Забирайтесь геть, срані багатії 13 страница

— Посидиш у підвалі, поки я не вирішу, що з тобою робити, люба, — мовила Корал. — Там ти будеш у безпеці... і не змерз­неш. Тобі пощастило, що маєш накидку. А тоді... коли Джонас повернеться...

— Ви більше ніколи не побачите сея Джонаса, — сказала Сюзен. — Він ніколи...

Набряклу шкіру обличчя знову пронизав біль. Якийсь час їй здавалося, що світ перед її очима вибухнув. Сюзен заточилася до кам’яної стіни нижнього коридору. В очах потемніло. Потім зір повільно прояснився. Вона відчувала, як цебенить кров із рани, яку заподіяла їй Корал коштовним каменем свого персня, коли вдарила навідліг. З носа теж юшило. Клятий ніс.

Корал дивилася на неї холодним поглядом: мовляв, нічого особистого, лише справи. Проте Сюзен помітила, як у її очах промайнуло щось подібне до переляку.

— Не смій казати таке про Елдреда. Він поїхав, щоб упійма­ти хлопців, які вбили мого брата. Хлопців, яких ти випустила.

— Та годі вам. — Сюзен витерла носа, скривилася від вигляду крові, що набігла їй у долоню, і витерла руку об штани. — Ви не гірше за мене знаєте, хто вбив Гарта. Тож не треба робити з мене ідіотку, і я теж вам не надокучатиму. — Вона побачила, як Корал здіймає руку, щоб вдарити її знову, і сухо розсмія­лася. — Бийте. Покалічте мені ще й другу щоку, якщо вам так хочеться. Але це не змінить того факту, що нині вночі вам до­ведеться спати в ліжку самій.

Корал рвучко опустила руку, проте замість дати ляпаса вхо­пила Сюзен вище ліктя. Цього разу було боляче, проте Сюзен не звернула на це уваги. Того дня їй уже добряче перепало на горіхи від людей, для яких завдавати болю було професією, але вона готова була все стерпіти, аби тільки це допомогло набли­зити ту мить, коли вони з Роландом нарешті будуть разом.

Корал протягла її аж до кінця коридору, через кухню (вели­чезне приміщення, де в День Жнив зазвичай стояв гамір і ме­тушня, зараз було моторошно безлюдне) до оббитих залізом дверей у дальній стіні. Відчинила їх, і у ніс вдарив різкий запах картоплі, гарбузів і гострокоренів.

— Заходь. І без фокусів, бо дам такого копняка в твою при­вабливу дупцю, що перевернешся.

Посміхаючись, Сюзен поглянула їй просто у вічі.

— Я би могла проклясти вас за те, що ви спите з убивцею свого брата, сей Торін, але ви вже сама прокляли себе. І усві­домлюєте це. Про що свідчить ваше обличчя. Тож я просто вклонюся, — сказала вона і зробила реверанс, — і побажаю вам вдалого дня.

— Стули свою брудну пельку! — заверещала Корал і штовхнула Сюзен у погріб. Потім захряснула двері, закрила на засув і, роз­лючена, повернулася до ковбоїв, котрі вважали за краще стоя­ти трохи віддалік од неї.

— Добре її пильнуйте, muchachos. Глядіть мені.

Ігноруючи їхні запевнення, вона пролетіла повз них, мов фу­рія, і подалася до кабінету покійного брата чекати на Джонаса (чи бодай на звістку від нього). Блідопика сучка, що сиділа там унизу на моркві й картоплі, нічого не могла знати, проте її слова (ви більше ніколи не побачите сея Джонаса) відлунювали у голові Корал, не бажаючи замовкати.

Годинник на вежі міської зали зібрань пробив дванадцяту. Не­звична тиша, що повисла над Гембрі у ранок Жнив, який не­помітно перейшов у день, видавалася дивною, проте стократ моторошнішою була мовчанка у «Раю для подорожніх». Під поглядом скляних очей Зірвиголови зібралося понад дві сотні душ, які склянка за склянкою мовчки дудлили віскі. Єдиними звуками, що долинали з-поміж гурту відвідувачів, були човган­ня ніг і нетерпляче гахкання склянкою об шинквас, що озна­чало наступну порцію.

Шеб нерішуче взяв на піаніно кілька нот улюбленої всіма мелодії — «Бугі великої пляшки», але ковбой із тавром мутанта на щоці приставив йому до вуха кінчик ножа і попередив, щоб не бренькав, якщо не хоче позбутися довбаних решток своїх мізків і барабанної перетинки заодно. Шеб волів би зберегти собі життя ще на тисячу років, якби на те була воля богів, тож миттю здимів з-за піаніно й побіг до шинкваса допомагати роз­ливати спиртне Стенлі й Петті Гулящій.

Усі відвідувачі бару перебували в недоброму гуморі. Їх по­збавили Ярмарку Жнив, та що з цим удіяти, ніхто не знав. Увечері буде багаття, на якому спалять безліч опудал, але ніхто не бажав цілуватися, та й танці скасували. Ні тобі загадок, ні перегонів, ні поросячих боїв, ні анекдотів... жодних розваг, хай йому грець! Жодного душевного прощання з роком! За­мість радості було вбивство у пітьмі, і втеча винних, і лише сподівання на відплату замість упевненості в ній. П’яний люд, небезпечний, як штормові хмари, сповнені грозових розрядів, прагнув отримати провідника, когось, хто вказав би їм, що робити далі.

А ще, ясна річ, жертву для спалення на вогнищі. Як у часи Артура Ельда.

Саме о цій порі, невдовзі по тому, як у холодному повітрі про­лунав останній удар годинника, що сповіщав про початок полу­дня, стулкові двері розчинилися і до шинку увійшли дві жінки. Багато хто знав стару каргу, що йшла попереду, кілька чоловіків навіть зробили великим пальцем знак від лихого ока. Залою про­нісся гомін. То була Рея, стара відьма з Коосу. І хоч її обличчя було вкрите чиряками, а очі так глибоко запали в очницях, що їх було ледь видно, вона вся аж променіла життям. Губи були в чо­мусь червоному, наче вона їла ягоди падуба.

Жінка за її спиною крокувала повільно і штивно, притиска­ючи руку до живота. Її обличчя здавалося настільки ж знекров­леним, наскільки рот відьми був червоним.

Рея почовгала до середини зали, навіть не удостоївши по­глядом спантеличених пастухів за картярськими столами. Опи­нившись просто посеред бару, під поглядом Зірвиголови, вона повернулася і огледіла мовчазний натовп скотарів і городян.

— Майже всі ви мене знаєте! — гучно проскреготала вона. — А для тих, хто ніколи не потребував приворотного зілля чи на­стоянки для чоловічої сили та не втомлювався від діставучої тещі, відрекомендуюся: я Рея, мудра жінка з Коосу. А ця дамочка біля мене — тітка дівулі, яка минулої ночі випустила на волю трьох убивць... тієї самої дівулі, яка вбила вашого шерифа і його по­мічника, хорошого парубка, залишивши сиротами його дружину і дитину. Він стояв перед нею беззахисний, піднявши руки, бла­гаючи не вбивати його, бо в нього жінка й ненароджене немовля. А вона все одно його застрелила! Вона лиха! Лиха і безсердечна!

Натовп захвилювався. Але Рея піднесла свої скоцюрблені ру­ки догори, і бурмотіння враз стихло. Вона повільно, не опуска­ючи рук, обвела поглядом усіх присутніх. Своїм виглядом відьма скидалася на найстарішого і найбридкішого у світі боксера.

— Ви радо вітали чужинців на своїй землі! — хрипко прокаркала вона. — Вітали, розділили з ними хліб, і от чим вони від­дячили вам за вашу гостинність! Вбили тих, кого ви любили і від кого залежали, зіпсували вам свято врожаю і накликали ще хтозна які прокляття, що впадуть на ваші голови після fin de а о!

Юрба захвилювалася гучніше. Рея зачепила їхні найпотаємніші страхи: що цьогоріч їх і надалі спіткають різні лиха, що може навіть передохнути нормальна худоба, яка повільно, про­те впевнено відроджувалася до життя по всій Зовнішній Дузі.

— Але вони зникли і, швидше за все, ніколи не повернуть­ся! — вела далі Рея. — Можливо, це й на краще. Нащо бруд­нити нашу землю їхньою чужинською кров’ю? Але є ще вона... та, що зростала поміж нас... молодиця, що зрадила своє місто і свій народ.

Вимовляючи останні слова, вона стишила голос до хрипкого шепоту, і її слухачам довелося витягнути шиї, щоби бодай щось розчути. Їхні обличчя були похмурі, очі широко розплющені. Рея витягла вперед бліду кістляву жінку у линялій чорній сукні. Поставила Корделію перед собою, наче ляльку чи опудало че­ревомовця, і щось прошепотіла їй на вухо... але шепіт чомусь розлігся залою, і її слова почули всі.

— Давай, люба. Перекажи їм те> що розповіла мені.

Позбавленим життя, проте гучним голосом Корделія мо­вила:

— Вона заявила, що не буде наложницею мера. Сказала: тако­му старому пеньку, як він, я не до пари. Потім спокусила Вілла Деаборна. За своє тіло вимагала плату: зробити її дружиною і забрати до Ґілеаду... та прикінчити Гарта Торіна. І Деаборн із нею розплатився. Розплатився, бо палав від пристрасті. Його друзі допомогли. Можливо, вони теж із нею бавилися. А кан­цлер Раймер просто міг бути їм на заваді. Або вони його здиба­ли і просто захотіли вбити, задля розваги.

— Виродки! — заверещала Петті. — Падлюки!

— А тепер скажи їм, що треба зробити, щоб очистити нову пору року від скверни, люба, — прошамкотіла до неї Рея.

Корделія Дельґадо підвела голову і обвела поглядом натовп чоловіків. Глибоко втягнула повітря, насичене кислими випа­рами графу, пива, диму і віскі, в свої легені старої діви.

— Упіймайте її. Ви повинні її впіймати. Звертаюся до вас з усією пошаною і відчаєм зневаженої тітки.

Мовчанка. Погляди.

— Пофарбуйте їй руки.

Скляний погляд істоти на стіні, осудливий і неживий.

— Чар’ю трі, — прошепотіла Корделія.

Юрба не закричала на знак схвалення, але видихнула в уні­сон, наче у голому вітті дерев прошепотів осінній вітер.

Шимі біг за лихим мисливцем за трунами і Сюзен-сей, поки не знесилився. Його легені горіли, гострий біль у боці став не­стерпним. Притискаючи ліву руку праворуч до пахви й крив­лячись від болю, він упав на траву Крутояру.

Якийсь час просто лежав обличчям у запашній траві, розу­міючи, що вони все більше віддаляються від нього, але водно­час усвідомлюючи, що, поки не минеться біль, не зможе під­вестися і знову побігти. Якщо він підганятиме себе, то знову опиниться на землі, та й по всьому. Тож він просто лежав, вряди-годи підводячи голову, щоб подивитися на сліди копит коней Сюзен-сей і лихого мисливця за трунами. Щойно він зібрався з силами, щоб підвестися, як його вкусив Каприз­ний. І не просто вщипнув, а добряче гризонув. Остання доба для Капика видалася нелегкою, і йому не надто сподобалося, що винуватець усіх його нещасть лежав на траві та насолоджу­вався сном.

— Йооой, прокляття! — закричав Шимі й зірвався на рівні ноги. Людина, більш схильна до філософських роздумів, аніж Шимі, могла би подумати, що нема в світі нічого магічнішого за сильний укус у дупу. На його тлі всі тривоги, хай які тяжкі й скорботні, розвіювалися, мов дим.

Шимі рвучко обернувся до мула.

— Навіщо ти це зробив, старий підступний Капику? — Хло­пець несамовито тер рукою вкушене місце, в очах стояли сльо­зи. — Боляче ж як... ти старий сучий син!

Капризний витягнув свою довгу шию, в сатанинській по­смішці, на яку здатні хіба мули й дромадери, вишкірив зуби і заверещав. Дуже схоже було, що сміявся.

За мулом між гострими ратицями досі теліпався повід. Ши­мі потягнувся до мотузки, і Капризний знову спробував його вкусити, але хлопець щосили зацідив йому по макітрі. Каприз­ний хропнув і закліпав повіками.

— Ну ти й учудив, злюко Капику, — сказав Шимі. — Тепер мені доведеться цілий тиждень какати навпочіпки. На стільчак сісти не зможу. — Він намотав повід на руку і сів на мула верхи. Капризний не робив спроб скинути вершника, проте Шимі скривився від болю, коли вкушена частина тіла опинилася на спині мула. Та все одно пощастило, подумав він, впинаючись п’ятами в боки тварини. Зад болів, але принаймні йому не до­ведеться йти пішки... чи бігти, відчуваючи такий біль у боці.

— Пішов, дурню! — звелів він мулові. — Поквапся! Швидше, старий сучий сину!

Упродовж наступної години Шимі називав Капризного ви­ключно «старим сучим сином» — як і багато хто до нього, він збагнув, що важко лаятися лише на початку, поки не вимовиш першого слова. А вже опісля нема нічого кращого, ніж лайка, щоб висловити наболіле й полегшити собі життя.

Слід Сюзен перетинав Крутояр навскоси і вів у бік узбережжя до великої цегляної будівлі, що видніла на набережній. Набли­зившись до резиденції мера, перед аркою Шимі зійшов з мула і просто стояв там, не знаючи, що робити далі. Він не мав сум­нівів, що привезли її саме сюди — Пілон, кінь Сюзен, і кінь лихого мисливця за трунами стояли поряд, прив’язані у за­тінку, вряди-годи опускаючи голови, щоб напитися з водостіч­ного жолоба рожевого каменю, що пролягав уздовж океанічно­го боку подвір’я.

Що робити тепер? Вершники, що проїжджали попід аркою (здебільшого сивочолі ковбої, яких через похилий вік визнали непридатними для загону Ленґіла), не звертали жодної уваги на хлопчика-наймита з шинку й на його мула. Проте Міґель неод­мінно звернув би. Старий конюх його завжди недолюблював і весь час стежив, щоб Шимі, бува, чого не поцупив за наймен­шої нагоди. Якби Міґель побачив, як попихач Корал скрада­ється подвір’ям, то, швидше за все, вигнав би його втришия.

«Ні, не вижене, — похмуро подумав Шимі. — Тільки не нині. Тепер я не дозволю йому себе гнобити. Не дозволю, навіть якщо він кричатиме».

Але що, як старий справді закричить і здійме ґвалт? Прийдуть погані мисливці за трунами і вб’ють його, Шимі. Хлопець уже був готовий померти заради своїх друзів, проте не хотів про­пасти ось так, безглуздо, ні за цапову душу.

Тож, переминаючись із ноги на ногу, він в нерішучості стояв у промінні сонця, яке вже не гріло, шкодуючи, що такий дур­ненький. Якби в нього був розум, він міг би придумати якийсь план. Так спливла година, минуло дві години. Час збігав по­вільно, і кожна мить завдавала тортур. Він відчував, як щохви­лини його шанси допомогти Сюзен-сей зменшуються, але як цьому зарадити, не знав. Одного разу з заходу до його вух до­линув якийсь грім... хоча який міг бути грім у таку погожу осін­ню днину?

Щойно Шимі наважився перетнути подвір’я — тієї миті там не було ані душі, і, можливо, йому б пощастило добігти до бу­динку, — коли, хилитаючись, вийшов зі стайні чоловік, якого він боявся.

Обвішаний амулетами Мітель Торес був п’яний як чіп. Зато­чуючись із боку в бік, він прямував до середини подвір’я, стрічка сомбреро перекрутилася на його худющій шиї, довге сиве волос­ся майоріло на вітрі. Його штани були мокрі спереду, неначе він помочився, забувши, що спершу їх треба спустити. В руці він тримав керамічний глечик. Очі були дикі й збентежені.

— Хто це наробив? — закричав Мітель, підвівши погляд у по­луденне небо, на примарний Місяць-Демон, що плив на його тлі. І хоч Шимі теж був не в захваті від старого, серце йому стислося. Не можна було дивитися ось так, упрост на Демона — адже це віщувало нещастя. — Хто це наробив? У вас питаю, сеньйоре! Porfavor!' — Настала пауза, а потім Мігель закричав так прониз­ливо, що ледь утримався на ногах. Він здійняв кулаки, наче зби­рався вибити відповідь із місяця, що підморгував йому, але май­же одразу безсило опустив їх. Кукурудзяний самогон, що витік із шийки глека, обілляв його ще сильніше. — Maricon², — про­бурмотів він і заточився до стіни (мало не перечепившись через задні ноги коня, на якому їздив лихий мисливець за трунами), а тоді сів, притулившись спиною до глинобитної стіни. При­клався до глека, нажлуктився від душі, потім насунув сомбреро собі на очі. Його рука ніяк не могла облишити глечик, але зре­штою поставила його на землю, неначе неспроможна була втри­мувати таку вагу. Шимі дочекався, поки великий палець старого відпустив ручку глека і рука важко впала на гравій. Хлопець рушив було вперед, але потім вирішив почекати ще якийсь час. Мігель був старий і огидний, проте міг виявитися ще й підступ­ним, подумав Шимі. Багато людей були підступні, особливо такі бридкі, як цей Мігель.

¹ Рог favor — будь ласка (ісп.).

² Maricon — педераст (ісп.).

Шимі дочекався, поки з-під сомбреро полинуло гучне хро­піння, і повів Капика на подвір’я, здригаючись від кожного удару копит об бруківку. Однак Мігель навіть не поворухнув­ся. Шимі прив’язав Капризного до конов’язі скраю (мул ве­реском привітався з конями, знову змусивши хлопця здриг­нутися) і швидко покрокував до парадних дверей. Він ніколи й гадки не мав, що доведеться отак просто в них зайти. Узявся за великий залізний засув, ще раз озирнувся на старого, що спав під стіною, потім відчинив двері та навшпиньках про­крався всередину.

Згорблений по самісінькі вуха, він постояв у прямокутнику сонячного світла, що лилося крізь прочинені двері: боявся і че­кав, що зараз чиясь рука ухопить його за карк (недобрі люди чомусь завжди його знаходили, хай як він силкувався втягну­ти голову в плечі) і сердитий голос насварить, питаючи, якого дідька він тут ошивається.

Але у вестибюлі було тихо і порожньо. На дальній стіні ви­сів гобелен, що зображав ковбоїв, які пасли коней на Круто­ярі. До нього було прихилено гітару з обірваною струною. Хоч як тихо намагався ступати Шимі, його кроки все одно відлу­нювали в коридорі. Це змусило його здригнутися. В цьому бу­динку було скоєно вбивство, він був поганим. Тут, напевно, водилися привиди.

І все ж тут була Сюзен. Десь вона таки була.

Він зайшов у подвійні двері на дальньому боці вестибюля і потрапив до зали для урочистих подій. Під її високою стелею луна від кроків розносилася ще гучніше. Зі стін дивилися по­кійні мери, неначе проводжаючи Шимі своїми моторошними очима привидів і відзначаючи про себе, що це чужинець. Він знав, що їхні очі намальовано фарбою, та все ж...

Один портрет непокоїв його найбільше: опасистий чолов’яга з кучмою рудого волосся, ротом бульдога і недобрим блиском у очах наче хотів поцікавитися, що робить у великій залі будинку мера недоумкуватий наймит із заїжджого двору.

— Перестань на мене так дивитися, великий старий сучий сину, — пробурмотів Шимі, і йому наче відлягло від серця. Бодай на якийсь час.

Далі була їдальня, з довгими столами, зсунутими до стін. На одному столі лежали рештки обіду — тарілка з холодною куркою, кілька скибок хліба і півкружки елю. Сиротливий вигляд їжі на столі, який накривали під час численних яр­марків і фестивалів та який за звичайного плину життя ні на мить не мав лишатися без ужитку того самого дня, змусив Шимі збагнути весь жах того, що сталося. Жах і гіркоту. Жит­тя в Гембрі змінилося безповоротно і вже ніколи не буде таким, як колись.

Ці довгі спомини не завадили йому швидко підобідати хлі­бом і куркою, що лишалася на тарілці, й запити все рештками елю. Адже впродовж цілісінького дня у нього макової крапли­ни в роті не було.

Він відригнув, винувато зиркнув в обидва боки, затуливши рота брудними руками, і пішов далі.

Двері у дальній стіні кімнаті було закрито на засув, але не за­мкнено. Відчинивши їх, Шимі вистромив носа в широкий, мов вулиця, коридор, що тягнувся уздовж усього мерового будинку, освітлений газовими світильниками. Там не було ні душі, при­наймні, поки що, але Шимі чув гучний шепіт, що долинав з інших кімнат, можливо, навіть з інших поверхів. Він розумів, що, швидше за все, голоси належать покоївкам та різним слу­гам, але нічого не міг із собою вдіяти: вони здавалися йому голо­сами привидів. Один з них міг належати мерові Торіну, що саме пропливав коридором перед його носом (та тільки Шимі не міг його бачити... і неабияк цим тішився). Мер Торін плив і не ро­зумів, що з ним сталося, що це за холодна желейна рідина про­сочує його нічну сорочку, хто...

Чиясь рука вхопила Шимі за руку вище ліктя, і він мало не за­верещав від жаху.

— Мовчи! — прошепотіла жінка. — Заради батька, благаю!

Шимі якимось дивом спромігся втримати крик. Озирнувся.

І побачив, що за спиною в нього, вбрана у джинси й просту ковбойку, з зачесаним назад волоссям, рішучим виразом блі­дого обличчя і палаючими очима стояла мерова вдова.

— С-с-сей Торін... Я... я... я...

Нічого більш путнього він придумати не міг. «Зараз вона ви­кличе варту, якщо тут ще є така», — подумав хлопець. І збагнув, що це принесло б йому своєрідне полегшення.

— Ти прийшов по дівчину? По Сюзен Дельґадо?

Жахливо, проте жалоба личила Олів. Її обличчя схудло і на­вдивовижу помолодшало. Вона не зводила темних очей з його обличчя, позбавляючи навіть найменшого шансу збрехати. І Шимі кивнув.

— Добре. Ти допоможеш мені, хлопче. Вона внизу, в підвалі, її охороняють.

Від подиву в Шимі опустилася щелепа: він не йняв віри сво­їм вухам.

— Гадаєш, я повірила, що вона причетна до вбивства Гарта? — спитала Олів таким тоном, наче Шимі був проти її задуму. — Не­хай я гладка і вже повільно мізкую, але я не повна ідіотка. Ходімо. Сей Дельґадо зараз небезпечно залишатися в цьому будинку. Надто багато людей з міста знають, де вона.

— Роланде.

Цей голос він чутиме в тривожних снах до кінця свого життя, ніколи достоту не пам'ятаючи, що йому снилося, лише знаючи, що ці сни завдають йому тортур — змушують тривожно міряти кроками незатишні кімнати й поправляти перекособочені карти­ни, дослухаючись, коли пролунає крик мудзеїнів на майданах ста­родавніх міст.

— Роланде з Ґілеаду.

Цей голос, який він уже майже розрізняє, голос настільки схожий на його власний, що психіатр зі світу Едді, Сюзанни чи Джейка неодмінно охрестив би його голосом підсвідомості. Проте Роланд знає, що це не так. Роландові відомо, що голоси, які лунають у нашій голові під машкарою наших власних, завжди є голосами найстрахітливіших чужинців, найнебезпечніших непроханих гостей.

— Роланде, сину Стівена.

Спершу куля показала йому Гембрі й будинок мера, він готовий був побачити, що там відбувається, проте зненацька вона забирає його геть — кличе тим напрочуд знайомим голосом, і він мусить коритися. Іншого виходу немає, бо, на відміну від Реї чи Джонаса, він не дивиться у кулю, він усередині, він невід'ємна складова цього нескінченного рожевого вихору.

— Роланде, прийди. Роланде, поглянь.

Вихор підхоплює його вгору й кудись відносить. Він летить над Крутояром, дедалі вище й вище занурюючись у повітряні течії, спершу теплі, потім холодні. Проте у рожевому вихорі, що несе його на захід уздовж Шляху Променя, він не самотній. Повз нього пролітає Шеб, його капелюх тримається на маківці. Шеб на все горло співає «Гей, Джуд!» і натискає жовтими від нікотину паль­цями на невидимі клавіші у повітрі. Віднесений музикою, Шеб не усвідомлює, що вихор забрав у нього піаніно.

— Роланде, прийди,

наказує голос — голос вихору, голос скляної кулі — і Роланд кориться. Повз нього пролітає Зірвиголова, у скляних очах якого горить рожевий вогонь. Потім у вихорі вигулькує худющий чоловік у фермерському комбінезоні, з довгим рудим волоссям, що струме­нить за його спиною. «Життя тобі і доброго врожаю», — (чи щось подібне) каже він і зникає. Далі, обертаючись у повітрі, наче якийсь чудернацький вітряк, з'являється залізне крісло (Роландо­ві воно нагадує знаряддя тортур) на колесах, і хлопчик-стрілець невідь-чому думає: Дама Тіней, — не розуміючи, звідки в нього такі думки і що це означає.

Рожева віхола проносить його понад вивітреними горами, по­тім над родючою зеленою дельтою, де широка ріка петляє сліпими рукавами, а в ній відбивається безхмарне синє небо, що поволі переходить у рожевий килим диких троянд, поки вихор мчить його далі. Попереду Роланд бачить грізну височінь темної колони, й од страху серце тьохкає в грудях, але саме туди і мчить його рожева завірюха. Прямувати туди — його обов'язок.

«Я хочу вибратися звідси», — думає він. Але він не дурний, розуміє: вибратися йому не вдасться ніколи. Чародійська весел­ка поглинула його. Він навіки може залишитися в її каламутно­му оці, де постійно гуляють вітри.

«Я дістану револьвер і проб’ю собі вихід кулями», — думає він, але ні — револьверів у нього немає. Він голий, мчить із непри­критими сідницями до того страхітливого синьо-чорного смерто­носного чиряка, який підім'яв під себе увесь краєвид.

Та все ж він чує спів.

Тихий, але прекрасний — приємний гармонійний звук, що змушує його здригнутися. Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.

Зненацька, галопуючи в повітрі, повз нього пролітає мул Шимі (Капризний, думає Роланд, красиве ім'я). Його очі горять, мов два рубіни у lumbre fueego¹ завірюхи. Слідом за ним, у солом'яному брилі, на мітлі, прикрашеній амулетами, що тріпочуть на вітрі, летить Рея з Коосу. «Ось я тебе впіймаю, ясочко!» — кричить вона мулові, котрий тікає, а потім, гидко хихочучи, зникає, збіль­шившись у розмірах і наостанок змахнувши мітлою.

¹lumbre fueego — палючий вогонь (ісп.).

Роланд занурюється в пітьму, і йому перехоплює подих. Світ довкола нього — згубна темрява, повітря метушиться на шкірі, наче тісно збиті докупи комахи. Його гамселять чиїсь невидимі кулаки, потім так рвучко скидають униз, що він боїться розби­тися об землю: так загинув лорд Перт.

Із пітьми виступають мертві поля й покинуті села. Він бачить сухі дерева, що не дають затінку, але затінок не потрібен, бо тут не буває сонця. Це долина смерті, край Прикінцевого світу, куди він прийде одного похмурого дня. Усе тут — смерть.

— Це Край Грому, стрільцю.

«Край грому», — повторює він.

— Тут ті, хто не дихає, тут білі лиця.

«Ті, хто не дихає. Білі лиця».

Так. Звідкись він це знає. Це місце, де полягли солдати, де скін­чилася влада правителів, де заіржавіли алебарди. Звідси виходять бліді воїни. Це Край Грому, де час біжить навспак і кладовища вибльовують своїх мертвих.

Попереду височіє дерево, схоже на вузлувату кістляву руку. На його горішню гілляку настромлено пухнастика-шалапута. Він має бути мертвим, проте коли рожевий вихор проносить Ролан­да повз дерево, тварина підводить голову і дивиться на нього з не­вимовним болем і мукою. «Юк!» — вигукує вона і зникає, поринає в забуття на багато років.

— Поглянь поперед себе, Роланде, — узри свою долю.

І раптом він впізнає цей голос. Голос Черепахи. Він дивиться і ба­чить сліпуче синьо-золоте світло, що пронизує брудну пітьму Краю Грому. Ледь встигаючи подумки відзначити це, він проривається з пі­тьми у світло, наче вилуплюється з яйця, народжуючись на світ.

— Світло! Хай станеться світло!

гучно віщує голос Черепахи, і Роланд змушений затулити очі руками, підглядаючи крізь пальці, щоб не осліпнути. Під ним, уни­зу, стелеться поле крові (чи так здається йому, чотирнадцяти­річному хлопцеві, який того дня вперше вчинив справжнє вбив­ство. Це кров, що витекла з Краю Грому й погрожує затопити нашу частину світу, думає він, і ще мине багато-багато років, перш ніж він знову осмислить своє перебування в кулі, порівняє його зі сном Едді й скаже своїм супутникам, коли вони сидітимуть на аварійній смузі платної автостради перед світанком, що він помилився, що його ввело в оману світіння, яке розганяло пітьму Краю Грому. «То була не кров, то були троянди», — каже він Ед­ді, Сюзанні й Джейкові.

— Стрільцю, поглянь туди.

Так, он вона, тьмяна сіро-чорна колона, височіє на обрії: Темна Вежа, місце, де сходяться всі Промені, всі лінії сили. У її вікнах, розташованих по спіралі, він бачить мигтіння синього електрич­ного вогню і чує крики тих, хто в ній ув'язнений. Він відчуває силу Вежі й усе зло, що струменить від неї. Він відчуває, як вона роз­гортає сувій помилок і накриває ним усе навколо, потроху витон­чуючи жорсткі кордони між світами, як росте її потенціал зла і хвороба підточує сили правди й логічних зв’язків, як тіло, ураже­не раком. Ця рука з темно-сірого каменю, що випинається з зем­лі, — найбільша непізнана таємниця і остання страхітлива за­гадка світу.

Це Вежа, Темна Вежа підпирає небо. Прямуючи до неї в ро­жевому вихорі, Роланд думає: «Я ввійду до тебе, я й мої друзі, якщо на те буде воля ка. Ми ввійдемо й боротимемося зі злом, що угніздилося в тобі. Нехай мине багато років, але я клянуся ведмедиками й пташками, рибками й зайченятами, і всім, що я люблю, клянуся, що...»

Але небо наповнюється легкими хмарами, що пливуть геть із Краю Грому, і світ темнішає. Синє світло у вікнах Вежі яскрить, неначе божевільні очі, і Роланд чує тисячі криків і завивань.

— Ти згубиш усіх і уся, кого любитимеш,

промовляє голос Черепахи, і тепер він немилосердний, жорсто­кий і невблаганний.

— і все одно Вежа не впустить тебе.

Стрілець глибоко втягує повітря, збирає всю силу і викрикує відповідь Черепасі, промовляючи від усіх поколінь своїх пращурів: «НІ! ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КОЛИ Я ПОВЕРНУСЯ В СВОЄМУ ТІЛІ, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КЛЯНУСЯ ІМЕНЕМ СВОГО БАТЬКА. ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!

— Тоді помри,

каже голос, і Роланда жбурляє на сіро-чорну кам’яну стіну Вежі, щоб розмазати, наче жука по скелі. Але перш ніж це стається...

Непокоячись дедалі більше, Катберт і Алан спостерігали за Роландом. Він підніс кулю до очей, узявши її обома руками, як людина, що тримає келих на учті, збираючись виголосити тост. Зібганий мішок на шворці лежав на його запилюжених чоботах. Щоки й чоло Роланда омивало рожеве світло, яке жодному з хлопців не сподобалося. Воно здавалося якимось живим. І го­лодним.

«Я не бачу його очей. Де його очі?» — в унісон, наче одним розумом, подумали Алан і Катберт.

— Роланде, — повторив Катберт. — Якщо ми хочемо діста­тися Скелі Вішальників, поки вони не підготувалися до нашої появи, то краще сховай цю штуковину.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб опустити кулю. Тіль­ки щось пробурмотів собі під носа. Пізніше, коли Катберт і Алан матимуть змогу обговорити почуте, вони зійдуться на тому, що почули «Край Грому».

— Роланде? — звернувся до нього Алан, виступаючи вперед. Обачно, як хірург, що розтинає скальпелем шкіру пацієнта, він просунув праву руку між кулею і похиленим, застиглим облич­чям друга. Відповіді не було. Алан забрав руку і поглянув на Катберта.

— Ти можеш до нього доторкнутися? — спитав Катберт.

Алан похитав головою.

— Не можу. Він наче десь далеко.

— Ми мусимо його розбудити. — Голос Катберта був хрип­кий і трохи тремтів.