Феномен давньогрецької філософії. 8 страница

Існує загальна властивість простору – тривимірність. Сутнісною властивістю простору є його протяжність. Також є властивість простору як зв’язність і неперервність. Простір характеризується також однорідністю, ізотропністю.

Суттєвою властивістю часу є тривалість, необоротність, однорідність.

Соціальний простір та час як об’єктивні форми буття суспільної реальності характеризують послідовність, тривалість, ритми і темпи становлення і розвитку її співіснуючих матеріальних сторін і об’єктів в історичній системі соціальних зв’язків і відносин.

Особливе значення для єдиного просторово-часового параметра історії набувають структурна організація суспільних процесів, їх зв'язність в єдиному соціальному цілому. Для більш глибокого вивчення цього питання джерела 1, 2, 4, 5.

Лекція № 2.

ТЕМА 2. ГНОСЕОЛОГІЯ: ПІЗНАННЯ, МЕТОДИ ТА ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ.

Семінар № 2.

Структура наукового пізнання.

1.Пізнання як відображення дійсності. Агностицизм, його сутність, гносеологічні, психологічні та соціальні корені.

2.Діалектичний шлях пізнання об'єктивної дійсності. Чуттєве та логічне пізнання.

3.Філософські вчення про істину.

4.Роль практики у пізнанні.

РЕФЕРАТИ

1.Засоби і методи наукового дослідження у сфері зв'язку.

2.Віра та наукове пізнання.

3.Розуміння творчості і її види.

4.Філософські питання техніки.

5. Моделювання як метод наукового пізнання.

ЛІТЕРАТУРА

1.Введение в философию. Ч.ІІ. - М.: Политиздат, 1990.

2.Жданов Г. В. Физика и общество // Вопросы философии, № 8, 1993.

3.Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм. /Полн. собр. соч., Т. 18.

4.Ленин В. И. Философские тетради. // Полн. собр. соч., Т 29. (см. по предметному указателю "Агностицизм", "Отражение", "Познание", "Практика").

5.Слемнев М. А. Лабиринтн познания. Минск, Университетское, 1988.

6.Філософія. Курс лекцій. – Київ: Либідь, 1991.

7.Философия – Київ: Фіта, 1994.

8.Шептулин А. П. Диалектический метод познания. М.: Политиздат, 1983.

9.Енгельс Ф. Анти - Дюринг. /Отдел первый, гл. IX. //Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2 - изд., Т. 20.

10.Енгельс Ф. Диалектика природа. // Маркс К., Энгельс Ф., 2 - изд., Т.20.

11. Интернет –ресурс: http://subject.com.ua/philosophy/osnovi/126.html

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Перед тим як відповідати на перше питання можна пригадати, як розуміли процес пізнання з наївно - матеріалістичної позиції Демокрит, з позиції ідеалізму - Платон, як зароджувався сумнів про можливість певного знання про світ у представників скептицизму (Піррон, Енесідем, Діоген, Агрипп, Секст - Емпірик). Порівнюючи різні точки зору, бачимо, що існують крайності у цьому питанні. Одна з них - агностицизм. Його прибічники намагаються теоретично довести неможливість пізнання світу.

Завершується перше питання розглядом того, які існують типи агностицизму (агностицизм Берклі, Юма, Канта).

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак, протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.

У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак, питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки. 

В намаганні відповісти на питання пізнання людиною світу в історії філософії виділяються два напрямки. Перший: філософи визнають пізнаванність світу. Другий: філософи, які заперечують (або піддають сумніву) принципову пізнаванність природної або соціальної реальності. Другий напрям, незважаючи на широкий спектр вчень, можна охарактеризувати як філософський (гносеологічний) скептицизм (так здебільшого їх називали в стародавності), або агностицизм. Поняття «агностицизм» введено в 1869 році англійським природодослідником Томасом Гекслі для визначення філософської позиції, що обмежує сферу компетенції філософії межами позитивного знання.

Ще в Стародавній Греції філософи Піррон, Карнеад, Енесідем висловлювали ідеї філософського скептицизму, посилаючись на той факт, що по кожному обговорюваному теоретичному питанню висловлюються протилежні, взаємовиключаючі думки, античні скептики робили висновок, що істина принципово недосяжна, доводили, що ані чуттєві сприймання, ані правила логіки не забезпечують можливості пізнання речей, що всяке знання є не більш ніж вірування. Аргументи античного скептицизму пізніше у XVIII — XIX ст. відроджені і розвиваються рядом філософів. Англійський філософ XVIII ст. Девід Юм твердив, що всяке знання є, по суті, незнанням. Основою для практичної дії рекомендував брати не знання, а віру і звичку. Німецький філософ Іммануїл Кант детально аналізує процес пізнання, окремі елементи — почуття, розум. Кантіанство — наступний різновид агностицизму. Іммануїл Кант виявив складний і суперечливий світ пізнання, але відірвав пізнання від речей реального світу. «...Про те, які речі самі по собі, людина нічого не знає, — говорив Іммануїл Кант, — а знає тільки їх явища, тобто уявлення, які речі виробляють в людині, впливаючи на її почуття». Іммануїл Кант правий, що пізнання починається з досвіду, з відчуттів. Але досвід, в його розумінні, замість того, щоб з'єднувати людину зі світом «речей в собі», розгороджує їх, оскільки допускається наявність у свідомості існуючих до і незалежних від досвіду форм чуттєвості і розуму (апріорне, додосвідне знання). Знання складається, за Іммануїлом Кантом, з того, що дає достатній досвід і з таких апріорних форм. 

У другому питанні треба виявити суть сенсуалізму і раціоналізму, показати помилковість їх крайніх форм. Сенсуалізм – напрямок у теорії пізнання, відповідно до якого чуттєвість виступає як основний ступінь пізнання. Представники: Д. Локк, Т. Гоббс, К. Гельвецій та інш. Раціоналізм – напрямок у філософії, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналісти – це Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інш.

Студентам треба знати, що діалектичний матеріалізм розглядає чуттєве і логічне пізнання як дві сторони єдиного процесу. Чуттєве пізнання існує у формах відчуття, сприймання, уявлення. Воно складає базу для логічного пізнання. Формами логічного пізнання виступають поняття, судження, умовиводи (див. джерела 1, 3, 4, 5, 8). Пізнання починається з відчуттів, сприйняттів і уявлень, продовжуючи свій розвиток у формах абстрактного мислення, а також в емоціях та інтуїції, і веде суб’єкта до осягнення істини.

Розкриваючи закони дійсності, пізнання в ідеальній формі відтворює предмети і явища в усій різноманітності їх властивостей. Це виявляється можливим тому, що пізнавальна діяльність людини ґрунтується на її предметно-чуттєвій, матеріальній практиці — діянні. Людина нічого не може знати про предмети і явища зовнішнього світу без того матеріалу, який одержує від органів чуття, тому чуттєве пізнання є необхідною умовою і невід'ємним аспектом пізнання. Це чуттєве пізнання проявляється в трьох формах: відчуття, сприймання і уявлення.

Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів або явищ матеріального світу, що безпосередньо впливають на органи чуття: кольори, форми, запахи, смаки та ін.

Сприймання — це цілісний образ матеріального предмета, що безпосередньо впливає на органи чуття. Так, зорове сприймання дерева, що росте під вікном, або книги, що лежить на столі, слухове сприймання музичної мелодії тощо.

Уявлення — це чуттєвий образ предмета, що в даний момент не сприймається, але сприйнятий раніше в тій чи іншій формі. Так, уявлення про людину, з якою доводилося зустрічатися раніше, або про предмет, що є в приміщенні.

Роль чуттєвого відображення дійсності в забезпеченні всього людського пізнання надто значна: по-перше, органи чуття є єдиним каналом, що безпосередньо зв'язує людину із зовнішнім предметним світом; по-друге, без органів чуття людина не здатна взагалі ані до пізнання, ані до мислення. Втрата частини органів чуття утруднює, ускладнює пізнання, але не перекриває можливостей (це пояснюється взаємною компенсацією одних органів чуття іншими, мобілізацією резервів в діючих органах чуття спроможністю індивіда концентрувати увагу, волю тощо). По-третє, раціональне базується на аналізі того матеріалу, що дають органи чуття. Регулювання предметної діяльності здійснюється, насамперед, за допомогою інформації, що одержують органи чуття. Органи чуття дають той мінімум первинної інформації, що виявляється необхідною для різностороннього пізнання об'єкта, щоб розвивати наукове знання. Однак чуттєве пізнання дає знання лише про зовнішні властивості предметів, про окремі конкретні речі. Практична ж діяльність зіштовхує людину з різноманітними властивостями предметів. Людина прагне до узагальнення сприйнять і уявлень, до проникнення в суть речей, до пізнання законів природи і суспільства. А це неможливо без абстрактного мислення.

На відміну від чуттєвого пізнання, мислення відображає зовнішній світ в абстракціях. Абстрактне раціональне мислення здатне узагальнювати безліч однорідних предметів (меблі, будинок, овочі, війна, політика тощо), виділяти найважливіші властивості, розкривати закономірні зв'язки, відображати дійсність в узагальнених образах шляхом оцінки. Особливостями абстрактного мислення є: по-перше, те, що мислення відображає дійсність в узагальнених образах. На відміну від чуттєвого пізнання, мислення абстрагується від одиничного (окремого), виділяє в предметі загальне, що повторюється, істотне. Виділяючи загальні ознаки, притаманні всім студентам, молоді, створюємо абстрактний образ студента з притаманними узагальненими якостями (професіоналізм, висока загальна культура, мужність, рішучість, принциповість тощо). Узагальнюючи одержані знання, люди шляхом абстрактного мислення відкривають закони природи, суспільства і пізнання, проникають в суть явища, встановлюють закономірний зв'язок між ними. По-друге, те, що мислення — процес опосередненого відображення дійсності. За допомогою живого споглядання пізнаємо лише те, що безпосередньо впливає на органи чуття. Людина бачить березовий гай, чує спів птахів, вдихає пахощі квітів. Завдяки абстрактному мисленню одержуємо нові знання не безпосередньо, а на основі вже наявних знань, тобто опосередковано. Знання, одержане з уже наявних знань, без звернення в кожному конкретному випадку до досвіду, до практики, називається вивідним, а сам процес одержання — виведенням. Одержання нових знань шляхом виведення широко застосовується в пізнавальній діяльності людини.

Мислення нерозривно зв'язане з мовою. Яка б думка не виникла в голові людини, може виникнути і існувати лише на базі мовного процесу, у словах і реченнях. За допомогою мови люди висловлюють і закріплюють результати розумової праці, обмінюються думками, добиваються взаємного розуміння. Мислення — процес активного відображення дійсності. Активність характеризує весь процес пізнання, але, насамперед, абстрактне мислення. Створюючи абстракції, людина перетворює знання про предмети дійсності, відволікається від них, оперує ідеальними образами, висловлюючи їх не тільки засобами природної мови, але й символами формалізованої мови, яка відіграє особливу роль в сучасній науці. Отже, узагальнений і опосередкований характер відображення дійсності, безперервний зв'язок з мовою, активний характер відображення — такі основні особливості абстрактного мислення.

Існують і форми абстрактного мислення: поняття, судження, умовивід.

При розгляді третього питання слід нагадати, що істина є адекватне відображення дійсності у свідомості людини. Це стан певного знання про річ, про відповідність з нею самою. Істина може бути тільки об'єктивною. Це потрібно розуміти так, що у нашому знанні є такий зміст, який не залежить ні від людини, ні від людства. Об'єктивна істина здобувається не відразу цілком і повністю. Отже, тому виникає проблема співвідношення абсолютної і відносної істини.

Семінар необхідно завершити розглядом того, чим відрізняється наукове осягнення дійсності від буденного пізнання, аналізом форм наукового пізнання (факти, питання, проблема, гіпотеза, теорія), методів емпіричного та теоретичного пізнання (сходження від абстрактного до конкретного, формалізація, моделювання, аналіз і синтез, індукція, логічне та історичне, вимірювання, експеримент). (Див. джерела 1, 6).

Проблема відповідності знань об'єктивної реальності відома у філософії як проблема істини. Питання: що таке істина є, по суті, питанням про те, як взаємодіє знання із зовнішнім світом, як встановлюється і перевіряється відповідність знань і об'єктивної реальності. Проблема істини є проблема достовірного, правильного, адекватного (від лат. adaequatus — прирівняний) знання, сформульована і усвідомлена ще в Стародавній Греції. В чому ж суть істини? Елеати і софісти сумнівалися в тому, що знання людини, особливо чуттєві, дають вірні відомості про навколишній світ, правильно відображають. Платон наполягав, що можливі лише знання про вічні і незмінні ідеї, а відомості про чуттєвий світ, тобто думки, недостовірні. Тому і виникла проблема встановлення відповідності між знаннями і об'єктивними явищами. Така відповідність одержала у філософії назву істини. Аристотель писав: «Істину говорить той, хто вважає роз'єднане роз'єднаним і зв'язане — зв'язаним, а неправдиве — той, хто думає протилежне тому, як стоїть справа з речами». Аристотель сформулював класичну концепцію істини, що збереглася до сучасності. За концепцією, істина — це відповідність не між окремими поняттями і об'єктивними явищами і процесами, а між певними твердженнями, тобто судженнями і висловлюваннями, і об'єктивним станом справ. Справді, поняття «парне число», «закон тяжіння», «тюфтельки», «спин» самі собою не неправдиві і неістинні. Однак твердження, включаючи ці поняття, наприклад, «всі парні числа діляться на п'ять без залишку», «закон тяжіння не перешкоджає польоту реактивних літаків», «спин — особлива фізична характеристика деяких елементарних часток», «тюфтельки виготовляються з легованої сталі», можуть бути неправдивими або істинними. Так, парні числа і тюфтельки твердження неправдиві, тоді як закон тяжіння і спин істинні.

Поняття, судження і умовиводи, за допомогою яких висловлюються знання про навколишній світ і про самих себе, є не тільки відображенням навколишнього світу, але й продуктом діяльності. Отже, в знаннях є щось, що залежить від людини, що їх виробляє, тобто суб'єкта пізнання. Оскільки ж знання відображають об'єктивний світ, є в них і такий зміст, що ані від людини, ані від людства не залежить, і, отже, залежить лише від об'єктивного світу. Тут можна ввести поняття «об'єктивна істина», під якою розуміється зміст людських знань, незалежних від свідомості і волі людей, і відповідно відображуваним предметам, явищам матеріального світу. Твердження, що вода при нормальному тиску і температурі +100° за Цельсієм кипить і перетворюється на пар, є об'єктивною істиною. Хоча те, що вимірюємо температуру кипіння за шкалою Цельсія, а не за шкалою Фаренгейта або Реомюра, залежить від людини, тоді як сам факт кипіння і перетворення води на пар ані від людини, ані від людства не залежить.

Істинне знання і сам об'єктивний світ розвиваються. В Середньовіччя люди вважали, що Сонце і планети обертаються навколо Землі. Це неправда чи істина? Те, що людина спостерігала рух світила з єдиного «спостережного пункту» — Землі, приводило до неправдивого висновку про те, що Сонце і планети обертаються навколо неї. Тут видима залежність знань від суб'єкта пізнання, але в такому твердженні і зміст, незалежний ані від людини, ані від людства, а саме знання про те, що планети Сонячної системи рухаються, полягало зерно об'єктивної істини. В ученні Миколи Коперніка стверджувалося що центром планетарної системи є Сонце, а планети і Земля обертаються навколо Сонця концентричними колами. Тут уже частка об'єктивного змісту значно вища, аніж в колишніх уявленнях, але далеко не все повністю відповідало об'єктивній реальності, бо не вистачало астрономічних спостережень. Кеплер, спираючись на спостереження свого вчителя Тихо Браге, показав, що планети обертаються навколо Сонця не колами, а еліпсами. Це ще істинніше, ще вірніше знання. Сучасна астрономія обчислила траєкторії і закони обертання планет ще точніше. Отже об'єктивна істина історично розвивається. З кожним відкриттям її повнота зростає.

Форму вираження об'єктивної істини, залежну від конкретних історичних умов, що характеризують ступінь її точності, суворості і повноти, що досягнута на такому рівні пізнання, називають відносною істиною. Отже, весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, що повніше і точніше висловлюють об'єктивну істину. Процес пізнання є дедалі більш і більш повне і точне пізнання об'єктивної істини. Повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище називають абсолютною істиною.

Виникає запитання: «чи можна досягти і сформулювати абсолютну істину?». Агностики на це питання відповідають негативно, посилаються на те, що в процесі пізнання справу мають лише з відносними істинами. Кожна з них, розмірковують агностики, виявляється іноді не повністю точною і повною, як в прикладі із Сонячною системою. Отже, вичерпне знання недосяжне. Метафізики вважають, що абсолютну істину можна пізнати і висловити в якийсь момент діяльності раз і назавжди. Часто здається, що в дуже простих випадках досягти абсолютного знання можна. Хіба не абсолютна істина твердження: Київ — столиця України! Але чи дасть це твердження вичерпне знання про чисельність населення Києва, про площу, кількість будинків, про те, коли Київ став столицею України тощо? Навіть якщо такі відомості вказати на якусь конкретну дату, через певний період дані виявляться неточними. От і виходить, що абсолютна на перший погляд істина насправді є істиною відносною, бо не має повного, вичерпного, раз і назавжди вірного знання про столицю. Чим складніше те чи інше явище, тим важче досягти абсолютної істини, тобто повного, вичерпного знання про явище. І все ж таки абсолютна істина існує, її треба розуміти як ту межу, до якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина — це сходинка, крок, що наближає до певної мети.

Отже, відносна і абсолютна істини — це лише різні рівні, або форми, об'єктивної істини. Знання завжди відносне, бо залежить від рівня розвитку суспільства, техніки, стану науки тощо. Чим вище рівень пізнання, тим повніше наближаються до абсолютної істини. Але процес може тривати нескінченно, бо на кожному етапі історичного розвитку відкриваються нові сторони і властивості в навколишньому світі і створюються дедалі повніші і точніші знання. Такий постійний процес переходу від одних відносних форм об'єктивної істини до інших - найважливіший прояв діалектики в процесі пізнання. Кожна відносна істина містить в собі частку абсолютної. І навпаки, абсолютна істина — це межа нескінченної послідовності істин відносних, тобто можна сказати, що будь-яка істина абсолютно-відносна.

Точне врахування всіх умов, в яких перебуває об'єкт пізнання, допускає конкретність істини. Конкретність це властивість істини, основана на знанні реальних зв'язків, взаємодії всіх сторін об'єкта, головних суттєвих властивостей, тенденцій розвитку. Так, істинність або хибність тих чи інших суджень не може бути встановлена, якщо не відомі умови місця, часу і т. п., в яких сформульовані. Судження, що вірно відображає об'єкт в таких умовах, стає неправдивим до того ж об'єкта в інших обставинах. Наприклад, судження «вода кипить при 100 ° за Цельсієм» істинне лише за умови, що йдеться про звичайну воду і нормальний тиск. Це положення втратить істинність, якщо взяти так звану важку воду або змінити тиск. Що дає людям гарантію істинності їх знань, служить підставою для відокремлення істини від обману і помилок? Ще Іммануїл Кант писав: «... все питання в тому, щоб знайти загальний і вірний критерій істини для всякого значення». Кожний об'єкт поряд із загальними рисами наділений і індивідуальними особливостями, має свій унікальний контекст життя. За таких умов поряд з узагальненим потрібен і конкретний підхід до об'єкта: немає абстрактної істини, істина завжди конкретна. Чи істинні, наприклад, принципи класичної механіки? Так, істинні стосовно до макротіл і порівняно невеликих швидкостей руху. За такими межами принципи механіки перестають бути істинними. Принцип конкретності істини вимагає підходити до фактів не з загальними формулами і схемами, а з урахуванням конкретної обстановки, реальних умов.

Відомі філософи Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц пропонували брати за критерій істини ясність і чіткість мислимого. Ясно те, що відкрите для спостережливого розуму і з очевидністю визнається, не викликаючи сумніву. Так, істиною є «квадрат який має чотири рівні сторони». Таке розуміння критерію істинності спирається на віру в силу логіки мислення, достовірність сприймання реальності. Однак, служити єдиним критерієм істини не може. Бо що могло бути більш ясним і очевидним, ніж непорушність Землі! І тисячоліттями людство не мало сумніву. Висувався і такий критерій істини, як загальна значимість: істинно те, що відповідає думці більшості. Проте ще Демокріт говорив, що питання істинності не вирішується більшістю голосів. З історії науки відомо, що першовідкривачі, як правило, відстоюючи істину, виявлялися самотніми. Існує в деяких філософських системах і такий критерій істини, як принцип прагматизму, що визначає значення істини її практичною корисністю. «Істиною прагматизм визнає те — і це єдиний критерій істини, — вказував Уїльям Джеме — що краще всього «працює» на людину, веде людину, що більш за все підходить до кожної частини життя і поєднано з усією сукупністю досвіду, — причому нічого не повинно бути опущене. Якщо релігійні ідеї виконують ці умови, якщо, зокрема, виявиться, що поняття про Бога задовольняє, то на якій підставі прагматизм заперечуватиме буття Боже...». Виходячи з розуміння істини як практично корисного, прагматизм навіть Бога виводить «для практики». Критерій істини не знайти в мисленні самому по собі, немає його і в дійсності, узятої поза суб'єктом. Критерій істини, вважає багато хто з філософів, полягає в практиці. Пізнання базується на практиці, тому шляхи до розкриття природи і суттєвості пізнання необхідно шукати в практиці — об'єктивній основі всіх форм людської діяльності.

Четверте питання.Студент повинен уявити роль практиці у теорії пізнання. Що таке практика. Яку роль вона виконує. Звернутись можливо к джерелам 5, 6, 7.

Проблема практики включає ставлення до природи, інститутів соціального життя, а також ставлення людини до інших людей. Категорія практики становить гранично абстраговане філософське поняття.

Теорія та практика — філософські категорії, що визначають духовну і матеріальну сторони єдиного суспільно-історичного процесу пізнання і перетворення природи та суспільства. Теорія — узагальнений у свідомості досвід людей, сукупність знань про навколишній світ; відносно самостійна система знань, що відтворює в логіці понять об'єктивну логіку речей. На відміну від старої, емпіричної і позитивістської (зокрема, прагматичної) позиції, марксистська філософія розглядає практику не як чуттєвий суб'єктивний досвід особистості і не як здійснювану тільки за суб'єктивними мотивами дію.

Практика — діяльність людей, що забезпечує існування і розвиток суспільства, насамперед, об'єктивний процес матеріального виробництва, що становить основу життя людей, а також революційно-перетворююча діяльність соціальних спільностей людей і всі інші форми практичної суспільної діяльності, що ведуть до змін світу. Науковий експеримент також є одна з форм практики.

Теорія і практика нерозривно зв'язані, єдині, не існують одне від одного. Постійно впливають одне на одного. Основою взаємодії є практика. Саме практична суспільно-виробнича діяльність породжує і на кожному етапі розвитку визначає свідомість, а разом з нею і теоретичне освоєння дійсності. Люди діють свідомо, так або інакше осмислюючи дійсність. Це не означає, що в своїх діях люди прямо керуються якоюсь чітко визнаною науковою теорією. Але їх діяльність завжди спрямовується певною сукупністю знань. На зорі історії людства єдиною формою існування таких знань стала єдина, неподільна буденна свідомість.

Осмислення трудових навиків, емпіричні узагальнення результатів дії і спостережень, легенди і вірування, вірне і фантастичне відображення суспільного буття, ці теоретичні уявлення не становили логічно чіткої системи понять, не будучи науковим відтворенням об'єктивної логіки дійсності. Зате їх зв'язок з практикою став настільки повним, що теорія стала безпосередньо вплетена в «мову реального життя — з практичною діяльністю людей». З поділом праці на розумову і фізичну теорія і практика розбігаються на різні суспільні полюси. Продовжуючи залежати одне від одного і взаємодіючи, теорія і практика перетворюються на відносно самостійні форми суспільної діяльності. Поява чистої теорії як відносно самостійної і спеціальної галузі діяльності стала одним з величних революційних стрибків в історії людства.

Розвиток теоретичного дослідження, абстрактно-логічна форма теорії дозволили людям глибше проникнути в суть природних явищ, створити постійно розвиваючу наукову картину світу. З другого боку, для самих учених зв'язок теорії і практики став не такий ясний. На такій основі в поєднанні з характерним для приватновласницького суспільства індивідуалістським світоглядом виникали різні ілюзії: від погляду на пізнання як на акт індивідуального пасивного споглядання теоретиком навколишнього його середовища до ідеалістичних філософських систем, що розглядають теоретичну свідомість (ідеї) як таку, що творить дійсність. З такого моменту свідомість може справді відобразити себе, тому що свідомість не що інше, як усвідомлення існуючої практики.

В історії філософії уявлення про практику пройшло складний шлях. Для стародавньогрецької філософії з її зневагою до фізичної праці як до суто рабської долі; характерний підхід до діяльності, за якої гідним вільної людини вважалося споглядально-пізнавальне ставлення до світу. Сама дійсність мислилась з позицій раціональності, тобто усвідомлення людиною доброчесних вчинків; а найдоброчеснішим вважалася поведінка мудреця, який усвідомлював єдність і універсальність істинного буття теоретично на противагу різноманітній плинності чуттєво-сприймального світу.

У світогляді епохи Середньовіччя негативістське ставлення до чуттєво-предметного світу поглибилось. Праця вважалася покаранням, даним людству за гріхи, а також як необхідність, не покладаючи рук, здобувати свій хліб. Природа ж втрачала самоцінність і розглядалась як щось похідне від божественної субстанціональності. Істинно ж людською формою діяльності вважалась духовна, що спрямовувалась на осягнення Бога як реальності. У пізньому християнстві тенденція ця посилилась в аскетизмі — формі практично-моральної поведінки, яка мала на меті приборкання гріховно-чуттєвого початку в людині й зорієнтування її на відмову від спокус предметного буття. Лише епоха Відродження змогла перебороти негативізм у ставленні до природного і пробудити зацікавлення до її безпосереднього вивчення. Саме ренесанське ставлення до особи вперше підносить людину на такий рівень, коли людина спроможна сама творити себе й перетворювати природу відповідно до своїх уявлень про ідеал. Однак, сенс людської діяльності представники епохи Відродження вбачали все ж не в практичному перетворенні світу, а в творчості, що сама по собі є самометою. Але хиби у ставленні до предметної діяльності як до нижчої, що поступається розумово-теоретичній, виправлені: протестантизм відверто проголосив фізичну працю необхідною для користі суспільства, а тому гідною всілякої поваги.