Становлення і розвиток законодавства про інтелектуальну власність.

Правові норми, які охороняють відносини, пов’язані з інтелектуальною власністю, найдавніші серед інших юридичних правил поведінки та нараховують десятки тисячоліть. Джерела правового регулювання охорони інтелектуальної власності беруть свій початок з глибокої давнини. Так, одночасно зі свідомою діяльністю у людини виникло бажання зберегти і закріпити за собою переваги і вигоди, які вона отримує внаслідок впливу на природу або створення чогось. Наприклад, ще в період первісного ладу ретельно зберігалися і передавалися у спадок секрети добування вогню, створення зброї тощо. Слід зазначити, що у цей період регулятором відносин був формально незакріплений звичай.

За часів античності, безумовно, не існувало будь-яких законів про права авторів і винахідників, але вже у Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції існувало поняття літературної власності. Так, Аристофан неодноразово звинувачував суперників у плагіаті, і в той же час сам часто використовував мотиви інших авторів. Яскравим прикладом регулювання суспільних відносин в сфері інтелектуальної власності може стати випадок, описаний у VII книзі трактату Вітрувія «Про архітектуру», де розповідається про літературні змагання, які проводилися в Олександрії. Суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду далеко не найкращому письменнику. На питання про мотиви такого рішення Аристофан відповів, що всі інші учасники змагання надали точні копії з творів інших авторів. Після цього всіх плагіаторів було вигнано з Олександрії [73, с. 85]. Уже 2300 років тому в Афінській республіці існувало право на захист цілісного твору і заборона вносити до нього зміни. Ідея охорони об’єктів права інтелектуальної власності отримує свій розвиток з законодавчим закріпленням приватної власності у Римі. У Римському праві було розроблено розгорнуту договірну систему. Саме тому, у той час для видання творів вже вимагалася згода автора, між видавництвом і автором складалися угоди про видання книг. Отже можно зробити висновок про те, що вже за часів античності існувала потреба в регулюванні суспільних відносин в сфері інтелектуальної власності, але на зорі цивілізації практично не було ні фактичних прав, ні юридичних документів на результати творчої діяльності.

У Середньовіччі появі законів, пов’язаних з інтелектуальною власністю, передував достатньо довгий період видачі привілеїв, які охороняли відносини в цій сфері. Перші привілеї по захисту видавничої справи були видані у 1357 році в Лондоні гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а також у 1491 році у Венеції власникам типографій Ратдольфу і А. Мануцію. [73, с. 87]. Слід зауважити, що привілеї надавалися за особисті заслуги без будь-якої законодавчої регламентації порядку їх видачі.

Тільки в XV-XVII ст. в Європі з’являються закони, які охороняють права творчості. Охорона прав винахідників розпочалася вперше у Венеціанській республіці. 19 березня 1474 року було прийнято закон про монопольне право автора на використання свого винаходу протягом 10 років. У 1546 році видано королівський указ, за яким будь-який твір, надрукований в Англії, повинен мати відомості про автора, типографа та дату опублікування.

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата Гуттенбергом у XV столітті, що уможливив копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже і доход друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. В юридичній літературі першим значним положенням про авторське право прийнято визнавати Статут королеви Анни, прийнятий 10 квітня 1710 року. Статут королеви Анни – перший закон про авторське право (копірайт), який забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий. У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. Права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Іммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше – як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Однак для того щоб одержати ту чи іншу користь від права на об'єкт інтелектуальної власності, необхідно спочатку його створити, а для цього потрібно затратити фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на даному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного об'єкта інтелектуальної власності, а конкурент почав незаконно виготовляти ці ж вироби за цією самою технологією, то його вироби виявляться дешевшими, а отже і більш конкурентоздатними. Таким чином, творець об'єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі. Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Королівська підтримка прийняла форму дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Дане виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, що називався патентною грамотою, що означало «відкритий лист», оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому листі. Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З'явилися протести, і питання, пов'язані з патентами, стали вирішувати в судовому порядку. Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу, з монополії знімали всі дарування і пільги, за винятком «будь-яких патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видаватися на виключне право, на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не повинен був користатися».

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені її основи. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової) власності використовуються дотепер як інструменти, що регулють створення і передачу нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів зображувалися ремісниками на товарах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як «клеймо» на тварині в давні часи. Вони фіксували зв'язок між товаром і виробником, що реалізувало важливий елемент законодавства про товарні знаки.

Термін «товарні знаки» (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенних до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи. У 30-40-х роках XX століття було в основному завершено розвиток законодавства про торговельні марки (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і на сьогодні [68, c. 36].

У XІX - XX ст.ст. постає необ­хідність правової охорони суміжних прав, формування інституту охорони засобів інди­відуалізації та нетрадиційних об’єктів ін­телектуальної власності. У цей час проводиться становлення між­народної системи охорони інтелектуальної власності.

Однією з перших міжнародних угод є Паризька конвенція про охорону промис­лової власності від 20.03.1883 р., яка була підписана для створення міжнародної системи охорони промислової власності та гармонізації національного законодавства з міжнародними нормами: засновано Союз з охорони про­мислової власності та встановлено право пріоритету: патенти будь-якої країни-учасниці є доступними всім іншим учасни­кам цієї конвенції. Даною Конвенцією в тому числі вперше було започатковано ін­тернаціоналізацію правової охорони товар­них знаків та комерційної таємниці в рам­ках недобросовісної конкуренції [68, с. 37].

Подальше вдосконалення міжнародної системи охорони промислової власності від­бувалося із набуттям чинності Гаазької уго­ди про міжнародне депонування промисло­вих зразків 06.11.1925 р., Локарнської угоди про встановлення Міжнародної класифікації промислових зразків 08.10.1968 р., Європей­ської конвенції про Міжнародну класифікацію патентів на винаходи 01.09.1968 р., Страс­бурзької угоди про міжнародну патентну класифікацію 24.03.2971 р. Для спрощення патентної системи був підписа­ний Договір про патентну кооперацію 19 червня 1970 р., який лежить в основі сис­теми РСТ (Patent Cooperation Treaty), при­значеної для отримання патентної охорони винаходів в різних країнах шляхом єдиної міжнародної заявки.

Міжнародна охорона авторського пра­ва вперше була закріплена Бернською конвенцію про охорону літературних і ху­дожніх творів у 1886 році та вдосконалена із набуттям чинності Конвенції про автор­ське право на літературні та художні твори (Буенос-Айреська конвенція) 11.04.1910 р., Всесвітньої конвенції про авторське право (Женевська конвенція) 06.09.1952 р., Ба­гатосторонньої конвенції з уникнення по­двійного оподаткування роялті на об’єкти авторського права 13.12.1979 р., Договору про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів 18.04.1989 р. [65, с. 128].

Необхідність охорони суміжних прав виникла з винаходами фонографа (1877 р.), грамофона (1888 р.) та механічним відтво­ренням музичних творів взагалі. Одним з перших міжнародно-правових документів в цій галузі є Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція), прийнята членами Всесвіт­ньої організації інтелектуальної власності 26.10.1961 р. В подальшому були підписані Конвенція про охорону виробників фоно­грам від несанкціонованого тиражування їх фонограм (Женевська конвенція) 29.10.1971 р., Конвенція про поширення сигналів, що не­суть програми, які передаються супутника­ми (Брюсселська конвенція про супутники) 25.08.1979 р.

Міжнародна охорона товарних знаків, як було вказано вище, була закладена ще в Паризькій конвенції від 1883 р., а вдоско­налена Мадридською угодою про припи­нення неправдивих або оманливих вказівок походження товарів 14.05.1891 р. Так була створена Мадридська система міжнародної реєстрації знаків, що має централізоване керування Міжнародним бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності та до­зволяє через одну процедуру реєстрації отримати правовий захист торговельної марки у декількох країнах. Подальше між­народне закріплення охорони засобів інди­відуалізації відбулося із підписанням Ніцць­кої угоди про Міжнародну класифікацію товарів та послуг для цілей реєстрації знаків 15.06.1957 р., Лісабонської угоди про найме­нування місць походження та їх міжнародну реєстрацію 31.10.1958 р., Віденської угоди про встановлення міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків 12.06.1973 р., Договору про закони щодо товарних знаків від 28.10.1994 р.

Міжнародна охорона нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності була закладена із прийняттям Міжнародної конвенції з охорони нових сортів рослин 02.12.1961 р. та Вашингтонського догово­ру про інтелектуальну власність щодо інте­гральних схем 26.05.1989 р.

В 1967 р. у Стокгольмі, з метою посилення міжнародного спів­робітництва у сфері охорони інтелектуаль­ної власності, а також для координації дії міжнародних угод, була підписана Конвенція про утворення Всесвітньої організації інтелектуальної влас­ності (ВОІВ), яка набула чинності з 1970 p., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об’єднаних Націй.

Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка проголосила: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності» [33, c. 23].

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна. Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота по її вдосконаленню та гармонізації з міжнародним законодавством.