’ям, а гнівом, блиск в очах — лихоманкою, а не добрим гумором. Роланд навіть бровою не повів, але в нього всередині все обірвалося. Він сподівався, що коли трохи почекати, буря здійметься сама по собі. Але чомусь подумав, що цього не станеться. Кинувши погляд на Алана, він побачив, що той теж так вважає.
Катберте, через три тижні все скінчиться. Якби ж то я міг тобі це сказати.
Думка, що сяйнула йому слідом за цією, була вражаюче простою: «То скажи».
Проте він не міг. Чому він стримувався, не радився з друзями? З якою метою? Він був сліпий? О боги, сліпий?
— Привіт, Берте, — сказав він, — гарно покатав...
— Так, дуже гарно, з користю. Вийди-но надвір. Хочу тобі щось показати.
Роландові дедалі менше подобалися веселі вогники в очах Берта, проте він поклав карти на стіл і підвівся.
Алан потягнув його за рукав.
— Ні! — тихо, в паніці проказав він. — Чи ти не бачиш, яке в нього обличчя?
— Бачу, — сказав Роланд. І відчув, як серце охоплює смуток.
Поки він повільно йшов до друга, котрий більше не нагадував друга, вперше за весь час йому спало на думку, що він приймав рішення в стані, наближеному до сп’яніння. А чи справді він приймав рішення? Тепер він у цьому не був упевнений.
— Що ти хочеш мені показати, Берте?
— Щось чудесне, — сказав Берт і розсміявся. Сміх із нотками ненависті. Можливо, вбивчий. — Тобі треба на це подивитися. Я впевнений.
— Берте, та що з тобою таке? — спитав Алан.
— Що зі мною? Зі мною нічого, Алане, я щасливий, як квітка на сонці, як бджілка на квітці, як рибка в морі, — і, повертаючись, щоб вийти у двері, він знову розсміявся.
— Не ходи з ним, — сказав Алан. — Він збожеволів.
— Якщо наше братство розпалося, в нас нема шансів вибратися з Меджису живими, — сказав Роланд. — Тому я радше загину від руки друга, ніж ворога.
І вийшов надвір. Трохи повагавшись, Алан рушив слідом. На обличчі в нього було написано, що він нещасний до глибини душі.
Мисливець зник, а лик Демона ще не проступив, проте в небі розсипалися міріади зірок, і їхнього світла цілком вистачало для того, щоб бачити. Катбертів кінь, досі не розсідланий, був прив’язаний до конов’язі. Квадрат запорошеного подвір’я блищав, як почорніле срібло.
— Що таке? — спитав Роланд. Вони обидва були без револьверів. Хоч щось у цьому всьому було позитивне. — Що ти хотів мені показати?
— Це тут, — Катберт зупинився посередині між бараком і обвугленими рештками садиби. Він дуже впевнено кудись показував, але Роланд не бачив нічого надзвичайного. Підійшовши до Катберта, він поглянув униз.
— Не бачу...
У голові спалахнули мільярди зірок — то Катберт щосили вгатив його кулаком у підборіддя. За все життя то був перший раз (крім як у дитячих іграх), коли Берт підняв на нього руку. Роланд не знепритомнів, але контроль над ногами й руками втратив. Вони наче стали чужими, м’якими, як кінцівки ганчіркової ляльки. Роланд повалився на спину. Зорі якось дивно рухалися, описували дуги й залишали позаду молочно-білі сліди. У вухах нестерпно дзвеніло.
Десь віддалік кричав Алан:
— Ти здурів! Кретин! Бовдур!
Надлюдським зусиллям волі Роланд спромігся повернути голову. Побачив, що Алан хотів прийти йому на допомогу, але Катберт, котрий уже не всміхався, відштовхнув його.
— Це наші справи, Алане, не втручайся.
— Це був підлий удар, ти гад! — розгнівити Алана було важко, але тепер він гнівався, і гнів його був таким сильним, що Катберт міг пошкодувати. «Треба підвестися, — подумав Роланд. — Треба стати між ними, поки не трапилося щось гірше». І він кволо повів руками й ногами на землі.
— Так, бо він з нами теж учинив підло, — сказав Катберт, — а я лише йому повернув підлість. — Він подивився вниз. — Це все, що я хотів тобі показати, Роланде. Цей клапоть землі. Цей пил, в якому ти лежиш. Гарно його розпробуй. Може, це поверне тебе до тями.
Тепер хвиля гніву почала наростати і в Роланді. Він відчув, як потроху просочується в думки холод, спробував йому протистояти і зрозумів, що програє. Ніщо вже не мало значення — ні Джонас, ні цистерни на Ситґо, ні змова щодо постачання запасів, яку вони викрили. Скоро й Альянс, і ка-тет, який він всіма правдами й неправдами намагався зберегти, перестануть бодай щось важити.
Занімілість потроху покидала кінцівки, й Роланд сів. Спокійно глянув знизу вгору на Берта, тримаючи руки на землі. В його очах переливалося сяйво зірок.
— Я люблю тебе, Катберте, проте непокори й нападів ревнощів не потерплю. Якби я відплатив тобі за все, то тебе довелося би по шматках збирати. Тож я відплачу тобі лише за те, що ти мене вдарив зненацька.
— Еге ж, хлопче, ти це можеш, — сказав Катберт, переходячи на гембрійську говірку. — Але спершу глянь-но ось на це. — І мало не з презирством кинув йому складений аркуш паперу. Лист вдарився об Роландові груди й упав на коліна.
Роланд підняв його, відчуваючи, що лють помалу вгамовується.
— Що це таке?
— Розгорни, й побачиш. Зірки світять яскраво, зможеш прочитати.
Повільно, занімілими пальцями, Роланд розгорнув аркуш паперу і прочитав записку.
Вже не чиста! Він заліз у кожну її дірку, Вілл Деаборн! Як тобі це подобається?
Перечитав двічі. Вдруге читати було важче, бо затремтіли руки. Подумки він побачив усі ті місцини, де вони зустрічалися з Сюзен: елінг, хижу, хатину — в іншому світлі. Хтось їх бачив. А він же вважав її й себе такими розумними. Був такий упевнений в тому, що жодна жива душа не знає про їхні зустрічі. А тим часом хтось постійно за ними стежив. Сюзен казала правду. Хтось їх бачив.
Я поставив на карту все. Її життя і наші.
Перекажи йому мої слова про двері до пекла.
І голос Сюзен: «Ка — як буревій... якщо ти кохаєш мене, то кохай».
І він кохав, по-юнацькому самовпевнений, вважаючи, що все буде добре, адже (так, в глибині душі він у це вірив) він — це він, і ка має прислужувати його коханню.
— Я йолоп, — голос Роланда тремтів, як і його руки.
— Так, це правда, — сказав Катберт. — Ти йолоп. — Він опустився перед Роландом на коліна. — Якщо ти досі хочеш мене вдарити, то бий. Бий щосили і що стане сил. Я не відбиватимуся. Я зробив усе, що міг, аби ти прокинувся і згадав про свої обов’язки. Якщо ти захочеш спати далі, най буде так. Хай там що, я все одно тебе люблю. — Берт поклав руки на плечі друга і поцілував його в щоку.
І Роланд розплакався. Частково то були сльози вдячності, проте здебільшого їх спричинили сором і збентеження. Десь у надрах свідомості якесь його темне «я» навіть ненавиділо Катберта і в майбутньому продовжувало ненавидіти — ще більше за поцілунок, ніж за несподіваний удар в щелепу, більше за прощення, ніж за те, що Катберт розкрив йому очі.
Він звівся на ноги з листом у брудній руці. Другою рукою марно силкувався стерти сльози, та лише розмазував по щоках бруд, залишаючи на них темні вологі патьоки. Він заточився, і Катберт подав йому руку, щоб допомогти втримати рівновагу, але Роланд так сердито відштовхнув його, що Катберт упав би сам, якби Алан не підхопив його за плечі.
А тоді Роланд знову повільно опустився на землю. Цього разу — перед Катбертом. Він підняв руки й опустив голову.
— Роланде, ні! — закричав Катберт.
— Так, — сказав Роланд. — Я забув лице свого батька і благаю твого прощення.
— Так, добре, заради богів, так! — голос у Катберта звучав так, наче його самого душили сльози. — Тільки... будь ласка, підведися! В мене серце розривається, коли я бачу тебе таким!
«У мене теж, — подумав Роланд. — Яке приниження. Але ж я сам винен, чи не так? Сам винен, що стою тепер тут, на цьому темному подвір’ї, що в мене розколюється голова, а в душі пекучий сором і страх. Це моя провина, я отримав те, на що заслуговую».
Вони допомогли йому підвестися, і Роланд не опирався.
— Непоганий удар лівою, Берте, — сказав він майже звичайним голосом.
— Лише тоді, коли жертва нічого не підозрює, — відповів Катберт.
— Цей лист... звідки він у тебе?
Катберт розповів, як зустрів Шимі, котрий брів, похнюпивши носа, і наче чекав, коли втрутиться ка... і ка втрутилося — в особі «Артура Гіта».
— Од відьми, — задумливо протягнув Роланд. — Але як вона дізналася? Вона ж ніколи не покидає Коосу. Так запевняла Сюзен.
— Не знаю. Та мені й байдуже. Зараз мене більше цікавить, як захистити Шимі, щоб його не спіткала кара за те, що він віддав листа мені. А ще — як зробити так, щоб та стара відьма Рея не розповіла вдруге про те, що вже намагалася розпатякати.
— Я припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав Роланд, — але любов до Сюзен я помилкою не вважаю. Змінити щось мені було понад силу. І їй також. Ви мені вірите?
— Так, — миттю озвався Алан.
І Катберт, хоч і не відразу, неохоче, проте сказав:
— Еге ж, Роланде.
— Я був зарозумілий і дурний. Якби ця записка потрапила до її тітки, Сюзен могли відправити у вигнання.
— А нас — до дідька в пекло. Шляхом просування голів у зашморг, — сухо додав Катберт. — Хоча, звісно, в порівнянні з вигнанням це дрібниці.
— А як вчинимо з відьмою? — спитав Алан. Роланд криво посміхнувся і глянув на північний захід.
— Рея, — сказав він. — Баламутка з неї першокласна. А баламутів треба тримати під наглядом.
Низько опустивши голову, він побрів до барака. Катберт глянув на Алана й помітив, що в нього теж трохи заплакані очі. Берт простягнув руку. Якусь мить Алан просто дивився на неї, потім кивнув (радше собі, ніж Бертові) і потис її.
— Ти вчинив так, як мусив вчинити, — сказав Алан. — Спершу я сумнівався, але тепер уже ні.
Катберт видихнув повітря.
— І зробити це інакше я не міг. Якби я його не заскочив зненацька...
— ...то на тобі не лишилося б живого місця від чорних синців.
— Повір, кольорів було б значно більше, — відказав Катберт. — Я б мінився барвами, як веселка.
— Чародійська веселка, — сказав Алан. — Кинь монетку, і кольорів стане більше.
Катберт розсміявся. Удвох із Аланом вони пішли назад до входу в барак, де Роланд знімав сідло з Бертового коня.
Катберт рвонувся було допомогти, але Алан притримав його за рукав.
— Облиш. Краще йому зараз побути на самоті.
Вони пішли досередини. Через десять хвилин Роланд, зайшовши сам, побачив, що Катберт грає його картами. І виграє.
— Берте, — покликав він.
Катберт підвів погляд.
— Завтра вранці нам з тобою треба дещо зробити. На одному пагорбі Коосу.
— Ми її вб’ємо?
Роланд глибоко замислився.
— Варто було б.
— Еге ж. Варто. Але чи вб’ємо?
— Ні, якщо не будемо змушені це зробити. — Пізніше він гірко пошкодує про це своє рішення, але розумітиме, чому вчинив саме так. Тієї осені в Меджисі він був лише хлопчиком, ненабагато старшим за Джейка Чемберза. А підліткові нелегко прийняти рішення про вбивство. — Якщо вона нас не змусить.
— Либонь, краще б вона змусила, — сказав Катберт. Говорив він, як безжальний стрілець, проте вигляд при цьому мав стурбований.
— Так. Мабуть. Але навряд чи до цього дійде, бо вона підступна, як чорт. Готуйся рано встати.
— Гаразд. Віддати тобі карти?
— Зараз, коли ти майже його розгромив? Нізащо.
Роланд пройшов повз них до свого ліжка. Там сів і втупився поглядом у свої руки, складені на колінах. Можливо, він молився, а можливо, просто перебував у глибокій задумі. Катберт дивився на нього кілька секунд, а тоді знову повернувся до своїх карт.
Наступного ранку ще ледве сонце встигло піднятися над обрієм, як Роланд із Катбертом уже виїхали. На світанку Крутояр, досі зволожений ранковою росою, наче палахкотів помаранчевим полум’ям. Повітря було морозним, і дихання хлопців та їхніх коней виривалося хмарками пари. Цей ранок вони обидва запам’ятають навіки. Вперше в житті вони виїхали з револьверами в кобурах, уперше в житті виїхали в світ як стрільці.
Катберт не зронив жодного слова. Він знав, що варто йому розтулити рота, як звідти потоком поллються звичні нісенітниці. Роланд був мовчазний від природи. Лише одного разу за всю ту поїздку вони обмінялися кількома словами.
— Я сказав, що припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав йому Роланд. — Тієї, через яку мені принесли цю записку, — він торкнувся нагрудної кишені. — Хочеш знати, що то була за помилка?
— В усякому разі не кохання до неї, — сказав Катберт. — Ти назвав його ка, і я з тобою згоден, — щойно вимовлені, слова принесли йому величезне полегшення. І він у них повірив. Тепер Катберт навіть міг би прийняти саму Сюзен — не як коханку його найкращого друга, дівчину, котру він сам зажадав з першого погляду, але як частку їхніх переплетених доль.
— Ні, — сказав Роланд. — Не кохання, а те, що я вважав, буцімто кохання може існувати окремо від усього іншого. Буцімто я міг жити двома життями: бути одним з тобою й Аланом, займатися нашою роботою, і іншим — з нею. Я думав, що кохання піднесе мене вище ка, як крила піднімають пташку над усім, що може вбити її і з’їсти. Розумієш?
— Кохання тебе засліпило, — Катберт говорив навдивовижу лагідно як для молодого чоловіка, що останні два тижні переживав пекельні муки.
— Так, — гірко відповів Роланд. — Засліпило... але тепер я прозрів. Їдьмо хутчіш, коли твоя ласка. Хочу швидше з цим покінчити.
Вони піднімалися поораною борознами від коліс дорогою для диліжансів, якою в сяйві Місяця-Цілунку йшла на Коос Сюзен (та Сюзен, яка тоді знала про життя набагато менше), наспівуючи «Безжурне кохання». В тому місці, де тракт повертав на Реїне подвір’я, хлопці зупинили коней.
— Який краєвид, — пробурмотів Роланд. — Звідси видно всю пустелю.
— Чого не скажеш про краєвид, що відкривається просто перед нашими очима.
То була правда. На городі було багато незібраних овочів-мутантів, а опудало, що над ними головувало, здавалося чи то поганим жартом, чи то поганим знаком. На подвір’ї стирчало лише одне самотнє дерево, скидаючи тепер сухе листя, наче старий стерв’ятник — пір’я. За деревом видніла сама хатина відьми, з грубого каміння, з чорним від сажі комином, що стримів угору на даху. На одному його боці жовтою фарбою було криво намальовано відьмацький знак. У дальньому кутку подвір’я, під зарослим лозою вікном, стояла дровітня.
Таких хатин Роланд бачив чимало (дорогою з Ґілеаду вони втрьох проминули їх безліч), але ще ніколи в нього не було такого дивовижного відчуття зла, що причаїлося в хатині. Зовні начебто нічого дивного, але надто невідпорним було відчуття чиєїсь присутності. Когось, хто зачаївся і вичікував.
Катберт теж це відчував.
— Маємо під’їхати ближче? — він ковтнув слину. — Маємо зайти? Бо... Роланде, двері відчинені. Бачиш?
Роланд бачив. Відчинені, наче вона їх чекала. Наче запрошувала зайти всередину, розділити з нею якийсь немислимий сніданок.
— Лишайся тут, — Роланд поїхав уперед.
— Ні! Я з тобою!
— Ні, ти прикривай ззаду. Якщо мені треба буде зайти, я гукну тебе... але якщо я піду всередину, стара, що там живе, помре. Але, як ти й казав, це буде на краще.
Із кожним Вітровим кроком відчуття чогось поганого в свідомості й серці Роланда дедалі міцніло. Там стояв нестерпний сморід, схожий на запах гнилого м’яса і гарячих напівзотлілих помідорів. Напевно, він ширився з хатини, але водночас неначе піднімався з самої землі. І з кожним кроком завивання тонкоходу гучнішало, ніби його посилювала атмосфера тієї місцини.
«Сюзен приходила сюди сама, в темряві, — подумав Роланд. — О боги. Я не впевнений, що зміг би піднятися сюди вночі навіть разом із друзями».
Він зупинився під деревом і зазирнув у відчинені двері, до яких лишалося зо двадцять кроків. Побачив щось подібне до кухні: ніжки стола, спинку стільця, брудне вогнище. І жодних ознак господині дому. Але вона була там. Роланд відчував на собі погляд її очей, що повзали по ньому, як огидні комахи.
Я її не бачу, бо вона напустила чарів, щоб зробити себе невидимою... але вона там.
І саме тієї миті він її начебто побачив. Повітря в дверному проході праворуч якось дивно мерехтіло, наче його підігрівали. Роландові казали, що невидимку можна побачити, якщо повернути голову і подивитися бічним зором. Саме це він щойно і зробив.
— Роланд? — гукнув Катберт у нього за спиною.
— Поки що все в нормі, Берте, — він майже не звертав уваги на те, що говорить, бо... справді! Мерехтіння стало чіткішим і майже набуло обрисів жінки. Звісно, то міг бути лише витвір його уяви, проте...
Проте тієї ж миті, наче зрозумівши, що він помітив, марево перемістилося в глиб кімнати, де панувала пітьма. Єдине, що встиг вихопити поглядом Роланд, — край старої чорної сукні.
Але байдуже. Він прийшов не для того, щоб її побачити, а лише щоби вперше й востаннє попередити її... а це було рівно на одне попередження більше, ніж вона могла б чекати від їхніх батьків. Жодних сумнівів.
— Реє! — його строгий командний голос прокотився подвір’ям. Неначе злякавшись, з дерева впало два жовті листки, й один застряг у його чорному волоссі. В хатині мовчали, тільки напружена тиша була йому відповіддю... а потім — невдоволений глузливий нявкіт кота.
— Реє, нічийна дочко! Я приніс назад річ, яка належить тобі! — він витяг з-за пазухи згорнутого листа і кинув його на кам’яну землю. — Сьогодні я зробив тобі послугу, Реє. Якби це потрапило за адресою, ти наклала б головою.
Він помовчав. З дерева зірвався ще один листок і впав на гриву Вітра.
— Слухай уважно, Реє, нічийна дочко, і затям. Я приїхав сюди під іменем Деаборна, проте це не моє ім’я. Я служу Альянсові. За Альянсом стоять сили Білості. Ти стала на заваді нашому ка, і я попереджу тебе лише один раз: більше не заважай йому. Збагнула?
Лише тиша, що причаїлася в очікуванні.
— Якщо бодай одна волосина впаде з голови хлопчика, якого ти змусила віднести свого лихого листа, ти помреш. Скажеш хоч одне слово про те, що тобі відомо чи здається, що відомо, — Корделії Дельґадо, Джонасові, Раймеру, Торіну — і тобі кінець.
Житимеш із нами у злагоді — ми тебе не чіпатимемо. Почнеш війну — тоді вважай, що ти мертва. Затямила?
Тиша. Брудні вікна хатини зиркали на нього, як людські очі. Порив вітру обсипав його дощем із сухого листя та змусив опудало на палі бридко закректати. І Роланд на мить пригадав Гекса, кухаря, що висів у зашморгу.
— Затямила?
Жодної відповіді. Крізь відчинені двері він не бачив нічого, навіть марево зникло.
— Що ж, добре, — сказав Роланд. — Мовчанка — знак згоди. — І розвернув коня. Тієї ж миті, трохи підвівши погляд, помітив, як угорі, в жовтому листі, ворухнулося щось зелене. Ворухнулося і тихо засичало.
— Роланде, пильнуй! Змія! — пронизливо закричав Катберт. Але не встиг він вимовити друге слово, як Роланд витяг револьвер.
Коли Вітер став на диби, він зсунувся в сідлі набік, тримаючись на коні лівою ногою і підбором. Вистрелив тричі. Великий револьвер прогримів у нерухомому повітрі, прилеглими схилами пішла луна. З кожним пострілом змія сіпалася вгору, краплини крові пунктиром прошивали синє небо й жовте листя. Остання куля відірвала їй голову, і змія впала на землю двома шматками. З хатини долинув вереск відчаю і люті, такий безумний, що спину Роланда наче кригою обсипало.
— Тварюка! — закричала жінка з пітьми. — Вбивця! Мій друг! Мій друг!
— Якщо то був твій друг, не треба було нацьковувати його на мене, — сказав Роланд. — Запам’ятай це, Реє, нічийна дочко.
Голос вереснув іще раз і замовк. Роланд поїхав туди, де чекав Катберт, дорогою ховаючи револьвер. Бертові очі палали.
— Роланде, які постріли! О боги, які постріли!
— Забираймося звідси.
— Але ж ми не з’ясували, звідки їй усе відомо!
— Думаєш, вона б сказала? — голос Роланда ледь чутно затремтів. Як та змія вилізла з дерева, просто на нього... йому не вірилося, що він досі живий. Дякувати богам, реакція в нього була блискавична.
— Ми могли її розговорити, — сказав Катберт. Але в голосі вчувалося, що Бертові таке не до смаку. Можливо, пізніше, коли минуть роки дозору й стрілецтва, але поки що він полюбляв катувати не більше, ніж убивати.
— Навіть якби нам це вдалося, вона не сказала б нам правди. Про таких, як вона кажуть: як не брехне, то не дихне. Якщо ми переконали її, що треба мовчати, цього цілком достатньо. Ходімо. Це гниле місце.
Дорогою назад до містечка Роланд сказав:
— Маємо зустрітися.
— Вчотирьох. Ти це мав на увазі?
— Так. Я хочу розповісти все, що знаю і про що здогадуюся. Хочу викласти вам свій план. Пояснити, чого ми маємо чекати.
— Непогано було б.
— Сюзен може нам допомогти, — здавалося, Роланд говорив сам до себе. Катберт із подивом помітив, що в його темному волоссі заплутався самотній жовтий листок, схожий на корону. — Так мало бути. Допомогти нам — призначення Сюзен. І чому я це раніше не зрозумів?
— Бо кохання сліпе, — сказав Катберт, пирхнув від сміху і поплескав Роланда по плечі. — Кохання сліпе, синку.
Коли хлопці поїхали, Рея виповзла з хижі на сонячне світло, яке люто ненавиділа. Пошкутильгала до дерева, впала на коліна біля порваного на шматки тіла своєї змії й голосно заквилила.
— Ермоте, Ермоте! Що з тобою зробили?
Його голова лежала окремо від тіла, рот навіки розтулений, з подвійних ікол досі крапала отрута. Прозорі краплини сяяли під сонячним промінням, як призми. Скляні очі блищали. Рея підняла голову, поцілувала лускатий рот, злизала з ікол останню отруту, не перестаючи ридма ридати.
Другою рукою вона підняла довге пошматоване тіло, стогнучи від вигляду дірок у шовковистих боках Ермота, дірок, крізь які видніла червона плоть. Двічі вона прикладала голову до тіла й бурмотіла заклинання. Але це не спрацювало. Авжеж. Ермот пішов надто далеко і вже був непідвладний її закляттям. Біднесенький Ермот.
Вона приклала голову до однієї своєї пласкої груді, тіло — до другої. Коли останні краплини його крові скотилися ліфом її сукні, Рея подивилася в той бік, куди поїхали ненависні хлопці.
— Я вам відплачу, — прошепотіла вона. — Клянуся всіма богами на світі, я відплачу. Ви зустрінете Рею тоді, коли найменше цього сподіватиметеся. І ваші горлянки луснуть від крику. Ви чуєте? Ваші горлянки луснуть від крику!
Вона ще трохи постояла навколішках, потім підвелася і важко почовгала в бік своєї хати, пригортаючи Ермота до грудей.
РОЗДІЛ V
ЧАРОДІЙСЬКА ВЕСЕЛКА
Якось після обіду, три дні по тому, як Роланд і Катберт навідалися на Коос, Рой Діпейп і Клай Рейнолдз піднялися сходами на другий поверх «Раю для подорожніх», до просторої спальні Корал Торін. Клай постукав. Джонас запросив їх усередину — двері було незамкнено.
Першою, кого Діпейп побачив у кімнаті, була сама сей Торін, яка сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна. Вбрана у легкий мереживний пеньюар з білого шовку, з широким шаликом на голові, вона тримала на руках плетиво. Діпейп здивовано вирячився на неї. А вона обдарувала його й Рейнолдза загадковою усмішкою, сказала «Привіт, джентльмени» і опустила погляд на в’язання. Надворі безперестанку бахкали феєрверки (підлітки ніяк не могли дочекатися свята: щойно у них у руках опинялися хлопавки, вони неодмінно мали їх запустити), нервово іржав чийсь кінь і радісно сміялися хлопчаки.
Діпейп озирнувся на Рейнолдза, але той лише знизав плечима і схрестив руки на животі. Таким чином він висловлював сумнів, невдоволення чи те й інше водночас.
— Проблеми?
Джонас стояв у дверях ванної, стираючи з обличчя залишки піни для гоління кінцем рушника, що висів у нього на плечі. Торс у нього був оголений. Діпейп бачив його таким безліч разів, але від вигляду старих білих перехресть шрамів йому завжди ставало трохи моторошно.
— Ну... я знав, що ми зберемося в кімнаті леді, але не знав, що тут буде сама леді.
— А вона тут, — Джонас кинув рушник у ванну, підійшов до ліжка і зняв свою сорочку, що висіла на спинці. Корал окинула його голу спину хтивим поглядом і продовжила в’язати. Джонас накинув на себе сорочку. — Як справи на Ситґо, Клаю?
— Все тихо. Але стане шумно, якщо певні молоді vagabundos1 поткнуть туди свої довгі носи.
1 Vagabundos — волоцюги (ісп.).
— Скільки там люду і як вони чергують?
— Десятеро вдень. Дванадцятеро вночі. Ми з Роєм виходимо у кожну зміну, але кажу тобі, поки що тихо.
Джонас кивнув, але було видно, що він незадоволений. Він сподівався, що хлопці полізуть на Ситґо, так само, як мав надію розпалити конфлікт, вдершись у їхній барак, знищивши їхні речі й убивши голубів. Втім, вони досі сиділи у своєму триклятому Сховку. Він почувався, як тореадор на полі з трьома молодими бичками. Викинув червону ганчірку, дратував їх, як міг, але бики не хотіли нападати. Чому?
— А як проходить операція з перевезення?
— Усе чітко, — сказав Рейнолдз. — Чотири цистерни за ніч, попарно, за останні чотири ночі. Керує всім Ренфру, той, що з «Ледачої Сюзен». Ти досі не передумав лишити півдюжини для наживки?
— Атож, — сказав Джонас, і тієї ж миті хтось постукав у двері. Діпейп аж підскочив. — Це...
— Ні, — відповів Джонас. — Наш друг у чорній мантії відбув у іншому напрямку. Либонь, хоче підбадьорити й заспокоїти війська Доброго Чоловіка перед битвою.
Діпейп розреготався. Жінка у пеньюарі біля вікна дивилася на своє плетиво і мовчала.
— Заходьте! — гукнув Джонас.
До кімнати зайшов чоловік, одягнений у сомбреро, накидку й сандалії фермера чи vaquero2. Проте його обличчя було блідим, а пасмо волосся, що вибивалося з-під сомбреро, — світлим. Латіґо. Жорсткий, вимогливий, вій не вибачав помилок. Але це не йшло в жодне порівняння з хихотливим чоловіком у чорному і це було велике полегшення.
2 Vaquero — пастух (ісп.).
— Радий вас бачити, джентльмени, — він зайшов досередини і зачинив за собою двері. Його невблаганне насуплене обличчя наче свідчило про те, що цей чоловік уже багато років не бачив нічого доброго. Можливо, навіть із самого свого народження. — Джонасе? Як справи? Просуваються?
— Справи добре, просуваються, — відказав Джонас, простягаючи руку. Латіґо сухо й рвучко її потис. З Діпейпом і Рейнолдзом він не привітався за руку, але глянув на Корал.
— Довгих днів і приємних ночей, леді.
— І вам, сей Латіґо, того самого зичу, тільки вдвічі більше, — відповіла Корал, не підводячи погляду від в’язання.
Латіґо сів на край ліжка, дістав з-під накидки кисет із тютюном і заходився скручувати цигарку.
— Я ненадовго, — сказав він уривчастим тоном мешканця півночі з Внутрішнього світу, де, наскільки було відомо Діпейпові, трахати північних оленів досі вважалося головним видом спорту. Звісно, якщо твоя сестра бігала прудкіше за тебе й наздогнати її ти не міг. — Залишатися довше було б нерозумно. Я не надто скидаюся на місцевого.