Забирайтесь геть, срані багатії 4 страница

— Ой! — очі Алана стали круглими. — Ой, курва! — бов­кнув він, а тоді згадав, що поряд сидить кохана дівчина най­кращого друга, і затулив рота долонями, зашарівшись по са­місінькі вуха.

Але Сюзен навіть уваги не звернула. Перелякано й спанте­личено вона дивилася на Роланда.

— Що? — спитала вона. — Що тобі відомо? Скажи мені! Скажи!

— Маю знову тебе загіпнотизувати, як тоді, у вербовому гаю, — сказав Роланд. — Треба зробити це негайно, поки ми своєю ба­лаканиною не скаламутили твоїх спогадів.

Усі побачили, що, поки вона говорила, Роланд сягнув до своєї кишені. Тепер він витяг звідти патрон і пустив його гуля­ти тильним боком своєї долоні. Її погляд миттю прикипів до нього, як сталь — до магніту.

— Можна? — спитав він. — Тільки з твого дозволу, люба.

— Еге ж, якщо треба, — її очі розширювалися і помалу скля­ніли. — Не знаю, чому ти гадаєш, що цього разу буде щось нове, але... — вона замовкла, та погляд і далі стежив за танцем патрона на кісточках пальців Роланда. Коли він припинив рухати па­трон, її очі заплющилися. Дихання було спокійне і рівне.

— О боги, вона як той камінь, що пішов на дно, — зачудова­но прошепотів Катберт.

— Її гіпнотизували й раніше. Гадаю, то була Рея, — Роланд помовчав. А тоді: — Сюзен, ти мене чуєш?

— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.

— Хочу, щоб ти почула інший голос.

— Чий?

Помахом руки Роланд покликав до себе Алана. Подолати пе­репону в підсвідомості Сюзен (чи знайти обхідний шлях) було до снаги лише йому.

— Мій, Сюзен, — сказав Алан, підходячи до Роланда. — Впі­знаєш?

Вона всміхнулася, не розплющуючи очей.

— Еге ж. Ти Алан. Колишній Річард Стокворт.

— Точно, — збентежений, він глянув на Роланда — мовляв, Що я маю в неї питати? — але Роланд не відповідав. Він пере­бував у двох місцях одночасно і чув два різні голоси.

Сюзен біля струмка у вербовому гаї: «Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве».

Його батько на подвір’ї за Великою залою: «Це грейпфрут. Тобто я хочу сказати, що він рожевий».

Рожевий.

Коні стояли осідлані і нав’ючені. Троє хлопців перед ними по­зірно зберігали спокій, але їм так і кортіло швидше податися в мандри. Лише у юності дорога й загадки, пов’язані із нею, зда­ються такими манливими.

Вони збирали речі на подвір’ї біля східної стіни Великої Зали, неподалік того місця, де Роланд переміг у бою Корта. Сонце ще не зійшло, над зеленими полями висіли сірі стрічки туману. На віддалі двадцяти кроків, широко розставивши но­ги й тримаючи руки на руків’ях револьверів, стояли на варті батьки Катберта й Алана. Навряд чи Мартен (якого на той час навіть не було в палаці; подейкували навіть, що він поїхав з Ґілеаду) збирався на них нападати — принаймні, не в тому міс­ці і не в той час. Але такої можливості ніхто не виключав.

Тож напутнє слово перед поїздкою на схід, до Меджису і Зо­внішньої Дуги, сказав їм лише Роландів батько.

— І наостанок, — промовив він, коли вони затягали по­пруги. — Сумніваюся, що ви побачите щось цікаве для нас, бо в Меджисі нічого подібного нема. Але я хотів би, щоб ви були уважні, якщо раптом вам трапиться один колір веселки. Чаро­дійської веселки, — він усміхнувся, а тоді додав: — Це грейп­фрут. Тобто я хочу сказати, що він рожевий.

— Чародійська веселка — це просто казка, — сказав Катберт, усміхаючись Стівенові у відповідь. Але щось таке промайнуло в очах Стівена Дескейна, і Катберт одразу прикусив язика. — Правда ж?

— Не всі стародавні історії правдиві. Проте, думаю, веселка Мерліна — це якраз і не вигадка, — відповів Стівен. — За ле­гендами, колись у ній було тринадцять скляних куль, по одній для кожного з Дванадцяти Вартових і одна — для вузлового перетину Променів.

— Куля Вежі, — тихо сказав Роланд, відчуваючи, як мороз пробирає по шкірі. — Темної Вежі.

— Еге ж. У моєму дитинстві її називали Тринадцяткою. Зібравшись біля вогнища, ми до смерті лякали один одного оповідками про чорну кулю... поки батьки не розганяли на­ші збіговиська. Мій тато казав, що розмовляти про Тринадцятку не варто, бо якщо вона почує своє ім’я, то прикотить до тебе. Але чорна Тринадцятка нехай вас не обходить... при­наймні, поки що. Шукати треба рожевий кристал. Грейпфрут Мерліна.

Хлопці не могли збагнути, чи він жартує, чи говорить сер­йозно.

— Якщо інші кристали чародійської веселки й існували на­справді, то майже всі порозбивалися. Такі речі ніколи не за­лишаються надовго в одному місці чи в одній парі рук. І навіть магічне скло має звичку розбиватися. Втім, у нашому сумному світі мало зберегтися зо три-чотири кулі веселки. Я майже певен, що досі існує синя. Менш ніж п’ятдесят років тому нею володіло плем’я пришелепкуватих мутантів — Повні Свині, так вони себе називали, — але відтоді ця куля знову вислизнула з по­ля зору. За переказами, зелена й помаранчева перебувають від­повідно у Ладі й у Дісі. Ймовірно, десь є ще й рожева.

— А що з ними роблять, з тими кулями? — спитав Роланд. — Навіщо вони потрібні?

— Вони дають змогу бачити. Подейкують, що одні кристали чародійської веселки показують майбутнє, другі — інші світи, світи, де живуть демони і куди, за легендами, вирушили Древ­ні, коли залишили наш світ. У них також можна побачити, де шукати ті таємні двері, що відчиняються в інші світи. Треті кристали показують, що діється далеко в нашому власному світі, й те, що люди зазвичай приховують. Нічого хорошого в них не побачиш, лише паскудство. Що з цього правда, а що вигадка, не знає ніхто.

Спохмурнівши, він подивився на хлопців.

— Але одне нам відомо достеменно. Кажуть, у Джона Фар­сона є талісман, щось таке, що світиться в його наметі пізно вночі... часом перед битвами, часом — перед велики­ми переміщеннями сухопутних військ і кінноти, часом — перед оголошенням несподіваних рішень. І це «щось» сві­титься рожевим.

— Може, в нього є електрична лампочка, на яку він накидає рожевого шалика, коли молиться, — сказав Катберт і виклично подивився на друзів. — Я не глузую, дехто так і робить.

— Можливо, — кивнув головою батько Роланда. — Можли­во, так і є, чи щось подібне до цього. Але це може бути щось інше. Все, що я знаю, — він весь час перемагає нас, вислизає і вигулькує там, де його найменше чекають. Якщо магія в ньому самому, а не в талісмані, яким він володіє, то допомогти Альян­сові можуть лише боги.

— Якщо хочеш, ми пильнуватимемо, — сказав Роланд. — Але Фарсон на півночі або на заході. А ми їдемо на схід, — уточнив, наче батько цього не знав.

— Якщо це кристал із веселки, — відповів Стівен, — то він може бути будь-де, на сході, на півдні чи на заході. Фарсон не зможе весь час тримати кулю при собі, хай навіть йому важ­ко з нею розставатися. Це нікому не до снаги.

— Чому?

— Бо вони живі. І голодні, — сказав Стівен. — Спочатку їх людина використовує, а потім вони людину. Якщо у Фарсона є частка веселки, він відправить її подалі й накаже повернути йому лише в разі необхідності. Він розуміє, що ризикує її втра­тити, але тримаючи її коло себе, ризикує ще більше.

Було одне питання, що його двоє з трьох хлопців не нава­жувались поставити, щоб не здатися нахабами. Зробити це міг тільки Роланд.

— Тату, ти серйозно все це кажеш? Це не розіграш?

— Ви їдете з дому в такому віці, коли багато хлопців не мо­жуть спокійно спати вночі, якщо матуся не поцілує їх на до­браніч, — сказав Стівен. — Я маю надію, що знову побачу вас усіх трьох, живих й здорових... Меджис — гарний тихий край, принаймні, був таким за мого дитинства... але впевненим у цьому я бути не можу. У наш час ніхто ні в чому не може бути певен. Тож мені зараз не до жартів і не до сміху. Дивно, що тобі вза­галі таке спало на думку.

— Благаю прощення, — сказав Роланд. Між ним і його батьком встановилося хистке перемир’я, і хлопцеві не хоті­лося його порушувати. Проте йому страх як кортіло вже ру­шати. Наче відчувши його настрій, Вітер під ним затанцював на місці.

— Не думаю, що ви, хлопці, натрапите на Мерлінів крис­тал... але так само я не думав, що виряджатиму вас, чотир­надцятирічних, у далеку дорогу, з револьверами, схованими у опальниках. Це все дія ка, а там, де діє ка, можливо все.

Повільно, дуже повільно Стівен зняв капелюха, відступив на крок назад і вклонився їм до землі.

— Їдьте з миром, хлопці. І повертайтеся живі-здорові.

— Довгих днів і приємних ночей, сей, — сказав Алан.

— На все добре, — сказав Катберт.

— Я люблю тебе, — сказав Роланд.

Стівен кивнув.

— Дякую-сей. Я теж тебе люблю, синку. Благословляю вас, хлопці, — останні слова він вимовив гучно, і двоє інших бать­ків — Роберт Олґуд і Крістофер Джонс, якого за шалену юність прозвали Вогненним Крісом, — теж поблагословили синів.

Тож втрьох вони вирушили в путь Великим Шляхом. До­вкола них затамувало подих літо. Підвівши погляд угору, Ро­ланд побачив те, що миттю змусило його забути про чаклунську веселку. З вікна в своїх покоях на нього дивилася мати. Овал її обличчя обрамлював предковічний сірий камінь мурів західно­го крила замку. Сльози струменіли по її щоках, але вона всміхнулася і на прощання помахала рукою. З них трьох її помітив лише Роланд.

Проте не помахав у відповідь.

— Роланде! — хтось тицьнув його ліктем під ребра, досить силь­но, щоб чари спогадів, хай які яскраві, розвіялися і він повер­нувся в теперішнє. То був Катберт. — Роби щось, якщо вже збирався! Ми вже хочемо тікати з цього притулку мертвих, по­ки моя шкіра від дрижаків не злізла з кісток!

— Будь готовий мені допомогти, — прошепотів Роланд на вухо Аланові.

Алан кивнув.

Роланд повернувся до Сюзен.

— Після того, як ми вперше були ан-тет1, ти пішла до струм­ка в гаю.

1 Ан-тет — разом.

— Еге.

— Ти відрізала собі пасмо волосся.

— Еге, — той самий голос людини, що спить. — Відрізала.

— Ти збиралася обрізати його повністю?

— Так, до самих коренів.

— Ти знаєш, хто наказав тобі це зробити?

Довга пауза. Коли Роланд вже збирався звернутися по допо­могу до Алана, Сюзен сказала:

— Рея. — Знову пауза. — Вона мацала мене.

— Так, але що сталося пізніше? Коли ти стояла на ґанку?

— А щось було й раніше.

— Що?

— Я принесла їй дров, — сказала вона і замовкла.

Роланд глянув на Катберта, і той лише знизав плечима. Алан розвів руками. Роланд хотів було попросити його вийти вперед, але вирішив, що для цього зарано.

— Поки що забудьмо про дрова і про все, що трапилося рані­ше, — сказав він. — Поговоримо про це потім. Що трапилося, коли ти збиралася йти? Що вона сказала тобі про твоє волосся?

— Прошепотіла на вухо. І в неї був Ісус-людина.

— Що прошепотіла?

— Не знаю. Далі все рожеве.

Він кивнув Аланові. Той закусив губу і виступив уперед. Ви­гляд у нього був переляканий. Та коли він узяв руку Сюзен у свої долоні й заговорив до неї, його голос був рівний і звучав заспо­кійливо.

— Сюзен? Це Алан Джонс. Пам’ятаєш мене?

— Еге — той, що був Річардом Стоквортом.

— Що Рея прошепотіла тобі на вухо?

Її чоло перерізала зморшка, наче тінь набігла на сонце.

— Я не бачу. Все рожеве.

— Тобі не треба бачити, — сказав Алан. — Якраз бачити зараз і не потрібно. Заплющ очі, щоб ти взагалі не могла бачити.

— Вони вже заплющені, — трохи роздратовано сказала вона, «їй страшно», — подумав Роланд. Йому раптом захотілося зу­пинити Алана, розбудити її, проте він стримався.

— Внутрішнє око, — уточнив Алан. — Око пам’яті. Заплющ його, Сюзен. Заплющ заради свого батька і скажи мені, що ти чуєш, а не бачиш. Що вона сказала.

Зненацька її очі розплющилися — вона вже не дивилася вну­трішнім зором. Це було приголомшливо. Вона дивилася на Роланда, не бачачи його, дивилася крізь нього, очима старо­давньої статуї. Роланд ледь втримався, щоб не скрикнути.

— Ти стояла на порозі, Сюзен? — спитав Алан.

— Еге ж. Разом з нею.

— Повернися туди.

— Еге, — голос людини, що спить. Кволий, проте виразний. — Навіть із заплющеними очима я бачу світло місяця. Він вели­кий, як грейпфрут.

«Це грейпфрут, — подумав Роланд. — Тобто він рожевий.

— І що ти чуєш? Що вона говорить?

— Ні, спочатку я кажу, — примхливим голосом маленької ді­вчинки. — Спершу я кажу, Алане. Я кажу: «Нашу справу закінче­но?», а вона відповідає: «Ну, є ще одна дрібничка», а потім... потім...

Алан делікатно стис її руки, передаючи їй імпульс свого дару. Вона слабко пручалася, але він не дозволив їй забрати руки.

— А що далі?

— У неї срібний медальйончик.

— Так?

— Вона нахиляється ближче і питає, чи я її чую. Я відчуваю її дихання. Смердить часником і чимось набагато гіршим, — Сюзен скривилася від огиди. Я кажу, що чую її. А тепер я бачу. Бачу медальйон у її руці.

— Дуже добре, Сюзен, — мовив Алан. — Що ще ти бачиш?

— Рею. В світлі місяця вона схожа на череп. На череп з во­лоссям.

— О боги, — пробурмотів Катберт і схрестив руки на грудях.

— Вона наказує мені слухати. Я кажу, що слухатиму. Вона наказує, я маю послухатися. Я обіцяю. Вона каже: ти хороше дівча. І гладить моє волосся. Весь час. Мою косу, — Сюзен спрок­вола підняла руку, бліду в примарному світлі склепу, до свого білявого волосся. — А тоді вона шепоче, що я маю дещо зробити, коли втрачу цноту. «Дочекайся, — каже, — коли він засне, а тоді відріж собі коси. Всі до останньої волосини. Біля самого черепа».

Хлопці з жахом слухали, як її власний голос перетворюється на голос Реї, гарчить і стогне, як стара карга з Коосу. Навіть обличчя, все, крім порожніх сонних очей, набуло рис відьми.

— «Відчикриж усе, дівчино, до останньої волосини, і повер­тайся до нього лиса, ніби щойно з лона матері! Побачимо, як йому це сподобається!»

Вона замовкла. Алан повернув бліде обличчя до Роланда. Його губи тремтіли, але її рук він не випускав.

— Чому місяць рожевий? — спитав Роланд. — Чому, коли ти намагаєшся все згадати, місяць стає рожевий?

— Він світиться таким кольором, — голос Сюзен звучав на межі між здивуванням й радістю. Наче вона виповідала таєм­ницю. — Вона тримає його під ліжком. Не знає, що я бачила.

— Ти впевнена?

— Еге ж, — сказала Сюзен і додала таким тоном, ніби це була звичайна річ: — Якби вона дізналася, то вбила б мене. — Вона захихотіла і сказала те, що вразило їх усіх: — У Реї місяць під ліжком у скрині, — проспівала голосом малої дитини.

— Рожевий місяць, — констатував Роланд.

— Еге.

— Під ліжком.

— Еге, — Сюзен таки вдалося витягти руки з долонь Алана. Вона накреслила ними в повітрі коло. Подивилася вгору, і на її

обличчі промайнула страшна жадоба. — Я б хотіла його мати собі, Роланда. Так, хотіла б. Такий гарний місяць! Я бачила його, коли вона послала мене по дрова. Крізь вікно. Вона виглядала... молодою, — а тоді повторила: — Я б хотіла мати таку річ.

— Ні, тобі не можна її мати. Вона точно в Реї під ліжком?

— Еге ж, у магічному місці, яке вона створює пасами.

— У неї кристал з Мерлі нової веселки, — зачудовано мовив Катберт. — У старої падлюки те, про що розповідав твій тато. Тепер я розумію, звідки вона так багато знає!

— Нам ще щось треба дізнатися? — спитав Алан. — Руки в неї стали такі холодні. Вона дуже заглибилася, і мені це не подо­бається. Поки нічого страшного, але...

— Гадаю, ми вже все почули.

— Наказати їй все забути?

На це Роланд одразу відповів, хитаючи головою. Вони були ка-тетом, на краще це чи на гірше. Він узяв її за руку. Пальці були крижані.

— Сюзен?

— Так, любий.

— Зараз я прочитаю віршика. Коли я закінчу, ти прокинеш­ся і пам’ятатимеш усе, як і раніше. Гаразд?

Вона всміхнулася і знову заплющила очі.

— Ведмедики і пташки, рибки й зайченятка...

— Здійснять коханої мрію спочатку, — всміхаючись, закін­чив Роланд.

Вона розплющила очі. Сяйнула усмішкою.

— Моя мрія — це ти, — як і першого разу, сказала вона і по­цілувала його. — Ти, Роланде. Ти, коханий мій.

Неспроможний стримуватися, Роланд пригорнув її до себе.

Катберт відвів погляд. Алан подивився на свої чоботи і про­кашлявся.

— Ви заберете в неї кулю? — спитала вона, обіймаючи Роланда ззаду за пояс, коли вони поверталися до Будинку-на-набережній.

— Краще нехай поки що залишається там. Кристал їй пе­редав на зберігання Джонас, від Фарсона, я в цьому не сумніваюся. Його відправлять на захід разом з усім награбованим добром — це теж поза сумнівом. До нього дійде черга, коли ми розбиратимемося з цистернами і Фарсоновими вояками.

— Ми заберемо кулю з собою?

— Заберемо чи розіб’ємо. Мабуть, варто було б відвезти її бать­кові. Але це ризиковано. Нам слід бути обережними. Ця шту­кенція дуже могутня.

— А якщо відьма побачить, що ми замислили? І попередить Джонаса чи Кімбу Раймера?

— Якщо вона не побачить, як ми їдемо забирати її скарб, то сумніваюся, що вона знатиме про наші плани. Ми добряче її налякали. А якщо кристал справді оволодів нею, то вона нічого не робить, лише весь час у нього вирячується.

— І не випускає з рук. Вона його так просто не від дасть.

— Еге ж.

Вітер крокував стежкою в прибережному лісі. Крізь негусті зарості вони бачили порослий плющем сірий мур, що оточував будинок мера, і чули ритмічне ревіння хвиль, які накочували на рінь.

— Зможеш без проблем зайти всередину, Сюзен?

— Не бійся, зможу.

— Ти зрозуміла, що ви з Шимі маєте робити?

— Еге ж. Я вже давно не почувалася так добре. Неначе мій розум нарешті прояснився, його більше не затьмарює давня тінь.

— Подякуй за це Аланові. Сам би я не впорався.

— Він володіє магією.

— Так. — Вони вже були біля дверей для слуг. Сюзен легко зіскочила з коня. Роланд теж спустився і став коло неї, обі­йнявши за талію. Дівчина підвела погляд догори, на місяць.

— Дивися, на ньому вже видно лише Демона. Бачиш?

Гострий, мов лезо, ніс, вишкірена в посмішці щелепа. Очей поки що не було, але він бачив і так.

— Змалечку я дуже боялася, — шепотіла Сюзен, щоб її не по­чули за муром. — Коли Демон був у повні, я затуляла фіранки. Боялася, що він мене помітить, простягне руку вниз, забере до себе і з’їсть, — її губи тремтіли. — Діти такі дурні, правда?

— Буває, — сам він у дитинстві не боявся Місяця-Демона, але тут, у Меджисі, Демон вселяв у нього страх. Майбутнє здавалося таким темним, а шпарина, крізь яку відкривався прохід до світла, — такою вузькою. — Я кохаю тебе, Сюзен. Усім серцем.

— Я знаю. Я теж тебе кохаю, — вона поцілувала його в губи. На мить приклала його руку до своєї груді, потім поцілувала теплу долоню. Він тримав її в обіймах, а вона дивилася повз нього на місяць, що ріс у небі.

— Тиждень до жнив, — сказала вона. — Fin de а о — так йо­го називають пастухи і селяни. А в твоїх краях теж так його називають?

— Десь так, — відповів Роланд. — Його називають завер­шенням року. Жінки роздають подаруночки й поцілуночки.

Вона тихо розсміялася, притулившись до його плеча.

— Отже, я почуватимусь там не такою вже й чужою.

— Всі свої найміцніші поцілунки ти маєш притримати для мене.

— Обіцяю.

— Хай там що станеться, ми будемо разом, — сказав він. Але Місяць-Демон над їхніми головами глузливо посміхався у зоряній темряві над Чистим морем, наче знаючи, що на них чекає інше майбутнє.

РОЗДІЛ VI

ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ

Тож у Меджисі настає fin de а о, що його ближче до центру Се­рединного світу називають завершенням року. Настає, як і ти­сячу років тому... або навіть десять чи сто тисяч років тому. Ніхто не може сказати напевне. Світ зрушив з місця, і час став дивним. У Меджисі кажуть: «Час — це обличчя на воді».

На полях докопують останню картоплю чоловіки й жінки в рукавичках і своїх найщільніших плащах (адже вітер змінив напрям, тепер він дме зі сходу на захід, налітає шквалами, а в по­вітрі завжди стоїть запах солі — так пахнуть сльози). Los саmpesinos1 радісно докопують останні рядки, теревенячи про те, що робитимуть і як розважатимуться на Ярмарку Жнив, але й во­ни відчувають старечий смуток осені в повітрі — прощання з ро­ком. Рік тікає від них, біжить, як вода в струмку, і хоча ніхто про це не говорить уголос, всі це відчувають.

1 Los campesinos — селяни (ісп.).

Молоді хлопці (цими мало-не-штормовими днями в садах неподільно порядкують лише вони), сміючись, зривають остан­ні яблука в садах. Вони моторно лазять по деревах, наче шукаю­чи воронячих гнізд, а в небі над ними, яскраво-синьому, без­хмарному небі летять у теплі краї ключі гусей, хрипко викрякуючи своє «прощавайте».

З води витягають маленькі рибальські човники. Роздягнені до пояса, попри прохолодну погоду, господарі вишаровують їхні боки й фарбують наново, співаючи старих пісень...

Синє море — це мій дім,

Це мій дім, це мій дім,

Родом я з баронії,

Все кругом моє!

Синя бухта — це мій дім,

Це мій дім, це мій дім,

Все, що бачу, — те моє,

Все моє, і крапка!

...і передаючи по колу флягу з графом. На воді лишаються тільки великі човни. Вони описують чималі кола, перевіряючи неводи — так вівчарка оббігає стадо овець. Опівдні затока ме­рехтить рідким осіннім вогнем. Чоловіки на човнах сідають, підібгавши під себе ноги, і обідають, знаючи: все, що вони ба­чать, — їхнє, і крапка... принаймні до того часу, поки не нале­тять сірі вітри осені, затираючи небокрай, і не почнуть кашля­ти на землю мокрим снігом і порошею.

Мчить рік, добігає свого кінця.

Вночі на вулицях Гембрі тепер горять святкові ліхтарі, а руки опудал пофарбовано в червоний. Усюди висять амулети на Жнива. Жінки хоч і цілуються та отримують поцілунки на ву­лицях і обох базарах (часто — від зовсім незнайомих чоловіків), але майже перестали злягатися. Тимчасово. В Ніч Жнив всі покладуть край цій прикрій затримці. А до свята Повної Зем­лі наступного року вже буде зібрано звичний урожай немовлят.

На Крутоярі несамовито гарцюють коні, наче розуміючи (а швидше за все, так і є), що час їхньої волі майже закінчився. А коли налітає вітер, вони стрімголов збігають униз, стають мор­дами на захід, демонструючи задницями, звідки йде зима. На ранчо знімають москітні сітки й вішають віконниці. На величез­них кухнях ранчо і менших фермерських ніхто не краде поцілун­ків і навіть не думає про секс. Це час стерилізувати і консервува­ти. Від світанку аж до ночі на кухнях стоїть пара і пульсує спека. Далеко розносяться пахощі яблук, буряків, квасолі, моркви й со­лонини. Жінки весь день крутяться, як білки в колесі, а вночі напівмертвими падають на ліжка і сплять, поки темна ранкова година наступного дня не покличе їх назад до кухні.

На подвір’ях палять листя. З кожним наступним днем тижня обличчя Демона на місяці проступає дедалі чіткіше, а червоно-рукі опудала все частіше летять у полум’я. На полях палає ба­дилля кукурудзи, і в ці багаття часто вкидають опудал. Їхні червоні руки і гаптовані білі очі безмовно горять під поглядами чоловіків, що стоять довкола вогнища. Всі мовчать і серйозно дивляться у вогонь. Ніхто не сміє вимовити уголос, які жахли­ві стародавні обряди вони відтворюють та яких грізних богів задобрює спалення опудал, але всім це добре відомо. Зрідка хтось із чоловіків пробурмоче під ніс два слова: гори, гори.

Завершують, завершують, завершують рік.

Надворі спалахують феєрверки (раз у раз щось так гахкає, що навіть спокійні тяглові коні задкують від страху) і розлягається луна від дитячого реготу. На ґанку продуктової крамниці, через дорогу від «Раю для подорожніх», обмінюються поцілунками — часом вологими, відкритими, солодкими, з язиком, а от пові­ям Корал Торін («наложницям за покликом», як люблять себе називати неземні створіння на кшталт Ґерт Моґґінс) нудно. Цього тижня клієнтів у них буде — кіт наплакав.

Це не Кінець Року, коли спалюють зимові колоди, і весь Меджис танцюватиме в коморах... втім, насправді це кінець року. Справжній кінець, коли зібрано врожай, спалено бадил­ля, і це знають усі — від Стенлі Руїса, що стоїть за шинквасом під Зірвиголовою, до найостаннішого пастуха Френа Ленґіла, котрий випасає худобу на найдальшому краю Поганої Трави. У чистому повітрі розноситься луна, у венах циркулює туга за іншими, далекими краями, а в серці тужливо, мов вітер, співає самотність і розпач.

Але цьогоріч у повітрі витає ще дещо — відчуття зла, яке ніхто не може описати словами. Люди, яким за все життя жодного разу не наснилося страхіття, з криком прокидаються серед ночі впродовж усього тижня fin de a o; люди, що вважа­ють себе миролюбними, не просто встрягають у кулачні бійки, але й підбурюють до них інших; невдоволені хлопчиська, які роками лише мріяли втекти світ за очі, цьогоріч таки втечуть. І більшість не повернеться після першої ж ночі, проведеної на сирій землі.

Люди відчувають (без слів, нутром), що цієї осені все пішло шкереберть. Це завершення року і водночас — кінець миру.

Адже саме тут, у Меджисі, в цій сонній баронії Зовнішньої Ду­ги, невдовзі розгориться найбільша пожежа в історії Середин­ного світу; звідси потече кров. Через два роки, не більше, світ у його теперішній подобі перестане існувати. Все починається тут. Серед трояндового поля заходиться звіриним риком Темна Вежа. Час — обличчя на воді.

Повертаючись з готелю «Затока», Корал Торін помітила на Хай-стрит Шимі. Він ішов у протилежний бік і вів з собою Ка­призного. Високим і приємним голосом хлопець співав «Без­журне кохання». Просувався він повільно: заважали діжечки, знову нав’ючені на спину Капризному, вдвічі більші за ті, що їх він не так давно возив на Коос.

Корал весело погукала свого батрака. Причина радіти в неї була: Елдред Джонас чхати хотів на стримування під час fin de а о. Як для чоловіка з хворою ногою, він був дуже спритний.

— Шимі! — крикнула вона. — Куди це ти? До мера?

— Еге, — відповів Шимі. — Везу граф, який вони просили. На Жнива там буде багато народу. Всі будуть пити, танцювати, розжаряться, і їм треба буде пити граф, щоб охолонути! Ви така гарна, сей Торін, щічки рожеві!

— Дякую, Шимі, дуже мило з твого боку, — вона сліпуче всміхнулася хлопчикові. — Давай, підлабузнику, рушай, не за­тримуйся.

— Ні, ні, я вже йду.

Усміхнена, Корал провела його поглядом. Будуть танцювати, розжаряться, сказав Шимі. До танців Корал було байдуже. Але вона знала, що цьогоріч Ярмарок Жнив справді пашітиме жа­ром. Буде дуже гаряче.

З

Міґель зустрів Шимі біля арки, скинув на нього презирливим поглядом, який притримував для слуг найнижчого штабу, витяг корок спершу з однієї діжки, потім з другої. Першу діжку він лише понюхав біля отвору, а до другої запустив великого паль­ця, а потім з задумливим виглядом його посмоктав. Зморшкува­ті запалі щоки й старий беззубий рот робили його подібним до престарілого немовляти з бородою.

— Смачно, ге? — спитав Шимі. — Смакотулі. Правда, старий добрий Мігелю?

Не виймаючи з рота пальця, Міґель кисло подивився на Шимі.

— Andale. Andale, simplon'.

Andale. Andale, simplon. — Проходь. Проходь, дурню (ісп.).

Шимі повів мула за будинок, до дверей кухні. Вітер тут був холодний і пронизливий. Шимі помахав жінкам на кухні, але вони наче й не помітили його. На кожному пальнику здоровен­ної плити кипів і булькав казан. Жінки на кухні, вбрані у вільні бавовняні блузи з довгими рукавами, схожі на нічні сорочки, з волоссям, перев’язаним яскравими стрічками, сновигали в тумані, як привиди.

Шимі по черзі зняв діжки зі спини Капика. Крекчучи, пере­ніс їх до величезної дубової діжки, що стояла біля задніх дверей. Підняв кришку, нахилився над отвором, і в ніс йому вдарив та­кий міцний запах старого графу, що від нього засльозилися очі. Шимі відсахнувся.

— Ого! — сказав він, ставлячи на край першу діжку. — Це ж від самого запаху можна впитися!

Обережно, щоб не розлити, він перелив у діжку свіжий граф. Коли він закінчив, велика діжка наповнилася по вінця. І це було добре, бо ж у Ніч Жнив яблучне вино з кранів на кухні тектиме, як вода.

Порожні діжечки він поставив у їхні тримачі, знову зазир­нув до кухні, щоби пересвідчитися, чи за ним ніхто не стежить (але на недоумкуватого парубка з шинку Корал ніхто не звер­тав уваги), а тоді повів Капика назад не тією самою дорогою, якою вони прийшли, а стежкою, що вела до сараїв Будинку-на-набережній.

Сараїв було три, і стояли вони в ряд. Перед кожним було опудало з червоними руками. Опудала наче дивилися на Шимі, і йому стало моторошно. Та потім він згадав хату старої відьми

Реї. От хто справді був страшний — відьма Рея. А це просто старі, набиті соломою опудала.

— Сюзен? — тихо покликав він. — Ти там?

Двері сараю, що був посередині, стояли прочинені. Тепер вони трохи гойднулися на петлях.

— Сюди! — теж тихо погукала вона. — Разом із мулом! Швидше!

Він завів Капика в сарай, де пахло соломою, квасолею, смо­лою... і чимось іще. Чимось гострішим. «Феєрверками, — по­думав він. — І порохом для стріляння».

Сюзен, котра весь ранок потерпала від останніх примірок, була вбрана в тонкий шовковий халатик і великі чоботи. Її волосся було накручено на яскраві папільйотки — сині й чер­воні.

— Ти така смішна, Сюзен, дочко Пата, — захихотів Шимі.

— Так, з мене можна зразу писати картину олією, — погоди­лася вона з дещо відсутнім виглядом. — Нам треба поквапитися. В мене двадцять хвилин, поки ніхто не спохопився, куди я зник­ла. А якщо той старий козел мене шукатиме, то й менше, ніж двадцять хвилин... тож хутчіш!

Наши рекомендации