Розкриття у шкільному курсі історії ролі народних мас та історичних діячів. Історіографічний аспект

Лекція 30. ВИВЧЕННЯ РОЛІ ІСТОРИЧНИХ ОСІБ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ

План:

1. Розкриття у шкільному курсі історії ролі народних мас та історичних діячів. Історіографічний аспект

2. Основні підходи, вимоги та критерії до показу ролі історичних осіб в історії.

3. Методи, прийоми і засоби вивчення життя і діяльності історичних осіб

4. Використання літературних та художньо-історичних творів для вивчення історичних осіб на уроках історії України.

5. Використання ігрових методик для вивчення діяльності історичних осіб.

6. Вивчення життя і діяльності історичних осіб засобами наочності.

Література:

Геллер Т.В. Вивчення життєдіяльності історичних особистостей як один із напрямів формування аксіологічної компетентності учнів [електронний ресурс] // Режим доступу: osvita-mk.org.ua/PPD/Navch_vuh/prezentacija_geller.ppt

Кожем'яка О. Вірші і віршовані завдання при вивченні історичних осіб у курсі історії України (7-9 кл.) // Історія в школі. – 2003. – №5–6. – С. 43–45.

Лисенко Л.Г.Вивчення історичної особистості шляхом поєднання традиційних та інноваційних технологій [електронний ресурс] // Режим доступу: (http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-4816EF561CF71/list-B65BB05F26)

Люшин М. Історію творять особистості: методичні рекомендації щодо вивчення особистості на уроках історії // Історія України.– 2007. – № 4.

Малієнко Ю. Проблеми персоніфікації на уроках історії середніх віків // Історія в школах України. ‒ 2006. ‒ №9. ‒ С. 21‒24.

Мороз П. Методичні вимоги і критерії до характеристики історичної особи / П. Мороз // Історія в школах України. – 1997. – №3. – С. 18–23.

Особа в історії України: методика вивчення особистості [електронний ресурс] // Режим доступу: http://lisnovychi.info/?p=4072

Рибак І. Особа в історії України // Історія України. - 2003. - № 29-32. - С.З - 83.

Тоболін В. Вивчення життя і діяльності історичних осіб через використання схем-портретів //Історія в школах України. – 1999. – №5. – С. 25–27.

Фідря О. Роль та місце історичної особи на уроках історії // Історія в школах України. – 2003. – № 4. – С. 26–32.

Фрейман Г. Людина – творець історії і самої себе / Г. Фрейман. // Історія в школах України. – 2004. – № 3. ‒ С. 15–20.

Хамуляк С.Б. Історичні персоналії у програмі ЗНО // Історія в школі. ‒ 2013. ‒ № 2. ‒ С. 30‒33.

Матеріали фахових видань.

Інтернет ресурс.

Основні поняття та терміни:історичні особи, діалектичний зв'язок особистостей і народних мас, місце особи в історичному процесі, причини вивчення історичних персоналій, правила відбору історичних персоналій, трьохкомпонентне зображення історичних персоналій, методи і прийоми вивчення історичних персоналій, художньо-публіцистичний метод, оцінно-екстремальний і частково-оцінний методи, засоби вивчення історичних осіб.

Розкриття у шкільному курсі історії ролі народних мас та історичних діячів. Історіографічний аспект

З часів зародження історичної науки відразу була поставлена проблема: хто є головною рушійною силою суспільного розвитку ‒ народні маси, чи герої. Давньогрецький мислитель Гомер висловив думку, що історичний процес є результатом діяння вождів. У Стародавньому Римі також вважали, що історію роблять видатні правителі. Ще у ті давні часи набули популярності такі книги, як „Порівняльні життєписи” Плутарха, „Життя дванадцяти цезарів” Гая Светонія Транквілла, „Про змову Катіліни” Гая Саллюстія Криспа та інші.

Наступні покоління істориків відображували розвиток подій, явищ, процесів як результати діяння видатних людей. У ХIХ столітті визначну роль особи в історії визнавали такі мислителі, як Т. Карлейль, Ф. Ніцше, Г. Лебон та інші. Зокрема, досить активно культивували ідею вождівства Н.Макіавеллі, який вважав, що людині розумній належить обирати шляхи, що вже прокладені найвеличнішими з людей, наслідувати найбільш гідних із них, Ніцше, Шопенгауер, які розробляли теорію лідера нації, ,,білявої бестії” тощо. Абсолютизацію особистісного начала в історії зробив Ф.Ніцше.

Історики і філософи початку ХХ століття також головними рушіями суспільного прогресу вважали „…вождів, організаторів, командирів, правителів”.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. методисти виробили такі основні прийоми висвітлення: ґрунтовна характеристика історичного діяча, у якій він зображувався як жива людина, зі своїми індивідуальними рисами та вадами, представником своєї епохи; зіставлення в тексті історичних постатей, зокрема протилежних, контрастних; використання в характеристиках історичних постатей уривків з документів, листів, ділових паперів, цитування самих історичних діячів, свідчень сучасників, їхніх спогадів про історичну особу, її зовнішність, характер; включення в текст словесного портрета історичної постаті; використання в цих текстах прийомів стилістичного забарвлення мови, адекватних досліджуваній епосі; представлення біографії історичної особи як факту історичного періоду в конкретно-історичних умовах.

Проблема висвітлення життя і діяльності історичних діячів розглядалася у методичній літературі початку ХХ ст.. Зокрема, методисти рекомендували вчителям, показувати історичні особистості на тлі епохи, в яку вона жила та діяла, підводити учнів до розуміння того, що кожна особистість є представником свого часу, свого народу, є частиною сучасного їй суспільства. Також значна увага приділялася визначенню ролі біографій видатних історичних постатей у вихованні, розвитку особистості учня, у формуванні його свідомості та самосвідомості.

До 1917 року проблема ролі історичних діячів цікавила багатьох учених – М. Кареєва, М. Стасюлевича, В. Гер'є, Р. Віппера та інших, які вивчали це питання, керуючись різними методологічними підходами.

Проте події 1917 року і прихід до влади більшовиків вніс суттєві зміни не лише у зміст історичної освіти, але й у сам процес навчання і виховання школярів. Педагогічні експерименти 20–початку 30-х років вивели історію із числа навчальних предметів, а у суспільствознавчих заняттях знаходилося місце лише вивченню біографій вождів світового пролетаріату.

Не відкидаючи ролі керівників народних мас, видатних людей, все ж зберігався строго визначений підхід у визначенні їх ролі та місця в історичному процесі. Проте таке марксистсько-ленінське трактування ролі народних мас та історичних діячів радянською школою було досягнуто не відразу. У 20-ті роки, в період панування так званого соціологічного схематизму у шкільному викладанні історії мало місце протиставлення закону історичного процесу діям історичних осіб, трактування їх як ,,продуктів класових протиріч”, безвільних маріонеток, підхоплених потоком історичного процесу.

З 1934 року історію знову повернули у школу. Процеси централізації та посилення особистої влади Й.Сталіна обумовили посилення уваги до висвітлення діяльності видатних осіб, особливо тих, які у різні періоди історії країни сприяли процесу централізації влади.

Після 1934 року з’явилося немало статей, присвячених методам конкретної характеристики історичних діячів і розкриття їх ролі в історичних подіях. Досвід радянської школи в цьому напрямку отримав теоретичне обгрунтування у статті О.І. Стражева ,,Характеристика історичної особи” і в монографії М.В.Андрієвської.

У 30-40-і роки ХХ століття вчителі радянської школи навчилися давати яскраві характеристики історичним діячам. Поряд з історичними портретами вождів і революціонерів увага приділялася видатним діячам епохи феодалізму – Людовіка XI, Івана IV, Петра І, Катерини II та інших.

Необхідність формування в учнів патріотичних почуттів під час Великої Вітчизняної війни й у перші повоєнні роки, зумовили посилення уваги до окремих історичних постатей, які прославили себе патріотизмом, героїчною боротьбою за честь, свободу та незалежність своєї Батьківщини.

Посібники, фахові видання, методична література того часу основну увагу приділяла ґрунтовним описам життєдіяльності історичних осіб з детальною партійно-класовою характеристикою й оцінкою. Основним методичним прийомом вважалася розповідь учителя, який повинен був давати характеристику історичного діяча, доповнюючи її яскравими уривками документів, демонстрацією ілюстрацій, сучасних картин, діаграм, діапозитивів. Серед методичних прийомів словесного викладу вчителем матеріалу про історичні особистості, зокрема були розроблені та описані такі: ,,словесний малюнок”, розповідь, сюжетне оповідання, картинне зображення, образна характеристика історичної постаті чи типового представника певної соціальної групи, прийом контрасту – протиставлення історичних особистостей; групова характеристика; драматизація розповіді вчителя; цитування вчителем чи учнями висловлювань класиків марксизму-ленінізму.

Певні зміни для розвитку радянської методичної думки відбулися після XX з'їзду КПРС. Починаючи з 1956 року публікується велика кількість методичної літератури, яка висвітлювала і роль народних мас і особистостей на різних етапах історії. І тим не менш більше уваги все-таки приділялося розкриттю ролі історичних осіб.

У цей час історичні постаті частково ,,втратили” своє самостійне значення для історичного руху: основна роль у розвитку суспільства приписувалась народним масам. У навчальних книгах та підручниках цього періоду вони подавались як щось безособове, невизначено монолітне, яке рухає історичний прогрес під керівництвом комуністичної партії. У шкільних курсах історії вивчали лише невелику кількість осіб: революціонерів, діячів національно-визвольної боротьби, працівників культури, винахідників, учених тощо, приклад яких, на думку партійного керівництва, мав забезпечити ідейний вплив на молоде покоління. Характеристики діячів у підручниках стали набагато коротшими й фрагментарними, часто зводячись до одного-двох оцінних слів чи слів-характеристик: вихованець, учень, вірний ленінець тощо.

Спроби розкрити у методичному плані діалектичний зв'язок ролі народних мас та історичних діячів були зроблені у статті О.Вагіна ,,Висвітлення ролі народжених мас і особистості в історичному процесі в шкільному курсі історії” і в монографії О.І. Стражева ,,Методика викладання історії”, у якій один із розділів присвячено темі ,,Методика розкриття у шкільному курсі історії ролі народних мас та історичних діячів”.

Значний крок уперед зробила в 60-ті рр. і методична наука, зокрема у вивченні питань методики навчання історичних постатей. Методисти рекомендували використовувати різні види наочності: діафільми, діапозитиви, навчальні фільми тощо. Основними прийомами вивчення відповідного матеріалу у цей період залишались: розповідь учителя, коментоване читання, різні види бесід, читання тексту підручника чи хрестоматії, органічне включення додаткових матеріалів про життя і діяльність видатних осіб у розповідь учителя.

У 70-80-ті роки XX століття радянські методисти продовжують приділяти увагу характеристиці історичних осіб. Ця тема фігурувала майже в кожному навчальному посібнику з філософії. Але там вона розглядалася догматично, вчені переважно коментували позиції Ф. Енгельса і К. Маркса.

У ряді праць з методики викладання історії були розроблені принципи, підходи та прийоми вивчення історичних осіб. Основне завдання у цій галузі найбільш чітко сформулював О.Вагін. ,,У вирішенні питання про методи та прийоми характеристики історичних діячів, – писав він, – учитель керується ідейно-освітніми і виховними завданнями шкільного курсу історії, зокрема завданням підвести учнів до правильної марксистської оцінки ролі видатних історичних діячів”.

Основні підходи та вимоги до показу ролі історичних осіб в історії О.Вагін виклав у 10 пунктах. Особливо наголошувалося на необхідності класової оцінки їх діяльності, доведення того, що рішення історичних завдань є результатом не поодиноких дій окремих осіб, а результатом діяльності народу. У своїй монографії ,,Методика изучения истории в школе” він запропонував методику розкриття ролі видатної історичної особи на конкретному історичному матеріалі під час вивчення різних сторін суспільного життя.

Новим у методиці 70 – 80-х рр. було прагнення авторів методичних праць допомогти сприйняттю учнями історичної постаті як живої людини, яка зростала, формувалась як особистість та діяла в певних історичних обставинах, у тісному зв’язку з суспільним класом чи класовою групою, інтереси якої вона виражала. У 70-х рр. П. Лейбенгруб розробив методику характеристики історичної особи.

Важливим напрямом цього часу стало також поширення теорії розвивального навчання, формування узагальнених умінь учнів, зокрема пов’язаних з засвоєнням сюжетів про історичні постаті. З цією метою пропонувались проблемні завдання та пам’ятки для поглиблення характеристики та оцінки історичної постаті, формування вмінь самостійно складати характеристику особистості, включаючи оцінку її діяльності та моральних якостей.

У 90-ті роки, після здобуття Україною незалежності, в історичній науці з'явилося дуже багато нових прізвищ історичних діячів. Проте вони не стали предметом уваги з боку дидактів та методистів. Публікацій з цього питання було мало. Вони зводяться, як правило, до викладу важливих, але загальних підходів, вимог та критеріїв вивчення історичних осіб, що були розроблені методистами 60-70-х років XX століття.

Серед статей учителів-практиків, методистів більшість присвячена обґрунтуванню необхідності вивчення тих чи інших історичних персоналій. У розробках уроків з історії України П.Горохівського, І.Коляди та К.Крилач, В.Власова, В.Лебедєвої, А. Пінчука та інших містилися рекомендації по вивченню історичних діячів. Проте вони не носили системного характеру; не було узагальненого теоретичного підходу до методики вивчення історичних персоналій.

У кінці ХХ ст. появилися окремі статті теоретичного характеру, присвячені важливим, але одиничним питанням методики. Цікавим є досвід В.Тоболіна щодо використання схем-портретів. але йому притаманні всі переваги та недоліки графічно-умовної наочності. Зокрема, обмежена можливість для організації продуктивної і пошукової діяльності учнів.

Дослідник О.Фідря розробив модель навчально-виховного процесу відповідно до вимог критично-креативної парадигми, за якою особистість розглядається як складова частина історичного процесу і суттєвого чинника впливу на суспільний розвиток.

У 2007 році побачило світ дисертаційне дослідження А.С. Пінчука ,,Методичні засади висвітлення історичних постатей у шкільних курсах історії (30–80-ті рр. ХХ ст.)”, у якому було зроблено детальний аналіз висвітлення життя і діяльності історичних осіб у радянській школі, визначено, що із досвіду радянської школи може бути використано в сучасній українській школі.

У кінці першого і на початку другого десятиліття ХХІ століття посилилася увага до історичних персоналій. Появилися програми спецкурсів з вивчення історичних персоналій, як типові, так і авторські, як наприклад ,,Історія України першої половини ХХ століття в особах: Програма курсу за вибором для учнів 10-11 профільних класів суспільно-гуманітарного напряму”.

Головна мета цього та інших подібних курсів ‒ створення умов для організації діяльності школярів з вивчення особистостей видатних діячів України та усвідомлення їхньої ролі в історії України, формування в учнів більш повної і яскравої картини минулого нашої держави; виховання в них почуття патріотизму, гордості за свою Батьківщину та її громадян.

Інтернет створив можливості поширення передового досвіду окремих вчителів-практиків (і не лише України) у вивченні історичних персоналій.

Проте проблема виховання почуття патріотизму через вивчення видатних історичних діячів так і не була розроблена.