Забирайтесь геть, срані багатії 14 страница

— Ванней розповідав, що коли зненацька розбудити людину, яка спить міцним гіпнотичним сном, вона може збожеволіти, — сказав Алан. — Не знаю, чи я наважуся на таке...

Роланд поворухнувся. Рожеві западини, де раніше були його очі, неначе поглибшали. Його губи стиснулися в лінію твердої рішучості, яку вони обидва добре знали.

— Ні! Вона не встоїть! — закричав він голосом, від якого обох його друзів пробрав поза шкірою мороз. То був не Роландів голос, принаймні, не голос чотирнадцятирічного хлопця. Голос належав дорослому чоловікові.

— Ні, — скаже Алан пізніше, коли Роланд засне і вони з Катбертом сидітимуть біля вогнища. — То був голос короля.

Втім, зараз, паралізовані страхом, вони могли лише дивитися на свого друга, котрий душею був десь далеко, і слухати його крик.

— Коли я повернуся в своєму тілі, вона не встоїть! Клянусь іменем свого батька, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!

Та потім, коли Роландове неприродно рожеве обличчя пере­косило, наче лице людини, яка побачила щось невимовно жах­ливе, Катберт і Алан метнулися до нього. Вони більше ні на мить не вагалися, побоюючись, що у спробі врятувати можуть знищити його. Якби вони нічого не зробили, куля вбила б його в них на очах.

На подвір’ї Смуги К Роланда вдарив Катберт. Тепер настала черга Алана. Він завдав стрільцеві удару правою просто в лоб. Роланд заточився назад, куля випала з його ослаблих рук, а стра­хітливе рожеве світло зійшло з обличчя. Катберт підхопив його, а Алан — кулю. Її важке рожеве світіння було моторошно настир­ним, било в очі й заповзало у свідомість, проте Алан рішуче запхав кулю назад до мішка, не дивлячись на неї... і коли він затягнув шворку на мішку, то побачив, що рожеве світло, блимнувши, згасло, наче визнаючи свою поразку. Принаймні, на якийсь час.

Алан повернувся і поморщився, побачивши, що на лобі в Ро­ланда росте гуля.

— Він...

— Відключився, — сказав Катберт.

— Краще б він швидше приходив до тями.

Катберт суворо глянув на нього. Від звичних веселощів у го­лосі не лишилося й сліду.

— Так, — мовив він, — звичайно. Твоя правда.

Шимі чекав біля підніжжя сходів, що вели вниз, на кухню, тривожно переминаючись з ноги на ногу і чекаючи, поки сей Торін повернеться чи покличе його. Він не знав, скільки часу вона пробула на кухні, але було таке враження, що минула ві­чність. Він жадав, щоб вона повернулася, але понад усе в світі хотів, щоб вона привела з собою Сюзен-сей. Шимі мучили по­гані передчуття щодо цього будинку і цього дня, відчуття, що дедалі похмурішали, як небо, що на заході вже почорніло від диму. Хлопець не мав жодного уявлення, що там відбувається і чи це пов’язано з гуркотом грому, який долинув до його вух раніше. Але він хотів якнайшвидше забратися з того будинку, поки затьмарене димом сонце не закотилося за обрій і його місце на небі не посів справжній Місяць-Демон, а не те бліде видиво, що прозирало вдень.

Поворотні двері, що з’єднували коридор із кухнею, відчини­лися, і звідти швидкою ходою вийшла Олів... Сама.

— Так, вона в коморі, — мовила вдова мера, запустивши пальці в волосся, у якому вже пробивалася сивина. — Тільки це і вдалося витягти з тих двох сторожових псів. Я знала, що так і буде, щойно юни почали патякати своєю говіркою.

Відповідного слова для позначення діалекту ковбоїв Меджису не було, проте у шляхетніших громадян баронії його заміняла «говірка». Олів знала обох пастухів, що охороняли комору, як будь-яка людина, що колись багато їздила верхи, пліткувала й обговорювала погоду з іншими вершниками на Крутоярі, тож їй було добре відомо, що ці двоє могли розмовляти нормальною мовою, не переходячи на говірку. Ковбої вдалися до неї, щоб зобразити нерозуміння й таким чином не відмовляти їй на­впростець. З тієї самої причини й вона вдалася до обману, хоча за бажання могла легко відповісти їм власною говіркою (і обі­звати їх так, як матері їх точно ніколи не називали).

— Я сказала їм, що нагорі якісь люди і я боюся, як би юни часом не поцупили срібла. Попросила їх вигнати злодіїв. А во­ни вдали з себе дурників. No habla¹, сей. Чорт. Чорт!

¹No habla — не розмовляти, не розуміти (ісп.).

Шимі подумав, чи не назвати їх великими старими сучими синами, проте вирішив за краще промовчати. Олів нетерпляче міряла кроками долівку і раз у раз кидала гнівні погляди на за­чинені двері кухні. Врешті-решт вона зупинилася і знову по­глянула на Шимі.

— Вивертай кишені. Подивимося, що в тебе там є.

Шимі послухався. З однієї кишені він видобув маленький кишеньковий ніж (подарунок Стенлі Руїса) і надгризену по­ловинку печива, з іншої — три феєрверки «дамські пальчики», велику бахкалку і кілька сірників.

Забачивши феєрверки, Олів зблиснула очима.

— Слухай мене, Шимі, — почала вона.

Катберт намагався ляпасами привести Роланда до тями, проте безрезультатно. Тоді Алан відсторонив його, став навколішки й узяв стрільця за руки. Йому ще ніколи не доводилося вико­ристовувати свій хист у такий спосіб, але він чув, що таке мож­ливо — іноді так можна було достукатися до чиєїсь свідомості, принаймні, в деяких випадках.

Роланде! Роланде, прокинься! Будь ласка! Ти нам потрібен!

Спершу нічого не відбувалося. Та невдовзі Роланд поворух­нувся, щось пробурмотів і забрав свої руки з Аланових долонь. Поки його повіки розтулялися, обох хлопців охопив той самий страх: зараз вони не побачать його очей, лише пекельне рожеве світло ряхтітиме в очницях.

Але їхні побоювання не справдилися: Роланд дивився на світ власними очима. Холодними світло-блакитними очима снай­пера, очима стрільця.

Він спробував зіп’ястися на ноги, проте спершу не зміг. Про­стягнув руки, і Катберт узяв його за одну, а Алан — за другу. Разом вони підвели його, і в той самий час Катберт помітив дивну й жахливу річ: у Роландовому волоссі з’явилися сиві пасма. Ще зранку їх не було — в цьому він готовий був заприсягтися. Втім, ранок уже був у далекому минулому.

— Скільки часу я провів без тями? — Кінчиками пальців Роланд торкнувся ґулі посеред лоба і поморщився.

— Недовго, — відповів Алан. — Хвилин зо п’ять. Роланде, вибач, що вдарив тебе, але в мене не було вибору. Ця куля... мені здалося, що вона тебе вбиває.

— Певно, так і було. Вона не розбилася?

Алан мовчки показав на зав’язаний мішок.

— Добре. Краще хай хтось із вас її везе. Я можу... — він по­шукав потрібного слова, а коли знайшов, то ледь помітна усміш­ка торкнула його вуста. — ...піддатися спокусі, — закінчив він. — Їдьмо до Скелі Вішальників. На нас чекає незавершена робота.

— Роланде... — почав Катберт.

Вже тримаючись однією рукою за луку сідла, Роланд повер­нувся.

Катберт облизнув губи, і в Алана склалося миттєве враження, що він не наважиться спитати. «Якщо не ти, тоді я», — подумав Алан... проте Берт зміг, вистрелив із себе ці слова суцільним потоком.

— Що ти там побачив?

— Багато, — відповів Роланд. — Я багато бачив, але вже ма­ло що пам’ятаю. Це те саме, що сон, коли подробиці вислиза­ють з твоєї пам’яті. Дорогою розповім вам те, що не забув. Ви маєте знати, бо це кардинально змінить наше життя. Ми по­вернемося до Ґілеаду, проте ненадовго.

— І куди подамося опісля? — вибираючись у сідло, поціка­вився Алан.

— На захід. Вирушимо на пошуки Темної Вежі. Звісно, якщо сьогодні залишимося живими. Їдьмо. На нас чекають цистерни.

Коли нагорі пролунав гучний вибух, двоє ковбоїв саме ліпили самокрутки. Від несподіванки обидва підскочили й перезирнулися. Коричневими цівками з недороблених цигарок на долівку посипався тютюн. Закричала жінка. Двері розчахнулися, і в про­ході знову з’явилася мерова вдова, цього разу в супроводі поко­ївки. Пастухи добре її знали — Марія Томас, донька старого друзяки з ранчо «Піаніно».

— Мерзенні злодії підпалили будинок! — говіркою закрича­ла до них Марія. — Ідіть поможіть!

— Маріє, сей, у нас наказ охороняти...

— Злочинницю, замкнену в коморі? — спопеляючи їх гнів­ним поглядом, прокричала Марія. — Ви дурні старі віслюки, йдіть, поки все не згоріло! Як ви тоді поясните сею Ленґілу, що стояли й затикали пальцями дірки в дупах, поки на ваших очах горів будинок!

— Ідіть! — гаркнула Олів. — Чи ви боягузи?

Над їхніми головами у великій вітальні пролунало кілька менших вибухів: то Шимі підпалив «дамські пальчики». А потім тими самими сірниками запалив портьєри.

Двоє viejos¹ перезирнулися.

¹Viejos — старі (ісп.).

— Andelay², — мовив старший, глянув на Марію і наказав їй, вже не говіркою, а зрозумілою мовою: — Наглянь за дверима.

²Andelay — ходімо (спотв., ісп.).

— Очей не зведу, — пообіцяла вона.

Обидва старих поквапилися нагору, один — на ходу дістаю­чи болу, другий — виймаючи з піхов, що висіли на поясі, дов­гого ножа.

Щойно жінки почули їхні кроки на сходах у дальньому кінці коридору, Олів кивнула Марії, й разом вони перетнули кімнату. Марія відкрила засув, Олів розчахнула двері. Сюзен відразу вийшла і несміливо всміхнулася. Від вигляду набряк­лого обличчя й кірки засохлої крові біля носа своєї господині Марія зойкнула.

Покоївка простягнула руку, щоб торкнутися її обличчя, але Сюзен узяла її пальці і легенько стисла.

— Як гадаєш, Торін захотів би мене такою? — спитала вона і лише тоді помітила свою другу рятівницю. — Олів... сей То­рін... пробачте. Я не хотіла бути жорстокою. Але ви маєте по­вірити, що Роланд, якого ви знаєте як Вілла Деаборна, ніколи в житті не...

— Я чудово це знаю, — перебила її Олів, — проте не гаймо часу на розмови. Тікаймо.

Вони з Марією вивели Сюзен з кухні, але не сходами, що вели нагору в будинок. Натомість вони рушили нижнім повер­хом до дальнього краю північного крила будинку, де розташо­вувалися різні комори. У коморі для бакалії Олів наказала їм зачекати й кудись пішла. Її не було близько п’яти хвилин, але Сюзен і Марії цей час здався вічністю.

Повернулася Олів, вдягнена в пістряве пончо, в якому вона потопала. Накидка могла належати її чоловікові, проте Сюзен подумала, що й для покійного мера вона б теж виявилася за­надто великою. Нижній край Олів запхала в джинси, щоб не на­ступити на нього і не впасти. На руці, наче ковдри, вона несла ще дві накидки, менші й легші.

— Вдягніть це, — сказала Олів. — Надворі буде зимно.

Вийшовши з комори, вони рушили вузьким коридором для слуг на заднє подвір’я. Там, якщо пощастить (і якщо Міґель до­сі у відключці), на них має чекати Шимі з кіньми. Олів усією душею сподівалася, що не виникне ніяких перешкод. Вона хотіла, щоб до заходу сонця Сюзен уже була далеко від Гембрі.

І до сходу місяця.

— Вони схопили Сюзен, — розповів Роланд друзям дорогою до Скелі Вішальників. — Це перше, що я побачив у кулі.

Це було сказано таким байдужим тоном, що Катберт мало не осадив коня. Від палкого закоханого, яким Роланд був остан­ні кілька місяців, не лишилося й сліду. Скидалося на те, що стрілець знайшов у рожевому повітрі всередині кулі свою мрію і якась частина його «я» досі перебувала всередині, переслідуючи її. «Чи це мрія переслідує його?» — подумав Катберт.

— Що? — не повірив своїм вухам Алан. — Сюзен схопили? Як? Хто? З нею все гаразд?

— Джонас. Він бив її, але завдав не надто великої шкоди. Во­на одужає... і житиме. Якби я вважав, що їй щось загрожує, то тієї ж миті розвернув би коня.

Попереду, то з’являючись, то зникаючи в куряві, неначе міраж, видніла Скеля Вішальників. Катберт помітив тьмяні сонячні відблиски на цистернах і людей. Багато людей. І ко­ней. Він погладив свого коня по шиї й глянув на Алана, щоб переконатися, що автомат Ленґіла у нього. Все було гаразд. Катберт сягнув рукою собі за спину, перевіряючи, чи рогатка на поясі. На місці. А ще в його шкіряній сумці для набоїв, на додачу до сталевих кульок, тепер було повно великих бахкалок, які вкрав Шимі.

«Він щосили стримує себе, аби не повернути», — подумав Катберт, і ця думка трохи його заспокоїла. Часом Роланд його лякав. У ньому було щось таке, що не назвеш сталевою волею, бо це щось більше за неї. Якесь божевілля. Коли воно затьма­рювало йому розум, ти радів, що воно на твоєму боці... але до­сить часто тобі хотілося, щоб його взагалі не існувало. На будь-чиєму боці.

— Де вона? — спитав Алан.

— Рейнолдз відвіз її до Будинку-на-набережній. Її замкне­но в коморі... чи було замкнено. Сказати точніше не можу, бо... — Роланд замислився. — Куля бачить далеко, але часом в ній можна побачити більше. Часом вона показує майбутнє, яке вже відбувається.

— Як може майбутнє вже відбуватися? — не зрозумів Алан.

— Не знаю і не думаю, що так було завше. Гадаю, це радше пов’язано зі світом, ніж із Мерліновою веселкою. Час став якийсь дивний. Ми ж це знаємо, правда? Іноді все просто кудись... зникає. Так, наче скрізь є тонкоходи, що порушують плин подій. Але Сюзен у безпеці. Мені це достеменно відомо, і цього досить. Шимі їй допоможе. Чи вже допомагає. Джонас чомусь недогледів Шимі, і той пішов слідом за Сюзен.

— Пощастило Шимі! — зрадів Алан і викинув у повітря ку­лак. — Ура! — Потім: — А що буде з нами? Ти бачив нас у май­бутньому?

— Ні. Ця частина промайнула якось занадто швидко — я лед­ве встиг оком скинути, як куля потягла мене далі. Точніше, помчала. Але... я бачив на обрії дим. Це я пригадую. То міг бути дим від цистерн, що горіли, чи купи гілля перед входом до кань­йону, чи від того й того разом. Гадаю, ми прорвемося.

Катберт якось дивно поглядав на свого давнього друга. Мо­лодий чоловік, по вуха закоханий, настільки закоханий, що Бер­тові довелося зацідити йому в обличчя, щоб повернути до ре­альності... куди подівся той молодий чоловік? Що спричинило такі разючі зміни й появу тих сивих пасм?

— Якщо, здійснивши заплановане, ми виживемо, — сказав Катберт, не зводячи прискіпливого погляду зі стрільцевого об­личчя, — вона чекатиме нас на шляху. Правда, Роланде?

Він побачив, як обличчя Роланда спотворила гримаса болю. І відразу все збагнув. Закоханий нікуди не подівся, проте куля відібрала в нього всю радість кохання, натомість лишивши тіль­ки сум. А ще в нього з’явилася нова мета (це Катберт теж відчував дуже добре), про яку він незабаром їх повідомить.

— Я не знаю, — відповів Роланд. — Мені здається, я навіть сподіваюся, що ми її не зустрінемо. Бо нас колишніх вже нема і ніколи більше не буде.

— Що? — Цього разу Катберт все-таки натягнув поводи, щоб осадити коня.

Роланд дивився на нього досить спокійно, проте в його очах стояли сльози.

— Ми дурники ка, — сказав стрілець. — Сюзен каже, що ка — як вихор. — 3 Катберта ліворуч він перевів погляд на Алана, котрий супроводжував його праворуч. — Наше ка — це Вежа. А надто моє. Але в Сюзен інше ка, і вона не належить до мого ка. Та й Джон Фарсон теж. Ми виступимо проти його людей не для того, щоб його перемогти, а лише тому, що вони стоять на на­шому шляху. — Він підняв руки, потім знову опустив їх, наче промовляючи: «Що ще ви хочете від мене почути?»

— Вежі не існує, Роланде, — терпляче сказав Катберт. — Не знаю, що ти там побачив у тій кулі, проте Вежі не існує. Це просто символ — як Келих Артура чи Хрест Людини-Ісуса — але насправді, як реальної споруди, її нема...

— Ні, — заперечив Роланд. — Вона існує.

Вони недовірливо на нього поглянули й не помітили на його обличчі ні тіні сумніву.

— Вона реальна, і наші батьки про це знають. За темним кра­єм — я не пам’ятаю, як він називається, це одна з тих речей, що забулися, — лежить Прикінцевий світ, а в тому світі стоїть Тем­на вежа. Її існування наші батьки тримають у великій таємниці, що всі ці роки, поки світ котився у прірву, об’єднувала їхній ка-тет. Коли ми повернемося до Ґілеаду... якщо повернемося, а в цьому я тепер не сумніваюся... я розповім їм, що бачив, і вони підтвердять мої слова.

— Ти бачив усе це в кулі? — спитав Алан тихим голосом, у яко­му бриніла побожність.

— Я багато що там бачив.

— Але не Сюзен Дельґадо, — уточнив Катберт.

— Ні. Коли ми покінчимо з тими вояками біля Скелі, а вона розпрощається з Меджисом, її роль у нашому ка-теті скінчить­ся. У кулі переді мною постав вибір: Сюзен і життя з нею як чоловіка й батька дитини, яку вона вже носить під серцем... чи Вежа. — Тремтячою рукою Роланд витер обличчя. — Я б, не ва­гаючись, обрав Сюзен, якби не одне «але». Вежа руйнується, і якщо вона впаде, то потягне за собою все, що підвладне на­шому розумінню. Настане хаос, який навіть уявити годі. Ми мусимо вирушати на її пошуки... і ми вирушимо. — Очі на його ще молодому, не вкритому зморшками обличчі були древніми очима вбивці, які Едді Дін вперше побачить у дзеркалі вбираль­ні повітряного лайнера. Та сльози, що зараз у них стояли, були достоту дитячими.

Втім, у його голосі нічого дитячого не було.

— Я обрав Вежу. Це мій обов’язок. Нехай вона проживе довге щасливе життя з іншим чоловіком. З часом так і буде. А я оби­раю Вежу.

Сюзен вибралася на Пілона, якого Шимі квапливо привів на заднє подвір’я, спершу підпаливши штори у великій вітальні. Олів Торін їхала на одному з жеребців барони, а в неї за спиною сидів Шимі, тримаючи в руці повід Капризного. Марія випустила їх, побажа­ла щасливої дороги і зачинила за ними задню браму. Сонце вже хилилося до заходу, і вітер розвіяв дим, що оповив був усе до­вкола. Хай що сталося в пустелі, вже все скінчилось... чи відбу­валося в якомусь іншому зрізі того самого, теперішнього часу.

«Роланде, нехай тобі добре ведеться, — подумала Сюзен. — Скоро я буду з тобою, любий... так скоро, як тільки зможу».

— Чому ми їдемо на північ? — через півгодини мовчанки спитала вона у Олів.

— Бо Сікост-роуд найбільше нам підходить.

— Але ж...

— Цить! Вони побачать, що ти зникла, і спершу обшукають будинок... якщо він, звісно, не згорів ущент. А не знайшовши тебе, поїдуть на захід, Великим Шляхом. — Вона кинула на Сю­зен погляд, що аж ніяк не міг належати тій нерішучій, трохи розгубленій Олів Торін, яку знали люди в Гембрі... чи то пак вважали, що знають. — Якщо вже навіть я знаю, в якому напрям­ку ти б вирушила, то ті, кого нам ліпше уникати, й поготів.

Сюзен мовчала, надто збентежена, щоб говорити. Проте Олів, здавалося, зрозуміла, про що вона мовчить, і Сюзен була вдяч­на їй за це.

— Поки вони розкумекають, куди треба їхати, вже буде тем­но. Сьогодні ми переночуємо в одній з печер на узбережжі, за п’ять миль звідси. Мій батько був рибалкою, і кому, як не мені, знати всі ті печери? — Думка про печери, де вона змалечку гралася, здавалося, додала їй наснаги. — Завтра, якщо захочеш, поїдемо на захід. Боюся, тобі доведеться якийсь час потерпіти пишнотілу стару вдовицю в ролі наставниці. Змирися з цим.

— Ви надто добра, — вдячно мовила Сюзен. — Треба було відправити нас із Шимі самих, сей.

— І куди б я повернулася? Та моїх наказів не слухаються навіть ковбої на моїй власній кухні. Усім тепер заправлятиме Френ Ленґіл, і в мене нема жодного бажання пересвідчуватися на власні очі, що він впорається. А надто якщо він вирішить, що мене треба позбутися, оголосить мене божевільною й запроторить до якоїсь гасієнди з ґратами на вікнах. Чи мені треба було ли­шитися, щоб побачити Геша Ренфру в ролі нового мера і як він закидатиме ноги в чоботях на мій стіл? — І Олів розсміялася.

— Мені так прикро, сей.

— Пізніше поділимося, що кому болить, — навдивовижу весело промовила Олів. — А поки що найважливіше для нас — непоміченими дістатися тих печер. Всі мають подумати, що ми розчинилися в повітрі. Чекай-но.

Олів спинила коня, встала в стременах, озирнулася, кивнула, а потім повернулася в сідлі таким чином, щоб мати змогу роз­мовляти з Шимі.

— Молодий чоловіче, вам час осідлати свого вірного мула і повернутися до Будинку-на-набережній. Якщо за нами буде погоня, ви маєте відволікти її, зронивши кілька добре виваже­них слів. Ви це зробите?

— У мене немає добре виважених слів, сей Торін, — пере­лякано відказав Шимі. — У мене взагалі рідко бувають слова.

— Дурниці, — Олів поцілувала Шимі в чоло. — Повертайся швидким клусом. Якщо на той час, коли нижній край сонця торкнеться пагорбів, не помітиш жодних переслідувачів, по­вертай на північ і їдь за нами. Ми чекатимемо тебе біля стовпа з дороговказом. Знаєш, де це?

Шимі мав певне уявлення, хоча цей стовп стояв на крайній півночі його крихітних знань географії.

— Червоний? На ньому ще таке сомбреро і стрілка, що вказує на містечко?

— Саме так. Доберешся ти туди лише з настанням темряви, але ця ніч буде місячною. Якщо ти повернешся не одразу, ми зачекаємо. Але ти повинен їхати і змусити будь-кого, кому за­манеться поїхати цим шляхом, звернути деінде. Розумієш?

Шимі зрозумів. Він зісковзнув з коня Олів, підкликав до себе Капризного і виліз йому на спину, скривившись від болю в укушеному місці.

— Так і буде, Олів-сей.

— Добре, Шимі. Добре. Тоді рушай.

— Шимі! — покликала Сюзен. — Під’їдь на секунду, будь ласка.

Він наблизився, притискаючи капелюх до грудей і дивля­чись на дівчину знизу вгору поглядом, сповненим німого обо­жнювання. Коли його мул опинився поряд, Сюзен нахилила­ся і міцно поцілувала його — не в чоло, а просто в губи. Шимі мало не зомлів.

— Дякую-сей, — сказала вона. — За все дякую.

Шимі кивнув. Потім, здобувшись хіба що на шепіт, він мовив:

— Це було лише ка, я знаю... але я люблю тебе, Сюзен-сей. Їдь собі. Скоро побачимося.

— Я чекатиму.

Але «скоро» не судилося настати. Ідучи на мулі на південь, Шимі озирнувся один-єдиний раз і помахав рукою. А Сюзен помахала у відповідь. Більше Шимі її не бачив. І в певному сенсі йому пощастило.

Латіґо виставив вартові застави за милю до Скелі Вішальників. Але білявий хлопець, котрого Роланд, Катберт і Алан зустріли на під’їзді до цистерн, здавався збентеженим, невпевненим у собі і вочевидь не становив жодної загрози. Довкола рота й на носі в нього квітнули виразки від цинги, що свідчили про те, що люди, яких Фарсон відправив на це завдання, скакали дуже швидко, не маючи практично жодних запасів свіжих харчів.

Коли Катберт продемонстрував сіґул Доброго Чоловіка — руки складено на грудях, ліва над правою, тоді обидві простяг­нені до людини, з якою вітаєшся, — білявий вартовий, полег­шено всміхаючись, зробив те саме.

— Що там за буча зчинилася? — спитав він із сильним ак­центом Внутрішнього світу. Роланд подумав, що він, напевно, нордит.

— То через тих трьох, які вбили парочку великих цабе, а то­ді втекли в гори, — відповів Катберт, напрочуд вдало копіюючи акцент хлопця. Коли йшлося про звуконаслідування, йому не було рівних. — Був бій. Зараз уже все позаду, але билися вони, наче в них біс вселився.

— Що...

— Нема часу, — відрубав Роланд. — Веземо депеші. — Він схрестив руки на грудях, а потім простягнув їх уперед. — Хайл! Фарсон!

— Добрий Чоловік! — енергійно відгукнувся блондин і від­салютував з усмішкою, що наче промовляла Катбертові: якби більше часу, я би познайомився з тобою ближче, розпитав, звід­ки ти й хто твої родичі. Вони проминули його й потрапили до периметра Латіґо. Ось так запросто.

— Пам’ятай правило: стріляй і тікай, — нагадав Роланд. — Ніде не затримуємося. Куди не влучимо, те залишаємо. Друго­го шансу не буде.

— О боги, навіть жартома такого не кажи, — але на обличчі Катберта блукала усмішка. Він дістав із примітивної кобури рогатку і великим пальцем натягнув джгут. Тоді лизнув палець і виставив на вітер. З цього боку можна було не чекати сюрп­ризів. Вітер був сильний, проте дмухав їм у спини.

Алан зняв з плеча автомат Ленґіла, з сумнівом глянув на нього, а потім смикнув за ковзний замок.

— Щодо цього я не впевнений, Роланде. Він заряджений, і, здається, я знаю, як з нього стріляти, але...

— То стріляй, — мовив Роланд. Утрьох вони пришпорили коней, і цокіт їхніх копит далеко розносився просторами твердого сланцю. Налітав вітер, надимаючи їхні накидки спере­ду. — Саме для цього його й призначено. Якщо заклинить, кидай його і стріляй з револьвера. Ти готовий?

— Так, Роланде.

— Берте?

— Еге ж, — із неймовірно перебільшеним гембрійським акцентом озвався Катберт, — аякже, аякже.

Попереду коло цистерн сновигали групи вершників, здійма­ючи в повітря стовпи куряви, — готували колону до від’їзду. Ті, що не сиділи в сідлі, а пересувалися пішки, зацікавлено зирка­ли на новоприбулих, проте тривоги не виявляли. І дарма: ця помилка стала для них фатальною.

Роланд витяг обидва револьвери.

— За Ґілеад! — закричав він. — Хайл! За Ґілеад!

І пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Двоє друзів не від­ставали. Катберт знову опинився посередині: він сів на свої поводи і міцно стиснутими губами тримав віяло з сірників, що стриміли навсібіч.

Стрільці налетіли на загін, що охороняв Скелю Вішальників, як справжні фурії.

Через двадцять хвилин, як Шимі було відправлено назад на південь, дорога круто повернула, і Сюзен та Олів мало не на­штовхнулися на трьох вершників. У навскісних променях при­західного сонця Сюзен побачила, що той, хто був посередині, мав на руці татуювання у вигляді синьої труни. Рейнолдз. Все­редині у неї все похололо.

Чоловіка ліворуч від Рейнолдза (у поплямованому капелюсі й з опущеною повікою на одному оці) вона не знала, але той, хто був праворуч і скидався на пастора з кам’яним серцем, був Ласло Раймер. Саме на нього, спершу зловтішно посміхнув­шись до Сюзен, перевів погляд Рейнолдз.

— Ми з Ласом навіть не встигли як слід пом’янути його по­кійного брата, канцлера чого-забажаєте і міністра красно-вам-дякую, — мовив Рейнолдз. — Щойно приїхали до міста, а тут такий капут — нате, їдьте. Я не збирався, але хай йому грець! Та стара — це щось. Та вона навіть труп умовить зробити мінет, даруйте за брутальність. Сей Дельґадо, я гадаю, що у вашої ті­тоньки трохи зсунувся дах. Вона...

— Ваші друзі мертві, — перебивши, повідомила йому Сюзен.

Рейнолдз затнувся, а потім знизав плечима.

— Що ж. Може, si, а може, no. Взагалі-то я вже давно собі постановив, що поїду звідси без них, хай що вони думають з цього приводу. Але зостатися ще на одну ніч я можу. Усі ці Жнива... я так багато чув про те, як їх відзначають у Зовнішній Дузі. А надто мене цікавить святкове багаття.

Одноокий байдуже розсміявся.

— Пропустіть нас, — наказала Олів. — Ця дівчина нічого не зробила, власне, як і я.

— Вона допомогла Деаборну втекти, — озвався Раймер, — випустила вбивцю твого чоловіка і мого брата. Навряд чи це можна назвати «нічим».

— Можливо, боги виправдають Кімбу Раймера на тій галяви­ні, де закінчується земний шлях, — відповіла Олів, — але поки що правда невтішна: він поцупив половину коштів зі скарбниці цього міста, і те, що не віддав Фарсонові, лишив собі.

Зачувши ці слова, Раймер сахнувся, мов ужалений.

— Ти не знав, що я в курсі? Ласло, мені варто було б розсер­дитися на те, що ви всі настільки мене недооцінювали... та тільки нащо мені взагалі перейматися через те, що такі, як ви, про мене думають чи не думають? Я знаю достатньо, щоб мене нудило від цього. Я знаю, що саме чоловік, котрий перебуває зараз поряд з тобою...

— Стули пельку, — пробурмотів Раймер.

— ...швидше за все, і виконав цю брудну роботу: випустив чорний дух твого брата з його тіла. Сея Рейнолдза бачили зран­ня в тому крилі. Так мені казали...

— Заткнися, лярво!

— ...і я в це вірю.

— Краще послухайся його поради й тримай язика на при­поні, — сказав Рейнолдз. Утім, йому вже було не так весело. «Йому не подобається, що люди знають про його злочин, — по­думала Сюзен. — Не подобається навіть попри те, що зараз він головний і вони не зможуть йому зашкодити. Без Джонаса він ніхто. Практично нуль. Це йому теж добре відомо».

— Дайте нам проїхати, — сказала Олів.

— Ні, сей, цього я зробити не можу.

— Ну то я вам допоможу.

Ще під час розмови непомітно сягнувши рукою, під свою накидку, що більше пасувала би якомусь велетневі, тепер вона витягла звідти величезний старовинний pistolas руків’ям із по­жовтілої слонової кістки, зі стволом старезного тьмяного срібла, прикрашеним філігранню. Курок був мідним.

Олів не могла до ладу навіть дістати зброю — пістоль заче­пився за край накидки, і довелося виборсуватися. Зводити ку­рок вона теж не вміла, зробити це вдалося лишень із другої спроби, та й то обома великими пальцями.

Проте, побачивши в неї в руках старезний мушкетон, чоло­віки заклякли, мов громом уражені. І Рейнолдз не був винят­ком: з відвислою щелепою сидів на коні. Джонас би заплакав.

— Хапайте її! — заверещав надтріснутий голос старої з-за спин чоловіків, що перегородили дорогу. — Чого заклякли, кре­тини? ХАПАЙТЕ!

Стрепенувшись, Рейнолдз потягнувся до власного револьвера. Він був спритний, проте дав Олів занадто велику фору і тепер відставав у часі. Він лише діставав револьвер із кобури, а мерова вдова наставила на нього цівку пістоля і, заплющивши очі, як маленька дівчинка, котру примушують їсти щось огидне, на­тиснула на гачок.

Спалахнула іскра, проте вологий порох лише змучено схлип­нув і зник у хмарці синього диму. Куля (достатньо велика, щоб знести Клаєві Рейнолдзу півголови, якби пістоль не дав осічки) залишилася у стволі.

Наступної миті прогримів револьвер Рейнолдза. Заіржавши, кінь Олів заточився назад, і його вершниця впала, бо в пома­ранчевій смузі її пістрявого пончо, смузі, під якою билося її серце, з’явився чорний отвір.