Образ Робінзона Крузо. (за романом Д.Дефо „Робінзон Крузо”)

Уся будова мислення Робінзона характерна для британського буржуа початку 18 ст. Жага до збагачення спонукає його займатись і плантаторством і работоргівлею. Він практичний і ощадливий, старанно накопичує матеріальні цінності. До природи Робінзон також відноситься як власник: екзотичний куточок землі, на який він, за збігом обставин, потрапив, герой Д.Дефо описує як дбайливий хазяїн, котрий складає реєстр свого майна. Навіть свої стосунки з Богом Робінзон будує за принципами ділової домовленості. Як це і личить буржуа-пуританину, він охоче звертається до Біблії, а в скрутні хвилини апелює до Бога.

Але потім, зваживши всі „за” і „проти” все ж таки покладається на досвід і здоровий глузд. Практичний ставлення до життя увесь час домінує над містицизмом.

Зображуючи стосунки Робінзона і П’ятниці Д.Дефо намагається підкреслити благородну цивілізаторську місію англійської буржуазії. Володіння розумом , вважає Робінзон, дає йому право на певне місіонерство, і він намагається прищепити „дитині природи” свою релігійність. На думку Робінзона, вірування і звичаї дикуна не відповідають європейському критерію здорового глузду. Він переконаний, що сама природа надає йому право зробити П’ятницю своїм слугою, хоча обидва вони опиняються на острові в однаково відчайдушному становищі. Але сою „місію” Робінзон виконує вкрай гуманно, на відміну від європейських колонізаторів і работоргівців які в ті часи діяли прямо протилежними, варварськими методами.

Спосіб життя і мислення Робінзона характеризує його як типового буржуа, хоча він і живе далеко від цивілізації. Автор обґрунтовує самою природою певні важливі складові буржуазного життя. Це природний розум, який допомагає герою приймати бездоганно правильні рішення. Це природна релігійність, яка допомагає йому без посередництва церкви виконувати свій важкий обов’язок щоденної праці. Це природне право, за яким Робінзонові належить весь острів на тій підставі, що він вклав у нього свою працю

41. Розвиток особистості в п’єсі Г.Ібсена “Ляльковий дім”.

Генрік Ібсен (1828-1906) – славетний норвезький драматург. Драматургія Ібсена підводить підсумок реалізму ХІХст і започатковує нову європейську драму. Ібсен пройшов шлях від романтика до реаліста і від реаліста до символіста. Попри цю еволюцію драматургічна творчість Ібсена має єдиним стрижень, що ним є пошуки ціннісних орієнтацій для людини, яка втратила світоглядні орієнтири у складному, суперечливому світі без богів. Відповіддю Ібсена є сильна особистість.

Однією з його найвідоміших драм є п’єса “Ляльковий дім”, що була написана у 1879 році. Це історія розпаду щасливого буржуазного сімейства, побудованого традиційних засадах та буржуазному розумінні чеснот і розподілу соціальних ролей: чоловік – працівник та матеріальна опора існування сім’ї, а отже, голова; жінка – домашня господиня та мати і підпорядкована чоловікові у вирішенні всіх важливих питань, тобто є несамостійною особою, додатком до чоловіка. Головна героїня Нора порушила ці правила гри. Рятуючи хворого чоловіка, вона робить те, на що не має юридичного права, позичає гроші, підробляючи підпис. Через багато років цей злочин починає загрожувати кар’єрі чоловіка та благополуччю сім’ї в цілому. Чоловік, якого Нора вважала взірцем всіх чеснот, виявляється слабкою людиною перед загрозою публічного безчестя. І хоча ситуація розв’язується благополучно, Нора робить для себе висновок, що вона не розуміє світу, в якому живе і не є повноцінною людиною, і для того, щоб стати нею, вона йде від чоловіка, залишаючи навіть дітей, оскільки не може взяти їх з собою ні за матеріальними, ні за юридичними обставинами. Суспільство не може запропонувати їй однозначних норм, правил, за якими слід жити, ні у формі релігії, на традиційної моралі. Тож Нора вирішує залишитися сам на сам із життям, щоб випробувати себе і виробити власне його розуміння. Це і є способом її формування себе як особистості і першим кроком на цьому шляху.