Забирайтесь геть, срані багатії 11 страница

І очікують вони на нього. А можливо, навіть на...

— Слухай мене, — наказав він Реї. — Вдруге я не повторю­ватиму, і ти ліпше відповідай чесно. Їм відомо про цю річ? Ці троє шмаркачів знають про веселку?

Вона відвела погляд. З одного боку, це вже була відповідь, але з іншого — ні. У себе вдома, на схилі, вона могла порядку­вати скільки завгодно, проте тут, унизу, знала, хто господар становища. Він знову перехилився через сідло і вхопив її за плече. На дотик воно було огидним — наче кістка скелета, не­відомо з якої причини ще живого, — але Джонас змусив себе не відпускати. І стиснути. Вона застогнала і спробувала звіль­нитися, проте він стис ще сильніше.

— Кажи, стара суко! Розтуляй дзьоба!

— Може, й знають, — прошамкала стара. — Дівчина могла щось побачити тієї ночі, коли приходила до мене... ууу, відпус­ти, ти мене вб’єш!

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва. — Він знову кинув пожадливий погляд на кулю, а потім випростався в сідлі, склав руки рупором коло рота і закричав: — Клаю! Зупиняємося! — Коли Рейнолдз і Ренфру натягнули поводи, Джонас підняв руку, щоб ковбої, які їхали слідом, теж стали на місці.

Вітер шурхотів у траві, коливав її, гнув додолу і здіймав у ви­хорі догори солодкі пахощі. Джонас вдивлявся поперед себе в темряву, хоч і знав, що це марно. Вони могли причаїтися будь-де. І шанси загону Джонаса на перемогу, якщо хлопці вискочать із засідки, здавалися не надто великими. Навіть мізерними, якщо вже на те.

Він під’їхав до того місця, де чекали Клай і Ренфру. Вираз обличчя у цього останнього був роздратований і нетерплячий.

— Що таке? Скоро світанок. Треба поспішати.

— Ти в курсі, де в Поганій Траві є хатини?

— Еге ж, у курсі, здебільшого. А що...

— А та, в якої червоні двері?

Ренфру кивнув і показав кудись на північ.

— Хата старого Суні. У нього було якесь видіння чи щось таке, і він навернувся до релігії. Тоді й пофарбував ті двері в червоний. П’ять років тому він подався до манні. — При­наймні тепер Ренфру не ставив запитань. Щось у виразі об­личчя Джонаса підказало йому, що питання зараз дуже не­доречні.

Джонас підніс руку догори, якусь секунду роздивлявся синє татуювання у вигляді труни, а потім повернувся і гукнув Квінта.

— Лишаєшся за головного.

Кошлаті брови Квінта поповзли вгору.

— Я?

— Так. Але вперед ви не підете. Плани змінилися.

— Що...

— Слухай і розтуляй пельку тільки тоді, коли чогось не ро­зумієш. Розвертайте цей клятий віз. Оточи його людьми, і хут­ко їдьте в зворотний бік. З’єднайтеся з Ленґілом і його людьми. Скажи їм, що вам наказано чекати там, де ви будете, поки не при­їдуть Джонас, Рейнолдз і Ренфру. Ясно?

Квінт кивнув. Вигляд у нього був спантеличений, проте він промовчав.

— Добре. До справи. І скажи відьмі, хай сховає свою іграшку назад у мішок. — Джонас провів рукою по лобі. Пальці, що за­вжди були такими впевненими, трохи тремтіли. — Вона мене відвертає.

Квінт рушив виконувати накази, а потім озирнувся — Джо­нас знову його покликав.

— Квінте, я думаю, що хлопці з Внутрішнього світу десь там. Можливо, попереду. Проте якщо вони там, куди ви зараз поїде­те, то можуть на вас напасти.

Квінт нервово озирнувся на траву, що здіймалася вище людського зросту. Потім рішуче стис губи і перевів погляд на Джонаса.

— Якщо вони нападуть, то спробують відібрати кулю, — вів далі Джонас. — А тепер слухай уважно, сей, і запам’ятовуй. Той, хто не помре, захищаючи кулю, а залишиться живий, позаздрить мертвим. — Підборіддям він показав на ковбоїв, що вишикува­лися у ряд на конях біля чорного візка. — Перекажи це їм.

— Гаразд, начальнику, — сказав Квінт.

— Коли об’єднаєтесь із загоном Ленґіла, ви будете в безпеці.

— Чи довго нам чекати, якщо ви не з’являтиметесь?

— Поки рак на горі не свисне. Вперед. — Коли Квінт від’їхав, Джонас повернувся обличчям до Рейнолдза і Ренфру. — А ми з вами, хлопці, трохи відхилимося від курсу.

— Роланде, — тихо й стривожено проговорив Алан. — Вони по­вертають коней.

— Ти впевнений?

— Так. Слідом за ними їде другий загін. Набагато більший. Вони вирушають йому назустріч.

— Сила в єдності, — пробурмотів Катберт.

— Куля у них? — спитав Роланд. — Ти її відчуваєш?

— Так, у них. Завдяки їй їх легко простежити, хоч вони й по­вертають у протилежний бік. Щойно ти її знайдеш, вона вже світить, не згасаючи, як лампа в шурфі.

— Рея досі її володарка?

— Гадаю, так. Відчувати її жахливо.

— Джонас боїться нас, — сказав Роланд. — Чекає на підкріп­лення. Правильно, так і має бути. Він нас боїться. — Роланд не усвідомлював, що в своєму припущенні він водночас і пра­вий, і катастрофічно помиляється. Не усвідомлював, що впер­ше, відколи вони залишили Ґілеад, ним оволоділа підліткова самовпевненість.

— Що нам робити? — спитав Алан.

— Сидіти тут. Слухати. Чекати. Якщо вони їдуть до Скелі Вішальників, то повезуть кулю цим шляхом. Нікуди вони не подінуться.

— А Сюзен? — спитав Катберт. — Сюзен і Шимі? Як щодо них? Як ми знатимемо, що з ними все гаразд?

— Мабуть, не знатимемо. — Роланд сів по-турецькому, по­клавши Вітрові поводи на коліна. — Але Джонас і його люди невдовзі повернуться. А коли це станеться, ми зробимо те, що маємо зробити.

Сюзен не хотіла спати в приміщенні. Без Роланда хатина зда­валася їй якоюсь дивною. Шимі скрутився під старими шку­рами в кутку, а вона взяла ковдри й вийшла надвір. Трохи поси­діла на ґанку, споглядаючи зорі і по-своєму, як уміла, молячись за Роланда. Коли на душі трохи полегшало, вона лягла на одну ковдру і натягнула на себе другу. Здавалося, відколи її розбу­дила Марія, минула ціла вічність, тож розкотисте хропіння, що долинало з хатини, не завадило Сюзен заснути. Вона спа­ла, підклавши руку під голову, і не прокинулася навіть тоді, коли за двадцять хвилин з хатини вийшов Шимі. Він сонно кліпнув на неї і пішов у траву помочитися. Єдиним, хто помітив Шимі, був Капризний. Мул витяг довгасту морду і, коли хло­пець проходив повз, спробував куснути Шимі за зад. Не роз­плющуючи очей, Шимі відштовхнув його писок. Усі фокуси мула він добре знав.

Сюзен снився вербовий гай — ведмедики, пташки, рибки і зайченятка. Однак прокинулася вона не тому, що, справивши нужду, повернувся Шимі, а від того, що холодний сталевий круг вп’явся в її шию. Гучне клацання, що пролунало слідом за цим, вона після стрілянини в офісі шерифа впізнала одразу: зведення курка. Сон про вербовий гай розвіявся.

— Засяй, промінчик сонця, — сказав чийсь голос. Її свідо­мість, збентежена й напівсонна, спробувала було повірити в те, що це вчорашній день і Марія будить її, щоб вона тікала з Будинку-на-набережній, поки той, хто вбив мера Торіна й канцлера Раймера, не повернувся й по її душу.

Але даремно. В очі не вдарило світло пізнього ранку. Була п’ята година, ледь благословлялося на світ. Голос був чолові­чий, а не жіночий. І не рука торсала її за плече, а револьвер приставляли до шиї.

Вона подивилася вгору і побачила вузьке зморшкувате об­личчя, обрамлене білим волоссям. Губи тонкі й ледь помітні, наче шрам. Очі світло-блакитні, як у Роланда. Елдред Джонас. Чоловік, що стояв поряд із ним, за кращих часів не раз ви­ставляв її татові випивку. Геш Ренфру. Третій, із ка-тету Джонаса, пірнув у двері хатини. У неї все похололо всередині — охопив страх не лише за себе, але й за Шимі. Хлопчик міг навіть не збагнути, що відбувається. «Тут двоє з трьох чолові­ків, які хотіли його вбити, — подумала вона. — Принаймні це він зрозуміє».

— Ось і наше сонечко прокинулося, — фальшиво-привітним тоном сказав Джонас, дивлячись, як вона кліпає очима, про­ганяючи сон. — Чудово! Такій вродливій сей не можна спати надворі самій. Але не хвилюйся, я доправлю тебе туди, де тобі саме місце.

Він скинув поглядом на рудоголового в плащі, котрий саме виходив із хатини. Сам.

— Що там, Клаю? Хтось є?

Рейнолдз похитав головою.

— Ще не повернулися, мабуть.

«Шимі, — подумала Сюзен. — Де ти, Шимі?»

Джонас торкнувся рукою її груді.

— Яка ніжна і пружна. Не дивно, що ти подобаєшся Деаборну.

— Забери від мене свою брудну мічену лапу, паскуднику.

Посміхнувшись, Джонас послухався. Повернув голову і по­глянув на мула.

— Цей мул належить моїй добрій подрузі Корал. То ти до всього ще й крадійка худоби? Ганьба, ганьба молодому поко­лінню. Ви теж так вважаєте, сей Ренфру?

Але давній товариш її тата промовчав. Його обличчя нічого не виражало, і Сюзен подумала, що йому, напевне, трохи со­ромно за свою присутність у цьому місці.

Джонас повернувся до неї, скрививши губами щось на кшталт доброзичливої усмішки.

— Ну, гадаю, після вбивства крадіжка видається дитячою забавкою, ге?

Вона промовчала. Тільки дивилася, як Джонас гладить мор­ду Капризного.

— Що ж вони таке тягнули, ті хлопці, що їм знадобив­ся мул?

— Савани поховальні, — заціпенілими губами промовила вона. — Для тебе і всіх твоїх друзяк. Важезний був вантаж, бід­на тварина ледь спину не підвередила.

— У тому краю, звідки я родом, ходить у народі один ви­слів, — не перестаючи всміхатися, сказав Джонас. — Розумні дівчата потрапляють до пекла. Чула такий? — Він і далі гладив мула. Капризному подобалися ці пестощі, він навіть витяг шию і заплющив очі від насолоди. —‘А тобі не спадало на думку, що хлопці, які розвантажують в’ючака й ділять між собою те, що він віз, зазвичай не повертаються?

Сюзен не відповіла.

— Тебе залишили з носом, сонце. Тих, кого швидко трахають, швидко й забувають. Мені шкода. Ти знаєш, куди вони поїхали?

— Так, — тихо, майже пошепки, сказала вона.

Джонас просяяв.

— Якщо скажеш, полегшиш собі долю. Правда ж, Ренфру?

— Еге ж, — сказав Ренфру. — Вони зрадники, Сюзен, їх підіслав Фарсон. Якщо ти знаєш, де вони чи що замишляють, скажи нам.

Не відводячи погляду від Джонаса, Сюзен сказала:

— Підійди ближче. — Занімілі губи не хотіли ворушитися, і фраза прозвучала як «Ііди ижче». Втім, Джонас зрозумів і, витягнувши шию, нахилився, від чого став схожим на мула Капризного. Щойно він наблизився, Сюзен плюнула йому в обличчя.

Джонас відсахнувся, скривившись від здивування й огиди.

— СУКА! — закричав він і навідліг ударив її по щоці. Удар був таким сильним, що Сюзен упала. Вона розтяглася на землі, в очах потемніло. Права щока почала швидко розпухати, як повітряна кулька, і дівчина подумала: «Якби він ударив трохи нижче, то зламав би мені шию. Може, це було б і на краще». Рукою вона стерла кров, що потекла з правої ніздрі.

Джонас повернувся до Ренфру, який зробив було крок упе­ред, щоб допомогти, а тоді нерішуче зупинився.

— Посади її на коня і зв’яжи руки попереду. Міцно зв’яжи. — Він подивився на Сюзен зверху вниз і копнув її ногою в плече, та так сильно, що вона відкотилася в бік хижі. — Плювати на мене надумала? Плювати на Елдреда Джонаса, суко?

Рейнолдз уже простягав йому носовичка. Узявши його, Джо­нас стер слину з обличчя, потім присів коло Сюзен навпочіпки і ретельно витер носовичок об її волосся. А тоді за волосся ж поставив на ноги. Сльози болю навернулися їй на очі, проте вона не зронила ні звуку.

— Можливо, я більше ніколи в житті не побачу твого друга, мила Сью з ніжними грудками, але ж у мене є ти, чи не так? Так. І якщо Деаборн нам надокучатиме, я відіграюся на тобі. І дам Деаборнові знати про це. Навіть не сумнівайся.

Його посмішка зів’яла, і він несподівано штурхонув її, від чого вона знову мало не розтяглася на землі.

— А тепер залазь на коня і зроби це раніше, ніж я вирішу розмалювати твою пику ножем.

Сховавшись у траві, Шимі, тихо плачучи, з жахом спостерігав за всім, що відбувалося: як Сюзен плюнула в обличчя поганого мисливця за трунами і як той сильно вдарив її, мало не вбив. Цієї миті він ладен був вибігти зі сховку, проте щось (можливо, голос його друга Артура Гіта) підказало йому не робити цього, бо Сюзен він би не допоміг, а собі напевно підписав би смерт­ний вирок.

Він дивився, як Сюзен сідала на коня. Один із чоловіків, не мисливець за трунами, а великий землевласник, якого Ши­мі час від часу бачив у «Раю для подорожніх», хотів підсади­ти її, але Сюзен відштовхнула його ногою. Почервонівши, чоловік відступив.

«Не сердь їх, Сюзен, — подумки благав Шимі. — О боги, не роби цього, вони знов тебе битимуть! Ох, біднесенька! У те­бе кров з носа юшить!»

— Маєш останній шанс, — сказав їй Джонас. — Де вони і що збираються робити?

— Іди до дідька, — відповіла вона.

Вузька зміїна посмішка з’явилася на його вустах.

— Поки я туди дійду, ти вже будеш там. — Він повернувся до іншого мисливця: — Ти все обшукав?

— Що б там у них не було, вони забрали це з собою, — відпо­вів рудий. — Єдине, що залишилося, — Деаборнова підстилка.

Залізаючи на свого коня, Джонас голосно зловтішно роз­реготався.

— Поїхали, — сказав він. — Покатаємося.

І вони рушили в глиб Поганої Трави. Вона зімкнулася за їхніми спинами, наче їх ніколи там і не було... от тільки Сюзен забрали з собою і Капризного теж. Великий землевласник, що їхав поряд із Сюзен, вів на поводі мула.

Упевнившись, що вони не повернуться, Шимі повільно по­брів на відкриту місцину перед хатою, дорогою застібаючи ґу­дзик на штанях. Він звернув погляд спершу в бік, куди попря­мували Роланд із друзями, а тоді у той, куди повезли Сюзен. Який шлях обрати?

Після хвилинних роздумів збагнув, що вибору немає. Трава була шорсткою і пружною. Стежка, якою поїхали Роланд, Алан і старий-добрий Артур Гіт (так Шимі називав його подумки), вже зникла. Але та, якою викрадачі повезли Сюзен, ще була прим’ята і чітко видніла. І, можливо, якби він пішов слідом за нею, то зміг би бодай щось для неї зробити. Хоч чимось допомогти.

Попервах Шимі йшов кроком, але потім, коли страх від того, що вони можуть повернути назад і впіймати його, по­малу почав відпускати, перейшов на біг підтюпцем. Більшу частину того дня він провів, простуючи слідом.

На світанку Катберт (котрий і за звичайних обставин не ви­різнявся спокійним темпераментом) почав дедалі більше не­терпеливитися. Настали Жнива, а ми сидимо тут із нагостре­ними ножами і нам нема чого вирізьблювати.

Двічі він спитав Алана, що той «чує». Вперше Алан лише щось пробурчав. Удруге спитав, якої відповіді сподівається Берт, без угаву базікаючи в нього над вухом.

Два питання з інтервалом у чверть години Катберт не вва­жав базіканням, тож відійшов убік і похмуро всівся перед сво­їм конем.

— Очікування, — сказав Катберт. — На нього ми змарнували більшість часу, який провели в Меджисі. Чекати мені вдається найгірше.

— Чекати лишилося недовго, — запевнив Роланд.

Джонасів загін прибув до місця, де загін Френа Ленґіла став табором за годину до сходу сонця. Джонас задоволено відзна­чив, що Квінт, Рея і ковбої Ренфру вже були на місці й сьор­бали ранкову каву.

Ленґіл вийшов їм назустріч, помітив Сюзен, яка їхала на коні, тримаючи поперед себе зв’язані руки, і відступив на крок назад, наче сподівався знайти куточок, де можна було б схова­тися. Проте сховків тут не було, тож він просто став на місці, хоч вираз його обличчя свідчив про те, що йому це не надто до вподоби.

Коліньми Сюзен підштовхнула коня вперед, а коли Рейнолдз спробував ухопити її за плече, вона тимчасово уникла його, повівши плечем убік.

— Ба, Френ Ленґіл! Не сподівалася тебе тут зустріти!

— Сюзен, мені шкода бачити тебе в такому вигляді, — сказав Ленґіл. Рум’янець все ближче підбирався до його чола, як хви­ля — до хвилерізу. — Ти потрапила в погану компанію, дівчин­ко... а розплачуватися за це, очевидно, доведеться тобі самій.

Сюзен розсміялася.

— Погана компанія? Авжеж. Кому, як не тобі, про це зна­ти, Френе.

Він відвернувся, неповороткий і скутий від збентеження. Раптом Сюзен підняла ногу і, поки ніхто не встиг її зупинити, дала йому копняка точнісінько поміж лопаток. Він упав на живіт, округливши від шоку й подиву очі.

— Ах ти ж паскудо! — закричав Ренфру і вдарив її по голові зліва. Пізніше, коли свідомість Сюзен прояснилася й вона була спроможна думати, вона вирішила, що цей удар принай­мні трохи врівноважив ситуацію. Вона гойднулася в сідлі, про­те спромоглася втриматися і не впасти. На Ренфру вона навіть не глянула: її погляд був прикутий до Ленґіла, котрий уже спромігся зіп’ястися навкарачки. Вираз обличчя в нього був вражений до глибини душі.

— Ти вбив мого батька! — закричала йому Сюзен. — Вбив мого тата, боягузе! — Вона перевела погляд на землевласників і ковбоїв, що тепер усі дивилися на них. — Ось він, Френ Ленґіл, голова Асоціації конярів, низький, гидкий і підлий боягуз! Гидкий, як койотяче лайно! Гидкий, як...

— Годі вже, — сказав Джонас, з неприхованою цікавістю спо­стерігаючи, як Ленґіл, підібгавши хвоста, тікає до своїх людей. Так, це принижена втеча з опущеними плечима, вдоволено від­значила про себе Сюзен. Рея захихотіла, хитаючись з боку в бік. Звук її сміху нагадував шкряботіння нігтів об грифельну дошку. Зачувши цей сміх, Сюзен була вражена, проте присутність Реї в цій компанії анітрохи її не здивувала.

— Для нього не досить, — сказала вона, переводячи з Лен­ґіла на Джонаса погляд, у якому було стільки презирства, що в ньому можна було втопитися. — Він заслуговує чути це довіку.

— Можливо. Але ви, леді-сей, непогано впоралися за той час, що був у вашому розпорядженні. Мало хто зміг би вас перевершити. Послухайте відьмин сміх! Як сіль на його рани... але невдовзі ми її заткнемо. — Він повернув голо­ву: — Клаю!

Рейнолдз під’їхав до нього.

— Відвезеш це сонечко до Будинку-на-набережній?

— Авжеж. — Рейнолдзові ледве вдалося приховати по­легшення від того, що його відсилають на схід, а не на захід. У нього з’явилося погане передчуття щодо Скелі Вішаль­ників, Латіґо, цистерн із нафтою... щодо всієї тієї катава­сії. — Зараз?

— Ще хвилину зачекаємо, — відповів Джонас. — Можливо, на наших очах розіграється драма вбивства. Хтозна? Проте са­ме заради питань, що потребують відповідей, варто вставати вранці з ліжка. Навіть якщо твоя нога ниє, наче гнилий зуб. Як ти гадаєш?

— Не знаю, Елдреде.

— Сей Ренфру, нагляньте трохи за нашим сонечком. Мені тут треба забрати одну річ для її власника.

Його голос було добре чути (він про це подбав), тож Реїн сміх обірвався, наче його перерізали в її горлі гострим гачку­ватим ножем. Усміхаючись, Джонас спрямував свого коня до чорного візка, на боках якого тіснилися виведені золотом рунічні символи. Рейнолдз на коні супроводжував його ліворуч, і Джонас радше відчув, ніж побачив, що по праву руку від ньо­го Діпейп. Рой таки молодчина. Трохи недоумкуватий, але ча­сом він без слів розумів, що треба робити.

З кожним кроком Джонасового коня Рея все більше зіщу­лювалася у своєму візку. Її очиці забігали в глибоких провал­лях очниць, шукаючи порятунку, якого не було.

— Не підходь до мене, згубо! — прокричала вона, затуляю­чись від нього однією рукою, а в другій стискаючи мішок із кристалом. — Не наближайся, бо я нашлю на тебе громовицю і вона вб’є тебе просто на коні! І твоїх друзяк-розбійників разом із тобою!

Джонасові здалося, що після цих слів Рой трохи завагався. Проте Клай, як і сам Джонас, не втратив рішучості. Він не сум­нівався, що відьма володіє могутніми чарами... чи то пак ко­лись володіла. Але то було ще до того, як у її житті з’явився зажерливий кристал.

— Віддай кулю мені, — сказав він, під’їхавши до її візка впритул і простягаючи руку. — Вона тобі не належить і ніколи не належала. Одного дня Добрий Чоловік обов’язково подякує тобі за те, що ти так добре дбала про його власність, але зараз ти маєш повернути її мені.

Відьма зчинила такий лемент, що дехто з ковбоїв впустив бляшані чашки з кавою і затулив вуха долонями. Водночас Рея намотала шворку мішка на руку і підняла його над голо­вою. На його дні гойдалася, мов маятник, куля.

— Не віддам! — страшно завила вона. — Краще я розіб'ю його на друзки, ніж віддам такому, як ти!

Джонас сумнівався, що куля, випавши з її рук на утрамбо­ваний пружний килим Поганої Трави, розіб’ється. Та все од­но, так чи інакше в нього не буде нагоди це перевірити.

— Клаю, — сказав він. — Дістань револьвера.

Відьма так шалено зиркнула ліворуч, туди, де сидів на коні Клай, що Джонасові навіть не довелося перевіряти — він і так збагнув, що той виконав наказ.

— Рахую до трьох, — сказав Джонас. — Якщо на рахунок «три» вона не віддасть мені мішка, відстрель їй гидотну макітру.

— Добре.

— Один, — сказав Джонас, спостерігаючи, як на дні під­нятого мішка гойдається маятник. Навіть крізь тканину він міг бачити, що кристал тьмяно світиться. — Два. Приємної подорожі до пекла, Реє, прощавай. Тр...

— Забирай! — вереснула вона, простягаючи йому мішок і затуляючи лице другою скоцюрбленою рукою. — На, вдави­ся! І будь проклятий так само, як була проклята я!

— Дякую, сей.

Він ухопив мішок під шворкою і смикнув до себе так силь­но, що обідрав Реї кісточки пальців і зірвав ніготь. Відьма закричала від болю, проте Джонас цього навіть не почув. Йо­го розум уже полонив кристал. Вперше за довгі роки роботи найманцем він забув про роботу, про всіх навколишніх і про сто тисяч інших речей, через які міг легко загинути. Йому до рук нарешті потрапив кристал, о всемогутні боги, він нарешті був у нього, чорт забирай!

«Моє!» — тільки й подумав він. Лише якимось дивом він втримався від спокуси розв’язати шворку на місці й встроми­ти в мішок голову, як це робить кінь, щоб поїсти вівса. Але натомість двічі обв’язав шворку довкола луки сідла. Потім вдихнув настільки глибоко, наскільки зміг, і видихнув. По­легшало. Трохи.

— Рою.

— Еге, Джонасе.

«Добре буде забратися звідси», — вже не вперше подумав Джонас. Йому настобісіли ці селюки. Настобісіло їхнє «еге», дістало аж до печінок.

— Рою, цього разу ми дамо відьмі більшу фору. Якщо на рахунок «десять» вона не зникне з-перед моїх очей, дозволяю відстрелити їй зад. А тепер побачимо, чи вмієш ти рахувати. Я уважно слухаю, тому цифр не пропускай!

— Один, — радісно почав Діпейп. — Два. Три. Чотири.

Вивергаючи прокльони, Рея вхопила віжки і вйокнула на поні. Той прищулив вуха і так рвучко смикнувся з місця, що відьма звалилася з козел, гепнувшись на спину й задерши ноги. Над високими черевиками випирали білі кістляві щи­колотки в розпарованих вовняних панчохах. Ковбої зарего­тали, та й Джонас не втримався від сміху. Кумедне було видовище: відьма лежить на спині й дриґає ніжками-сірниками в повітрі.

— П-п-п’ять, — від сміху Діпейп почав затинатися. — Ш-ш-шість!

З моторністю напівдохлої риби Рея вилізла назад на козла й обвела всіх присутніх важким презирливим поглядом.

— Проклинаю вас! — заверещала вона. Крик пронизав повіт­ря й обірвав сміх на півноті. А візок уже котив до краю утоп­таної галявини. — Усіх вас проклинаю! Тебе... і тебе... і тебе теж! — Останнім її скоцюрблений палець тицьнув у Джона­са. — Злодій! Мерзенний крадій!

«Можна подумати, кристал був твій, — подумав Джонас (хоча перше слово, яке спало на гадку йому самому, щойно скляна куля опинилася в нього, було «Моє!»). — Можна по­думати, така дивовижна річ могла належати такій миршавій селючці, як ти».

Візок підстрибував на колесах, котячи в Погану Траву, по­ні, прищуливши вуха, швидко перебирав ногами. Верески старої правили ним краще, ніж будь-який батіг. Чорний візок занурився в зелень трави, змигнувши наостанок, неначе у фо­кусі штукаря, і зник з поля зору. Але ще довго над Поганою Травою розносилися Реїні прокльони: під Місяцем-Демоном вона накликала смерть на голови своїх кривдників.

— Їдь, — звелів Джонас Клаєві Рейнолдзу. — Відвези наше со­нечко до Корал. Якщо раптом схочеш побавитися з нею в до­розі, то ні в чому собі не відмовляй. — Кажучи це, він скоса зиркнув на Сюзен, щоб пересвідчитися, що його слова мали належний ефект. Проте був розчарований. Вона заціпеніло дивилася поперед себе й не реагувала, так, ніби останній стусан Ренфру пошкодив їй мізки, принаймні, на короткий час. — А коли досхочу натішишся, обов’язково передай її Корал.

— Неодмінно. Переказати щось сей Торін?

— Скажи, хай потримає цю дівку десь у надійному місці, поки хтось не передасть їй моїх подальших розпоряджень.

А ще... можеш залишитися з нею. Тобто з Корал. Про цю нам тепер нема чого хвилюватися, а от Корал... Ти маєш супрово­джувати її до Рітці. Слугувати їй ескортом.

Рейнолдз кивнув. Справи йшли в гору. Він поїде до Будинку-на-набережній і там побавиться з дівчинкою. Але до­рогою — ні. Рейнолдз не хотів робити це під страхітливим Місяцем-Демоном, від якого було видно, як удень.

— Вперед. Рушайте.

Рейнолдз повіз її через галявину. Вхід у Погану Траву він обрав подалі від того місця, де зникла Рея. Сюзен їхала мовч­ки, нерухомим поглядом прикипівши до зв’язаних зап’ясть.

Джонас повернувся обличчям до свого загону.

— Троє жевжиків з Внутрішнього світу врятувалися з в’яз­ниці за допомогою цієї малої сучки, — сказав він, показу­ючи на спину Сюзен, за якою ще не встигла зімкнутися висока трава.

Серед чоловіків пройшов тихий гомін. Про те, що «Вілл Деаборн» та його друзі вже на волі, вони знали, але те, що допомогла їм у цьому сей Дельґадо, виявилося новиною... і, можливо, на краще, що тієї миті Рейнолдз саме заводив її в Погану Траву й вона зникла з-перед їхніх очей.

— Але це пусте! — закричав Джонас, і їхні голови знову по­вернулися до нього. Крадькома він простягнув руку і погла­див опуклість на дні мішка на шворці. Лише один доторк до кристала — і він відчув, що йому до снаги здійснити будь-який подвиг, навіть із зав’язаними за спиною руками.

— Не зважайте ні на неї, ні на них! — Він переводив погляд з Ленґіла на Кройдона і з Кройдона — на Брайана Гукі й Роя Діпейпа. — Нас майже сорок, а невдовзі ми приєднаємося до іншого загону, чисельністю сто п’ятдесят вояків. А хлопців лише троє, і їм навіть шістнадцяти років ще нема. Ви боїтеся трьох підлітків?

— Ні! — хором закричали чоловіки.

— Якщо ми надибаємо їх, діти мої, що ми з ними зро­бимо?

— ВБ’ЄМО! — Крик був такий гучний, що наполохав во­роння, і воно знялося в ранкове небо, каркаючи від невдо­волення, та полетіло шукати собі тихішої місцини.

Джонас був утішений. Його рука досі Лежала на приємно­му горбочку кулі, й він відчував, як з кристала поволі пере­тікає в його тіло сила. «Рожева сила», — всміхаючись, по­думав він.

— Їдьмо, хлопці. Я хочу дістатися цистерн у лісі на захід від Каньйону Петлі, перш ніж тутешній люд запалить своє свят­кове багаття.

Чорний Реїн візок мало не наїхав на Шимі, котрий причаївся у високій траві й намагався роздивитися, що діється на галя­вині. Щось бурмочучи й раз у раз викрикуючи прокльони, відьма промчала так близько повз нього, що він відчув кислий сморід її шкіри й немитого волосся. Якби вона глянула вниз, то неодмінно побачила б його і перетворила на пташку чи пухнастика-шалапута, а можливо, навіть комара.

Хлопець бачив, як Джонас передав Сюзен чоловікові в пла­щі, й поповз довкруж галявини. Він чув, як Джонас промовляв до чоловіків (багатьох із них Шимі знав особисто, і йому со­ромно було усвідомлювати, що так багато ковбоїв у Меджисі слухаються наказів тих поганих мисливців за трунами), але не звертав уваги на його слова. Коли вони посідали на коней, Шимі закляк на місці, перелякавшись, що вони поїдуть саме в той бік, де він переховувався. Проте вони обрали інший на­прям — західний. Неначе помахом чарівної палички, галя­вина спорожніла... чи точніше було б сказати — знелюдніла. Капризного залишили напризволяще, і його повід волочився втоптаною травою. Капик провів поглядом вершників, один раз крикнув, наче посилав їх усіх до дідька, а потім повернув­ся і помітив Шимі, котрий спостерігав за ним з трави. Мул вітально стріпнув вухами і спробував вщипнути трохи трави. Але, скуштувавши, підвів голову і з докором закричав на Ши­мі по-віслючому, наче хотів сказати, що це хлопчик-наймит винен у тому, що трава погана.

Шимі задумливо дивився на Капризного, зважуючи, як лег­ше пересуватися — верхи чи пішки. Так, авжеж... проте коли мул закричав удруге, Шимі передумав. Він міг виказати хлоп­ця, невчасно попередивши про його наближення чоловіка, який кудись повіз Сюзен.

— Ти сам знайдеш дорогу додому, — сказав Шимі. — Про­щавай, друже Капику. Колись та й побачимося.

Шимі знайшов стежку, якою поїхали Сюзен і Рейнолдз, та знову гайнув услід за ними.

— Вони знову наближаються, — сказав Алан за мить до того, як Роланд відчув це сам — короткий спалах у голові, схожий на рожеву блискавку. — Вся ватага.

Роланд присів навпочіпки перед Катбертом. Той подивився на нього, і в погляді не було ні сліду його улюблених жартів.

— Від тебе залежить дуже багато, — сказав Роланд, а потім постукав по рогатці. — І від цієї штукенції також.

— Я знаю.

— Скільки набоїв у твоєму арсеналі?

— Майже чотири сотні сталевих кульок. — Берт підніс догори полотняну торбинку, яка у мирний час правила його батькові за кисет для тютюну. — А в сідельній сумці купа феєрверків.

— Скільки там великих?

— Достатньо, Роланде, — відповів без тіні усмішки. Тепер, коли його очі не всміхалися, в них зяяла порожнеча душі ще одного вбивці. — Достатньо.