У якому з антипом стається дивовижне перетворення
Діти обійшли майдан, тоді Северин вирішив заглянути ще й у підземний хід, що з’єднував церкви і вів кудись за пагорб. Наталочка воліла залишитися надворі – досить з неї підземель, принаймні на сьогодні. Зручніше прилаштувалася під старою церквою, заплющила очі… Хотіла ще бодай на мить побачити битву. Навколо гомоніли люди, на сцені читець декламував рядки Шевченка про берестецьке поле:
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили…
Віддалік гухнула гармата. Насправді гухнула: то стріляли сучасні козаки з Запоріжжя. «Сла-а-ва-а!» - покотилось долиною, і до гармашів звідусюди потяглися барвисті вервечки людей, а діти, як горобці, сипнули попереду всіх.
Наталочка щільніше стулила повіки, уявляючи знайомого молодого звитяжця і сивого січовика, яких бачила при переправі.
… Їх стояло три сотні на пагорбі, що, мов острів, височів серед болота. Старого важко було впізнати: чуб розметався, сорочка розхристалася, очі палали, а шабля в руці мигтіла,як блискавка. Поляки насідали, козаки відбивалися, не відступаючи ні на крок. Та й не мали куди відступати. Мабуть, бій тривав давно, козаки поморилися, декотрі були поранені, проте в очах світилося все те ж тверде завзяття. Наталочка помітила, що за боєм невідривно стежив якийсь вельможний чоловік у коштовних латах. Він щось сказав одному з своїх наближених, і той, пересилюючи дзенькіт шабель, закричав до козаків:
- Панове запорожці! Ясновельможний король Ян Казимир подивований вашою відвагою, - («Так то сам король!» - збагнула Наталочка). – Він помилує вас, якщо складете зброю. Він візьме вас на службу за високу плату!
Між козаками пішов якийсь рух.
- «Невже здаються?» - не то злякалася, не то зраділа дівчинка, але раптом збагнула, що вони робили: з-за поясів та з глибоких кишень своїх безкраїх шароварів діставали гроші і зневажливо, широким жестом сівачів кидали їх у твань.
- Срібло – злото – то болото, - гукнув сивий січовик. – Вибачай, королю, але нам не потрібна твоя ласка. Лицарська смерть козакові дорожча.
На долоні чорнявого козака серед дрібних монет блиснув срібний перстеник, козак на хвильку його затримав, певно, згадав ту русяву, карооку, для якої придбав його, проте зсунув суворіше брови, і перстень плюснув у воду. Не носитиме його кароока не діждеться свого козака.
- Слухай-но, пане – брате, - звернувся до чорнявого старий січовик. – Треба якось прориватися до Богуна і передати ось це, - він дістав з-за пазухи сяйливий малиновий згорток. Наталочка впізнала, що то: корогва, яку в паніці збили додолу. Отже, старий підняв і заховав її.
- А як поляжу разом із корогвою? – спитав козак, дбайливо ховаючи малиновий шовк.
- То хоч лишиться слава, що рятували її, - спокійно, ніби навіть байдуже мовив старий.
- Не випадає кидати бій…
- Стане ще для тебе боїв, - старий обняв чорнявого і легенько підштовхнув: - Іди.
Козак упав в очерет, мов качур: ані шелеснуло. «Чи не втопився?» - подумала Наталочка та тут же й заспокоїла сама себе: еге, такий утопиться! Вирветься, проб’ється до Богуна… Врешті, вона знала його долю.
Бій на острові довершувався. Козаків ставало все менше. Один за одним падали вбиті. Аж ось лишився єдиний січовик. Невже битиметься сам? Один проти цілого війська? Він озирнувся, метнувся до берега й ускочив у човен, прихований в очереті. Не сідаючи, відштовхнув його, виплив серед плеса; гордо взявшись у боки, окинув оком ворогів, мовляв, наступайте, чого ви баритесь. Король знову щось сказав своєму наближеному, той квапливо передав наказ. Поляки, брьохаючись у баговинні, оточили озерце, серед якого плавав козак, та не могли здолати героя. Він сік їх, як капусту, він сміявся їм і очі, рани йому не шкодили, кулі його не брали, смерть боялася підступити до такого несусвітного зухвальця. Вже й шабля не витримала, переламалася навпіл, то він відбивався веслом. Троє насідало на нього спереду, якийсь мазур закрався ззаду, націлився в плечі списом…
Наталочка затулила очі. Почула, як радісно загелготали поляки… Човен плавав порожній. Зиркнула на короля – той роздратовано відвернувся 1 пішов геть. Ти не радієш, королю? Ти ж переміг!
І враз вона збагнула. Козаків перемогли. Але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, лишаючи по собі невмирущу славу!
… Знову гомонів святковий майдан, цвіли вишиванки, рокотав густий баритон:
Кину пером, лину орлом, конем поверну,
А до свого отамана таки прибуду.
- Чолом пане, наш гетьмане, чолом батьку наш!
Уже нашого товариства багацько нема ж!...
У пісні витав упертий, затятий, незламний дух волі, що його залишили козаки.
Пластуни верталися ні з чим. Учорашній чолов’яга зник, мов крізь землю провалився.
- Що будемо чинити? – спитав у друзів Северин.
Кожен старався придумати щось рятівне. Один радив пошукати в навколишніх селах; другий казав дати оголошення в газету; третій казав звернутися до пластового керівництва. Василькові ті ради не подобалися; він супив білясті брови, примружував очі, руки схрестив на грудях, як то робив його улюблений детектив, проте нічого путнього на думку йому не спадало.
За нарадою пластуни не помітили хлопця, що прислухався до їхньої розмови, а далі гучно розреготався:
- Ви спізнилися, мої дорогенькі! Безнадійно спізнилися! Назавжди!
Озирнувшись, Наталочка на мить отетеріла. Коли ж до неї вернувся дар мови, розгублено відрекомендувала хлопця пластунам:
- Це… Антип. Він також шукає шаблю.
- Чортик, антипко? – перепитав Василько.
- Так, це я власною персоною, - Антип картинно вклонився; вітер дмухнув на його прилизане волосся, і з-під нього показалися два округлі, як у молодого бичка, ріжечки.
- Маю тобі подякувати, - обернувся він до Наталочки. – Ти дуже мені допомогла.
- Я? – вражено перепитала дівчинка.
- Ти, ти голубонько! – захихотів Антип. – Мої старі прочули, що привид хоче врятувати якусь реліквію, але довго не могли вивідати нічого конкретного. Вирішили навмання поїхати в Берестечко і по дорозі побачили тебе. Ти була в вишиванці, тому привернула увагу. І треба ж такого: рятувати реліквію мали саме ви, і ти вибовкала про неї все, що знала! – чортяча мармиза розпливлася від задоволення. – Лишилося затримати вас, і я на ходу придумав, як це зробити. Досить було змалювати бій, підпустивши романтичного туману, і ти погодилась на все, що я порадив. Ха-ха! Дивно, що ти досі не сидиш у колодязі в Тараканівському форті!
- Падлюка! – скрикнула Наталочка.
- Проте це вже не має значення, - вів далі Антип. – Я знайшов власника шаблі і дав йому адресу покупця. Так що шабелька тю-тю! Поїде за кордон, можеш не сумніватися. Там добре платять за антикварні речі.
Дівчинка закрила лице руками, воліючи щезнути, зникнути, провалитися під землю. Ганьба, ганьба! Та ще й перед пластунами!
Мов крізь воду, вона почула голос Северина.
- Не тішся завчасу, - казав він Антипкові. – Шабля ще не втрачена. Її ще можна врятувати.
- Яким чином, хотів би я знати? – реготнув Антип.
- А ми подумаємо, як.
Наталочка опустила руки й глянула на Северина. Як вона могла забути? Треба вміти тримати удар… Саме це він казав про козаків. Може, спробувати?
Витерла щоки, моргнула мокрими віями.
- Так, придумаємо, - повторила вона, не уявляючи, що можна придумати, коли справа безнадійна.
- Ха-ха-ха! Ти хочеш змагатися? Зі мною? – зверхньо глянув на неї Антипко. – Що ж, гаразд! Я навіть дещо тобі підкажу… В обмін на…
- Не умовляйся з ним, - перебив його Северин. – Він хоче здобути твою душу!
- Що ти, йдеться про дрібничку. – Антипові очі лукаво звузилися: - Шаблю продаватимуть завтра ввечері далеченько звідси… Я підкажу де… Щоправда, загадкою… Але якщо ти все ж не врятуєш шаблю (а не врятуєш нізащо), муситимеш брехати кожного дня. З тебе вийде кмітливенька брехуха!
- Не змій погоджуватися! – знов застеріг Северин.
Але дівчинка лиш похитала головою:
- Я згодна.
- Згоду скріплюють кров’ю, - прошепотів Антипко.
Вона зняла з грудей Северина значок, вколола палець і видавила на папірець, який запобігливо подав чортик, червону краплю. Антипкова пика вдоволено засяяла.
- Отже слухай: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав. Не забудь: брехатимеш довіку! – глузливо хихикнув Антипко, ще раз вклонився і… щез.
- Нащо ти це зробила? Нащо погодилася? – розсердився Северин.
Наталочка знизала плечима. Невже він не розуміє? Вона ніколи собі не простить, якщо шабля пропаде з її вини.
- Краще допоможе відгадати загадку, - сказала вона.
Загадка виявилася не з легких.
- Не горіх… Не горіх… - мурмотів Василько і так натужно думав, аж ластовиння почервоніло на його круглому виду.
- Може, замок? Олеський чи котрий інший… - припустила Наталочка, бо замки не йшли їй з голови.
Один з пластунів і собі пригадав, що вчора тому чоловічині хтось говорив про Олеський замок, мовляв, там охоче куплять шаблю… Ану ж він послухав доброї поради?
- Не горіх, а тверде, - то тверді оборонні мури, - розмірковував Василько. – Не панни… Може князівни чи королівни… Колись один шляхтич посватався до красуні Марціани, дочки одеського воєводи. Йому відмовили, і він пробив собі серце кинджалом у неї на очах. Отже, і сватав, і голову склав. Загадка про Олесько! – переможно заявив він.
Пластуни схвально загули, тільки Северин, здавалося, вагався.
- Я мушу негайно знайти батьків, - заквапилась Наталочка. – Так що бувайте!
- Шкода, що ми не їдемо з тобою, - зітхнув Северин.
- Ви й без того допомогли.
- Обов’язково подзвони мені!
- Авжеж, подзвоню! – і Наталочка помахала рукою на прощання вже на бігу.
РОЗДІЛ 8,