Забирайтесь геть, срані багатії 18 страница

— Судячи з того, що ти розповів, — задумливо проговорив Роланд, — у друзів Дороті і без допомоги чарівника було те, про що вони мріяли.

— У цьому й полягає суть історії, — пояснив Едді. — Мож­ливо, саме через цю мораль вона й стала великою. Але, розумі­єш, Дороті застрягла в Країні Оз. А тоді з’явилася Глінда. Добра відьма. Щоб віддячити за те, що Дороті розчавила одну з лихих відьом своєю хатиною, а другу розтопила, вихлюпнувши на неї відро води, Глінда розповіла Дороті, як користуватися рубіно­вими черевичками. Тими, які сама їй подарувала¹.

У книзі Глінда розповідає Дороті, що через пустелю її перенесуть срібні черевички, що лишилися від відьми, знищеної хатиною. Рубі­новим був Гліндин трон.

Едді підняв червоні хіпові черевики з кубинськими підбора­ми, що їх залишили для нього на розподільчій смузі траси 70.

— Глінда звеліла Дороті тричі клацнути підборами рубіно­вих черевичків. Так ти повернешся до Канзасу, сказала вона. І не збрехала.

— І це все, кінець казці?

— Ну, — завагався Джейк. — Казка здобула таку популяр­ність, що хлопець, котрий її написав, не схаменувся і настрочив ще мільйон історій про Країну Оз...

— Ага, — підтвердив Едді. — У тій серії бракувало хіба що кни­жок на кшталт «Як зробити стегна пружними: поради рід Глінди».

— ...а був ще той тупий ремейк фільму «Віз», у якому фали чорні...

— Правда? — здивувалася Сюзанна. — Цікава концепція.

— Хай там як, але важливою була лише перша книга, — за­кінчив розповідь Джейк.

Присівши навпочіпки, Роланд засунув руки в чоботи, які хтось залишив спеціально для нього. Підняв їх, оглянув і знову по­ставив на дорогу.

— Як ви гадаєте, ми маємо їх узути? Тут і зараз?

Троє його друзів з Нью-Йорка з сумнівом перезирнулися. Нарешті за всіх відповіла Сюзанна — передала йому кхеф, який він відчував, проте не міг з ними розділити.

— Краще не зараз. Тут забагато злих духів.

— Духів «Такуро»², — пробурмотів Едді, звертаючись швидше до себе, ніж до когось із них. А тоді: — Давайте просто візьмемо їх з собою. Якщо настане час взутися, ми це зрозуміємо. А тим часом, думаю, нам варто стерегтися хамлярів, що приносять дари.

²Гра слів. Spirit — англійською «дух». «Такуро-спірит» — марка авто­мобіля, яка здивувала Едді на початку книги.

Як Едді й очікував, Джейк розсміявся. Часом досить одного слова чи образу, щоб до рота потрапила смішинка. Завтра слово «хамляр» буде для малого порожнім звуком. Проте сьогодні до кінця дня він сміятиметься щоразу, як його чутиме. А чутиме він його часто, вирішив Едді. Особливо тоді, коли зовсім цього не очікуватиме.

Кожен забрав з асфальту свою пару червоного взуття (чере­вики для Юка взяв Джейк), і вони знову рушили на схід — до мерехтливого скляного замку.

«Оз», — подумки повторив Роланд. Попорпавшись у пам’яті, він не знайшов нічого бодай віддалено схожого на це ім’я чи якесь слово Високої Мови, що могло би в ньому чаїтись (як «чар» у імені Чарлі). Втім, здавалося, що звучання цього слова було природнішим у світі стрільця, ніж у тому, звідки прийшли Джейк, Сюзанна й Едді та де було написано казку.

З

Джейк усе сподівався, що, коли вони наблизяться, Зелений Палац стане реальним, як атракціони в Діснейленді: не обов’язково зви­чайним, але реальним, натуральним (як виглядають натуральни­ми речі, що є невід’ємною часткою світу, скажімо, автобусна зу­пинка на розі, паркова лавка, все те, що можна помацати, на чому можна написати «ДО СРАКИ ПАЙПЕР», якщо заманеться).

Але цього не сталося. І статися не могло, збагнув Джейк. Зеле­ний Палац наближався, і хлопчик зрозумів ще одну річ: це найпрекрасніша, найосяйніша споруда з усіх, що він бачив у житті. Її підозрілість (а Джейк вважав її саме підозрілою) жодним чином не применшувала краси. Вона нагадувала малюнок, що наче зі­йшов зі сторінок книжки казок. Споруда теж бурмотіла, як і тон­кохід... але її голос був значно тихіший і досить приємний.

Світло-зелені стіни вінчали зубці й вежки, що стриміли до хмар, які велично пливли на канзаськими рівнинами. На верхів­ках веж стирчали шпилі темнішого, смарагдового кольору. Саме на них і майоріли червоні прапори. А на кожному був символ розплющеного ока

нанесений жовтою фарбою.

«Це знак Багряного Короля¹, — подумав Джейк. — На­справді це його сіґул, а не Фарсонів». Звідки йому це відомо, він і гадки не мав (та й не дивно, бо ж єдина назва, в якій фі­гурувало слово «Крімсон», — «Алабамас Крімсон Тайд²»), але він це знав.

¹Багряний Король — англ. Crimson King (Крімсон Кінг). Також оберне­на назва рок-гурту King Crimson, заснованого 1969 року.

²«Алабамас Крімсон Тайд» (Alabama’s Crimson Tide) — збірна назва спортивних команд університету Алабами.

— Яка краса, — пробурмотіла Сюзанна. Джейк помітив, що в її очах бринять сльози. — Але нічого доброго. Щось у цьому палаці насторожує. Можливо, він не лихий, як тон­кохід, але...

— Але й не добрий, — закінчив Едді. — Так. Мабуть, черво­не світло ще для нас не загорілося, але попереджувальне жовте вже горить. — Не усвідомлюючи, він потер щоку достоту так, як це робив Роланд. — Той палац якийсь неправдоподібний на вигляд. Ніби жарт.

— Дуже в цьому сумніваюся, — відказав Роланд. — Ви гада­єте, це точна копія того палацу, де Дороті та її ка-тет зустріли безсилого мага?

Троє колишніх мешканців Нью-Йорка знову обмінялися поглядами: радилися. Тепер відповідати за всіх настала чер­га Едді.

— Так. Мабуть, так. У фільмі він був інакший, проте якщо ця штука — породження нашої свідомості, то вона й має бути інакшою. Бо ми уявляємо собі цей палац ще й таким, яким він був у книжці Лімана Френка Баума. Бачимо його і таким, як на ілюстраціях...

— І таким, як малює нам уява, — договорив Джейк.

— Добре, ходімо, — сказала Сюзанна. — Час познайомитися з Чарівником.

— Авжеж, — погодився Едді. — Тому що, тому що, тому що...

— Тому що він творить дива! — в унісон закінчили Джейк і Сюзанна та задоволено розсміялися. А Роланд спохмурнів, бо знову відчув себе зайвим.

— Але знаєте що, — сказав Едді, — ще одне диво — і я опи­нюся на темному боці психомісяця. І, мабуть, назавжди.

Наближаючись, вони бачили, що автострада 70 веде в зелені глибини палацу з опуклою зовнішньою стіною. Скидалося на те, що зелена споруда, як оптична ілюзія, повисла в повітрі над дорогою. Ще ближче — і до вух мандрівників долинуло тріпо­тіння прапорів на вітрі, а невдовзі вони побачили власні відоб­раження, що вібрували у склі, як потопельники, які ходять на дні своїх водяних могил, спричиняючи брижі на поверхні.

Всередині був редут із темно-синього скла (цей колір уява Джейка асоціювала зі слоїками чорнила для чорнильних ру­чок). Редут і зовнішню стіну єднала доріжка кольору іржі, що нагадав Сюзанні колір пляшок шипучки «Хайерс», яку випус­кали в її дитинстві.

Прохід перекривала ґратчаста брама, що здавалася водночас масивною і невагомою: неначе коване залізо перетворили на скло. Кожен хитромудрий прут різнився кольором від поперед­нього, проте складалося враження, що кольори випромінюва­лися зсередини, неначе штаби фат було наповнено якимось яскравим газом чи рідиною.

Мандрівники зупинилися перед брамою. Поза нею вже не бу­ло жодних сліпів автостради, замість асфальту подвір’я вкривало суцільне посріблене скло — велетенське дзеркало. У його надрах спокійно й урочисто пливли хмари, час від часу пролітало відоб­раження якоїсь пташки. Зеленими стінами палацу стрибали сонячні зайчики. На віддаленому боці мерехтливим зеленим бескидом здіймалася стіна внутрішнього дворика палацу, чию рівномірність подекуди порушували вузькі вікна-бійниці з шиб­ками чорного, як ніч, скла. У цій стіні також був арковий прохід, що нагадав Джейкові кафедральний собор святого Патрика.

Ліворуч від парадного входу була будка вартового — з суцільно­го скла, кремового кольору з тьмяними помаранчевими прожил­ками. Двері, пофарбовані в червоні смуги, були прочинені. При­міщення завбільшки з телефонну будку було порожнє, проте на підлозі лежала якась річ, яку здаля Джейк прийняв за газету.

Над входом, обрамляючи темряву, скоцюрбилося дві злобні горгулії з темно-фіолетового скла. Гострі кінчики їхніх язиків випиналися вперед, неначе ґулі на лобі.

Стяги над вежками майоріли, як прапори на шкільному подвір’ї.

Над порожніми кукурудзяними полями каркали ворони. Минав третій тиждень після Жнив.

Віддалік скавулів і дзижчав тонкохід.

— Погляньте на ґрати цієї брами, — благоговійно сказала Сюзанна. — Придивіться уважно.

Джейк нахилився до жовтого прута, майже притулившись до нього носом, і світла жовта смуга лягла йому на обличчя. Спер­шу він не побачив нічого, а потім аж зойкнув від подиву. Те, що на перший погляд здалося якимись комахами, насправді було істотами — живими ув’язненими в ґратах істотами, що плавали крихітними косячками. Вони скидалися на акваріумних рибок, проте вигляд у них був навдивовижу людиноподібний («Це через їхні голови, — сказав собі Джейк. — Думаю, це тому, що в них людські голови»). Джейк неначе зазирав у вертикальне золотисте море, цілий океан у скляному пруті, й дивився, як у ньому плавають живі міфічні створіння, не більші за піщинки. Ось до скла підпливла крихітна жінка з риб’ячим хвостом і дов­гим білявим волоссям, що струмилося за нею в потоці води. Вона зиркнула на хлопчика-велетня круглими, переляканими й прекрасними очима та хутенько попливла геть.

Зненацька Джейк відчув запаморочення й слабкість. Він за­плющив очі й зачекав, поки млість минеться, потім знову по­дивився на своїх супутників.

— Вони що, всі однакові?

— Мені здається, різні, — відповів Едді, котрий вже встиг за­зирнути в два чи три прута брами. Він нахилився впритул до пур­пурового, і його щоки освітило сяйво, наче від старомодного флюо­роскопа. — Ці чувачки схожі на пташок... крихітних таких пташок.

Джейк придивився і побачив, що Едді каже правду: всереди­ні пурпурового прута плавали зграйки пташок. У своїх вічних сутінках юни запаморочливо пікірували вниз і мигтіли одна над одною, залишаючи манісінькі срібні стрічки бульбашок — слі­ди від крил.

— А юни справді там, усередині? — затамувавши подих, спи­тав Джейк. — Роланде, вони там чи ми їх лише уявляємо собі?

— Не знаю. Але здогадуюсь, на що схожі ці ґрати за задумом їхнього творця.

— І я здогадуюся, — сказав Едді, роздивляючись блискучі стрижні, наповнені ув’язненим світлом і життям. Кожна стул­ка воріт складалася з шести кольорових кілків. Центральний — тринадцятий — був широкий і плаский, а не круглий, і, коли браму відчиняли, розтулявся навпіл. Він був всуціль чорний, і всередині нічого не рухалося.

«Може, їх просто не видно, але там рухаються якісь істоти, — подумав Джейк. — Там є життя, жахливе життя. А може, і тро­янди. Троянди-потопельниці».

— Це Брама Чарівника, — мовив Едді. — Стрижні виготов­лено таким чином, щоб вони нагадували кулі в Мерліновій веселці. А ось і рожевий.

Джейк нахилився вперед, спираючись руками на коліна. Він знав, що побачить, і не помилився: звичайно, коней. Крихітні табуни галопували крізь ту незрозумілу рожеву субстанцію — ні рідину, ні світло. Коні скакали в пошуках Крутояру, який їм, напевно, ніколи не знайти.

Едді потягнувся руками до центрального стрижня — чор­ного.

— Не треба! — застережно скрикнула Сюзанна.

Едді не послухався її, але коли торкався руками прута, Джейк помітив, що його груди на мить перестали здійматися, а губи стислися. Він зімкнув пальці й чогось чекав, можливо, що якась сила надішле йому сигнал прямісінько з самої Темної Вежі, змінить його чи навіть уб’є на місці. Коли нічого не сталося, Едді знову глибоко вдихнув і знічено всміхнувся.

— Електричного струму немає, проте.... — Він потягнув бра­му на себе, та вона не піддалася. — Зачинено. Я бачу те місце, де вона мала б розтулятися, але нічого не виходить. Роланде, хочеш спробувати?

Роланд потягнувся до брами, але Джейк ухопив його за руку нижче ліктя й зупинив, поки стрілець ще не встиг як слід стру­сонути грати.

— Навіть не намагайся. Так нічого не вийде.

— А як вийде?

Замість відповісти Джейк сів перед брамою, біля того місця, де закінчувався дивний різновид траси 70, і заходився взувати черевики, що йому дісталися. Якусь мить поспостерігавши за ним, Едді сів поруч.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він Джейкові, — хоч, напевно, це виявиться черговим хамлярем.

Джейк розсміявся, похитав головою і зав’язав шнурки на криваво-червоних «оксфордах». Вони з Едді добре знали, що це не хамляр. Цього разу ні.

— Гаразд, — мовив Джейк, коли всі взулися в червоні черевики (хлопчик подумав, що вигляд у них надзвичайно ідіотський, особливо в пари Едді). — Тепер на мій рахунок «три» ми всі клацнемо підборами. Ось так. — Він різко клацнув оксфорд­ськими черевиками... і брама легенько здригнулася, як розхи­тана віконниця від повіву сильного вітру. Сюзанна скрикнула. У відповідь з Зеленого Палацу пролунав тихий приємний звук, наче завібрували стіни.

— Так, думаю, це вихід, — сказав Едді. — Але попереджаю тебе, що «Десь над веселкою»¹ не співатиму. Мій контракт цього не передбачає.

¹«Десь над веселкою» (правильний варіант — «Над веселкою») — піс­ня Дороті у фільмі «Чарівник Країни Оз».

— А веселка — ось вона, — м’яко сказав стрілець, простяга­ючи скалічену руку до брами.

Едді враз перестав усміхатися.

— Так, я знаю. Мені трохи лячно, Роланде.

— Мені теж, — відказав стрілець. І Джейк помітив, що його обличчя справді бліде й хворе.

— Давай, сонечко, — підбадьорила Джейка Сюзанна. — Ра­хуй, поки всі ми не втратили самовладання.

— Один... два... три.

Вони урочисто і в унісон клацнули підборами: цок, цок, цок. Цього разу браму добряче струсонуло, а кольори вертикальних прутів пояскравішали. Співучий звук, що пролунав услід за цим, був тепер гучніший і приємніший — звук кришталевого келиха, що бринить від доторку руків’я ножа. Він бринів у мрій­ливій гармонії, що змушувала Джейка тремтіти: від втіхи і болю водночас.

Але брама не відчинилася.

— Що... — почав Едді.

— Я зрозумів, — перебив його Джейк. — Ми забули про Юка.

— О Господи, — підкотив очі Едді. — Я залишив свій світ, щоб подивитися, як малий натягає черевики на довбаного тхо­ра. Застрель мене, Роланде, поки я не встиг дати потомство.

Роланд не звернув на нього жодної уваги. Він дивився на Джейка, котрий знову сів на асфальт і гукнув:

— До мене, Юк!

Шалапут охоче підбіг до господаря. До зустрічі з ними на Шляху Променя він був диким створінням, проте зараз покір­но дозволив Джейкові себе взути, ба навіть сам вставив лапи в другу пару, щойно зрозумів принцип. Коли обидві пари чере­вичків вже надійно сиділи на його лапках (саме вони були най­більше схожі на рубінові черевички Дороті), Юк їх обнюхав і уважно подивився на Джейка.

Дивлячись тваринці у вічі, хлопчик тричі клацнув своїми підборами, не зважаючи на двигтіння брами й мелодійний пере­дзвін, що полинув від стін Зеленого Палацу.

— А тепер ти, Юк!

— Юк!

Шалапут перекотився на спину, наче собака, що вдає мертво­го, і якось здивовано та гидливо подивився на свої лапи. Це ви­кликало у Джейка один спогад: як він намагався водночас по­стукати себе по животі й зробити кілька кругових рухів рукою по голові, і як сміявся батько, коли йому це вдалося не одразу.

— Роланде, допоможи мені. Він розуміє, що має робити, але не знає як. — Джейк глянув на Едді. — І без жартів, добре?

— Гаразд, — пообіцяв Едді. — Розумувати не буду. Гадаєш, клацнути підборами має лише Юк чи ми всі?

— Думаю, тільки він.

— Але не завадить разом з Мітчем клацнути й усім нам, — зауважила Сюзанна.

— З яким Мітчем? — не зрозумів Едді.

— Не зважай. Джейку, Роланде, продовжуйте. На рахунок «три».

Джейк узявся за Юкові передні лапи, Роланд — обережно за задні. Юк стривожено спостерігав, неначе боявся, що його за­раз підхоплять у повітря й, розгойдавши, кинуть на землю, мов якір у воду, але не пручався.

— Раз, два, три.

Джейк і Роланд в унісон постукали передніми й задніми лапами шалапута одна об одну. Водночас клацнули власними підборами. Едді та Сюзанна вчинили так само.

Тепер гармонійний звук був протяжливий і низький, неначе вдарили у скляний церковний дзвін. Чорний прут посередині брами не розійшовся, а розпався, бризнувши в усі боки крих­тами обсидіанового скла. Осколки посипалися на шкурку Юка. Він панічно скочив на ноги, вирвавшись із рук Джейка й Ро­ланда, та відбіг на невеличку відстань. Прищуливши вуха, сів на білу лінію, що відділяла проїжджу частину від хідника, ди­вився на браму і важко дихав, висолопивши язика.

— Ходімо. — Роланд підійшов до лівої стулки брами і повіль­но її прочинив. Він стояв на краю дзеркального подвір’я, дов­готелесий, худющий, у ковбойських джинсах, старезній сорочці, що вже втратила колір, і чудернацьких червоних ковбойських чоботях. — Побачимо, що нам скаже цей Чарівник Оз.

— Якщо він і досі там, — сказав Едді.

— О, я думаю, він там, — пробурмотів Роланд. — Так, він там.

І він неквапом подався до парадного входу, біля якого стоя­ла порожня будка вартового. Інші рушили слідом, як сіамські близнюки прикуті червоними черевиками до власних відобра­жень у дзеркалі.

Останнім за ними трюхикав Юк, уже призвичаївшись до сво­їх червоних пантофель. Лише раз він зупинився, щоб понюхати свою відображену в дзеркалі пичку.

— Юк! — гавкнув він на пухнастика, що плив під його лапа­ми, і побіг за Джейком.

РОЗДІЛ III

МАГ

Біля будки вартового Роланд спинився, зазирнув усередину і підняв з підлоги річ, яка там валялася. Його супутники, наздо­гнавши його, скупчилися навколо стрільця. Те, що вони здалеку прийняли за газету, справді виявилося газетою... хоч і старез­ною. Не «Топіка Кепітал Джорнел», жодних новин про епідемію, що викосила населення.