Порушення авторських прав в мережі інтернет

Для захисту прав авторів була введена процедура «повідомлення-видалення», згідно з якою обмеження відповідальності не діє для посередників у передачі даних, якщо після сповіщення про порушення авторських прав вони видалять або заблокують доступ до таких матеріалів. Так, якщо користувач Youtube розмістить на ньому відео, авторське право на яке належить третій особі, він не несе відповідальності за порушення авторських прав. Відповідальність несе користувач, що розмістив відео. Але якщо правовласник звернеться до Youtube c сповіщенням про порушення його прав, останній зобов'язаний видалити матеріал, інакше буде нести відповідальність за порушення авторських прав. Одним з додаткових умов для обмеження відповідальності постачальника послуг є його необізнаність про те, що розміщена інформація порушує авторські права третіх осіб і він не отримує безпосередній матеріальної вигоди від дій, що порушують чужі авторські права.
Таким чином, був створений саморегулюючий правовий механізм, що формує баланс у вигляді розвитку нових інформаційних послуг між інтересами суспільства та суб'єктами авторського права. Однак зловживанням в даному випадку могло б стати необґрунтоване звернення до онлайн-ресурсу з вимогою видалити контент, що нібито порушує права заявника. Для попередження подібних ситуацій були введені правила, що по-перше, зобов'язують скаржника у своєму зверненні підтверджувати під страхом покарання за лжесвідчення, що він діє з сумлінних спонукань, а інформація відповідає дійсності, по-друге, запроваджено відповідальність за недостовірну інформацію. Так, особа, яка навмисно спотворює факти, відповідає за будь-які збитки, включаючи гонорари адвокатам, понесені особою у зв'язку з видаленням матеріалів, що нібито порушують авторські права третіх осіб.
У 2007 році американська медіа компанія Viacom подала позов до Youtube з вимогою відшкодувати більше одного мільярда доларів збитків, понесених внаслідок того, що Youtube дозволяє користувачам завантажувати на свій сервіс відео без згоди позивача. Viacom стверджувала, що понад 150 тисяч відео з її програмами були завантажені на Youtube і переглянуті користувачами більше 1,5 мільярда разів. У 2010 році суд відхилив позов Viacom на тій підставі, що спільного знання про факт завантаження несанкціонованого контенту недостатньо для залучення останнього до відповідальності. Також, на думку суду, не можна змусити Youtube перевіряти всі файли відео на предмет дотримання авторських прав, так як це суперечить духу DMCA. На даний момент рішення розглядається апеляційним судом.

Важко переоцінити значення Інтернету та тих широких можливостей, які людство отримало з його появою. На жаль, поряд зі значними перевагами і прогресивністю сучасних цифрових мереж, юристи все частіше вимушені говорити і про недоліки, адже вони поставили під загрозу основу авторсько-правової доктрини, практично унеможливили контроль за використанням творів, а також значно ускладнили отримання авторської винагороди. На сьогодні не існує відпрацьованого механізму захисту авторських прав у мережі Інтернет, врегульованого на законодавчому рівні, адже українське законодавство досі не містить норм, які б відображали специфіку в цій сфері, що призводить до ще більшого загострення проблеми. Можливі порушення авторських права Згідно з чинним законодавством матеріали, оприлюднені в мережі Інтернет, є об’єктом авторського права і, відповідно, охороняються законом. Так, якщо стаття, розміщена в Інтернеті, є об’єктом авторського права, то власне її «розміщення» буде «оприлюдненням», адже робить статтю чи твір загальнодоступним, а копія, отримана з Інтернету, стає екземпляром твору в момент запису в пам’ять комп’ютера. Проблеми, породжувані інформаційними та комунікаційними технологіями, є власне новим обличчям споконвічних проблем. Статтею 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (далі — Закон) передбачено випадки, що дають підстави для судового захисту. Це перш за все: — вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб’єктів авторського права і суміжних прав; — піратство (опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення); — плагіат; — вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і суміжних прав; — будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу; — підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права чи особи, яка здійснює таке управління; — розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об’єктів авторського права і суміжних прав, з яких без дозволу автора вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі. Технічні засоби В Інтернеті особлива специфіка, адже це екстериторіальна мережа, яка робить можливим безконтрольний експорт і імпорт інтелектуальної власності. Так, твір, який не має спеціального захисту, відразу після розміщення в Інтернеті стає легкою здобиччю для кожного, хто бажає його відтворити, скопіювати, скомпілювати тощо. Проконтролювати ситуацію за таких умов дуже важко, а тому доцільно використовувати технічні засоби захисту творів, маркетингові прийоми та навіть вдаватися до хитрощів. Технічними засобами захисту, згідно з законом, є технічні пристрої та розробки, призначені для створення технологічної перешкоди порушенню авторського права або суміжних прав при сприйнятті чи копіюванні захищених (закодованих) записів у фонограмах (відеограмах) і передачах організацій мовлення чи для контролю доступу до використання об’єктів авторського права і суміжних прав. 1. Саморуйнування електронного документа при несанкціонованому копіюванні. До цього виду технічних засобів захисту творів належать так звані водяні мітки — вкраплення програмного коду, що дають можливість частково порушити цілісність об’єкта. 2. Криптографічні конверти. Це програмне забезпечення, яке зашифровує твори так, що доступ до них може бути отриманий лише із застосуванням належного ключа до шифру. 3. Твори з обмеженою функціональністю, коли автор подає лише частину інформації, приміром, зміст книги чи деякі її розділи. Цей метод широко використовується для передплати інтернет-видань. 4. Створення спеціалізованого архіву для об’єктів інтелектуальної власності, представлених в електронному форматі. Такі депозитарії надають можливість авторові підтвердити факт і час публікації в разі виникнення суперечки, зокрема й у суді, але, на жаль, майже не застосовуються в нашій державі. Сучасні криптографічні засоби фіксують цілісність документа, його авторську приналежність і час реєстрації. Розміщення та збереження копій авторських матеріалів виконується на незмінному носії (CD-ROM диску) з фіксацією часу, місця й умов його виготовлення, а прийняття у 2003 році Закону України ’’Про електронний цифровий підпис’’ дає змогу реєструвати авторські твори безпосередньо в комп’ютерній мережі. 5. Використання кодових слів. У своїх текстах автори навмисно використовують рідкісні й екзотичні слова, за якими потім за допомогою пошукових систем відстежують використання власного твору. Проте метод використання кодових слів видається не дуже ефективним. Цивільно-правовий захист Все зазначене вірно, коли про захист своїх законних прав особа попіклується заздалегідь, але, як правило, питання про захист авторського права постає в момент вже вчиненого порушення. Тож існує цілий ряд способів цивільно-правового захисту. Особи, авторські та суміжні права яких порушені, можуть: •вимагати від порушника визнання та поновлення своїх прав; •звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та припинення дій, що порушують авторське право або суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; •подавати позови про відшкодування моральної шкоди; •подавати позови про відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій; •вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права; •вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень; •вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об’єктів суміжних прав; •вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов’язаних із захистом авторського права та суміжних прав. Суд має право постановити рішення чи ухвалу про: —відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням, з визначенням розміру відшкодування; —стягнення з порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення; —виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу; —заборону опублікування творів, припинення їх розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних примірників, публікацію у пресі інформації про допущене порушення тощо, якщо у ході судового розгляду буде доведено факт порушення авторського права і суміжних прав або факт наявності дій, що створюють загрозу порушення цих прав. Необхідність адаптації законодавства Що стосується судової практики захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет, то вона нечисленна. Переважна більшість суперечок зосереджена довкола інституту інтелектуальної власності, адже вся мережа цілковито складається з різноманітних інформаційних джерел, які містять об’єкти авторського права. Режим відкритого доступу дає змогу оперативно розпоряджатися всіма отриманими в такий спосіб об’єктами авторського права, передусім, літературними та журналістськими творами. Негативну роль у процесі судового захисту відіграє перш за все той факт, що використання авторського матеріалу в мережі Інтернет відбувається майже миттєво та/або кількома сайтами одночасно. У ході підготовки до судового процесу застосовується серія доказів. Згідно зі ст.57 Цивільного процесуального кодексу України «доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи». Такими даними можуть виступати публікації спірних об’єктів виключних прав на матеріальних носіях, нотаріальне засвідчення дати створення твору, дані пошукових інтернет-систем, інтернет-провайдерів, хостінг-провайдерів тощо. Вагому доказову базу, звичайно, дуже непросто зібрати. Справи розглядають у судах загальної юрисдикції, де серед кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ позови про порушення авторського права посідають останнє місце, та й у вітчизняному сегменті Інтернету за таке порушення карають дуже рідко. Представники вітчизняної Феміди, зазвичай, не мають належної наукової та законодавчої літератури, щоб ознайомитися з найважливішими поняттями авторського права, особливостями його захисту в мережі Інтернет та осмислити їх. Така ситуація призводить до неправильного вирішення судових справ, оскільки кожна сторона захищає суто свої інтереси та наводить досить суб’єктивні аргументи на свій захист. Для вирішення проблеми необхідно встановити розумний баланс між нормативно-правовою базою та інструментами саморегуляції в мережі. Практика цивілізованих країн демонструє, що механізми самоконтролю є достатньо дієвими та викликають довіру до тих, хто їх створює (наприклад, британська система саморегулювання Інтернету ’’інтернет-вотч’’). Можна констатувати, що нормативно-правова база суттєво відстає від суспільних відносин, що призводить до неврегульованості даної сфери нормами законів, застосування здебільшого корпоративних норм або й відсутності будь-якого регулювання. Тому на даному етапі перед фахівцями і законодавцями постає завдання адаптувати нормативно-правову базу для забезпечення правового регулювання і захисту виключних прав у мережі Інтернет. Крім того, необхідне оновлення механізмів реалізації виключних прав та підвищення підготовки суддів у сфері інформаційних технологій. Розвиваючись надзвичайно швидкими темпами, Інтернет змінює звичні нам соціально-економічні парадигми. І сучасне право не є виключенням. На жаль, право сьогодення, базуючись на реаліях світу, яким він був до того, як “цифрова революція” стала реальністю, в більшості випадків виявляється нездатним адекватно реагувати на зміни у суспільних відносинах, викликані появою інформаційних технологій. Мине багато років, доки право “наздожене” сучасну технологію, якщо це взагалі коли-небудь трапиться. Але ті, хто має справу з інформаційними технологіями сьогодні, не можуть чекати. Їм потрібно вже тепер знати юридичні умови та наслідки своєї діяльності в Інтернеті. Для них є проблемою передбачити, як питання, що виникають та ще виникатимуть у процесі функціонування Інтернету, будуть вирішені при застосуванні сучасного права.

Всі ці питання можуть бути поділені на наступні групи:

1) Право на інформацію в електронному вигляді. До цієї групи можна віднести такі питання: Хто є власником інформації, яка передається в електронному вигляді? Які права він має при використанні та для контролю за використанням цієї інформації? Які права мають користувачі інформації, яка їм не належить?

2) Інформаційна безпека. До цієї категорії належать наступні питання: Як абонентам електронного зв’язку забезпечити автентичність та цілісність своїх послань? Як сторони мають “підписувати” документи в електронному вигляді? Як забезпечити конфіденційність таких документів?

3) Електронні угоди. Це питання, що стосуються так званої електронної комерції: Як сторони можуть укласти юридично дійсні угоди в електронному вигляді? Які норми регулюють укладання та виконання таких угод? Хто має юрисдикцію щодо спорів, які виникають з приводу цих угод?

4) Зміст інформації. До цієї групи питань відносять такі: Як право регулює зміст інформації, що передасться електронним шляхом? Як закони щодо свободи слова, реклами та обмежень на експорт застосовуються до змісту цієї інформації?

5) Поведінка користувачів Інтернету. Ці питання переважно пов’язані з так званими комп’ютерними злочинами (несанкціонований доступ, порушення норм суспільної моралі, тощо) та оподаткуванням комерційної діяльності в Інтернеті.

Вищенаведеними питаннями перелік правових проблем, що виникають внаслідок функціонування інформаційних технологій, далеко не обмежується, і з часом їх стає все більше. Головна проблема при їх вирішенні полягає в тому, що право в сучасному його вигляді має справу з матеріальними об’єктами. Ми звикли до того, що щось матеріальне продається та купується, а інформація розповсюджується за допомогою паперу, магнітної плівки або лазерних дисків. Комерційна діяльність також здійснюється за допомогою матеріального об’єкту, яким є папір. Контракти, замовлення, рахунки, чеки, підтвердження – все це традиційно втілюється в папері, матеріалі, який знають і якому довіряють. В багатьох мовах світу само слово “папір” є синонімом слова “документ”. В одних випадках папір відповідає юридичним вимогам (як, наприклад, вимозі того, щоб контракт було укладено “в письмовій формі”). В інших випадках він відповідає діловій практиці, що склалась (зручність, наприклад, завжди мати документи в письмовій формі для подальшого звернення до них у разі потреби). В решті випадків, люди просто відчувають себе більш комфортно, коли мають аркуш паперу перед очима.

Але в електронному світі паперу не існує. Тому для того, щоб можливості інформаційних технологій проявили себе в повній мірі, звичні нам поняття та моделі поведінки повинні змінюватися. Більше того, коли інформація існує тільки в цифровій формі, виникають нові проблеми. Звичайною справою, наприклад, є копіювання документів. Але можливість внесення змін до документів, які існують виключно в електронному вигляді, таким чином, що факт внесення змін часто встановити неможливо, надає широкі можливості для шахрайства та інших зловживань. Сучасне право має також територіальний характер. Тобто, воно обмежене у застосуванні тільки щодо осіб та відносин між ними в рамках території держави або її певної складової частини. Але Інтернет не знає кордонів. Повідомлення, надіслане електронною поштою, наприклад, з одного комп’ютера, що знаходиться в Києві, до іншого, теж в Києві, може пройти через сервери, розташовані в кількох країнах. Таким чином, коли зникають папір та інші матеріальні носії інформації, а державні кордони більше не є перешкодою, неодмінно змінюються традиційні правові поняття та концепції, що вироблялися віками. І це вже відбувається. Але цей процес дуже повільний і часто вимагає зміни поглядів на нього тих, від кого залежить його хід. Право завжди не встигає за технологією. Тому його завданням є адаптація до нових реалій, перегляд старих положень, що розроблялися та були ефективними в абсолютно інших умовах, і забезпечення чіткого керівництва для тих, хто має справу з новими технологічними досягненнями. У випадку інформаційних технологій, без чіткості та єдності в розумінні їх юридичної природи всіма тими, хто має до них відношення, рівень їх використання в усіх галузях людської діяльності не сягне потенційно можливого. Все вищесказане стосується не тільки таких високорозвинених країн, як Сполучені Штати, де знаходиться “ядро” Інтернету та спеціалісти яких є всесвітніми “законодавцями мод” в області комп’ютерної техніки, але і країн з нижчим рівнем інформатизації, в тому числі України, яка, маючи все необхідне для того, щоб зробити вагомий внесок у розвиток “безпаперового” світу інформаційних технологійлише починає створювати спеціальне законодавство в цій сфері. Авторське право є одним з найважливіших видів охорони інтелектуальної власності в Інтернеті в силу, як мінімум, двох причин.

По-перше, більшість матеріалів, що передаються Інтернетом (тексти, зображення, звукові сигнали) є творами в юридичному сенсі і, таким чином, складають предмет авторського права.

По-друге, оскільки сама природа електронних телекомунікацій вимагає багатократного копіювання даних в процесі передачі їх каналами зв’язку та ознайомлення з ними, природно, постають питання стосовно дотримання при такому копіюванні авторських прав.

Будь-яка поведінка користувачів в Інтернеті зачіпає права авторів та їх правонаступників. Інакше кажучи, неможливо нічого зробити в Інтернеті, що б потенційно не порушувало чиїсь авторські права. Перегляд Web-сторінок, збереження їх вмісту в пам’яті комп’ютера, переадресація повідомлення електронної пошти – всі ці дії включають відтворення об’єктів авторсько-правової охорони. Але до того, як обговорювати проблеми охорони авторських прав в Інтернеті, необхідно, перш за все, визначити, які саме матеріали, доступні через Інтернет, охороняються авторським правом і які вимоги пред’являються авторським правом до них як до об’єктів охорони. Особливості розміщених в Інтернеті творів як предмета авторського права викликані специфічною формою їх фіксації. Цифрова форма фіксації цих творів уможливлює їхні унікальні, раніше неуявні фізичні якості та спричинює значні проблеми їх правової охорони.

Нижче наведені технічні фактори, яким підвладні твори, розміщені в Інтернеті, та викликані цими факторами юридичні проблеми.

1) Відсутність втрати якості при відтворенні. На відміну від примірників творів, виготовлених з використанням аналогових засобів копіювання (як то фотокопіювальні апарати, відео- та аудіомагнітофони, факсимільні апарати тощо), цифрові примірники є ідеальними копіями без будь-якої втрати якості. Перша цифрова копія абсолютно не відрізняється від тисячної копії, зробленої з того ж самого оригіналу. Оскільки кожна копія є ідеальною, не існує якісних обмежень, які б заважали піратам робити стільки копій, скільки вони забажають, і в одержувачів цих копій не виникає потреби звертатись до легального джерела для того, щоб зробити копію, яка б за якістю не поступалась оригіналу.

2) Незначність витрат на відтворення та розповсюдження. На відміну від практики розповсюдження звичайних примірників книг, журналів, музичних касет чи компакт-дисків, відеокасет або програмного забезпечення, вартість копії твору, розміщеного в Інтернеті, є незначною, так само як і витрати, пов’язані з доставкою цієї копії до кінцевого споживача через той же Інтернет. Враховуючи те, що вартість підтримки сайту в Інтернеті не залежить від об’єму отриманої з нього інформації (такими є реалії сучасного ринку телекомунікацій), порушення авторського права не супроводжується для піратів скільки-небудь значними витратами.

3) Здатність діяти анонімно. Використовуючи існуючі сьогодні технології, “пірати” здатні діяти в Інтернеті анонімно, не залишаючи слідів своєї діяльності. Анонімність є однією з небезпек Інтернету, оскільки, принаймні теоретично, вона дозволяє піратам безкарно завдавати шкоду, тим самим заперечуючи загальний принцип юриспруденції, згідно з яким особи, які завдали шкоду, мають її компенсувати. В результаті, можна передбачити більшу кількість порушень в ситуації, коли вони залишаються безкарними, ніж тоді, коли за них доводиться відповідати.

Складнощі в регулюванні відносин інтелектуальної власності в мережі інтернет пов’язані по-перше, з масовістю суб’єктів, користувачів Інтернету. З одного боку суб’єкт, наприклад, авторського права на літературний твір за допомогою Інтернету отримує додатково можливість ознайомити публіку зі своїм романом чи повістю і прорекламувати їх. Це є позитив, але, з іншого боку, відносини у сфері інтелектуальної власності перетворюються на абсолютні, важче виявити того користувача, який порушує авторські права і притягнути його до відповідальності (зрозуміло, що навіть при високому рівні правосвідомості і правової культури особи, потреба в інформації, тим паче в сучасному інформаційному суспільстві, може переважити законність у процесі реалізації своїх прав).

По-друге, зазначимо, що право інтелектуальної власності являє собою право особи на результат інтелектуальної і творчої діяльності, куди можна віднести літературні твори, виконання, комп’ютерні програми, товарні знаки тощо. За великим рахунком, весь Інтернет являє собою результат інтелектуальної діяльності, і його контент, наповнення, розміщені у ньому матеріали підлягають захисту з боку держави. А це – «гігантська павутина відносин, яка одночасно охоплює сотні мільйонів осіб і творів».

По-третє, Інтернет є поняття екстериторіальне, що призводить до неможливості чітко визначити юрисдикцію держави, яка б опікувалася, гарантувала і захищала право інтелектуальної власності.

По-четверте, «ініціатива в маніпулюванні об’єктами інтелектуальної власності в мережі належить не автору (власнику авторських прав), … а користувачу, до того ж абсолютно анонімному.»

Необхідно зазначити, що вказані проблеми найбільше стосуються саме авторських і суміжних прав. Швидкість обігу об’єктів авторського права і масовість відносин у вказаній сфері обумовлює необхідність більш гнучкого механізму використання і захисту вказаних об’єктів у мережі Інтернет. Тож більш детально поговоримо саме про сферу авторських прав. Міжнародна спільнота знайшла шлях вирішення вказаних проблем через вільні ліцензії, які набувають поступового поширення і в українському суспільстві, але поки що не визнані державою.

Наши рекомендации