Правове становище різних верств населення у складі Великого Князівства Литовського

Соціальний склад населення характеризувався наявністю двох основних класів: феодалів і феодально залежних селян. У правовому відношенні все населення поділялося на стани: шляхту, духовенство, міщан і простих людей. Усередині кожного стану був також поділ на певні групи.[19]
Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств – станів; станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків.
Включення українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада фактично залишила недоторканними права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Поряд із цим, з кінця XIV – початку XV ст. почалися малопомітні зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовсько-Руської держави.[20] Клас феодалів, що становив невелику частину населення, займав панівне становище в економічній, політичній та ідеологічній сферах життя суспільства. Всі феодали входили до складу привілейованого стану шляхти або духовенства. Але не всі шляхтичі були феодалами, так як багато хто з них не мали залежних від себе людей або навіть не мали земельних володінь і змушені були найматися на службу до великих феодалів.
Соціальней правове становище представників феодального стану в українських землях визначалася ,насамперед, розмірами їхньої земельної власності.
Найбільшим землевласником був великий князь литовсь­кий. Йому і його родові належало близько половини усіх зе­мель держави. Прибутки від них йшли на покриття державних витрат і потреби двору. Великокнязівські володіння в Україні розташовувались біля Київського, Житомирського, Луцького, Володимирського, Вінницького, Кременецького та інших замків. Великий князь роздавав свої маєтності литовським, українським і польським можновладцям на правах вотчин­ного (дідичного) або умовного володіння («на поживаньє», «в хлебокормленьє», «до волі і ласки господарской» тощо), від чого його земельний фонд поступово зменшувався. [21]

Магнати.

Наступна після великого князя феодальна верства, так звана князівсько-панська аристократія, складалася з нащад­ків удільних князів і вищих бояр. Земельні володіння й маєт­ності українських феодалів були зосереджені головним чином на Волині (князів Острозьких, Заславських, Сангушок, Чорторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських, Слуцьких, Радзивіллів), на Київщині (бояр Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів), а також на Брацлавщині. На Чернігівщині й Захід­ному Поділлі переважали володіння польських панів Ордовонжів, Бугацьких та ін.[22] Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися на магнатів (вищий феодальний стан). Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жа­лування великого князя литовського, спадок, купівля-продаж, освоєння пустищ, а також загарбання общинних і селянських земель.На них феодали засновували свої нові господарства – двори або фільварки (садиби з орною землею). Ці землі, поділені на волоки (приблизно 23,3 га), обробляли селяни. Панський двір мав прибутки від землеробства, скотарства, полювання, бджільництва (бортництва), рибальства та інших видів господарства. Здобувши широкі політичні права та привілеї, імунітет і право вотчинного (документального) суду, магнати стали правлячою верхівкою Великого Князівства Литовського. Українські магнати не мали права займати державні посади. Вищі урядові посади займали литовські аристократи. Вони підлягали суду самого князя.[23] Згодом, у 50-60-х рр. 16 ст. Сейм видав низку постанов, за якими зрівняв шляхту у правах з магнатами – на Сеймі 1563 р. шляхта домоглась остаточного скасування статей Городельського привілею 1413 р. про обмеження прав православних феодалів, зокрема про заборону їм займати найвищі державні посади і брати участь у Великокнязівській Раді та одружуватись з дочками шляхтичів-католиків; у 1564 р. шляхта домоглась постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, які розглядали усі цивільні справи; Віленський привілей 1565 р. передбачив шляхетські повітові сеймики як представницькі станові органи шляхти, які обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на Вальний сейм; у 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.[24]

Шляхта.

Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину збройних сил. Князь звільняв її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкнутою верствою. За певні заслуги шляхетство могли одержати селяни, міщани, особи духовної належності. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Шляхта мала право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева, імпорту багатьох товарів без сплати мита чи збору. Особа шляхтича вважалась недоторканою, він міг бути покараний лише за вироком особливих шляхетських трибуналів. Шляхта мала право отримувати збори зі своїх маєтків та суворо карати населення. Сама шляхта могла бути покарана тільки у випадку скликання Шляхетського Трибуналу. Шляхта мала право обіймати державні посади. [25] Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли «подорожну» повинність, «путну» службу. Найнижчий служивий стан складали «панцирні слуги» , що жили на землях, одержаних від уряду. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини. [26] Городельська унія 1413 року дещо ускладнила можливість потрапити до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов’язково повинен був мати свій герб тощо. [27] Правда, в 1563 році ці пункти унії були скасовані ,а Люблінська унія з усіх пануючих груп утворила єдину шляхетську верству. Слід зазначити, що становище шляхти час від часу зміню­валося. Після приєднання Галичини до Королівства Польсь­кого наприкінці XIV ст. державні пожалування отримувала лише католицька польська шляхта, що мала й більші привілеї, ніж українські феодали. Це викликало протести з боку ос­танніх. Спроби задовольнити їхні вимоги мали місце у 1425, 1430 і 1433 рр. [28]

Врешті, королівським привілеєм 1434 р. галицьку шляхту було зрівняно в правах з польською. В українських землях, що входили до Великого князівства Литовського, українська шляхта сформувалася пізніше — на початку XVI ст. 1522 р. Сейм видав постанову про «вивід» шляхти, за якою до шляхетського стану зараховувалися лише нащадки землевласників, що належали до бояр за князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира IV. Згідно з цією постановою 1528 р. відбувся перепис шляхти, так званий «попис земський», з метою з'ясування законності володінь. Списки, складені під час перепису, посвідчив Сенат. Таким чином, «попис земський» став законом. Посилання на нього було не­заперечним доказом шляхетства.[29] Крім того, за ухвалою Сейму 1562 р. періодично про­водилися люстрації замків і списків служилої шляхти, що складалися чиновниками-люстраторами або люстраційними комісіями, які виконували водночас ревізорські функції. Люс­трації містили відомості про якість земель, господарські витрати й чистий прибуток маєтностей. Із запровадженням «Устави на волоки» 1557 р. великий князь литовський Сигізмунд II Август здійснив аграрну реформу, так звану «волокову поміру», під час якої визнача­лося право власності на землю. Всі ті, хто не зумів документально підтвердити законність свого землеволодіння чи зем­лекористування, мусили повернути землі державі. На них за­сновувалися фільваркові господарства.[30] За «Уставою на волоки», орні землі у великокнязівських маєтках поділялися на рівні ділянки — волоки. Частину їх отримували селяни. Одна волока мала 30 моргів (у Литві морг дорівнював 0,7123 га) і була мірилом феодальних повинностей. Згодом волочну систему було запроваджено й у маг­натських та шляхетських землеволодіннях. Усе це сприяло поступовому перетворенню шляхти на панівну верству Великого князівства Литовського. У 50 — 60-х рр. XIV ст. Сейм під тиском шляхти видав низку постанов, які зрівнювали шляхту в правах з магнатами. 1563 р. було остаточно скасовано статті Городельського при­вілею про обмеження прав православних феодалів, а 1564 р. шляхта домоглася постанови Сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, уповноважених розглядати всі цивільні справи панів. Віденським привілеєм 1565 р. засновувалися шляхетські повітові сеймики, що стали представницькими становими органами шляхти.[31] Отже, реформи 60-х рр. XIV ст. зумовили зростання полі­тичної ролі шляхти.

2.3.Духовенство. Окрему суспільну верству становило духовенство, до якого належали не лише священики і їхні родини, а увесь церковний причет; усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялось на біле (світське) і чорне (ченці). Церкви засновували князі, магнати, бояри, шляхта, міщани, іноді й селяни. Деякі церкви і монастирі володіли великими маєтками, містами і селами – Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський. Священик отримував земельний лан, а також різні данини натурою від парафіян. Духовний сан вважався спадковим – по батькові парафію (прихід) отримував син, а за відсутності родини – близькі свояки. Литовські правителі зберігали права православної церкви на українських землях, і навіть вилучили своїх підданих-православних з-під верховенства Московського митрополита і у 1458р. відновили митрополію у Києві, яка підпорядковувалась безпосередньо Константинопольському патріарху і налічувала 10 єпископств. Згодом Великі князі і Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, домоглись права протегування церкви – стали призначати єпископів і навіть митрополита, що послабило його авторитет, а єпископи почали діяти часто на власний розсуд.[32] Завоювання турками Константинополя у 1453 р. ще більш поглибило духовно-культурний застій православ`я; натомість, посилився натиск на Україну католицької церкви – вже у 15 ст. були засновані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі і Холмі, Кам`янці, Луцьку, Києві, виникало багато латинських кляшторів-монастирів; широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі, де відкривали пропольські, католицькі школи-колегіуми. Падінню рівня української освіти намагалась запобігати українська еліта – князь Костянтин Острозький заснував у Острозі академію, в якій здобув вищу освіту, зокрема, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний; Григорій Ходкевич надав притулок у 1568 р. у своєму маєтку у Заблудові Іванові Федорову – друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги.[33] У 16 ст. у церковних колах відновилась полеміка щодо унії – злуки православної і католицької церков, ініціаторами чого наприкінці 16 ст. виступили православні єпископи – львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський і турівський Леонтій Пелчицький, – які сподівались, що, вступивши в унію, православні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, а православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стануть членами верхньої палати польського парламенту – Сенату. Наприкінці 1595 р. єпископи І.Потій і К. Терлецький отримали у Римі від папи Климента VIII згоду на унію з гарантуванням збереження традиційної православної літургії (українською мовою) і обрядів та давніх церковних звичаїв, зокрема права священиків одружуватись тощо. У 1596 р. у м. Бересті (Бресті) був скликаний церковний собор, на якому зібралось вище духовенство, багато високопоставлених гостей, понад 200 священиків, миряни; у ході суперечки щодо унії виокремилось 2 паралельних засідання собору, і уніатський собор, на якому засідали митрополит України Михаїл Рогоза і 5 (із 7 прибулих) єпископів (Володимирський, Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський ) та інші представники духовенства, публічно проголосив унію з католицькою церквою, на що православний собор відповів протестом, та король затвердив рішення першого. Отож, за Берестейською унією в Україні, крім 2 церков – православної і католицької, з`явилась третя – уніатська, яку влада вважала єдиною законною українською церквою. Та попри звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у Сенат, а римо-католики і надалі не визнавали уніатів повноправними громадянами.[34]

Селяни.

Основну масу населення українських земель (близько 80%) становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було різнорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності, а тому до середини 17 ст. не творило єдиної верстви. Правове становище селян у 14-15 ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і шляхетсько-польське. У селах руського права зберігались залишки громадського (общинного) співжиття – основою господарства було дворище з 5-10 домів-хат, господарством займалась велика родина, яка приймала підсусідків, потужників тощо; кілька дворищ утворювали громаду, яка обирала старшого – отамана. Громада мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо; контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад становили волость на чолі з отаманом, якого обирала уся громада (віче або копа);на вічах відбувались і копні суди. Села на волоському праві існували, здебільшого, на Півдні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закладав село, називався князь – він спадково утримував владу, контролював управу і суд, але за участю громади. Група сіл утворювала крайну на чолі з крайником; двічі на рік усе населення збиралось для вирішення спільних справ. Села німецького права виникали внаслідок сплати осадником-німцем власнику землі чи урядові певної грошової суми, на підставі чого він набував право створити село, у якому ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу і судових оплат; населення села судилось за німецьким правом. У селах шляхетсько-польського права селянство поділялось на 2 категорії : 1) те, яке проживало на королівських землях і 2) те, яке проживало на землях магнатів чи шляхти або церковних і монастирських землях . За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи (категорії):

1. Вільні селяни (смерди) – які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов`язань і мали власні землі; 2. Залежні, напіввільні селяни (закупи) – ті, хто взяв якусь позику і не повернув боргу; вони ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу (чи повернення позики або відпрацювання її суми) або надання "замісника" – селянина такого ж ступеня залежності; вони становили найчисельнішу групу. Процес обезземелення і закріпачення селян найбільш повно був виражений в «Статуті на волоки» 1557. В силу цього закону значна частина землі відбиралася у селян і на цих землях утворювалися фільварки (державні або великокнязівські маєтки). До кожного фільварку приписувалися селяни, які зобов'язані були відбувати в ньому панщину і вносити оброк. Кількість приписаних селян залежав від розміру орної землі в фільварку. На одну волоку землі в фільварку доводилося не менше семи селянських господарств. 3. Закріпачені селяни (невільники, слуги, раби) – колишні холопи і челядь, які вже втратили право виходу від феодала; а також джерелами невільництва були полон, продаж, крадіжка. На початку 17 ст. вони злились з селянами-кріпаками. Наближеними до невільників за правовим становищем були " нехожі селяни ", які проживали в окремих господарствах, сплачували податки натурою чи працею і не мали права виходу від феодала без його дозволу; та " отчичі " (" люди звічні "), які довго сиділи на землях феодала, внаслідок чого втратили право виходу; від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до землі, хоч вважались особисто вільними. [35] Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Селянство сплачувало натуральні і грошові податки на користь держави, окремих феодалів та церковну десятину. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок, який на Київщині і Галичині називався "подімщина", оскільки одиницею обкладення був дім, на Чернігівщині – "поголовщина" – теж з "диму", на Волині – "воловщина", оскільки одиницею обкладення була земельна ділянка, яку можна було обробити воловою упряжею. Окрім того, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" Великого князя і Польського короля, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, виконували будь-які польові і будівельно-ремонтні роботи, а також давали "стацію" – грошове забезпечення князю і його двору при переїздах. На відміну від державних податків, які були, здебільшого, фіксованими, обов`язки селян перед феодалами були різноманітними. За видом несених повинностей селяни поділялись на 3 категорії:

1. Тяглі селяни – відбували панщину – працювали на пана зі своєю худобою у полі 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень, а також сплачували йому грошові і натуральні податки. А пани сплачували з населення державі податок натурою – збіжжям, медом, худобою. Селяни виконували також державні повинності. Тяглі селяни зобов'язані були виконувати панщинні роботи по 2 дні на тиждень з селянського двору, вносити оброк вівсом, сіном, дрібної живністю (кури, гуси), відпрацьовувати 4 дні «толок» (особлива річна панщина у жнива). На «толоки» зобов'язані були виходити всі працездатні селяни. Крім цього, селяни повинні були прибирати панське сіно, нести сторожову і відбувати підводний повинність, будувати і утримувати мости і дороги, вносити серебщіну - надзвичайну подати на військові потреби, у випадку війни виставляти з 8 або 10 дворів одного ратника .
2. Ремісники і служилі селяни – становили цілі села ковалів, колісників, ткачі, пекарів та ін.; вони створювали сотні, які очолював сотник. До них належали також рибалки, бортники, конюхи, псарі, які жили здебільшого біля фортець і часто обслуговували феодальну садибу. Вони мали земельні наділи і, крім виконання своїх прямих обов`язків, сплачували натуральні і грошові податки. 3. Чиншові селяни або данники – платили феодалу чинш або данину з власної землі медом, воском, збіжжям і сіном, хутром, шкірою, птицею, курьми, вівцями, великою рогатою худобою тощо. Найзаможніші з цих трьох категорій селян залучались князем до військової служби, яку відбували за власний кошт, та притому звільнялись від усіх податків. Вони називались "слуги" і розподілялись за родами військової служби – слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисельніший прошарок їх був на Київщині і Поділлі. Спершу вони вважались особисто вільними людьми, а найзаможніші з-поміж них навіть мали залежних селян; але при остаточному закріпаченні селян у 16 ст. більшість слуг була перетворена у тяглових селян, а незначна решта отримала шляхетські права [36] . У 16 ст. усі категорії селян почали зближуватись внаслідок відбування однакових повинностей і податків феодалам, тож сформувався єдиний клас кріпаків, які відпрацьовували обов`язкові селянські роботи на пана (орали, сіяли, косили, гатили греблі тощо, причому власними знаряддями) у широко розгалужуваній фільварковій системі сільського господарства – панщину, яка у 15 ст. (була запроваджена шляхтою Галичини у 1424 році) тривала 14-15 днів на рік з кожного господарства, прийнятий сеймом Торнський статут 1519 року встановив її раз на тиждень з 1 лану для усіх землеволодінь Польщі (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не несли на них тяжчих повинностей; Устав на волоки 1557 року – раз на тиждень для Литви, а у другій половині 16 ст. вона відроблялась вже 2 рази на тиждень з 1 лану. Зі встановленням панщини селяни втратили і громадянські права – право власності на землю, право суду, право виходу. Передусім селян вилучили з-під державного судівництва і віддали під суд панів – у Литві за наказом Великого князя Казимира 1447 році, а у Польщі за Нешавським привілеєм 1454 року; пан отримав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах; щоправда, для селян був ще доступним домініальний суд, який, однак, існував не всюди і його створення залежало від пана. Згодом селяни втратили право на землі – польське і литовське законодавство визнавало право землеволодіння лише за феодалами. До остаточного закріпачення селян спричинилась заборона відходити від пана – спершу їм дозволялось йти лише у певний час, здебільшого на Різдво, попередньо сплативши за це і знайшовши собі заміну (так, за прийнятою галицькою шляхтою у 1453 р. постановою селяни мали право виходу лише на Різдво за умови сплати феодалу купи грошей, великої міри пшениці, двох колод вівса та возу сіна і дров);привілей Великого князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватних селян до великокнязівських маєтків ;постанова польського Сейму 1496 р. обмежила право виходу лише 1 селянином від села у рік, а у 1505 р. Сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана. Селянське самоуправління теж було ліквідоване. Феодали отримали змогу втручатись навіть в особисте життя селян – давали дозвіл на шлюб, похорон (за плату), примушували селян користуватись лише панськими млинами і шинками (теж за плату). Закріпачення селян часто зумовлювало їхні втечі, покарання за які у 1451 році було віднесено до компетенції гродських судів. За Нешавським статутом 1454 року особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували селян-втікачів, повинні були повернути їх на вимогу гродського суду, а за відмову сплачували штраф у розмірі по 3 гривні на користь власника селян і на користь суду. А Судебник Казимира 1468 р. передбачив страту осіб, які підмовляли і підбурювали селян до втечі. За Литовським статутом 1529 р. розшук селян-втікачів тривав 10 років, Литовський статут 1566 р. встановлював 10 років для розшуку і повернення селян, знайдених на недалекій відстані, а утікачів на значну відстань феодал мав право розшукувати упродовж необмеженого часу, а Статут 1588 р. передбачив 20-річний строк розшуку втікачів. [37] У 1557 р. Великий князь Сигізмунд ІІ Август разом з Пани-Радою видав Уставу на волоки – закон про проведення волочної поміри, який визначав нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. Усі землі господарських (магнатсько-шляхетських) дворів, у т.ч. великокнязівського і королівського, і селян та пустища обмірювались і поділялись на однакові земельні ділянки – волоки розміром 23,5 га (33 морги); волока складалась з 3 рівних ланів по 11 моргів, що відповідало трипольній системі землеробства. Частина волок відводилась під господарський фільварок, а решта розподілялась між окремими селянськими дворами, притому волока надавалась на 1-2, а іноді 3 сім`ї, а путні бояри і панцерні слуги отримували по 2 волоки. Волока становила одиницю, з якої селяни виконували усі феодальні повинності. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатись цим земельним наділом і залишати його без дозволу управителя маєтку – державця, та повинні були відпрацьовувати 2, а згодом 4-5 днів панщини на тиждень з волоки. Для обробітку 1 волоки у фільварку залучались селяни 8 тяглових волок. Попри те, тяглові люди віддавали на господарський двір частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок, притому розмір чинша залежав від якості землі. Осадні селяни вносили у господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі близько 30 грошей на рік з волоки, а також відбували додаткову панщину – гвалти і толоки, тобто непередбачені, термінові роботи. Поза тим, "Устава" підтверджувала давні натуральні повинності селян – мостову, підвідну, сторожову. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування (десятників, отаманів, старців) на представників великокнязівської адміністрації – війтів і лавників. Війт призначався на 100, а іноді і більше волок, він відправляв селян на панщину і контролював її виконання;притому, за перший день невиходу на панщину (прогул) селянин сплачував 1 грош, за другий день – барана, а за третій день прогулу або пиятики карався побиттям батогами. Внаслідок захоплення під фільварки селянських земель зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які проживали на чужих дворах, за що сплачували певні податки і водночас відбували панщину у фільварку; халупники, які мали будинок і город та за правовим становищем наближались до підсусідків; коморники, які займали куток у будинку заможного селянина, за що допомагали йому у господарстві. У середині 17 ст. в українських землях майже не залишилось вільних селян. Закріпачені селяни втратили основні цивільні права: не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами; феодал мав право продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадок, судити і карати своїх селян.[38]

2.5.Міське населення. Розвиток ремесла і торгівлі в містах сприяло зміцненню економічних зв'язків як усередині країни, так і з сусідніми державами, що в свою чергу вело до збільшення міського населення, основна маса якого оформилася до XVI ст. в особливе стан - міщан.

Для захисту своїх інтересів від безчинств феодалів і конкуренції з боку кріпаків ремісників міські ремісники об'єднувалися в союзи за професіями - цехи (лікарів, аптекарів, будівельників, зброярів, золотарів, шевців, кравців, ткачів, кушнірів, ковалів, різників тощо), внутрішній устрій та правове становище членів яких визначались їхніми статутами . На чолі цеху стояв цехмайстер, обраний з-поміж найвпливовіших майстрів, він керував справами цеху, захищав його інтереси, розпоряджався цеховим майном, контролював якість продукції, мав судові повноваження – судив членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини та здійснював третейський суд; притому, найсуворішим покаранням було виключення з цеху, що було рівноцінним втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об`єднань були лише майстри – власники майстерень, в яких працювало кілька підмайстрів і учнів; кандидат у майстри повинен був мати високу професійну кваліфікацію та гроші для заснування майстерні і внесення певної суми у цехову касу. За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій були нерівні – головували у них найбагатші майстри, а підмайстри усувались від участі у внутрішніх цехових справах. Цех відстоював інтереси своїх членів і боровся з конкурентами; усі, хто займався ремеслом, повинні були входити до певного цеху; особи, які працювали таємно, переслідувались; право збуту ремісницької продукції належало лише членам цеху. Цех слідкував за тим, щоб робота рівномірно розподілялась між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, чітко визначена кількість учнів і підмайстрів. Цехи сплачували місту і державі визначену суму податків, виставляли у разі війни певну кількість воїнів, мали виділені для оборони міста ділянки міських мурів; цехи мали свої свята, герби, емблеми, прапори. Поза тим, в українських містах буда значна група позацехових ремісників – партачів, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних мотивів, внаслідок відсутності коштів, а також до них належали сільські ремісники, які працювали у місті. Партачів, на відміну від цехових монопольних виробників і збувальників товарів, підтримувала шляхта і міська влада. Основними формами міської торгівлі були ярмарки (у Києві, Летовичі, Берестечку, Дрогобичі і Львові вони відбувались двічі на рік, а у Барі і Луцьку – тричі на рік), торги, щоденна крамнична торгівля.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (великокнязівське і королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. Міщани приватновласницьких і церковних міст перебували у найтяжчому становищі – виконували різні повинності: косили сіно, збирали хліб, возили дрова, а також сплачували різні податки: в'їзні, весільну куницю та ін., міщани, які займались землеробством, сплачували чинш; вони не мали права без дозволу міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан. Міщани великокнязівських і королівських міст несли загальнодержавні повинності та встановлені старостами і управителями – будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували "посполите рушіння" (народне ополчення), забезпечували замкову і польову варту, віддавали у військо встановлену для кожного міста певну кількість "вибранців" з повним спорядженням, а міщани Вінниці, Канева, Житомира і Черкас мали супроводжувати "кінно і збройно" старост і воєвод на час військових походів. Міщани самоврядних міст були юридично незалежними, але несли загальнодержавні повинності і податки та встановлені міською адміністрацією – утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю. Магдебурзьке право отримали Львів у 1356 р., Кам`янець-Подільський у 1374 р., Луцьк у 1432 р., Київ у 1497 р.[39] Та в українських землях, на відміну від країн Західної Європи, магдебурзьке право не повністю звільняло міста від феодальної залежності, та іноді поєднувалось з нормами звичаєвого права; а попри те, польська влада здебільшого надавала його лише католикам, а православні міщани істотно обмежувались у правах на торгівлю, ремесло, участь в органах самоврядування. Так, у Львові українські (православні) міщани не допускались у деякі цехи, обмежувалось їхнє право на торгівлю сукном, горілкою тощо, мешкати і придбавати будинки їм дозволялось лише на Руській вулиці, а міські низи лише у 1577 р. здобули для себе "Колегію мужів" з незначними контрольними функціями. Київські міщани у 1506 р. звернулись до короля за підтвердженням їхніх прав та зі скаргою на введення воєводою заборони запалювати уночі свічки під загрозою штрафу (що стосувалась, головно, ремісників, які часто працювали вечорами і ночами), і король підтвердив їхні права на самоврядування; у 1523 р. кияни знову скаржились на воєводу, який відбирав у них коней і "живність" та захоплював міські дворища, пасовиська і орні землі. Іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників. На міщан, незалежно від категорії міста, поширювались усі загальнодержавні податки – серебщина, воловщина, подимний збір і церковна десятина .Українські міщани створювали братства, які ще здавна існували при церквах, маючи лише релігійних характер, а згодом перейняли окремі засади цехового устрою – щорічний вибір старшини, членські внески, допомога зубожілим братчикам, та почали здійснювати, попри релігійні, економічні і культурно-освітні функції. Братства захищали українське міщанство, звертались зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, королів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклувались про хворих і бездомних, старих і калік. Братство налічувало 20-50 членів, які сплачували членські внески; щомісяця відбувались збори братчиків і раз на рік вони обирали керівників (старших братів). Спершу до братств входили лише міщани, а згодом й українська шляхта і духовенство. На зразок найактивнішого Львівського братства виникли братства по всій Галичині, Волині, Поділлі.[40] [41]

2.7.Козаки.Люблінська унія наблизила українські землі до західноєвропейської цивілізації, але населення, як не дивно, не відчувало з цього приводу захоплення і шукало способу позбавитись такого тісного сусідства.У словнику половецької мови «козак» перекладено як «страж»[42]. Татари презирливо називали їх так, що в перекладі означає «бродяги», «голодранці». Термін «козак» вперше згадується у джерелі ХІІІ століття (початкова монгольська хроніка 1240 року) і походить з тюркських мов[43]. Він означав «одинокий», «схильний до розбою та завоювання»[44].У другій половині ХV століття постійні набіги кримських татар призвели до нового спустошення Подніпров’я. Спроби захистити українські землі від їх нападів, що їх проводили литовські і московські володарі, так ні до чого і не привели.Частину Подніпров’я погнали на невільницькі ринки Криму, частина втекла на північ. Вони пішли в урочища ,сховалися на лісистих берегах Дніпра, покинули землеробство, зайнялися бортництвом, полюванням, іншими промислами, але не пішли з цих земель.Постійна загроза нападу татар навчила їх поводитися зі зброєю і перетворила на сміливих і непохитних воїнів.Саме з місцевих жителів та «уходників» наприкінці ХV століття виникла сила, що посміла кинути виклик татарам.Пізніше до них приєднувалися утікачі від зростаючого гніту польської шляхти, православні міщани і священники – від католицького тиску.Селян, що змушували озброїтися і захищати магнатів теж звалися козаками.[45] Низові козаки не могли самотужки стримувати татарські набіги, а у Великого Князівства Литовського бракувало сил для захисту південних кордонів. Оборону півдня було доручено місцевим магнатам і старостам, але й у старост не вистачало сил для відсічі татарам.

З переходом українських земель під владу Польщі у складі Речі Посполитої ситуація практично не змінилася. Тепер південні магнати і старости були приречені на об’єднання з козаками. Замість того, щоб ловити козаків і віддавати їх під суд за непокору короні, старости намагалися організувати низових козаків у єдину військову організацію, оскільки розуміли, що козаки – єдиний захист від татар. [46] У 1552-156 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневецький (Байда) об’єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на острові Мала Хортиця Запорізьку Січ.[47] [48]

Висновки

Таким чином, на підставі наведеного, можна зробити наступні висновки:
1.Майже у всіх державах спостерігалася чітка станова ієрархія.
2.Суспільство ділилося, в основному, на багатих і бідних. Подальша класифікація залежала від великої кількості різних критеріїв.
3.Найголовнішим критерієм поділу на суспільні групи був аспект володіння землею. Адже у ті часи земля була основною валютою.
4.Правова система Литовсько-Руської держави буда віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. 5. Розвиток права на території українських земель цього періоду поєднує в собі дію правових джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського і частково Польського законодавства. 6.Основою правління і панування над завойованими державами в Литовській державі був принцип : « Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». 7. Слов’янське населення Великого Князівства Литовського мало рівні з литовцями права ,а руські князі нарівні з литовськими входили до князівської ради. 8.Державною мовою Литовсько-Руської держави була давньоруська. 9. «Руська правда» була основним джерелом права. 10.Осередком Литовсько-Руської держави була руська державність. 11.Суспільство поділялося на два основні класи: феодали і феодально залежні селяни. 12.У правовому відношенні все населення поділялось на стани: шляхту, духовенство, міщан та простих людей. 13.Усередині кожного стану теж був поділ на певні групи. 14.Клас феодалів займав панівне становище в економічній, політичній та ідеологічній сферах життя. 15.Найбільшим землевласником був великий князь Литовський. 16. Наступна після князя феодальна верства складалася з нащад­ків удільних князів і вищих бояр та називалася магнатами. 17.Джерелами зростання їх землеволодінь були жалування великого князя, купівля-продаж, освоєння пустищ, загарбання общинних і селянських земель. 18.Українські магнати не мали права займати державні посади. 19.Вищі урядові посади займали литовські аристократи. 20.Нижче магнатів стояла шляхта. 21. Вона сиділа на землях, одержаних за військову службу. 22.Шляхта складала основну частину збройних сил. 23.Шляхта мала право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева, імпорту багатьох товарів без сплати мита чи збору. 24.Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. 25.Бояри виконували різні державні повинності. 26.Найнижсчий служивий стан складали «панцирні слуги». 27. «Панцирні слуги» жили на землях, одержаних від уряду. 28. Городельська унія 1413 року дещо ускладнила можливість потрапити до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов’язково повинен був мати свій герб тощо. 29.Правда, в 1563 році ці пункти унії були скасовані ,а Люблінська унія з усіх пануючих груп утворила єдину шляхетську верству. 30. В українських землях, що входили до Великого Князівства Литовського, українська шляхта сформувалася пізніше — на початку XVI ст. 31.Реформи 60-х років ХІV століття зумовили зростання політичної ролі шляхти. 32.Окрему суспільну верству становило духовенство, до якого належали не тільки священники і їхні родини, ай увесь церковний причет. 33.Духовенство мало поділ на біле та чорне. 34.Основну масу населення (близько 80%) становило селянство. 35. За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи: вільні, залежні і закріпачені. 36. За видом несених повинностей селяни поділялись на 3 категорії: тяглі, ремісники і служилі селяни та чиншові селяни або данники. 37.Міське населення становило окрему верству і включало в себе ремісників і торговців. 38.Міські ремісники об’єднувалися в союзи за професіями – цехи, внутрішній устрій та правове становище членів яких визначалося їхніми статутами. 39. Правове становище міського населення залежало від категорії міста (великокнязівське і королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. Вплив Великого Князівства Литовського на подальший розвиток України був надзвичайно великий. Суспільний лад, що складався впродовж усього періоду панування Великого Князівства Литовського над українськими землями, надовго закріпився за країною та розвивався далі на його основі.