Забирайтесь геть, срані багатії 15 страница

Сюзен закричала, і власний крик долинув до неї наче здаля. Кричати вона могла ще довго, проте зачула цокіт копит поні за спинами чоловіків на дорозі... і все збагнула. Збагнула ще до того, як чоловік із одним заплющеним оком наблизився, щоб узяти її під варту. І її крики стихли.

Загнаного поні, що привіз відьму до Гембрі, замінили новим, але віз був той самий: ті самі загадкові знаки, той самий кучер. Рея сиділа, стискаючи віжки в своїх хижих пазурах, її голова гойдалася з боку в бік, як у іржавого старого робота. В її усміш­ці не було й тіні гумору. Так міг би шкіритися труп.

— Здоров, моя перепілочко, — назвала вона її достоту так, як тоді, тієї ночі багато місяців тому, коли Сюзен прийшла до неї для перевірки цноти. Тієї ночі, коли Сюзен більшу частину шля­ху пробігла — просто тому, що її переповнювала жага життя. Вона прийшла до Реї під Місяцем-Цілунком, і її серце від бігу билося швидше, а щічки зарум’янилися. Дорогою вона співала «Безжурне кохання».

— А твої друзяки-харцизяки поцупили в мене кулю, — по­скаржилася Рея, зупиняючи поні перед вершниками. Навіть Рейнолдз дивився на неї згори вниз з якоюсь тривогою. — За­брали мою гарненьку цяцьку, от що наробили твої коханці. Покидьки, мерзота. Але поки вона була у мене, я багато бачила, еге ж. З нею можна і в майбутнє заглядати. Багацько я позабу­вала... але тільки не те, кудою ти поїдеш, ясочко. Не те, кудою тебе повезе те стерво, що тепер валяється там-о на дорозі. А те­пер час їхати до міста. — Злобна посмішка розтяглася до вух. — Пора на ярмарок.

— Відпустіть мене, — сказала Сюзен. — Відпустіть, якщо не хо­чете відповідати перед Роландом з Ґілеаду.

Не звертаючи на неї уваги, Рея заговорила до Рейнолдза.

— Зв’яжіть їй руки попереду і поставте ззаду у візок. Люди хочуть її побачити. А як хочуть — то побачать. Якщо її тітонька зробила все правильно, людей у місті буде чимало. Тож хутень­ко вантажте її, і їдьмо.

Лише одна чітка думка встигла промайнути в голові Алана: «Ми могли оминути їх — якщо Роланд каже правду, тоді важливим є лише магічний кристал, а він уже в нас. Ми могли обминути їх стороною».

Та, звісно, це було неможливо. Проти цього повстали б сотні поколінь у стрілецькому родоводі. Вежа не Вежа, а попускати злодіям не слід. Тим паче якщо їх можна спинити.

Нахилившись уперед, Алан прошепотів на вухо своєму коневі:

— Тільки спробуй піді мною затанцювати чи стати на диби, коли я відкрию вогонь, — і я прострелю тобі довбешку.

Обігнавши обох на своєму міцнішому коні, Роланд повів їх у бій. Чоловіки, що скупчилися найближче до них, — п’ятеро чи шестеро верхи, ще дюжина чи більше піших, що оглядали биків, які притягли сюди цистерни, — тупо вирячалися на них, аж поки Роланд не почав стріляти. З першим пострілом вони порснули навсібіч, як налякані куріпки. Жодного з вершників не оминула його куля. Їхні коні розбіглися, не розбираючи до­роги, тягнучи за собою поводи (а один з жеребців — навіть свого мертвого вершника, чия нога застрягла в стремені). Хтось десь волав: «Розбійники! Розбійники! На коней, одоробала!»

— Алане! — закричав Роланд на повному скаку. Перед цис­тернами для захисту вже шикувалася в незграбний ряд (а радше збивалася докупи) жменька вершників і озброєних піших. — Давай! Давай!

Алан підняв автомат, притулив іржавий приклад нижче пле­ча і покликав на допомогу всі свої мізерні знання про скоро­стрільну зброю: цілитися низько, поливати вогнем швидко й рівномірно.

Він натиснув на гашетку, і скоростріл проревів у порохня­ві повітря. Швидкими поштовхами пішла в плече віддача, а з перфорованого ствола полився яскравий синій вогонь. Алан водив зліва направо, цілячись у високі сталеві боки цис­терн понад головами горе-захисників, що з криками розбіга­лися хто куди.

І одна з цистерн справді вибухнула. Такого вибуху Алан не чув ще ніколи: потужний гортанний розрив, що супроводжувався яскравим спалахом червоногарячого вогню. Сталева оболонка в повітрі розпалася навпіл. Одна половина пролетіла тридцять ярдів і палаючою кучугурою приземлилася на землю пустелі, друга піднялася разом зі стовпом чорного диму. Дерев’яне колесо, охоплене вогнем, промайнуло небом і впало, тягнучи за собою шлейф іскор і скалок.

Люди з лементом розбігалися, вершники в паніці пригинали голови до ший своїх коней.

Довівши траєкторію вогню до кінця ряду цистерн, Алан по­вернув цівку в зворотний бік. Автомат у його руках розжарився до червоного, але він не спускав пальця з гашетки. У цьому світі користуватися чимось слід було доти, доки це «щось» пра­цювало. Кінь під ним скакав так, неначе зрозумів кожне слово з того, що Алан прошепотів йому на вухо.

Ще одну! Треба ще одну!

Але підірвати ще одну цистерну він не встиг — замовк скоростріл. Можливо, механізм заклинило чи спорожнів магазин. Жбурнувши його на землю, Алан витяг револьвер. Десь у нього за спиною заспівала Катбертова рогатка, перекриваючи навіть крики чоловіків, цокіт копит і стугоніння вогню в цистерні. Алан побачив, як велика бахкалка, шиплячи, описала в небі дугу й упала саме там, куди цілив Катберт: у калюжу нафти, що натекла під колеса цистерни з написом «САНОКО». Якусь мить Алан чітко розрізняв вервечку дірок у блискучому боці цистер­ни — дірок, які він пробив скорострілом сея Ленґіла, — а потім щось затріщало і феєрверк вибухнув. За мить отвори в цистерні запалахкотіли. Нафта, що натекла з них, зайнялася.

— Тікай! — заволав чоловік у бойовому капелюсі. — Вона зара’ вибухне! Вони всі вибу...

Алан застрелив його в голову. А наступної миті вибухнула й друга цистерна. Шмат сталі, вирваний вибухом, відлетів убік, приземлився в калюжу нафти-сирця, що стрімко збільшувала­ся, під третьою цистерною, і це спричинило її вибух. У повітря, як від поховального багаття, затьмарюючи небо й щільною пеленою затуляючи сонце, здійнявся стовп чорного диму.

Роланд, як і всі чотирнадцять стрільців, що проходили на­вчання, отримав детальний інструктаж щодо зовнішності шес­ти генерал-лейтенантів Фарсона, тож чоловіка, що біг до за­гону вершників, упізнав одразу. Джордж Латіґо. Роланд міг би підстрелити його на бігу, проте не хотів, щоб вороги від­булися так просто.

Натомість він застрелив чоловіка, що біг назустріч Латіґо.

Латіґо загальмував на підборах, кинув на Роланда спов­нений ненависті погляд і знову побіг, гукаючи когось іншо­го, волаючи до вершників, що скупчилися подалі від зони вибухів.

Ще дві цистерни злетіли в повітря, залізними кулаками вда­ривши по Роландових барабанних перетинках, бистрінню ви­смоктавши йому з легень повітря. Початковий план полягав у тому, щоб Алан попробивав цистерни, а Катберт підпалив розлиту нафту за допомогою феєрверків, пущених з рогатки. Єдина велика бахкалка, якою він вистрелив, довела, що план був цілком здійсненний. Проте перший постріл з рогатки ви­явився й останнім. Останнім, у якому була потреба.

Легкість, з якою стрільці проникли у ворожий табір і посіяли паніку, можна було списати на недосвідченість і втому бійців, проте розташування цистерн було на совісті Латіґо, лише його помилкою і більше нічиєю. Це він наказав поставити їх близь­ко одна до одної, і тепер вони по одній вибухали. Щойно за­йнялася перша, шансів зупинити процес уже не було. Ще до того, як Роланд підняв ліву руку й описав у повітрі коло, даючи Алану й Катберту команду припинити вогонь, справу було зроб­лено. Табір Латіґо охопило пекельне полум’я, і плани Джона Фарсона щодо моторизованої атаки перетворилися на дим, який розвіював тепер вітер fin de a o.

— Їдьмо! — закричав Роланд. — Уперед, уперед, уперед!

Вони поскакали на захід, у бік Каньйону Петлі, й повз ліве вухо Роланда продзижчала куля. Одна-єдина впродовж усього нападу стрільців на цистерни.

Нетямлячись, розлючений Латіґо вергав блискавки, і, напевно, лише це рятувало його від думок про те, що зробить з ним До­брий Чоловік, коли дізнається про цю поразку. Поки що єдине, що його хвилювало: впіймати тих чоловіків, що влаштували йому засідку... якщо взагалі могло йтися про засідку в пустелі.

Чоловіків? Ні.

Це зробили хлопчиська.

Латіґо знав, ким вони були. Як їм вдалося сюди пробратися, він не розумів, але про них самих йому було добре відомо. І їх­ні дні скінчаться просто тут, на сході від лісів і пагорбів.

— Гендриксе! — гаркнув він. Гендрикс був єдиним, хто спро­мігся втримати своїх людей (півдюжини, всі на конях). — Ген­дриксе, домене!

Поки Гендрикс їхав до нього, Латіґо дзиґою крутонувся в ін­ший бік і побачив купку чоловіків, що витріщалися на охопле­ні вогнем цистерни. Від вигляду їхніх відвислих щелеп і тупих юних фізій йому до сказу захотілося верещати й тупотіти нога­ми, але він відмовився од цієї спокуси. Й спромігся зосередити­ся бодай на одному: на нападниках, які за жодних обставин не мали вийти сухими з води.

— Ви! — загорлав він до чоловіків. Один із них повернувся, інші — ні. Широкими кроками Латіґо попрямував до них, на ходу виймаючи пістолет. Втелющив його в руку тому, хто обер­нувся на звук його голосу, і навмання показав на одного з тих, хто не послухався наказу. — Застрель того йолопа.

У заціпенінні, неначе людина, якій здається, що вона спить, солдат підняв руку з пістолетом і вистрелив у чоловіка, на ко­трого вказав Латіґо. Нещасний, смикаючи кінцівками, пова­лився на землю. Інші відвернулися.

— Добре, — сказав Латіґо і забрав пістолет.

— Сер! — закричав Гендрикс. — Сер, я їх бачу! Я добре бачу ворога!

Вибухнуло ще дві цистерни, і кілька уламків сталі полетіло в їхній бік. Дехто попригинав голови, Латіґо навіть оком не змиг­нув. І Гендрикс теж. Молодчина. На щастя, хоч один виявився нормальним у всьому цьому кошмарі.

— Мені наздогнати їх, сер?

— Я візьму твоїх людей, Гендриксе, і наздожену їх сам. Пус­ти цих віслюків перед нами. — Він повів рукою в бік чоловіків, чия увага тепер перемістилася з охоплених полум’ям цистерн до трупа їхнього товариша. — Збери стількох, скількох зможеш. У вас є сурмач?

— Так, сер! Рейнз, сер! — Гендрікс роззирнувся, махнув рукою, і до них під’їхав прищавий юнак із переляканим виразом об­личчя. Дещо пом’ятий горн на пошарпаній стрічці висів у нього на грудях.

— Рейнзе, ти з Гендриксом, — скомандував Латіґо.

— Так, сер.

— Гендриксе, збери якнайбільший загін, але не зволікайте. Вони прямують у бік каньйону. Наскільки мені відомо, звідти нема виходу. Якщо я не помиляюся, то скоро ця місцина пере­твориться на стрільбище.

— Так, сер, — хижо оскалився у відповідь Гендрикс.

За їхніми спинами, не перестаючи, вибухали цистерни.

Озирнувшись, Роланд не повірив очам: стовп чорного диму, що здіймався в небо, був просто колосальним. Попереду він бачив купу гілля, що затуляла вхід до каньйону. І хоча вітер ві­яв у інший бік, стрілець усе ж чув пронизливе скавуління тонко­ходу, що позбавляло розуму.

Він простягнув руки, сигналізуючи Катбертові й Алану про зупинку. На їхніх очах зняв нашийну хустку, скрутив її, як мо­тузку, і обв’язав нею собі голову в такий спосіб, щоб вона при­кривала вуха. Друзі наслідували його. Як-то кажуть, нема чо­біт — взувай постоли.

І стрільці рушили далі на захід. Тепер їхні видовжені, як скелети, тіні тягнулися пустелею за ними. Озираючись, Ро­ланд бачив, що їм навздогін мчать два загони вершників. Ро­ланд подумав, що перший очолює Латіґо, який навмисне трохи притримує своїх вояків, щоб два загони могли об’єднатися й на­пасти разом.

«І це добре», — подумав він.

Вони втрьох, не відстаючи один від одного, їхали до Каньйону Петлі, і собі притримуючи коней, щоб дати своїм переслідува­чам змогу скоротити відстань. Раз у раз земля здригалася від чергового вибуху: то вибухали позосталі цистерни. Роланд не пе­реставав дивуватися, як легко їм вдалося перехитрити воро­га, — а надто після битви з Джонасом і Ленґілом, яка мала б мобілізувати підозріливість. Згадалося одне свято Жнив сивої давнини (їм із Катбертом тоді було щонайбільше по сім років).

Тоді вони бігли вздовж ряду настромлених на жердини опудал і збивали їх по одному палицями: бах, бах, бабабах.

Незважаючи на хустку, дзижчання тонкоходу проникало йому в мозок і змушувало сльозитися очі. Позаду він чув ви­гуки й крики переслідувачів. І насолоджувався. Люди Латіґо зважили свої шанси — дві дюжини проти трьох, до того ж їм на допомогу поспішало ще більше військо, — і знову підне­слися духом.

Роланд спрямував Вітра у вузьку прогалину в звалищі гілля, що позначало собою вхід до Каньйону Петлі.

Весь розпашілий, Гендрикс порівнявся з Латіґо.

— Сер! Дозвольте доповісти!

— Доповідайте.

— У мене двадцятеро людей, і втричі більше солдатів скачуть щодуху, щоб приєднатися до нас.

Але Латіґо не слухав його. Його очі перетворилися на дві крижини, що пломеніли яскраво-синім світлом. Губи під вуса­ми скривилися у ледь помітній жорстокій посмішці.

— Родні, — звернувся він до Гендрикса на ім’я, та так ніжно, наче до коханої.

— Сер?

— Здається, вони їдуть всередину, Родні. Так... дивися. Я впев­нений. Ще дві хвилини, і буде пізно повертати назад. — Він під­няв револьвер, поклав для рівноваги ствол на передпліччя і ви­стрелив навздогін трьом вершникам — швидше від радості, ніж від бажання поцілити.

— Так, сер, дуже добре, сер. — Гендрикс повернувся і енер­гійно помахав своїм солдатам: змикай ряди, змикай ряди.

— Спішитися! — закричав Роланд, коли вони опинилися біля лінії кучугури віття. Від неї линув запах, сухий і маслянистий водночас, як від багаття, що чекає не дочекається, коли його запалять. Він не знав, чи Латіґо не загальмує, коли побачить, як вони залишають коней біля входу до каньйону, але йому було байдуже. Ці породисті коні з Ґілеаду були чудові, а Вітер за останні кілька місяців став йому справжнім другом. Роланд нізащо не повів би його чи коней друзів у каньйон, у пастку між вогнем і тонкоходом.

Хлопці блискавично злетіли з коней. Алан зірвав з луки сід­ла мішок на шворці й перекинув його через плече. Коні Кат­берта й Алана, іржучи, відразу поскакали геть повз загату з гіл­ля, але Вітер на мить завагався, дивлячись на Роланда.

— Біжи, — поплескав його Роланд по крупу. — Рятуйся.

І Вітер поскакав, тільки хвіст замайорів на вітрі. Катберт і Алан прослизнули в щілину між гіллям. Роланд вчинив так само, але спершу кинув погляд униз, щоб переконатися, що рівчак із по­рохом на місці. Порох нікуди не подівся і досі був сухий — від­тоді, як вони його засипали, з неба не впало ні краплини дощу.

— Катберте, сірники, — звелів він.

Простягаючи йому сірники, Катберт так широко посміхався, що дивно, як вони взагалі не повипадали з його рота.

— Ми підігріли їхній інтерес до життя, правда ж, Роланде? Еге!

— Авжеж, — погодився Роланд, і собі всміхаючись. — А тепер іди. Вибирайтеся розколиною нагору.

— Дозволь мені це зробити, — попросив Катберт. — Будь ласка, Роланде, ви з Аланом ідіть, а я лишуся. В душі я палій, я завжди мав до цього схильність.

— Ні, — рішуче відказав Роланд. — Ця частина завдання — моя. І не сперечайся. Йди. І перекажи Аланові, нехай за будь-яких обставин пильнує магічну веселку.

Якусь мить Катберт не зводив з нього погляду, але потім кивнув.

— Довго не зволікай.

— Не буду.

— Нехай щастить, Роланде.

— А тобі хай щастить двічі.

Шурхочучи чоботами об каміння, що встеляло землю кань­йону, Катберт швидким кроком приєднався до Алана, котрий помахав Роландові рукою. Стрілець кивнув у відповідь. А на­ступної миті припав до землі: біля скроні, зачепивши криси капелюха, просвистіла куля.

Навпочіпки він відповз ліворуч від проходу в гіллі й озирнув­ся. Тепер вітер віяв йому просто в обличчя. Люди Латіґо швид­ко наближалися. Швидше, ніж він очікував. Якщо вітер зага­сить сірники...

Забудь про «якщо». Вичікуй, Роланде... вичікуй... нехай під'їдуть...

Він чекав навпочіпки, тримаючи в кожній руці по сірнику й визираючи в щілини між гілками. Ніздрі шарпав міцний запах мескітового дерева і горілої нафти. Від дзижчання тонкоходу розколювалася голова, його млоїло, переслідувало відчуття, що він сам собі чужий. Він згадав, як було летіти в рожевому ви­хорі... як його відірвало од видива Сюзен. «На щастя, в неї є Ши­мі, — відсторонено подумав він. — Шимі подбає, щоб вона без пригод доїхала десь до безпечного місця». Але підступне виття тонкоходу наче знущалося з нього, питало, як він гадає: може, бува, чогось недобачив?

Латіґо і його люди галопом наближалися. Тепер вони пере­тинали останні триста ярдів до каньйону, і ті вершники, що були позаду, швидко наздоганяли передніх. І передні не змо­жуть різко зупинитися, щоб на них не налетіли задні.

Саме час. Роланд кресонув голівкою сірника об передні зуби. Той запалився, крапнувши гарячою і кислою іскрою на мокру спинку язика. Поки сірник не встиг догоріти, Роланд підніс вогонь до пороху в канавці. Займання сталося миттєво: весе­лою жовтою ниткою ліворуч під північним краєм кучугури побіг вогонь.

Він метнувся на інший бік проходу (досить широкого, щоб ним бік у бік могли пройти двоє коней), вже тримаючи сірни­ка напоготові між зубів. Щойно затулившись трохи від вітру, запалив сірник, кинув у порох, почув шипіння, розвернувся і щодуху побіг.

«Мама й тато, — спершу подумав шокований Роланд. Той спо­гад був так глибоко похований у надрах пам’яті, що справив ефект ляпаса. — На озері Сароні».

Коли ж вони туди їздили, на прекрасне озеро Сароні в пів­нічній частині баронії Ґілеад? Так давно, що Роланд навіть згадати не міг. Єдине, що пам’ятав, — він тоді був ще зовсім малою дитиною, бавився на мальовничому піщаному пляжі. Такому юному будівникові замків, яким він тоді був, було де розгуляти­ся. Саме цим він і займався одного дня

(канікул? то були канікули? невже мої батьки колись мали канікули?)

подорожі, й щось — можливо, крики птахів, що кружляли над озером, — змусило його підвести погляд. І він побачив маму й тата, Стівена і Ґабріелу Дескейнів, біля води. Вони сто­яли спинами до нього, обіймаючи одне одного за талію, й диви­лися на синь води під синім літнім небом. Як же він їх любив! Якою безмежною здавалася йому ця любов, що впліталася в надію й спогади, як третє пасмо товстої дівочої коси, любов — осяйна вежа кожного людського життя і кожної душі.

Але зараз він відчував не любов. У душу закрадався жах. Фі­гури, що виникли на його шляху, коли він побіг туди, де закін­чувався каньйон (точніше, де закінчувалася його раціонально пізнавана сутність), належали не Стівену з Ґілеаду і Ґабріелі з Артену, а його приятелям — Катбертові й Алану. І хоч юни не обіймали один одного за талію, проте трималися за руки, як діти в казці, що загубилися в дрімучому лісі. Птахи кружляли над озером, але то були не чайки, а стерв’ятники, і мерехтлива поверхня, понад якою стелився туман, була не водою.

Просто на очах у Роланда Катберт і Алан прямували в тонкохід.

— Стійте! — пронизливо закричав він. — Заради ваших бать­ків, зупиніться!

Але вони не послухалися. Тримаючись за руки, йшли до біло­го краю туманного зеленого марева. Тонкохід стогнав від утіхи, бурмотів ніжні слова, обіцяв винагороду. Він спалював нерви й іржавою пилкою вгризався в мозок.

Добігти до друзів Роланд би не встиг, тож він зробив єдине, до чого зміг додуматися тієї миті: підніс один зі своїх револьве­рів і вистрелив понад їхніми головами. Каньйоном прокотився гуркіт пострілу, і стогін рикошету на мить заглушив плаксивий голос тонкоходу. Од потворного марева хлопців відділяло лише кілька дюймів. І вони зупинилися. Роланд боявся, що от-от із озера виткнеться рука і вхопить їх, як у ніч під Місяцем-Торговцем, коли на їхніх очах вона зграбастала пташку, яка наважи­лася пролетіти низько над поверхнею.

Роланд випустив у повітря ще дві кулі, відгомін знову одбився від стін і прокотився каньйоном.

— Стрільці! — закричав він. — До мене! До мене!

Першим на його голос озирнувся Алан. Застиглий погляд його друга наче існував окремо від обличчя, вкритого порохом пустелі. Катберт зробив ще крок уперед, носки його чоботів вгрузли в зеленкувато-срібну піну на краю тонкоходу (плачли­ве бурчання на тон по гучнішало, наче від радості), але наступ­ної миті Алан смикнув його за стрічку сомбреро. Катберт пере­чепився через великий уламок скелі й важко осів на землю. Коли він підвів погляд, його очі прояснилися.

— О боги, — пробурмотів він. І коли спинався на ноги, Роланд побачив, що носки його чоботів зникли, акуратно від­чикрижені, наче садовими ножицями. Великі пальці стирча­ли назовні.

— Роланде, — видихнув він, коли вони з Аланом, спотика­ючись, побрели до стрільця. — Роланде, нам мало не настав гаплик. Воно розмовляє!

— Так. Я чув. Ходімо. Часу обмаль.

Він повів їх до розколини в стіні каньйону, подумки моля­чись, щоб вони встигли видряпатися достатньо високо і не втра­пити під кулі... що неодмінно станеться, якщо Латіґо влетить до каньйону раніше, ніж вони встигнуть піднятися бодай на якусь висоту.

У повітрі вже ширився запах, ядучий і гіркий — наче вари­лися в окропі ягоди ялівця. Каньйоном поповзли перші вусики білувато-сірого диму.

— Катберте, ти перший. За ним ти, Алане. Я піду останнім. Швидше, хлопці, хутко. Вилазьте нагору, якщо вам дороге життя.

Військо Латіґо ринуло в прохід у загаті, як вода — у воронку, поступово розширюючи щілину. Нижній шар сухої рослин­ності вже загорівся, але ейфорія гонитви завадила людям по­бачити пломінці внизу. Їдкий запах теж зостався поза увагою, адже їхній нюх притлумив жахливий сморід горілої нафти. Са­мим Латіґо, що вів загін у супроводі Гендрикса, володіла лише одна думка, два слова, що вибивали в його голові барабанний дріб лихого тріумфу: «Каньйон-пастка! Каньйон-пастка! Каньйон-пастка!»

Втім, щось таки перешкоджало цій мантрі, коли він заглиб­лювався в Петлю. Копита його коня браво цокотіли об скалля породи і

(кістки)

білуваті купки коров’ячих черепів і ребер. Щось не давало йому спокою, дзижчало у вухах, доводило до сказу, сльотаво скаржилося, як набридлива комаха. Від цього ниття сльозилися очі. Втім, хай яким сильним був звук (якщо тільки то був звук ззовні, бо складалося таке враження, що лунає він десь у голові), Латіґо рішуче відмахнувся од нього, тримаючись своєї мантри

(каньйон-пастка каньйон-пастка їм гаплик каньйон-пастка)

Коли все буде скінчено, йому доведеться відповідати перед Волтером, можливо, навіть перед самим Фарсоном, і він гад­ки не мав, яке покарання чекає на нього за втрачені цистерни з нафтою... але все це буде пізніше. Зараз він хотів лише одно­го: порішити мерзотників, які наважилися стати в нього на шляху.

Попереду каньйон робив поворот на північ. Вони мали бути за рогом, певне, притискалися до тупикової стіни каньйону, намагаючись втиснутися між завалами каміння. Латіґо застосує весь арсенал зброї, щоб рикошетом змусити їх вийти звідти. Напевно, вони вийдуть звідти з піднятими догори руками, спо­діваючись на пощаду. Але дарма. Після всього, що вони нако­їли, всіх тих клопотів, що їх вони спричинили...

Коли Латіґо завертав за виступ у стіні каньйону, вже три­маючи зброю напоготові, його кінь завищав — саме завищав, пронизливо, як жінка, — і став на диби. Латіґо вхопився за луку сідла і спромігся втриматися, але задні копита коня по­слизнулися, й тварина впала. Латіґо відпустив сідло і полетів на землю, слабо усвідомлюючи, що звук, який шарпав йому нерви, тепер подужчав удесятеро, дзижчав так, що його очні яблука запульсували в западинах, і в яйцях неприємно заколо­ло, і надокучлива мантра, яка крутилася в його голові, посту­пилася цьому звукові.

Жоден Джордж Латіґо не зміг би впоратися з настирністю тонкоходу.

Латіґо незграбно приземлився навкарачки. Довкола мигтіли коні, коні, що хоч-не-хоч скакали вперед під натиском тих, що напирали ззаду, вершників, що парами протискувалися крізь прохід у гіллі (потім трійцями, бо ж отвір у загаті, що швидко розгоралася, вже розширився), а потім вискакували на про­сторе місце, не усвідомлюючи, що весь каньйон — це всуціль вузький прохід.

Перед очима Латіґо чорні хвости, сірі передні ноги й плямис­ті копитні щітки зливалися в одну пляму. Він бачив чапси¹, джинси й чоботи в стременах. Спробував підвестися, але тієї ж миті чийсь кінь хвицьнув його копитом у тім’я. Капелюх по­м’якшив удар, і Латіґо не зомлів, але все одно упав на коліна, схиливши голову, наче хотів помолитися. Перед очима все по­пливло, а потилицею потекла кров із рани — кінське копито пробило йому череп.

¹Чапси — шкіряні чохли, які надягають на штани, елемент робочого одягу ковбоїв.

Він чув перелякане іржання коней і крики людей. Знову під­вівся, закашлявшись від пилу, здійнятого кіньми (курява ду­шила, мов дим), і побачив, що Гендрикс намагається розвер­нути коня, спрямувавши його проти хвилі вершників. Але це йому не вдавалося. Віддалена третина каньйону скидалася на болото, сповнене текучої зеленкуватої води. Напевно, під її поверхнею були сипучі піски, бо кінь Гендрикса, здавалося, застряг. Він знову заіржав і спробував стати на диби. Задні но­ги, вгрузнувши, розійшлися в різні боки. Гендрикс люто при­шпорював тварину, змушуючи її рухатися, проте кінь закляк чи не міг зрушити з місця. Ненажерливе дзижчання гучно відлу­нювало у вухах Латіґо і наче заповнювало собою весь світ.

— Назад! Повертайте назад!

Ці слова він силкувався прокричати, але з вуст зірвався лише жалібний хрип. Вершники досі мчали повз нього, здіймаючи пил, занадто густий, щоб бути лише пилом. Латіґо вдихнув на повні груди, щоб закричати гучніше — вони мусили повернути коней, у Каньйоні Петлі коїлося щось дивне і жахливе, — і ви­дихнув, так і не здобувшись на слова.

Іржання коней.

Густа пелена диму.

І скрізь, на весь світ, як божевілля, ширилося те скавучливе, огидне, страхітливе квиління.

Вибалушивши очі, цокаючи зубами в задимленому повітрі, кінь Гендрикса впав. З його губ навсібіч розліталися бризки піни. Гендрикс упав у стоячу воду, над якою здіймалася пара. Але то була не вода. То було щось живе. Щойно він наблизився до поверхні, як з води вистромилися зелені руки і зелений рух­ливий рот. Руки вдарили Гендрикса по щоках, і плоть розтану­ла, вдарили по носі — й ніс відірвався, вдарили по очах — і ви­рвали їх з очниць. Істота потягла Гендрикса під воду, але перш ніж він повністю занурився, Латіґо побачив його оголену ще­лепну кістку, кривавий поршень, що приводив у рух його зуби, крізь які рвалися назовні крики.

Забачивши це, інші вершники спробували уникнути зеленої пастки. В тих, кому це вдалося, врізалася наступна хвиля верш­ників (неймовірно, але деякі з них досі горлали бойові заклики). Люди й коні потрапляли в зелену трясовину, і вона радо їх при­ймала. Ошелешений і скривавлений, Латіґо стояв посеред охо­пленого панікою війська і дивився, як солдат, котрому він не так давно віддав свою зброю (щоб той застрелив свого побратима і таким чином привів до тями решту), випав із сідла і поповз геть від краю зеленої трясовини, тоді як його кінь потроху вгру­зав. Солдат спробував звестися, побачив, що на нього мчать ще двоє вершників, і затулив обличчя долонями. Наступної миті його затоптали кіньми.

Волання поранених і помираючих луною розносилися в за­димленому каньйоні, але Латіґо майже їх не чув. Його слух полонило дзижчання, таке подібне до голосу. Воно запрошува­ло його стрибати. Покласти край усьому. Чом би й ні? Адже й так усьому край, чи не так? Це кінець.

Але він щосили опирався мані й навіть спромігся пробратися вперед, до виходу. Потік вершників, що вривалися до каньйону, потроху рідшав. Дехто з вершників, зупинившись за п’ятдесят-шістдесят ярдів від нерівності в стіні, спромігся навіть розвер­нути коней. Але дим, що дедалі густішав, збивав їх з пантелику і перетворював на примарні фігури.

Ті мерзенні свині запалили хмиз у нас за спинами. Боги неба, боги землі, ми в пастці.

Командувати військом він не міг — щоразу, коли вдихав по­вітря, щоб крикнути, з вуст зривався лише німий хрип. Але він ухопив за руку одного з вершників, хлопця років сімнад­цяти, і висмикнув його з сідла. Юнак полетів на землю голо­вою вперед і вдарився об гострий камінь, що стирчав із землі, розкраявши собі череп. Його ноги ще посмикувалися, а Латі­ґо вже був у сідлі.

Він рвучко розвернув коня і пришпорив у бік виходу з кань­йону, та не встиг проїхати навіть двадцяти ярдів, як дим згустився, став задушливою білою хмарою. Вітер гнав її на­зустріч. А за нею Латіґо розрізняв (насилу) помаранчеве миг­тіння вогню — гілля перед входом до каньйону вже розгорілося не на жарт.

Він гнав коня до виходу, але назустріч йому з туману ви­гулькнули коні, й сталося зіткнення. Удруге за п’ять хвилин Латіґо полетів на землю. Приземлився на коліна, зіп’явся на ноги й заточився на вітрі. Він кашляв і задихався, почервоні­лі очі сльозилися.

За північним вигином каньйону було трохи ліпше, але довго так тривати не могло. На межі тонкоходу збилися докупи коні (багато з поламаними ногами), люди повзали, пронизливо вола­ючи. Латіґо помітив кілька капелюхів, що плавали на зеленавій поверхні живої істоти, що несамовито завивала, поглинувши собою всю дальню частину каньйону, бачив чоботи, пов’язки з зап’ястків, нашийні хустки, бачив пом’ятий горн сурмача, за яким досі волочилася пошарпана стрічка.

«Ходи до мене, — запрошувало зелене марево, і зненацька Латіґо зрозумів: його приваблює це дзижчання... таке близьке, таке інтимне. — Прийди, побач, ляж і відпочинь, спочинь у ми­рі й злагоді з собою».