Архітектура історичної пам’ятки

РЕФЕРАТ

з курсу «Польська культура в Галичині»

на тему:Історія колегіати

Підготувала:

ст. гр. ПМЛ-51 (маг.)

Ярослава Максимів

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

Зміст

Історія колегіати.

Архітектура історичної пам’ятки.

Підземелля колегіати.

Література.

Історія колегіати.

Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — найдавніша монументальна споруда міста. Засновник міста Андрій Потоцький, розпочавши зводити фортечні мури довкола міста, одночасно взявся за спорудження римо-католицького парафіяльного костелу. Допомагав йому в цьому його приятель, пастор і капелан Войцєх Бялачевскі. Мабуть, на час надання місту Магдебурзького права уже існував зародок парафії, адже з 1662 року до нас дійшла метрика хрещення сина галицького віцестарости Юрія. Новозбудований костел носив ім'я Пресвятої Діви Марії, святого Андрія і святого Станіслава (єпископа краківського і мученика, патрона Станіслава «Ревери», батька Андрія), а також святої Анни (патронеси дружини Андрія Анни з роду Рисіньських).

14 червня 1669 р. Анджей Потоцький добився піднесення дерев'яного костелу до рангу колегіати. Церемонію провів архієпископ львівський Ян Тарновський. Капітул колегіати складався з прелатів, каноніків і вікаріїв.

При колегіаті фундатор відкрив публічну школу ˗ колегіум, або так звану «Колонію університету Ягеллонського», ˗ філію Ягеллонського університету (Краків). Тут діяла навчальна програма зразка західноєвропейських шкіл такого типу.

Фундаторами єзуїтського колегіуму, зокрема, були Юзеф та Вікторія Потоцькі, Гелена з Куропатвів Белжецька ˗ дружина дружина Адама Белжецького.

У 1672 році розпочалося спорудження мурованого костелу за проектом і керівництвом французьких архітекторів Франсуа Корассіні та Кароля Бенуа. 14 січня 1677 вальний сейм прийняв ухвалу стосовно фундації колегіального костелу Станіславова.

В основному будову колегіати завершено у 1703 році. Постала барокова споруда у формі тринавної базиліки з трансептом у стилібароко з елементами ренесансу. Фасад був прикрашений дорійськими і коринфськими колонами, вивершений бордовим фронтоном, увінчаний трьома вежами. Головний вівтар і два бічні св. Йосипа і св. Вінцента були різьблені з мармуру. В останньому зберігались мощі цього святого, які Станіслав Потоцький у 1680 р. отримав у Римі від Папи Інокентія XI. На бічних внутрішніх стінах знаходився герб Потоцьких. Освячення колегіати здійснив латинський архієпископ львівський Константій Зелінський (А. Потоцький, його старший син Станіслав не дожили до цього дня).

Сеймик у Галичі 1718 року ухвалив податок на оздоблення храму. Цього року школа перейшла до єзуїтів, а через 4 роки отримала статус колегії, в якій протягом півроку навчались 400 учнів.

Будівництво костелу закінчили у 1729 р. У 1737 р. Юзеф Потоцький наказав розпочати роботи з розширення костелу, збільшивфундуш для храму. Було встановлено бокові барокові вівтарі (їх кількість була доведена до 12), виконано декоративну ліпнину. У другій половині XVIII століття колегіату прикрасили барокові скульптури Матвія Полейовського. У XIX столітті будівля отримала контрфорси. На висоті другого поверху, перед контрфорсами, можна побачити герб Потоцьких.

У 1751 році в костелі відбувся помпезний похорон Юзефа Потоцького (молодшого сина засновника міста Анджея Потоцького), який керував містом після смерті батька. Так, колегіата була не лише сакральною спорудою, а й сімейною усипальницею Потоцьких. Вхід у крипту із захороненнями розташовувався перед вівтарною частиною. Як було досліджено, у підземеллях костелу є три крипти ˗ центральна, західна та східна. Потоцьких ховали у центральній.

Протягом 1782˗1799 років австрійська влада поступово понизила статус станіславівської святині до рівня парафіяльного костелу, проте її і далі продовжували називати колегіатою.

12 вересня 1863р. до 200-річчя облоги Відня турками і загибелі Станіслава Потоцького з обох боків вхідних дверей колегіати встановили дві пам’ятні таблиці — польською та українською мовами (у 1933р. відновили лише польську таблицю, а українську — знищили).

У другій половині XIX століття внутрішнє оздоблення храму понищилось із плином часу і потребувало відновлення. На прохання тодішнього пастора Красовського у 1877р. виконав новий розпис костелу Еразм-Рудольф Фабіянський. Проте вже у 1882 році через пожежу згорів дах костелу, головна вежа і свіжо розписане склепіння. У 1892році відбувся грунтовний ремонт храму і усе було відреставровано.

З тих часів при костелі працювала музична школа, де вчили церковному співу. Колись на хорах над головним входом колись був орган, який вперше зазвучав у 1900 році. Але орган був втрачений у післявоєнний час.

Вся історія храму від його утворення тісно пов'язана з польською громадою міста. Після закінчення Другої світової війни поляки почали поступово покидати місто. Вони таємно вивозили з костелу різні коштовності та клейноти. Парафіяни доклали немалих зусиль, щоб урятувати бодай якусь частину цінного внутрішнього оздоблення костелу. Але в часи радянської влади багато що було втрачено й понищено у зв'язку з використанням костелу в господарських цілях.

Дзвіниця поруч із костелом була зведена у 1744 році, на ній встановили дзвін вагою більше 2 тонн. У 1963 році дзвіницю зруйнувала радянська влада. Лише у 2000 році дзвіницю відбудували за старими фотографіями і кресленнями.

Спочатку парафія Станіславова належала до Устенського (Галицького) деканату, а 1787 року стала осередком однойменного деканату. У 10˗20-х роках XIX ст. її чисельність становила лише 2 тисячі вірних, а 1885 року за пароха о. Йоана Красовського вона налічувала майже десять тисяч парафіян, котрі проживали у місті і кількох передмістях, а також у селах Крихівці (згадка у 1441р.), Майдан (відоме з XVIII ст.), Павелче (з 1946р. — Павлівка, XVIII ст.), Пациків (нині — Підлісся), Рибне, Угринів, Хом'яків (нині — Березівка), Хриплин (1438р.), Черніїв (1404р.), Ямниця (1444р.). Принаймні з 1903 року три десятиліття від 15 до 20 тисяч парафіян обслуговував парох о. Йосип Пяскевич, після смерті якого два роки працював парохом майбутній архієпископ Євгеній Базяк. З 1935 року колегіатою опікувався о. Станіслав Колихановський, котрого у 1937р. замінив о. Казимир Більчевський ˗ племінник св. архієпископа Більчевського. Парафія мала також інші святині, зокрема цвинтарні у селах Угринів (XIX ст.) і Павелче (XX ст.), у передмісті Княгинин та костел Христа Царя.

Дерев'яну каплицю у Княгинині у 1911-1913рр. замінив мурований храм св. Йосипа, який 1926 року став святинею новоствореної парафії, що виділилась із станіславівської, приєднавши до себе як колишні «колегіатські» села Опришівці, Хриплин, Черніїв, так і нові ˗ Микитинці, Підлужжя і Угорники (згадка у 1458р.). Парафію, яка налічувала 4 тисячі вірних, обслуговували отці-салетини. Ще з XVIII ст. відомо також про інший костел св. Йосипа — дерев'яну святиню, споруджену Йосипом Потоцьким на тисменецькому передмісті Станіславова.

У грудні 1939 року планувалось створення Станіславівської дієцезії, і колегіата мала стати кафедральним собором. Після Другої світової війни парафіяни та священики (оо. Більчевський, Бохенек і Ференсович), змушені були виїхати до Польщі, храм закрили. У 1965р. будівлю колегіати передали під музей Інституту нафти і газу, а 18 травня 1980 р. після ремонту у костелі відкрили Художній музей. У 80-90-і роки громада вірних домагалася повернення цього костелу, проте отримала інший. У Польщі досі зберігається значна частина вивезеного у сорокові роки майна колегіати, зокрема у вроцлавському костелі св. Мауріція знаходиться образ Матері Божої Неустанної Допомоги з бічного вівтаря колегіати.

Нині колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — єдина культова споруда в місті, яка використовується не за призначенням. У 1965 році тут розмістили геологічний музей. Проведене у зв’язку з цим переоблаштування приміщення не сприяло збереженню унікальної пам’ятки. Повторна реставрація відбулася у 1980 році, відколи в костелі розміщується івано-франківський художній музей. У ньому експонуються унікальні зразки образотворчого, народного та сакрального мистецтва краю.

Багато істориків та дослідників залишили свої свідчення про колегіату, її будівничих, фундаторів, священництво. Коротку фахову замітку про пам’ятку ми знаходимо у виданих 1985 року “Памятниках градостроительства и архитектуры” , а також у публікації В. Грабовецького, Б. Гавриліва та Г. Карась “Івано-Франківськ в історії та культурі” 2001 року.

Пам’ятка була описана Генріхом Сенкевичем як місце поховання легендарного пана Володійовського, при чому вона не знайшла відгуку у працях польських дослідників старшого покоління, в тому числі й у Адама Мілобадзького у його праці 1980 року про польську архітектуру XVII століття. Натомість 2003 року у Івано-Франківську відбулася міжнародна науково-практична конференція “Станіславівська колегіата між минулим і майбутнім” (до 300-річчя побудови), де були обговорені питання дослідження, реставрації та популяризації пам’ятки. Фундаментальне значення для дослідження пам’ятки з погляду на архівні джерела мала праця станіславівського історика Садока Баранча, видана у Львові 1858 року, а також публікації А. Шарловського 1887–1890 років.

Як відомо, фундатором колегіального костьолу у Станіславові був Андрій Потоцький, який належав до найвидатніших особистостей Речі Посполитої своєї доби, посів у кар’єрі найвищі щаблі – в різні роки він обіймав посади великого коронного хорунжого (прапороносця короля), воєводи київсь­кого, краківського, старости галицького, коломийського, мостиського, мединського, лежайського тощо.

Відомо, що він був фундатором багатьох споруд – костьолів в Отинії й Лисці, доброчинцем різних орденів, будував для них святині й монастирі, в тому числі: для бернардинів – у Лежайську (1664) і Йозефові (1691), для домініканців – у Галичі (1667), Головчині (1681) і Снятині (1684).

Архітектура історичної пам’ятки.

З огляду архітектури костьол являє собою тринавну базиліку з трансептом. Перекриття склепінчасті на підпружних арках. Середхрестя перекрите куполом з чотирма люкарнами. Бічні нави значно нижчі за центральну, мають окремі вхідні портали з боку фасаду. Ззовні костьол укріплений численими ступінчас­тими контрфорсами. Головний фасад вузький, трирядний, вивершений двома фланкуючими ажурними вежечками над аттиком. Костьол має вертикальне члену­вання поодинокими пілястрами тосканського ордеру, на вежах-коринфського. Нижній ярус всієї споруди оббігає складнопрофільний карниз, розімкнений ар­ковими нішами над бічними порталами. У другому ярусі повний антаблемент, що має профільовані тригліфи та гладкі метопи. Головний фасад розкрепований в середній частині. Вузький пресбіттерій увінчаний півциркульним фронтоном. Над центральним порталом, що має вигляд двоплічної арки, розміщена глибока лоджія з балюстрадою, обрамлена півциркульною аркою із замковим каменем. Північний фасад оздоблений в нижньому ярусі великою арковою нішею, в якій, зі спогадів старожилів, до 40-х років XX століття знаходилась фреска “Хресна дорога”, а в 60-х роках був виставлений великий процесійний хрест. У другому ярусі – сліпа віконна ніша, можливо, для скульптури чи образу. До вівтаря прими­кають приміщення ризниці та захрестії. У 40-х роках XVIII століття костьол освітлювався через численні вікна головної та бічних нав, вікна трансепту. Можливо, початково кількість та кон­фігурація їх була іншою, зважаючи на товсті мури костьолу, що, очевидно, мали на меті оборонний характер пам’ятки. Чотири люкарни у куполі та сигнатуру було споруджено при ремонті після пожежі 1882 року. Усередині костьол оббігає широкий коронуючий карниз. Бічні нави відокремлені від центральної арковими переходами. Над пресбіт-теріумом споруджено хори. Центральна вісь костьолу має напрямок північ–південь (а не захід–схід), що було зумовлено міською забудовою і що, очевидно, зумовило помилковість опису Ульріха фон Вердума про розташування костьолу та палацу Потоцьких відносно ринку.

Крім парафіяльної функції костьол у Станіславові невдовзі почав викону­вати функцію некрополя родини фундатора.

Символічно, що в костелі крипта розташована просто під куполом, що було рідкістю у Польщі тих часів і мало б свідчити про пиху власників міста, похованих у ній.

Першим з Потоцьких, похованим у ній 10 квітня 1684 року, був Станіслав Потоцький, який загинув у битві з турками під Віднем 12 вересня 1683 року. У 1777 році ліворуч від головного вівтаря була вмонтована ще й ме­талева таблиця з написом – копія напису з костьолу францисканців у Відні, в якому були поховані сердце та внутрощі Станіслава Потоцького. У романі Г. Сенкевича “Пан Володійовський” описано характерний обряд поховання “pompa funeblus” у Станіславівській колегіаті. 1691 року тут спочив сам Андрій Потоцький (на цей час костьол був ще недобудованим), а близько 1703 року його дружина – Анна з Рисінських.

З надзвичайною помпезністю, зі спеціально спроектованими для тієї події де­кораціями у святині відбувся чотириденний погреб гетьмана Йосифа Потоцького (21–25 вересня 1751 року). В криптах під костьолом спочили також Вікторія з Лєщинських, дружина Йосифа Потоцького (пом. 1732 року), перенесена з костьолу єзуїтів у 1886 році, також їх син, Йосиф (пом. 1802 року), крайчий коронний. Функцію родинного некрополя підкреслює і той факт, що за всі роки існування костьол не був відзначений жодною значною донацією ані станіславівських міщан, ні покутської шляхти. Всередині не з’явилось жодного елементу відзначення особи з-поза родини фундатора.

Первісний вигляд станіславівського костьолу з часом змінювався. Вже в 20–30-х роках XVIII століття було проведено значні ремонтно-реставраційні роботи в костьолі через появу у стінах глибоких тріщин – фундаменти з вапняку ви­явилися заслабкими в умовах багнистого ґрунту. Ремонт закінчився у 1737 році.

У літературі є дві версії відповіді на запитання, наскільки змінився вигляд костьолу після ремонту. За однією, у XVIII столітті добудовані лише контрфорси, “колегіата, вибудована у формі хреста, проіснувала в засадничому зрубі до сьо­годнішнього дня”.

На думку А. Шарловського, Йосип Потоцький значно збільшив костьол і щедро обдарував його, про що свідчить напис біля гербу Пилява на східній стіні костьолу: “J. P. W. K. H. W. K.” (Йосип Потоцький, воєвода київський, гетьман великий коронний, 1737).

Знаходимо думку про те, що після реставрації 1737 року костьол майже не змінився ні у внутрішньому, ні в зовнішньому вигляді. Автор цієї думки спирається на іконографічний матеріал: він розглянув і проаналізував два сті­нописи костьолу, мабуть, з першої половини XVIII століття.

З усього цього виходить, що в 20–30-х роках XVIII століття перш за все були зміцнені фундаменти. Стіни були підперті контрфорсами. В цей час спо­руджено середню вежечку. Цілком імовірно, що костьол тоді був розширений і

Збільшений, як про це говориться в літературі. Поновлено і збагачено інвертар костьолу. У 1744 році споруджена мурована барокова дзвіниця. До сьогодні, в костьолі було проведено ще кілька ремонтів-реставрацій. Після пожежі 1882 року стало іншим завершення куполу, замінені на нові бані двох фасадних веж.

Інвентаризація костьолу у 90-х роках попереднього століття опустила той факт, що з часів свого заснування значно змінились габарити костьолу через піднесення грунту навколо костьолу та в його околицях, про що довели розкопки 2001 року, проведені в часі реконструкції майдану Шептицького. Споруда, приперта контрфорсами, стала масивною та присадкуватою, з непропорційно великим куполом. Саме цей факт, можливо, вплинув на те, що до останнього часу архітектоніка костьолу посідала окремішнє місце в галицькій архітектурі і не розглядалась з точки зору пошуку аналогій.

Йозеф Грабовський бачив у колегіаті запізнілу реалізацію ідеалів мистецтва італійського ренесансу, приписуючи авторство архітекторові італійцю.

Вацлав Хованець, спираючись на попередників, брав до уваги єдино ав­торство Корассіні, пізніше Бенуа, що й залишилось незмінним у наступних до­слідників. Ця сама версія звучить і у працях українських дослід­ників. Роль військових інженерів у проектуванні культових споруд для міста виглядає правдоподібною, якщо згадати про роль Бернардо Морандо у Замостю чи Павла Римлянина, прозваного Щасливим у Жовкві.

Єжи Ковальчик у своєму дослідженні зауважує на виняткову роль станіс-лавівської колегіати у становленні пізньобарокової костьольної архітектури у львівській архідієцезії. Фасад костьолу оригінальної композиції, як резонно він зауважив, став взірцем для групи святинь, що звертаються до фрон­тальної елевації “дворядного з вежами, фланкують середню частину фасаду з виділеним музичним хором”. З першої половини XVIII століття нам відомі такі реалізації в костьолах домініканців у містах Тисмениця, Богородчани, також пара­фіяльному у Кукільниках. Неможливо також не відмітити близької подібності фасаду колегіати до костьолу у недалекому Монастириську, Тернопільської області.

Підземелля колегіати

Костел Непорочного Зачаття Діви Марії та святих Андрія та Станіслава освятили у 1703 році. Він мав статус колегіального, тобто храм обслуговувала ціла колегія священиків. Через те його називали колегіатою. Після Другої світової війни багато поляків залишили Станіслав, служби в костелі відбувалися спорадично, останню літургію провели у 1957 році. Потім храм стояв зачинений, а у 1960-х його «перепрофілювали» у музей геології інституту нафти і газу. Перед тим у приміщенні провели ремонт, зробили опалення й, напевно, замурували входи до бічних крипт.

З півночі на південь, у напрямку катедри, тягнеться довгий, викладений цеглою коридор із арочним склепінням. Його висота дозволяє йти у повний зріст, від підлоги до стелі як мінімум 1,88 м. Паралельно зовнішній стіні тягнуться труби опалення

Кістки у підземеллі знайшли під час археологічних розкопок протягом 2000-2001 років. Тоді в Художньому музеї проводили ремонтно-реставраційні роботи, тож науковців запустили у підвали. Пізніше дослідник Марія Вуянко видала книгу «Археологія середньовічного Івано-Франківська (Станиславова)», де розповіла про знахідки. Там же є детальний план костельних підземель, який склав архітектор Зеновій Соколовський. Під час розкопок виявили кілька людських поховань, рештки дерев’яних трун і фрагмент одягу з парчевої тканини. Цей матеріал коштував надзвичайно дорого і, переважно, використовувався для пошиття одягу священнослужителів – фелонів. Те, що у підземеллях колегіати поховані саме священики, побічно підтверджує історик ХІХ століття Алоїз Шарловський. У праці «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного» він наводить документ, який датує 1722 роком. Це ˗ привілей Юзефа Потоцького місцевим єзуїтам, де серед інших пільг за ними закріплено право «погребати своїх покійників у гробах колегіати до побудови власного костелу». У 1744 році єзуїти перепоховали у своєму храмі (майбутній катед­рі) двох мерців, втім «корінні» ксьондзі-небіжчики залишились у підземеллях. Якщо попередній лаз знаходився під колишньою каплицею святого Йосифа, то наступний – навпроти, під святим Вінцентом. Від сторонніх очей люк замаскований старою дерев’яною кафед­рою чи сповідальницею. Між іншим, дуже важкою. Цього разу під землю веде металева драбина. Тут також є замуровані сходи, що колись виводили в залу.

Література

1. Вуянко М. Археологічні дослідження на території станіславівського костьолу Непо­рочного Зачаття Діви Марії / М. Вуянко // Станіславівська колегіата між минулим і майбутнім: ма­теріали міжнародної науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 17–24.

2. Грабовецький В. Івано-Франківськ в історії та культурі / В. Грабовецький, Б. Гаврилів, Г. Карась – Івано-Франківськ, 2001.

3. Мельник В. Колекція сакрального мистецтва Івано-Франківського художнього музею: іс­торія формування та особливості її експонування в колегіаті / В. Мельник // Станіславівська коле-гіата між минулим і майбутнім: матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 43–50.

4. Станіславівська колегіата між минулим і майбутнім: матеріали міжнародної науково-практичної конференції [проблеми дослідження, реставрації та популяризації пам’яток сакра­льної архітектури і мистецтва в Івано-Франківську], (Івано-Франківськ, художній музей, 9-11 вересня 2003 р.) – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2003.

5. Бабій Н. Фасад станіславівської колегіати: [електронний ресурс]// http://www.stattionline.org.ua/obraz/33/2088-fasad-stanislavivsko%D1%97-kolegiati.html

6. Бондарев І. Підземелля колегіати: [електронний ресурс]// http://report.if.ua/gazeta/neformat/Pidzemellya-kolegiaty/

7. Колегіальний Костел Пресвятої Діви Марії: [електронний ресурс]// http://uk.wikipedia.org/wiki/Колегіальний_Костел_Пресвятої_Діви_Марії