Забирайтесь геть, срані багатії 10 страница

Але Джонас не звертав на неї уваги. Земля на північному за­ході потопала у пітьмі, припорошеній місячним сяйвом... уся, крім нафтового поля. Там палахкотіла пожежа, просто на очах розливаючись в океан вогню. Один за одним лунали вибухи, і від них здригалася земля.

Джонас відчув, як затьмарюється його розум. Це відчуття переслідувало його відтоді, як той шмаркач Деаборн інтуїтивно розпізнав його істинну сутність. Кохаючись із запальною Ко­рал, Джонас трохи відвертався від думок про нього, але тепер, від видива суцільного вогню там, де ще п’ять хвилин тому були Фарсонові запаси нафти, на його розум знову накотила пітьма, як та болотяна лихоманка, що часом відпускає тіло, але, зачаїв­шись десь у кістках, ніколи не покидає плоті. «Насправді ти на заході, — сказав йому Деаборн. — Душа такого, як ти, ніколи не зможе покинути заходу». Авжеж, то була правда, і він не по­требував, щоб йому на неї вказував такий пуцьвірінок, як Вілл Деаборн... але щойно правда зірвалася з уст, він уже не при­пиняв думати про неї.

Довбаний Вілл Деаборн. Де він був зараз, він і пара його друзяк-чистоплюїв? У calabozo¹ Ейвері? Джонас сумнівався. Там їх уже нема.

¹Calabozo — тюрма (ісп.).

Нічне повітря струсонули нові вибухи. Чоловіки, що ме­тушилися вранці через подвійне вбивство, куйовдилися на подвір’ї й тепер.

— Це найбільший святковий феєрверк на Жнива за всі часи існування світу, — тихо сказала Корал.

Не встиг Джонас відповісти, як у двері спальні загрюкали. А за секунду через поріг влетів Клай Рейнолдз. На ньому були самі джинси, більше нічого. Розпатлане волосся, безум в очах.

— Погані новини з міста, Елдреде. Деаборн і двоє інших шмаркачів із Внутрішнього світу...

Ще три вибухи, майже без перерви. Над палаючим полем Ситґо здійнялася в небо велетенська червоногаряча куля, роз­пустилася в повітрі, зникла. Рейнолдз вийшов на балкон і став між них двох, не помічаючи їхньої голизни. Широко розплюще­ними від подиву й недовіри очима він проводжав кулю поглядом, поки вона не щезла. Щезла, як і ув’язнені. Джонас знову відчув слабкість від мороку, що закрадався в його голову.

— Як вони вибралися? — спитав він. — Ти знаєш? А Ейвері?

— Ейвері мертвий. Помічник, який був з ним, теж. Їх зна­йшов інший помічник, Тодд Бріджер.... Елдреде, що там від­бувається? Що сталося?

— О, це справа рук ваших хлопчаків, — сказала Корал. — Швидко ж вони розпочали свою власну гулянку, ге?

«На що вони наважаться?» — спитав Джонас самого себе. Питання було слушне — лише це зараз і мало значення. Вони вже натішилися капостями... чи лише почали?

І знову йому закортіло опинитися десь далеко звідси — по­далі від Будинку, від Гембрі й від Меджису. Понад усе на світі йому хотілося бути за багато миль, коліс і ліг звідси. Він вийшов з-за Сховку, пірнати назад було пізно, і він почувався страшен­но вразливим.

— Клай.

— Так, Елдреде?

Проте Рейнолдз не зводив очей з грандіозної пожежі на Сит­ґо і думками теж був там. Узявши за плече, Джонас розвернув Рейнолдза обличчям до себе. Його власні думки почали світлі­шати, набувати стрімкості, відзначаючи деталі. Він полегшено зітхнув. Моторошне темне відчуття приреченості помалу роз­тануло і зникло.

— Скільки тут чоловіків?

Рейнолдз замислено набурмосився.

— Тридцять п’ятеро, — сказав він. — Можливо.

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами?

— Ні, плювачками, кретине.

— Либонь... — Рейнолдз насупився ще сильніше. — Либонь, дюжина. Себто з боєздатними револьверами.

— А великі цабе з Асоціації ще тут?

— Думаю, так.

— Приведи Ленґіла і Ренфру. Принаймні будити їх тобі не до­ведеться. Всі вже на ногах, і більшість он там, — Джонас повів великим пальцем у бік подвір’я. — Накажи Ренфру готувати передовий загін. Озброєний. З восьми чи десяти людей, але п’ятеро теж згодяться. Запряжи у відьмин візок найсильнішого й найвитривалішого поні. І скажи тому старому вилупкові Міте­лю, що коли поні, якого він вибере, здохне дорогою, то його зморшкуваті старі яйця слугуватимуть йому затичками для вух.

Корал Торін коротко і хрипко розреготалася. Зиркнувши на неї, Рейнолдз перевів погляд на Джонаса, а тоді, не ймучи віри, знову витріщився на Корал — на її голі груди. Щоб подивитися на Джонаса, йому довелося зібрати в кулак усю свою силу волі.

— Де Рой? — спитав Джонас.

Рейнолдз підвів погляд.

— На третьому поверсі. З однією цілою з покоївок.

— Дай йому копняка під зад, — наказав Джонас. — Нехай готує відьму до від’їзду.

— Ми від’їжджаємо?

— Якнайшвидше. Ми з тобою попереду, з хлопцями Ренфру, за нами Ленґіл з рештою загону. Нехай Геш Ренфру їде з нами, у нього є клепка.

— А як же коні на Крутоярі?

— До дідька тих довбаних коней! — На Ситґо пролунав іще один вибух, і знову у небо злетіла вогненна куля. Джонас не ба­чив темної хмари диму, що, напевно, знялася разом з вогнем, і запаху нафти не відчував. Східний вітер відносив їх подалі від містечка.

— Але...

— Виконуй наказ. — Тепер Джонас чітко розрізняв свої прі­оритети в порядку першорядності. Коні посідали одне з остан­ніх місць. Знайти коней Фарсон міг будь-де. Цистерни біля Скелі Вішальників були важливіші за коней, адже джерела нафти більше не було. Без цистерн Великі мисливці за трунами могли забути про те, щоб повернутися додому.

Втім, найважливішою була частка чародійської веселки, що належала Фарсону. Вона єдина була незамінною. Треба якнай­швидше передати кулю в руки Латіґо, щоб позбутися провини, якщо вона раптом розіб’ється.

— До роботи, — наказав він Рейнолдзові. — Діпейп поїде слідом з людьми Ленґіла. Ти зі мною. Ворушися.

— А я? — спитала Корал.

Він простягнув руки і наблизив її до себе.

— Я не забуду про тебе, крихітко.

Корал кивнула і потягнулася до його прутня, забувши про при­сутність Клая Рейнолдза, який лупав на них круглими очима.

— Еге ж, — сказала вона. — І я тебе не забуду.

Коли вони тікали з Ситґо, у вухах стояв дзвін. Їхній одяг трохи присмалило, але самі вони опіків не отримали. Шимі сидів за спиною в Катберта, а Капризний на довгому поводі трюхикав позаду.

Сюзен придумала, куди їм поїхати. Рішення було абсолютно очевидним, які більшість рішень... коли вони спадають комусь на думку. Тож, незадовго до того, як ніч перед Жнивами по­ступилася ранку, вони вп’ятьох прибули до хижки в Поганій Траві, де кілька разів зустрічалися Сюзен і Роланд.

Розгорнувши ковдри, Катберт і Алан посідали на них, щоб роздивитися револьвери, які взяли в офісі шерифа. Там само знайшли й Бертову рогатку.

— Ці великого калібру, — Алан зазирнув у відкритий ци­ліндр. — Роланде, я думаю, ми зможемо їх використати, якщо не буде проблем з віддачею.

— Хотів би я мати автомат того ранчовласника, — задумливо сказав Катберт.

— Ти ж у курсі, що Корт казав про таку зброю? — спитав Ро­ланд, і Катберт розреготався. А разом з ним і Алан.

— Хто такий Корт? — поцікавилася Сюзен.

— Міцний горішок, до якого Елдредові Джонасу як до неба пішки, — відповів Алан. — Він був нашим учителем.

Роланд запропонував одну-дві години поспати — наступний день обіцяв бути важким. Припускати, що він міг стати для них останнім, якось не хотілося.

— Алане, ти слухаєш?

Алан чудово розумів, що Роланд запитує не про його вуха і не має на увазі, що він відвернувся, тож кивнув.

— Що-небудь чуєш?

— Поки що ні.

— Слухай далі.

— Я намагатимусь... але обіцяти нічого не можу. Дар хист­кий, ти ж знаєш.

— Роби все, що зможеш.

Шимі обережно розстелив ковдру біля свого найкращого друга в кутку.

— Він Роланд... а він Алан... а ти хто, добрий Артуре Гіте? Хто ти насправді?

— Я Катберт, — сказав той, простягаючи руку. — Катберт Олґуд. Вітаю, вітаю і ще раз вітаю.

Шимі потис простягнуту руку і захихотів. Його сміх був таким веселим і несподіваним, що заусміхалися всі. Від усміш­ки Роланду стало трохи боляче. Він подумав, що його обличчя, либонь, добряче обпечене, адже він був так близько біля ви­шок, що вибухали.

— Кат-берт, — сказав Шимі. — Таке кумедне ім’я. Не дивно, що ти й сам такий веселий. Кат-берт, о ха-ха-ха, оце так!

Усміхнувшись, Катберт кивнув.

— Роланде, якщо він нам більше не потрібен, можна, я йо­го вб’ю?

— Може, все-таки не треба? — Роланд повернувся до Сюзен, і його усмішка зійшла нанівець. — Сью, прогуляєшся зі мною? Нам треба поговорити.

Вона підвела погляд, намагаючись прочитати на обличчі його думки.

— Гаразд, — і простягнула руку. Роланд узяв її, і разом вони вийшли надвір, у сяйво місяця. І в душу Сюзен почав закрада­тися страх.

Вони мовчки ступали по пахучій траві, яку так полюбляли ко­рови й коні, хоча від неї їхні животи розпухали і тварини гину­ли. Трава була висока, на кілька футів вища, ніж сам Роланд, і досі зелена, ніби влітку. Часом діти забрідали далеко у Погану Траву і, не в змозі знайти вихід, так і помирали там. Але Сюзен ніколи не боялася бути там з Роландом, навіть якщо не бачила небесних орієнтирів, якими могла б керуватися. Він безпомил­ково орієнтувався в просторі.

— Сью, ти не послухалася мене з револьверами, — нарешті сказав Роланд.

Всміхаючись, вона поглянула на нього, здивована й трохи сердита.

— Ти хотів залишитися в камері? Разом з друзями?

— Ні, авжеж, ні. Ти така хоробра! — Він пригорнув її до себе і поцілував. Поцілунок був довгим, і коли він нарешті відірвав­ся від її уст, обоє важко дихали. Він узяв її за руки і зазирнув у вічі. — Але цього разу ти маєш підкорятися мені.

Вона невідривно дивилася на нього. Мовчала.

— Ти знаєш, — сказав він. — Ти знаєш, що я тобі зараз скажу.

— Так, мабуть.

— Тоді скажи сама. Краще ти це скажеш, ніж я.

— Я маю залишитися в хатині, коли ви поїдете. Ми з Шимі маємо залишитися.

Він кивнув.

— Ти послухаєшся?

Сюзен згадала, яким чужим здавався їй Роландів револьвер, коли вона тримала його під накидкою. Як округлилися очі Дей­ва, коли куля, яку вона випустила в його груди, змусила його заточитися назад і як куля тільки підпалила їй одяг, коли вона вперше стріляла в шерифа Ейвері, хоча він був просто перед нею. У них не було для неї зайвого револьвера (крім хіба що одного з Роландових), та вона й не зуміла б ним до ладу скорис­татися... а до того ж, не хотіла. За таких обставин краще було справді лишатися з Шимі в хатині.

Роланд терпляче чекав. Зрештою вона кивнула.

— Ми з Шимі чекатимемо тебе. Обіцяю.

Він полегшено всміхнувся.

— А тепер, Роланде, відвертість за відвертість.

— Якщо зможу.

Вона подивилася на місяць, здригнулася, побачивши там лиховісний лик Демона, і знову перевела погляд на Роланда.

— Які в тебе шанси повернутися?

Не випускаючи її з обіймів, він глибоко замислився.

— Значно кращі, ніж вважає Джонас, — сказав нарешті. — Ми чекатимемо на краю Поганої Трави і зможемо побачити, коли він проїжджатиме.

— Еге ж, я бачила табун коней...

— Можливо, він поїде без тих коней, — перебив її Роланд, навіть не підозрюючи, що прочитав Джонасові думки, — але його загін і без табуна наробить галасу. Якщо їх буде багато, то ми їх теж побачимо. Вони протопчуть у траві стежку, помітну, як проділ у волоссі.

Сюзен кивнула. Вона багато разів спостерігала таке з Круто­яру — загадкову стежку в Поганій Траві, коли полем проїжджа­ли загони.

— А якщо вони тебе шукають, Роланде? Якщо Джонас ви­слав розвідників?

— Сумніваюся, — стенув плечима Роланд. — Якщо й так, тоді ми їх уб’ємо. Тихо, якщо зможемо. Вбивати — це те, чого нас учили.

Переставши обіймати, вона взяла його за плечі. Її обличчя виражало нетерпіння й переляк.

— Які в тебе шанси повернутися?

Він знову замислився.

— П’ятдесят на п’ятдесят.

Сюзен заплющила очі, глибоко вдихнула, видихнула і знову подивилася на нього.

— Погано, — сказала вона, — але не настільки, як я бояла­ся. А якщо ти не повернешся? Нам із Шимі їхати на захід, як ти казав?

— Еге ж, до Ґілеаду. Там ти будеш у безпеці, люба, хай там що... але дуже важливо, щоб ви поїхали, коли не почуєте ви­буху цистерн. Ти ж це розумієш?

— Щоб попередити твій народ. Твій ка-тет.

Роланд кивнув.

— Я попереджу їх, не хвилюйся. І про Шимі подбаю. Він так само допомагав справі, як і я.

Роланд розраховував на Шимі більше, ніж вона могла собі уявити. Якщо його, Берта й Алана вб’ють, то саме Шимі мав підтримати її, бути сенсом життя і причиною не опускати рук.

— Коли ти вирушаєш? — спитала Сюзен. — Ми маємо час для кохання?

— Час є, проте краще цього не робити. Мені й без того буде важко тебе залишити. Хіба що ти наполягатимеш... — Його по­гляд майже благав її сказати «так».

— Повернімося до хатини і просто полежимо, — сказала вона. В душі волало бажання повідомити йому, що вона вже носить під серцем його дитину. Але перш ніж слова встигли зірватися з її вуст, вона спам’яталася і промовчала. Зайві кло­поти йому не потрібні... до того ж вона не хотіла повідомляти таку гарну новину під цим бридким місяцем. Нічого доброго це не віщувало.

По прим’ятій високій траві, що вже почала підніматися, во­ни рушили назад. Перед хатиною він повернув її до себе, узяв її обличчя в долоні і ніжно поцілував.

— Сюзен, я кохатиму тебе вічно. Хай би що сталося.

Вона всміхнулася. З очей збігло кілька сльозин.

— Хай би що сталося, — погодилася вона. Поцілувала його, і вони зайшли всередину.

Коли місяць уже сідав, загін із вісьмох людей проїхав під аркою, на якій високою мовою було написано «Приходь з миром». Попереду їхали Джонас і Рейнолдз. За ними котив Реїн чорний візок, у який був запряжений поні, на вигляд досить міцний, щоб витримати півтораденну дорогу. Джонас хотів дати візни­ка, проте Рея відмовилася.

— Нема такої тварини, з якою я б не впоралася краще за будь-якого чоловіка, — заперечила вона. І скидалося на те, що не збрехала. Віжки лежали без діла в неї на колінах, поні жваво трюхикав і без них. Решта загону складалася з Геша Ренфру, Квінта і трьох найкращих пастухів Ренфру.

Корал теж збиралася їхати з ними, але Джонас був проти.

— Якщо нас уб’ють, ти зможеш жити, як жила. З нами тебе нічого не пов’язуватиме.

— Без тебе я не зможу жити, як раніше. Сенсу не буде.

— Ой, та годі тобі верзти нісенітниці, вони годяться хіба що для школярок. Якщо подумаєш головою, то знайдеш безліч причин жити далі. А якщо все буде добре (а я сподіваюся, що так і буде) і ти не передумаєш бути зі мною, виїжджай, щойно до тебе дійде звістка про вдалу операцію. На заході, в горах Ві-Кастіс, є містечко Рітці. Скачи туди на найпрудкішому коні. Ти випередиш нас на багато днів, хай як швидко ми будемо від­ходити. Знайди добропорядний заїжджий двір, який прийме самотню жінку... звісно, якщо в Рітці такий існує. І чекай. Ко­ли ми прибудемо з цистернами, приєднаєшся до колони, яка рухатиметься праворуч від мене. Зрозуміла?

Вона зрозуміла; Таких жінок, як Корал Торін, було одна на тисячу. Розумна, як сам Сатана, і в ліжку не гірша за дияволову улюблену шльондру. Якби ж то тільки все насправді обернуло­ся так добре, як він її запевняв.

Джонас призупинив коня і порівнявся з чорним візком. Рея тримала кулю на колінах.

— Не розвиднюється? — спитав він, водночас сподіваючись і побоюючись знову побачити глибоко в кулі рожеве світіння.

— Ні. Але коли їй буде треба, вона оживе. Не сумнівайся.

— Тоді нащо ти нам потрібна, стара?

— Дізнаєшся, коли прийде час, — Рея зухвало зиркнула на нього, проте він задоволено відзначив, що в її погляді про­майнув страх.

Джонас пришпорив коня, щоб знову очолити невеличкий загін. Він вирішив, що за першої ж нагоди відбере кулю в Реї. Насправді причиною було зовсім не бажання оберігати крис­тал. Просто він уже заволодів його думками і не давав спокою: Джонас забагато розмірковував про той рожевий проблиск світла в глибині.

«Прокляття, — подумав він. — Я маю думати про майбутню битву. Щойно все це скінчиться, я знову стану самим собою».

Аби ж то так і сталося...

...але він чомусь почав у цьому сумніватися.

Ренфру їхав поряд із Клаєм. Джонас пустив коня між ними. Страшенно боліла хвора нога. Ще один недобрий знак.

— А де Ленґіл? — спитав він у Ренфру.

— Збиває загін, — відказав Ренфру. — За Френа Ленґіла не тур­буйся. Буде тридцятеро людей.

— Тридцять! Чума на ваші голови, я ж казав, що треба сорок! Щонайменше сорок!

Ренфру змірив його поглядом світлих очей, а тоді по­морщився від пориву холодного вітру і заховав ніс у на­шийну хустку. Ковбої, що їхали слідом, ще раніше вчинили так само.

— Ти так сильно боїшся цих трьох пуцьвірінків, Джонасе?

— Я боюся за нас обох, бо ти надто дурний, щоб розуміти, хто вони такі й на що здатні, — він і собі підняв хустку, а тоді змусив свій голос звучати розсудливіше. Ці селюки ще були йому потрібні, тож ліпше йому притримати язика. Та щойно кулю буде передано Латіґо, ситуація зміниться. — Хоча ми мо­жемо їх і не здибати.

— Швидше за все, вони вже за тридцять миль звідси й ска­чуть на захід, пришпорюючи коней, — погодився Ренфру. — Багато б я віддав, тільки б дізнатися, як їм вдалося втекти.

«Яка вже тепер різниця, йолопе?» — подумав Джонас, але промовчав.

— Ленґілові парубки будуть найміцнішими, запевняю тебе. Якщо буде бій, то ці тридцятеро битимуться, як шістдесят.

Джонас на мить зустрівся поглядом із Клаєм. «Повірю в це, лише коли побачу», — промовисто свідчив його погляд, і Джо­нас знову впевнився, що недарма Рейнолдз завжди подобався йому більше, ніж Рой Діпейп.

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами? Може, половина. Вони відстануть од нас не більше ніж на годину.

— Добре. — Принаймні тили в них були прикриті. Хоч це тішило. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться тієї триклятої кулі.

«Невже? — прошепотів хитрий, напівбожевільний голос десь із найтемніших глибин душі. — Справді не можеш?»

Джонас не звертав на голос уваги, тож через деякий час той замовк. А ще за півгодини вони звернули зі шляху на Крутояр. Лише кілька миль відділяло їх від Поганої Трави, що срібним морем хвилювала на вітрі.

Приблизно о тій самій порі, коли Джонас із супутниками спус­калися Крутояром, Роланд, Катберт і Алан сідали на коней. Сюзен і Шимі, тримаючись за руки, стояли в дверях хатини і спостерігали за ними з серйозними обличчями.

— Коли ми підірвемо цистерни, ви почуєте вибухи і відчуєте запах диму, — проінструктував їх Роланд. — Хоч вітер віє і не в цей бік, ви все одно відчуєте дим. А потім, не пізніше ніж за годину, дим з’явиться знову. Там. — Він показав рукою, де саме. — За­йметься гілля перед входом до каньйону.

— А якщо ми не відчуємо диму?

— Тоді їдьте на захід. Але дим буде, Сью. Клянуся тобі, буде.

Вона підійшла до нього, поклала руки йому на стегно і в світ­лі пізнього місяця подивилася вгору, на його обличчя. Він на­хилився, лагідно притримав її потилицю і поцілував в губи.

— Простуй своїм шляхом у безпеці, — сказала Сюзен, від­ступаючи назад.

— Еге ж, — несподівано озвався Шимі. — Тримайтеся і не схо­дьте зі шляху, всі троє. — Він теж вийшов уперед і несміливо торкнувся Катбертового чобота.

Нахилившись, Катберт потис Шимі руку.

— Подбай про неї, друзяко.

Шимі поважно кивнув.

— Обов’язково.

— Їдьмо, — сказав Роланд, відчуваючи, що от-от розплачеть­ся, якщо не перестане дивитися на її звернуте вгору до нього обличчя. — Вперед.

Вони повільно рушили дорогою. Поки трава не зімкнулася за їхніми спинами, відрізаючи від них хатину, він озирнувся востаннє.

— Сюзен, я кохаю тебе.

Вона чарівливо всміхнулася йому. І мовила:

— Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка.

Наступного разу Роландові судилося побачити її вже в магіч­ному кристалі.

На заході від Поганої Трави Роланд і його друзі побачили про­низливо-самотню красу. Вітер здіймав над камінно-твердою пустелею величезні простирадла піску, а місячне сяйво пере­творювало їх на фантомів, що змагалися в спортивній ході. Часом Скелю Вішальників було видно на відстані двох коліс, а вхід до каньйону — ще на два колеса далі. А потім вони враз зникали з поля зору, сховавшись за хмарою куряви. За спинами шелестіла й співала висока трава.

— Як ви? — спитав Роланд у друзів. — Усе нормально?

Обидва кивнули.

— Думаю, стрілянина буде чимала.

— Ми пам’ятатимемо лиця наших батьків, — відказав Катберт.

— Так, — з дещо відсутнім виразом обличчя погодився Ро­ланд. — Дуже добре пам’ятатимемо. — Він випростався в сід­лі. — Вітер — наш союзник, а не їхній. Хоч це добре. Ми по­чуємо, коли вони під’їжджатимуть. Треба оцінити величину загону. Згода?

Вони знову кивнули.

— Якщо Джонас досі не втратив упевненості в своїх силах, він скоро з’явиться, з купкою головорізів, яких зможе назбира­ти за такий короткий час. І в нього буде з собою куля. Тож ми нападемо на них із засідки, вб’ємо всіх і заберемо чародійську веселку.

Алан і Катберт мовчки слухали. Вітер налітав поривами, тож Роландові доводилося притримувати капелюха рукою, щоб йо­го не зірвало з голови.

— А якщо він боїться, що ми ще завдамо йому клопоту, то поїде пізніше, в супроводі більшого числа вершників. У такому разі ми їх пропустимо... а потім, якщо вітер не відмовиться бути нашим другом, впадемо їм на хвіст.

Катберт заусміхався.

— О Роланде, — сказав він. — Твій батько пишався б тобою. Тобі лише чотирнадцять, а ти вже підступний, як сам диявол!

— Наступного місяця буде п’ятнадцять, — серйозно відпо­вів Роланд. — Якщо ми вчинимо так, то зможемо знищити вершників, що прикривають тили. Пильнуйте за моїми сиг­налами, гаразд?

— Ми поїдемо до Скелі Вішальників у складі їхнього за­гону? — спитав Алан. Він завжди на крок чи два відставав від Катберта в кмітливості, проте Роланд не мав нічого проти. Часом надійність була кращою за метикуватість. — Я правиль­но зрозумів?

— Як карта ляже.

— Якщо рожева куля у них, то можна лише сподіватися на те, що вона нас не викаже, — промовив Алан.

В Катбертових очах з’явився здивований вираз. Роланд за­кусив губу й подумав, що часом Алан буває дуже тямущим. Ав­жеж, бо ця неприємна думка першому спала Аланові, а не Берту... і не самому Роланду.

— Цього ранку нам є на що покладати великі надії, але діяти ми будемо поступово.

Вони злізли з коней і посідали коло них на землю на межі поля. Майже не розмовляли. Роланд спостерігав, як ганяються одна за одною сріблясті хмарки куряви в пустелі, й думав про Сюзен. Він уявляв, як вони одружаться і житимуть десь у маєтку на півдні Ґілеаду. На той час Фарсон уже зазнає поразки, див­ний занепад світу припиниться (його дитяче «я» вірило, що кі­нець Джона Фарсона якимось магічним чином просто покладе край цьому неприємному явищу) і його стрілецтво теж скін­читься. Менше року минуло, відколи він здобув право носити на стегнах шестизарядні револьвери — і великі револьвери бать­ка, коли Стівен Дескейн вирішить передати їх синові, — але він уже втомився від них. Поцілунки Сюзен пом’якшували його серце і надихали на краще. Ці поцілунки говорили про те, що він може жити інакше. Краще. У цьому новому житті буде до­мівка, дітлахи і...

— Вони їдуть, — вирвав його з глибокої задуми голос Алана.

Стрілець підвівся, тримаючи в кулаці Вітрові поводи. Кат­берт став поряд, напружено чекаючи.

— Їх багато чи мало? Ти відчуваєш?

Алан дивився на південний схід, тримаючи руки підняти­ми долонями вгору. Понад його плечем Роланд бачив Стару Зорю, що вже спускалася за обрій. До світанку лишалася якась година.

— Поки що не можу сказати, — відповів Алан.

— А хоч про кулю можеш...

— Ні. Цить, Роланде, дай послухати!

Роланд і Катберт тривожно спостерігали за Аланом, водно­час силкуючись почути цокіт кінських копит, скрип коліс чи гомін людей, який доносив би вітер. Час тягнувся нескінчен­но. Зі зникненням з небосхилу Старої Зорі й наближенням ранку вітер не вщух, а навпаки, подужчав. Роланд глянув на Катберта, котрий дістав рогатку і нервово смикав за джгут. Берт стенув плечем.

— Загін маленький, — зненацька озвався Алан. — Хтось із вас його відчуває?

Його друзі лише похитали головами.

— Не більше десяти, можливо, лише шестеро.

— О Боги! — пробурмотів Роланд і погрозив небу кулаком. — А куля?

— Я її не відчуваю, — голос Алана звучав немов уві сні. — Але вона з ними, правда ж?

Роланд теж так вважав. Шестеро чи семеро людей, і кристал з ними. Чудово.

— Готуйтеся, хлопці, — сказав він. — Ми заскочимо їх зне­нацька.

Джонасів загін доволі швидко просувався Крутояром униз і за­глибився в Погану Траву. Провідні зорі чітко вирізнялися в осін­ньому небі. Ренфру знав їх усі. Щодвадцять хвилин він зупиняв загін, щоб перевірити відстань між тими двома, які він називав Близнюками. Джонас ані на мить не сумнівався, що старий ков­бой виведе їх з високої трави прямісінько на Скелю Вішальників.

Але потім, приблизно за годину після того, як вони заїхали в Погану Траву, з ним порівнявся Квінт.

— З вами хоче поговорити стара, сей. Каже, що це важливо.

— Що, зараз? — насупився Джонас.

— Еге ж, — Квінт стишив голос. — Куля в неї на руках уся світиться.

— Та невже? Слухай сюди, Квінте. Я подивлюся, що до чого, а ти поки що склади компанію моїм старим фронтовим дру­зям. — Він осадив коня і чекав, поки чорний візок під’їде ближче. Рея підвела від кулі обличчя, яке омивало рожеве сяйво, й гля­нула на нього, і на якусь мить Джонасові здалося, що це моло­денька дівчина.

— Так, — сказала відьма, — ось і ти, хлопче. Я так і знала, що ти не дурний. — Вона захихотіла, і її обличчя вкрилося зморш­ками сміху. Джонас знову побачив її справжню — висхлу і ви­снажену річчю, що лежала в неї на колінах. А потім сам глянув на цю річ... і пропав. Він відчув, що рожеве світіння проникає в усі найтемніші улоговини й закапелки його розуму, осяваючи їх неймовірним світлом, якого він не відчував ще ніколи в жит­ті. Навіть Корал у найбрутальніші моменти злягання не давала йому змоги відчути таке блаженство.

— Подобається, ге? — майже прокаркала відьма. — Еге ж, кому таке не сподобається. Така цяцька! Але що ти бачиш, сей Джонас?

Тримаючись однією рукою за луку сідла, Джонас, звісивши довге волосся донизу, нахилився і зазирнув у кристал. Попервах він бачив лише те неймовірно приємне рожеве сяйво. Але потім воно помалу розсіялося. Тепер його очам відкрилася хатина, яку звідусіль оточувала висока трава. Таке лігво могло бути до вподоби хіба що відлюдникові. Двері, пофарбовані яскраво-червоною, хоч і подекуди облізлою фарбою, були відчинені. А на ганку, склавши руки на колінах і підмостивши під ноги ковдру, з розпущеним волоссям сиділа...

— Побий мене грім! — прошепотів Джонас. Він нахилився в сідлі так низько, що тепер скидався на циркового еквілібрис­та. Здавалося, його очі зникли — на їхньому місці тепер були дві западини, сповнені рожевого світла.

Рея вдоволено закректала.

— Еге ж, це Торінова дівка, яка так і не стала наложницею! Коханка Деаборна! — Її сміх раптово обірвався. — Коханка ви­родка, який убив мого Ермота. І він за це заплатить, еге ж. Придивися до неї, сей Джонас! Придивися!

Він вдивлявся в кулю. Зараз усе було зрозуміло. Він мав би зрозуміти це раніше. Все, чого боялася тітка цієї дівчини, ви­явилося правдою. Рея про це знала, хоча Джонас не міг зрозу­міти, чому вона тримала в таємниці те, що ця дівчина злягаєть­ся з одним із хлопців. Але Сюзен не просто спала з Деаборном. Вона допомогла йому втекти з в’язниці, йому і його товари­шам, і цілком імовірно, що це вона вбила двох служителів закону.

Фігура в кулі підпливла трохи ближче. Від цього в Джона­са трохи замакітрилося в голові, проте запаморочення було приємним. За спиною в дівчини виднів каганець полум’я, що освітлювало хатину зсередини. Спершу Джонасові здалося, що в кутку хтось спить, але, придивившись ближче, він збаг­нув, що то просто купа шкур, яка за обрисами нагадувала людську фігуру.

— Бачиш хлопців? — Реїн голос долинав наче здаля. — Ба­чиш їх, сей?

— Ні, — відказав він. Власний голос теж здавався йому чу­жим. Погляд прикипів до кулі. Її світло все глибше проникало в його мозок. Відчуття було чудесне — наче від гарячого багат­тя в холодну ніч. — Вона там сама. Здається, чекає.

— Еге. — Рея провела рукою над кулею, наче стираючи по­рох, і рожеве світло зникло. Джонас тихо запротестував, але марно. Кристал знову згас. Йому хотілося простягнути до відь­ми руки і благати, якщо це буде необхідно, щоб повернула світло. Проте силою волі він стримався від цього. Винагоро­дою було повільне повернення здорового глузду. Саме він допоміг Джонасові нагадати собі, що Реїни жести були так само безглузді, як і ляльки у виставі про Пінча і Джиллі. Куля чинила так, як хотілося їй самій, і не зважала на те, що там хочеться відьмі.

Тим часом стара потвора дивилася на нього навдивовижу проникливим і ясним поглядом.

— Як ти гадаєш, чого вона чекає? — спитала Рея.

Чекати дівчина могла лише одного. Чи то пак трьох, стри­вожено подумав Джонас. Хлопців. Трьох безбородих сучих синів із Внутрішнього Світу. А якщо вони не з нею, значить, десь попереду, на шляху Джонасового загону, причаїлися в очікуванні.