Забирайтесь геть, срані багатії 7 страница

Стрілець коліньми повернув Вітра... і біля хвіртки, яка відді­ляла подвір’я Смуги К од доріжки, що вливалася у Великий Шлях, побачив Джонаса власною персоною. Вбраний у зелений фетровий капелюх загонича і старий сірий пильник, той сидів на широкогрудому коні. Біля правого коліна в нього погойду­валася рушниця в чохлі. Ліва пола плаща була трохи відгорнута вбік і відкривала руків’я його револьвера. Розпущене біле во­лосся лежало на плечах.

Він зняв капелюха і ввічливо привітався з Роландом.

— Гарна гра. Ти непогано зіграв як для малого, на чиїх губах ще не обсохло молоко.

— Старий, — сказав Роланд, — ти надто затримався на цьо­му світі.

Джонас посміхнувся.

— Ти б виправив цю прикру помилку, якби зміг, ге? — він зиркнув на Ленґіла. — Забери в них іграшки, Френе. Особливо ретельно шукай ножі. Зброя в них є, але не з собою. Я знаю трохи більше про їхні пукалки, ніж вони здогадуються. А в смі­хотуна заберіть рогатку. Не забудьте. Не так давно він хотів відстрелити нею голову Рою.

— Ти про ту ходячу моркву? — спитав Катберт. Кінь під ним танцював, і Берт щосили намагався втриматися на ньому, як цирковий вершник. — Голови він би не втратив, бо як можна втратити те, чого в тебе нема? За яйцями він би сумував, а от за головою ні.

— Мабуть, так, — погодився Джонас, спостерігаючи, як у них забирають списи, а в Роланда — лук. Рогатка кріпилася в Кат­берта на поясі ззаду, в чохлі, який він зробив власноруч. Роєві Діпейпу просто пощастило, що Берт у нього не вистрелив — Роланд знав, що Берт міг збити птаха в польоті на висоті шіст­десяти ярдів. Сумочка зі сталевим шротом висіла біля лівого боку хлопця. Бріджер забрав і її.

Поки все це відбувалося, Джонас не зводив з Роланда очей, приязно всміхаючись.

— Як тебе звати насправді, хлопче? Зізнавайся, тепер тобі вже все одно. Ти ж знаєш, що довго тобі не жити.

Роланд не відповів. Ленґіл, звівши брови, глянув на Джонаса. Джонас знизав плечима і смикнув головою в бік містечка. Ленґіл кивнув і боляче тицьнув Роланда в бік потрісканим пальцем.

— Вперед, хлопче. Поїхали.

Роланд стис ногами Вітрові боки, і кінь рушив у бік Джонаса. І раптом Роланда наче осяяло. Інтуїція завжди захоплювала його зненацька — всі найкращі істинні здогади вигулькували нізвідки.

— Хто відправив тебе на захід, хробаче? — спитав він, про­минаючи Джонаса. — Навряд чи Корт, бо ти застарий. То був його батько?

Вираз знудженої цікавості зник — злетів — з обличчя Джо­наса, наче йому дали ляпаса. На якусь дивовижну мить сивий чоловік перетворився на маленького хлопчика: шокованого, присоромленого, ображеного.

— Так, Кортів батько, я прочитав це по твоїх очах. А тепер ти тут, на Чистому морі... ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід.

Джонас так блискавично витяг револьвер, що лише гострий зір Роланда спромігся розгледіти рух. За їхніми спинами заго­моніли чоловіки, від шоку і благоговіння.

— Джонасе, не дурій! — прогарчав Ленґіл. — Ти ж не прикін­чиш їх після того, як ми стільки промучилися, щоб їх пов’язати?

Але Джонас не звернув на ці слова жодної уваги. Його очі були широко розплющені, кутики вуст тремтіли.

— Тримай язика на припоні, Вілле Деаборне, — низьким хрипким голосом промовив він. — Стеж за тим, що кажеш. Мій палець на гачку, і йому кортить натиснути сильніше.

— Гаразд, то стріляй у мене, — сказав Роланд, гордовито підвівши голову і дивлячись на Джонаса згори вниз. — Стріляй, вигнанцю. Стріляй, хробаче. Стріляй, невдахо. Все одно ти ви­гнанець, у вигнанні й сконаєш.

Спершу йому здалося, що Джонас справді вистрелить. 1 Ро­ланд відчув, що смерть буде прийнятним кінцем, розплатою за те, що дозволили так ганебно себе захопити. Тієї миті він не думав про Сюзен. У його душі ніщо не ворухнулося, не бу­ло жодного поштовху. Тіні чоловіків, що спостерігали за їх­ньою кінно-пішою сутичкою, пласкими відбитками лежали на землі.

А тоді Джонас відпустив гашетку і сховав револьвер у кобуру.

— Заберіть їх до міста і посадіть за грати, — розпорядився він, звертаючись до Ленґіла. — І щоб жодна волосина не впала з їхніх голів. Якщо вже я зміг втриматися і не вбити цього, то ви й поготів можете не чіпати інших. Їдьте.

— Вперед, — наказав Ленґіл. У його голосі більше не вчува­лося авторитарних ноток пихи. То був голос людини, яка за­пізно зрозуміла, що ставки у грі занадто високі.

Вони рушили. Трохи від’їхавши, Роланд востаннє озирнувся. Презирство, яке побачив Джонас у цих холодних молодих очах, вжалило його сильніше, ніж батоги, якими багато років тому в Ґарлені пошматували йому спину.

Коли вони зникли з поля зору, Джонас зайшов до барака, під­няв дошку підлоги, під якою хлопці ховали свою зброю, і знай­шов лише два револьвери. Шестизарядних — поза сумнівом, вони належали Деаборнові — не було.

Ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід. Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

Джонас заходився розбирати револьвери, які Катберт і Алан привезли на захід. Алан ніколи так і не носив своїх, крім як на пробні стрільби. Вийшовши надвір, Джонас розкидав деталі ре­вольверів. Він жбурляв їх подалі, прагнучи позбутися того холод­ного погляду синіх очей і шоку від того, що розгадано його найзаповітнішу таємницю. Рой і Клай підозрювали, проте жоден із них нічого не знав напевне.

До заходу сонця кожен собака в Меджисі знатиме, що Елдред Джонас, сивочолий охоронець мера з татуюванням у вигляді труни на руці, колись не зумів стати стрільцем.

Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.

— Можливо, — сказав він, втупившись невидющим поглядом у згорілі рештки ранчо. — Але проживу я довше, ніж ти, юний Деаборне, і помру, коли твої кістки вже давно гнитимуть у землі.

Він злетів у сідло і розвернув коня, щосили рвонувши по­води. Він наввипередки з вітром мчав на Ситґо, де на нього мали чекати Рой із Клаєм, але позбутися погляду тих блакитних очей так і не зміг.

— Прокидайтеся! Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся!

Слова долинали десь здалеку, якимось дивом просочувалися в ту темну місцину, де вона лежала. Навіть коли до голосу приєдналася рука, що рвучко торсала її за плече, і Сюзен збагнула, що вона мусить прокинутися, боротися зі сном було неймовірно важко.

Ось уже кілька тижнів їй не вдавалося нормально поспати вночі. Минулої ночі теж не спалося... особливо минулої ночі. Вона лежала без сну в своїй розкішній спальні в Будинку-на-набережній, крутилася з боку на бік, знемагаючи від думок, що, одна одної гірша, нагромаджувалися в її голові. Нічна сорочка збилася на стегнах. Вставши, щоб скористатися нічним горщи­ком, вона скинула ненависну річ, пожбурила її в куток і гола повернулася в ліжко.

Щойно важкий шовк сорочки перестав їй надокучати, як її зморив сон. Вона наче провалилася... саме так, провалилася: це було більше схоже на падіння в якесь забуття, бездонне про­валля в землі.

А тепер цей голос. Ця рука, що торсала її так сильно, що голо­ва перекочувалася на подушці з боку на бік. Сюзен спробувала вивернутися від неї, підтягла коліна ближче до грудей і безгуч­но забурмотіла щось на знак протесту. Проте рука не вгавала, торсала й торсала, голос не змовкав.

— Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся, в ім’я Черепахи й Вед­медя!

Маріїн голос. Спершу Сюзен навіть не впізнала його, таким він був засмученим. Сюзен ніколи її такою не чула і не споді­валася почути. Проте так і було: у покоївчиному голосі звучали істеричні нотки.

Сюзен сіла в ліжку. Раптове пробудження і потік незрозумілостей справили на неї такий приголомшливий вплив, що вона навіть ворушитися не могла. Пухова ковдра, під якою вона спала, сповзла на коліна, відкривши голі груди, але Сюзен ли­ше кволо взялася за неї кінчиками пальців.

Першою незрозумілістю було світло. Воно лилося у вікна силь­ніше, ніж будь-коли... тому що, зрозуміла вона, ще ніколи раніше їй не доводилося бути в цій кімнаті о такій пізній порі. О боги, напевно, вже була десята година, а може, навіть пізніше.

Другою незрозумілістю були звуки, що долинали знизу. За­звичай будинок мера вранці стояв оповитий тишею. До полудня не було чути жодних звуків, крім криків casa vaqueros, що ви­водили коней на ранкову прогулянку, шурхоту Міґелевої мітли, якою той замітав подвір’я, і постійного рокоту прибою. Цього ранку внизу кричали, сипали прокльонами, пускали коней у га­лоп, і зрідка лунав дивний уривчастий сміх. Десь за дверима її кімнати — можливо, не в цьому крилі, але близько — Сюзен чула тупіт чобіт: хтось стрімголов мчав коридором.

Але найнезрозумілішою була сама Марія — її зазвичай олив­кова шкіра набула мертвотно-блідого відтінку, охайна зачіска була розкуйовджена. Сюзен вважала, що лише землетрус міг ста­ти причиною такого зовнішнього вигляду Марії.

— Маріє, що трапилося?

— Вам треба тікати, сей. Тут вам залишатися небезпечно. Кра­ще йдіть додому. Я думала, ви вже пішли, бо не бачила вас ра­ніше. Сьогодні поганий день для того, щоб спати допізна.

— Тікати? — спитала Сюзен. Вона повільно натягла ковдру вище носа і дивилася на Марію широко розплющеними при­пухлими від сну очима. — Тобто?

— Через чорний хід, — Марія висмикнула ковдру з онімілих від сну рук Сюзен і стягла з неї. — Як ви це робили раніше. Хутчіш, панно, хутчіш! Одягайтеся і тікайте! Тих хлопців схо­пили, але що як у них є спільники? Що, як вони повернуться і уб’ють вас?

Сюзен уже підводилася. Раптово її ноги підкосилися, і вона знову сіла на ліжко.

— Хлопці? — прошепотіла вона. — Хлопці кого вбили? Хлоп­ці кого?

З огляду на граматику це питання було некоректним, проте Марія її зрозуміла.

— Деаборн і його друзі.

— Про яке вбивство ти торочиш?

— Мера і канцлера, — вона подивилася на Сюзен із якимось відстороненим співчуттям. — А тепер підводьтеся. І йдіть. Цей будинок loco'.

Loco — збожеволів (ісп.).

— Вони цього не робили, — сказала Сюзен і ледве втрима­лася, щоб не додати: «Цього не було в плані».

— Сей Торін і сей Раймер мертві, хто б це не зробив. — Зни­зу долинули крики і негучний вибух, не схожий на феєрверк.

Озирнувшись, Марія рвучко заходилася кидати Сюзен її одяг. — Вони викололи меру очі.

— Вони не могли цього зробити, Маріє! Я їх знаю...

— Я з ними не знайома, і мені до них байдуже... а до вас ні. Кажу вам, одягайтеся і тікайте. Якнайшвидше.

— А що з ними сталося? — жахлива думка закралася в голо­ву Сюзен, і вона зірвалася на ноги, поскидавши одяг на під­логу. Вхопила Марію за плечі. — Їх не вбили? Скажи, що їх не вбили!

— Навряд чи. Тут усі навперейми кричать і пліткують, але я думаю, що їх просто запроторили за грати. Та тільки...

Закінчувати фразу не було потреби. Марія відвела погляд, не наважуючись подивитися в очі Сюзен, і цей мимовільний рух очей (супроводжуваний збентеженими криками знизу) був промовистіший за слова. Поки що не вбили, але Гарт Торін був дуже популярний і походив із давнього славетного роду. А Ро­ланд, Катберт і Алан були чужинцями.

Ще не вбили... але завтра Жнива, і ввечері буде святкове багаття.

І Сюзен заходилася вдягатися так хутко, як тільки могла.

Рейнолдзові, котрий працював із Джонасом довше, ніж Діпейп, знадобився лише один погляд на фігуру вершника, що легким галопом наближався до них крізь ліс скелетоподібних нафтових вишок. Повернувшись до свого напарника, він сказав:

— Ні про що його не запитуй. Він не в гуморі, щоб відповіда­ти на тупі питання.

— Звідки ти знаєш?

— Забудь. Просто тримай свого бісового язика на припоні.

Джонас натягнув поводи й зупинив коня. Він сидів у сідлі,

згорблений, блідий і замислений. Побачивши його таким, Рой Діпейп не втримався і спитав, попри Рейнолдзову пересторогу:

— Елдреде, з тобою все гаразд?

— А є така людина, з якою зараз усе гаразд? — відповів Джо­нас і знову замовк. За їхніми спинами втомлено скреготали рештки свердловин.

Нарешті Джонас трохи випростався в сідлі.

— Тих цуциків уже мали закрити. Я звелів, щоб Ленґіл і Ей­вері стріляли в повітря, якщо раптом щось трапиться. Але по­стрілів я не чув.

— І ми не чули, Елдреде, — з готовністю відгукнувся Діпейп. — Взагалі нічого такого не чули.

Джонас поморщився.

— А ви б не почули, навіть якби хотіли. У такому гуркоті, йолопе?

Діпейп закусив губу, побачив щось біля своєї лівої шпори, що вимагало негайної уваги, і схилився до неї.

— Вас хтось бачив уранці? — спитав Джонас. — Коли ви вколошкували Раймера і Торіна. Є хоч найменша ймовірність того, що вас хтось помітив?

Рейнолдз похитав головою за обох.

— Все було чисто.

Джонас кивнув, наче ця тема не надто його цікавила, і по­дивився на нафтове поле й іржаві вишки.

— Може, народ каже правду, — майже нечутно промовив він, — і Древні були дияволами. — Він знову повернувся об­личчям до своїх посіпак. — Але тепер дияволи — це ми. Правда, Клаю?

— Як скажеш, Елдреде, — підтакнув Рейнолдз.

— От я й кажу. Ми дияволи, і поводити себе будемо як дия­воли. Як щодо Квінта й решти там, унизу? — він кивнув голо­вою в бік порослого лісом пагорба, де було влаштовано засідку.

— Вони там, чекають твого наказу, — сказав Рейнолдз.

— Вони нам більше не потрібні, — він похмуро зиркнув на Рейнолдза. — Той Деаборн вилупок. Якби завтра ввечері я був у Гембрі, то власноруч поклав би смолоскипа йому під ноги. Я мало не пристрелив його там, на Смузі К. І пристрелив би, якби не Ленґіл. Малий вилупок, от хто він.

Говорячи це, він все більше горбився. Обличчя темнішало, чорніло, як штормові хмари, що заступають сонце. Полагодив­ши шпору, Діпейп нервово глипнув на Рейнолдза. Рейнолдз не відповів йому таким самим поглядом. Який сенс? Якщо Елдред з’їхав з глузду (а таке вже траплялося раніше, Рейнолдз сам був свідком), то уникнути його кулі вони б не встигли.

— Елдреде, у нас є ще одна невеличка справа.

Рейнолдз говорив тихо, але Джонас почув. І випростався. Він зняв капелюха, повісив його на луку сідла, як на гачок, і неуваж­но провів пальцями по волоссю.

— Атож... невеличка — це ти правильно сказав. Їдьте туди. Скажіть Квінтові, щоб послав по волів, які відтягнуть останні дві наповнені цистерни до Скелі Вішальників. Нехай візьме з со­бою чотирьох чоловіків і відвезе цистерни до Латіґо. Решта можуть рушати вперед.

Рейнолдз вирішив, що настала зручна мить поставити пи­тання.

— А коли туди прибудуть інші солдати Латіґо?

— Солдати? — пирхнув Джонас. — Розмріявся! Інші моло­кососи Латіґо будуть біля Скелі Вішальників до сходу місяця. Я не сумніваюся, що вони вивісять прапори, щоб койоти та інші собаки пустелі дивилися і благоговіли перед ними. Думаю, до десятої години завтрашнього дня вони будуть готові супро­воджувати кортеж. Але якщо вони саме такі, як я підозрюю, то все піде шкереберть. Гарна новина — це те, що вони все одно нам не надто потрібні. Все наче складається непогано. А тепер їдьте, дайте їм завдання і повертайтеся сюди. Мухою!

Джонас повернувся і втупився поглядом у виступи пагорбів на північному заході.

— На нас чекають свої справи, — сказав він. — Що швидше почнемо, хлопці, то швидше закінчимо. Я хочу вже обтрусити клятий порох Меджису зі свого капелюха й чобіт. Він перестав мені подобатися.

Терезі Марії Долорес О’Шайвен, пухкенькій, гарненькій жіночці, матері чотирьох дітей, дружині Пітера, ковбоя-веселуна, було сорок років. Вона продавала килими й фіранки на Верхньому ринку. Більша частина замовлень на вишукані товари з Будинку-на-набережній проходила через руки Терези О’Шайвен, тож її сім’я не бідувала. Хоча її чоловік був звичайним пастухом, але в іншому місці й часі клан О’Шайвенів прирахували б до серед­нього класу. Двоє її старших дітей виросли й поїхали з баронії. Третій сподівався наприкінці року одружитися зі своєю коханою дівчиною. Лише наймолодша дитина підозрювала, що з ма­мою щось не те, але й вона навіть гадки не мала, що Тереза вже була за крок від одержимості.

«Скоро, — подумала Рея, пожадливо споглядаючи Терезу в кристалі. — Зовсім скоро вона почне це робити. Але спершу треба позбутися малої».

Упродовж тижня перед Жнивами школи зачинялися, навіть ятки на базарі відкривалися лише на кілька годин по обіді, тож Тереза доручила дівчинці віднести пиріг. Жнив’яний пода­рунок сусідам, вирішила Рея, хоч і не могла чути вказівок, які жінка давала дочці, надягаючи їй на голову в’язану шапочку. І сусіди ці вочевидь жили десь віддалік. Терезі Марії Долорес О’Шайвен потрібен був час, час для того, щоб навести лад у бу­динку. Їхня оселя була чималою, і багато закутнів у ній потре­бували ладу.

Рея захихотіла, і її гидкий сміх переріс у сухий кашель. З кут­ка на стару зацьковано дивився голодний Чахлик. Поки що він не скидався на скелет, як його господиня, але це вже було не за горами.

Дівчинка вийшла з будинку, тримаючи пиріг під пахвою. Вона стурбовано озирнулася на матір, і двері захряснулися пе­ред її носом.

— Так! — проквакала Рея. — Закутні чекають! На коліна, бабо, нумо до справи!

Спершу Тереза підійшла до вікна. Задоволена побаченим (донька вийшла крізь хвіртку і рушила головною вулицею на північ), вона повернулася на кухню. Підійшла до стола і засти­гла, нерухомо вдивляючись сонними очима в простір.

— Ні, що ти робиш! — обурено закричала Рея. Вона більше не помічала бруду у власній хаті, не відчувала смороду своєї сечі й екскрементів. Вона занурилася в чародійську веселку. Була разом з Терезою О’Шайвен, чий котедж мав найчистіші кутки в усьому Меджисі, а може, навіть в усьому Серединному світі.

— Поквапся! — вереснула Рея. — Переходь до прибирання!

Наче почувши її зойки, Тереза розстебнула ґудзики на до­машній сукні. Сукня впала додолу, і жінка переступила через неї, а тоді підняла й акуратно повісила на стілець. Підняла по­діл чистої залатаної сорочки над коліньми, підійшла до кутка і стала навкарачки.

— Отак, corazon. — вигукнула Рея, мало не захлинаючись від слизу, який викашлювала разом зі сміхом. — Давай, при­бирай, хутенько!

Corazon — серденько (ісп.).

Тереза О’Шайвен витягла шию, розтулила рота, висолопила язика і заходилася лизати підлогу в кутку. Лизала так, як Чахлик колись хлебтав молоко. Рея спостерігала за цим дійством, радіс­но поплескуючи себе по коліні. Вона розгойдувалася з боку в бік, і її обличчя наливалося кров’ю. О, Тереза була її улюбленицею! Саме так! Тепер вона годинами повзатиме підлогою й вилизу­ватиме кутки, молячись якомусь невідомому богові — навіть не Людині Ісусу, — замолюючи бозна-які гріхи, благаючи про­щення. Інколи в її язик впиналися скабки, і вона випльовувала кров у зливальницю на кухні. Досі якесь шосте чуття завжди без­помильно сигналізувало їй, що треба підвестися і натягти сукню, коли хтось із рідних уже був неподалік від дому. Проте Рея знала, що рано чи пізно жінчина одержимість заведе її надто далеко. І, либонь, настав той самий день. Дівчинка могла повернутися раніше, взяти копійчину, щоб купити щось у місті, й побачити, як її матір навколішках вишаровує язиком кутки. О, яка вистава! Як Рея мріяла її побачити! Як давно жадала...

Зненацька Тереза О’Шайвен зникла. Її охайна маленька кух­ня щезла. Згинула. Усе заступила собою завіса рожевого світла. Вперше за багато тижнів кристал мага став непроникним.

Рея підняла кулю своїми кістлявими пальцями, на яких на­росли довгі нігті, й трусонула в повітрі.

— Що з тобою, клята штукеріє? Що таке?

Кристал був важкий, а Рея підупала на силі. Двічі чи тричі струсонувши ним як слід, вона відчула, що він вислизає з паль­ців. Тоді відьма, тремтячи, пригорнула кулю до впалих грудей.

— Ні, ні, любий, — забелькотіла вона. — Повертайся, коли будеш готовий. Стара Рея трохи розсердилася, але вона вже спокійна. Вона не хотіла тебе кривдити, трусити. І додолу вона тебе ніколи не впустить. Ти тільки...

Вона стрепенулася й нашорошила вуха, дослухаючись. На­ближалися вершники. Ні, не наближалися, вони вже були тут. Троє вершників, судячи зі звуку. Підкралися нечутно, поки вона відвернулася.

Хлопці? Ті кляті хлопці?

Рея притискала кристал до грудей, широко розплющивши очі. Рот був мокрий. Руки так схудли, що крізь них просвічува­ло рожеве сяйво магічної кулі, слабко освітлюючи темні спиці її кісток.

— Реє! Реє з Коосу!

Ні, не хлопці.

— Виходь і винось те, що тобі віддали на зберігання!

Гірше.

— Фарсон хоче забрати те, що йому належить! Ми приїхали по його власність!

Не хлопці, а Великі мисливці за трунами...

— Ніколи, ти, брудний мерзенний білоголовий прутню, — прошепотіла вона. — Я нізащо тобі його не віддам. — Її очиці бігали туди-сюди, мов навіжені. З розпатланим волоссям і дри­жачим ротом вона скидалася на хворого койота, загнаного в пастку.

Вона подивилася на кулю, і з її грудей вирвався крик розпачу. Навіть рожеве світло зникло. Сфера була темна, як око трупа.

З хатини долинув пронизливий вереск.

Діпейп повернувся до Джонаса, відчуваючи, як мороз про­бирає по шкірі. Істота, що так кричала, не могла бути людиною.

— Рея! — знову крикнув Джонас. — Винось його сюди і від­дай нам. У мене нема часу грати з тобою в ігри!

Двері хатини розчахнулися. Діпейп і Рейнолдз витягли ре­вольвери. Стара відьма ступила на ганок, кліпаючи від соняч­ного світла, наче все життя провела в печері. Улюблену іграшку Джона Фарсона вона тримала високо над головою. На подвір’ї було повно каменюк, на які вона могла пожбурити кристал. Навіть якби вона промазала, куля все одно розбилася б.

Це могло обернутися лихом, і Джонас це знав. Деяким людям погрози були не страшні. Він так багато уваги приділяв хлоп­цям (і, за іронією долі, виявилося, що взяти їх було простіше простого), що геть забув про цю справу. А Кімба Раймер, той,

хто запропонував Рею як найкращу опікунку для Мерлінової веселки, був мертвий. Тепер, якщо все піде шкереберть, він не зможе вказати на Раймера як винуватця, чи не так?

А тоді, на додачу до всієї халепи, яка трапилася і могла тра­питися, він почув, як Діпейп зводить курок свого револьвера.

— Навіть не думай, кретине! — прогарчав він.

— Але ж подивися на неї! — мало не простогнав Діпейп. — Подивися, Елдреде!

Та Джонас і сам бачив. Істота в чорній сукні замість намис­та мала на шиї напівзотлілий труп змії. Вона була така висна­жена, що нагадувала ходячий скелет. На облізлому черепі стир­чав самотній чубчик, решта волосся випало. На щоках і лобі громадилися болячки, в лівому куті рота була відмітана, схожа на укус павука. Джонас подумав, що вона схожа на лярвину квіточку, але йому було на це начхати. Цікавило інше: кристал у кощавих тремтячих лапах жінки, яка однією ногою вже була на тому світі.

Сонячне світло засліпило Рею, тож вона не побачила спрямо­ваної на неї цівки револьвера. А коли в очах прояснилося, Ді­пейп уже встиг його прибрати. Вона глянула на чоловіків, що вишикувалися перед нею — на рудоголового в окулярах, на чоловіка в плащі й на Сивочолого Джонаса, — і хрипко розре­готалася. Чи вона боялася їх, цих могутніх мисливців за труна­ми? Мабуть, так, але Чому, заради богів? Вони були чоловіками, лише чоловіками, яких вона все життя перемагала. О, вони вважали себе півнями на сідалі, авжеж — в Серединному світі ще не бувало випадків, щоб хтось когось звинуватив у тому, що цей хтось забув обличчя своєї матері, — але в своїй сутності вони були жалюгідними створіннями. Сумна пісня зворушува­ла їх до сліз, вигляд оголених грудей робив їх безсилими, а ма­ніпулювати ними було напрочуд легко саме тому, що вони були такі впевнені в своїй силі, крутизні й мудрості.

Кристал був темний. Та, хоч ця темрява її вбивала, завдяки їй Реїн розум прояснився.

— Джонасе! — гукнула вона. — Елдреде Джонас!

— Я тут, стара матінко. Довгих днів і приємних ночей.

— Годі підлещуватися, на це нема часу, — вона зробила чо­тири кроки вперед і зупинилася, тримаючи кулю над головою. Тепер вона стояла біля сірого каменя, що випинався з-під зем­лі. Зиркнувши на нього, відьма знову подивилася на Джонаса. Натяк був німий, проте зрозумілий.

— Що ти хочеш? — спитав Джонас.

— Куля згасла, — відповіла Рея. — Весь час, поки вона була в мене, світло горіло, еге ж, навіть коли вона нічого не показу­вала, то була жива й рожева. Але від звуку твого голосу вона згасла. Вона не хоче їхати з тобою.

— Хай там як, у мене наказ її забрати, — Джонасів голос звучав м’яко і вкрадливо. Майже так само, як і в ліжку з Ко­рал. — Подумай сама, і ти зрозумієш мою ситуацію. Фарсон хоче отримати кулю назад. А хто я такий, щоб противитися волі чоловіка, який стане наймогутнішим у всьому Серединному світі, коли наступного року зійде Місяць-Демон? Якщо я по­вернуся без неї і скажу, що Рея з Коосу не схотіла повернути кристал, мене вб’ють.

— Якщо ти повернешся і скажеш, що я розбила його об твою потворну стару пику, тебе теж вб’ють, — прошамкала Рея. Зблизь­ка Джонасові було видно, як глибоко в’їлася в неї хвороба. Куля в руках скелета з рештками волосся на черепі тремтіла. Ще трохи — і вона її впустить. Щонайбільше через хвилину. Джонас відчув, як на чолі проступають краплини поту.

— Еге ж, матінко. Але ти маєш знати, що перед лицем смер­ті я звик забирати причину своїх негараздів із собою. А при­чина моїх негараздів — це ти, люба.

Вона знову хрипко прокаркала і кивнула з розумінням.

— Все одно він Фарсонові тепер ні до чого, — сказала вона. — Він знайшов свою господиню, тому й згас від звуку твого голосу.

«Цікаво, скільки людей вважали, що кристал належить лише їм», — подумав Джонас. Нестерпно хотілося стерти з чола піт, поки він не потрапив у очі, але Джонас тримав руки перед со­бою, на луці сідла. Він не наважувався подивитися на Рейнол­дза чи Діпейпа і міг лише сподіватися, що вони не втручати­муться. Відьма балансувала на межі фізичного й розумового колапсу, і найменший рух міг призвести до катастрофи.

— Кажеш, господиню свою знайшов? — Джонасу здалося, що вихід є. Якщо пощастить. І цей вихід міг стати вдалим і для неї. — То що нам з цим робити?

— Візьми мене з собою, — її обличчя скривилося у пожадли­вій гримасі. Вона скидалася на труп, що намагається чхнути. «Вона не збагне, що конає, — подумав Джонас. — Дякувати бо­гам». — Візьми кулю, але й мене візьми. Я поїду з вами до Фарсона. Я стану його провидицею, і ніщо не стоятиме на заваді, коли я читатиму для нього в кулі те, що в ній відбувається. Ві­зьми мене з собою!

— Гаразд, — сказав Джонас. Саме на це він і розраховував. — Хоча рішення Фарсона від мене не залежить. Ти це розумієш?

— Еге.

— Добре. А тепер давай кулю. Я поверну її тобі на зберігання, якщо захочеш, але поки що маю пересвідчитися, що вона ціла.

Відьма повільно опустила кристал. Джонас не був упевнений, що навіть у її обіймах куля в цілковитій безпеці, але зітхнув з по­легшенням. Вона почовгала до нього, і йому довелося докласти зусиль, щоб втримати на місці коня, який сахнувся від неї.

Він перехилився через сідло, простягаючи руки по кристал. Відьма глянула на нього знизу вгору. Її старечі очі під вкритими кіркою повіками досі не втратили гострого блиску. Одна пові­ка по-змовницькому підморгнула йому.

— Я знаю, що ти замислив, Джонасе. «Я візьму кулю, а тоді пристрелю її». Адже так? Біди не буде. Але біда буде, і тобі, і тво­їм посіпакам. Уб’єш мене — і куля більше ніколи не засвітить­ся перед Фарсоном. Можливо, одного дня хтось і зможе її роз­бурхати, але не Фарсон... А коли Фарсон побачить, що його іграшка зламана, хіба він залишить тебе в живих?

Але це Джонас уже обміркував.

— У нас домовленість, матінко. Ти їдеш на захід із криста­лом... якщо не помреш дорогою. Даруй мені, але в тебе не над­то здоровий вигляд.

Вона захихотіла.

— Та нічого, я почуваюся краще, ніж виглядаю. До того, як мій годинник зупиниться, ще роки й роки!

«Здається, ти помиляєшся, матінко», — подумав Джонас, але зовні залишився незворушним, лише простягнув руки до скляної кулі.

Рея тримала її ще кілька секунд. Угоду вони уклали, проте розстатися з кулею вона не могла. Жадоба сяяла в її очах, як місяць крізь туман.

Джонас терпляче тримав руки простягнутими і чекав, поки вона змириться з реальністю. Якщо вона віддасть кристал, у них буде шанс. Якщо ні, то всі, хто був на тому кам’янистому, порос­лому зіллям подвір’ї, швидше за все скінчать на шибениці.

Зітхнувши від жалю, вона нарешті передала кулю йому в ру­ки. Щойно кристал опинився у нього, в скляних глибинах зажевріла і запульсувала жарина рожевого світла. Голову Джо­наса пронизав спалах болю... і водночас у яйцях з’явилося при­ємне відчуття.

Неначе здаля, до нього долинуло клацання — Діпейп і Рей­нолдз зводили курки.

— Зброю геть, — наказав Джонас.

— Але ж... — збентежився Рейнолдз.

— Вони думали, що ти хочеш вколошкати стару Рею, — за­хихотіла відьма. — Добре, що ти тут за головного, а не вони, Джонасе... може, тобі відомо те, чого не знають вони.

Так, йому було дещо відомо. Він знав, яку небезпеку чаїть у собі гладенька скляна річ, що її він тримав у руках. Забажай кристал — і Джонасова душа опинилася б у його безроздільно­му володінні. І за місяць він перетворився б на таку саму жалю­гідну істоту, як і ця відьма: кістляву, вкриту виразками і надто одержиму, щоб усвідомлювати це чи звертати увагу.

— Я сказав, геть зброю! — закричав він.

Перезирнувшись, Рейнолдз і Діпейп сховали револьвери

в кобури.

— Для цієї штуки був мішок, — сказав Джонас. — Мішок на зав’язці, лежав у коробці. Принеси його.