Феномен давньогрецької філософії. 7 страница

Специфіку філософського існування екзистенціальної філософії можна визначити за її ідейними витоками.

Початок розвитку екзистенціалізму було закладено в працях ні­мецьких філософів М. Хайдеггера(1889-1976)) і К. Ясперса (1883-1969). Перший опублікував роботу "Буття і час" (1927), яка незабаром здо­була популярність не тільки у Німеччині, але і в інших європейських країнах. Другий видав "Філософію" у 3 томах (1932). Видання цих праць ознаменувало виникнення в філософії нового напряму — екзи­стенціалізму.

Ідеї засновників екзистенціалізму, які намітили низку принципів цієї філософії, знайшли свій розвиток у самій Німеччині (Ф. Хайне-ман, X. Арендт, Г. Хайзе, О. Беккер), а також у Франції (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю), в Італії (Н. Абаньяно, Е. Пачї), в Іспанії (X. Ортега-і-Гасет), Росії (Л. Шестов, М. Бердяєв) а також інших країнах.

У світогляді екзистенціалізму поєднуються три філософські тен­денції: філософсько-теологічні ідеї датського філософа-ідеаліста С. К'єркегора, ірраціоналістична "філософія життя" від Ф. Ніцше до В. Дільтея і феноменологія Е. Гуссерля. У працях класиків екзистен­ціалізму мають місце й ідеї класичної німецької філософії, переробле­ні в ірраціоналістичному дусі.

У К'єркегора екзистенціалізм запозичив ідею "екзистенціального мислення", яке зв'язується з внутрішнім життям людини, з її інтимни­ми хвилюваннями і яке тільки й може бути конкретним людським знанням. К'єркегор розробив уявлення про люд­ське існування як рух, перехід від естетичного способу буття через етичний до релігійного. Саме на цьому шляху людина пізнає і знахо­дить себе через акти любові і віри у бога. Тільки пізнавши, яке діяння схвалює бог, людина, на думку К'єркегора, наближається до справж­ньої екзистенції. У релігійній філософії К'єркегора були обгрунтова­ні уявлення про те, що єдине вище загального, що істина завжди су­б'єктивна, а засобами її досягнення є важливі поняття: "екзистенція", "страх", "тремтіння", "відчай" тощо. У працях "Поняття страху" і "Тремтіння страху", "Або — або" він розробляє поняття страху. Страх може бути субстанціональним, екзистенціальним і соціальним.

Субстанціональний страх — це страх, породжений взаємодією мислячої людини з трансцендентним. На подібне почуття орієнтується

релігія, яка стверджує, що початок, повнота і вінець премудрості — боятися бога. Такий страх породжує віру і смиренність. Тривога пе­ред ним формує у людей почуття глобальної самітності, даремності будь-яких дій, почуття відчаю.

Екзистенціальний страх — лише особистий, притаманний кожній людині, оскільки вона усвідомлює себе як смертну істоту.

Соціальний страх — невідчутне індивідом почуття як представни­ка деякої групи людей. Фрейд тлумачив соціальний страх як "зерно так званого сумління". Цей страх виступає як ставлення суб'єкта до "визначеного ніщо". Наприклад, для фінансиста — зруйнування банку, для робітника — безробіття, для сучасного демократа — від­сутність гласності і плюралізму тощо.

Ідеї С. К'єркегора не чужі й "філософії життя", яка прийшла до висновку, що "мислення не може осягнути всього життя в його конк­ретності". У філософії життя екзистенціалізм запозичив ідею прини­ження думки, розуму як такого, що належить не індивідуальному іс­нуванню людини, а її суспільній стадній природі, і тому виражає в людині суспільне, поверхневе, усереднене, посереднє (Ф. Ніцше). З філософії Ніцше екзистенціалізм запозичив і ідеї нігілізму та пере­оцінки цінностей.

У В. Дільтея і Г. Зіммеля він запозичив ідею релятивізму і особли­во дільтеївський метод герменевтики. Що стосується ідей Е. Гуссерля, то його значення для екзистенціа­лізму визначається розробленим ним методом, на основі якого пси­хологічний розгляд особистості К'єркегором перетворився в екзис­тенціальну аналітику буття людини. Думка Гуссерля, що зневірився в ідеї психології як вищої науки, полягала в тому, щоб обґрунтувати самостійне існування сфери пізнання як базису дійсності. На відміну від представників класичного ідеалізму, Гуссерль не постулював іс­нування світу ідей, а відкривав його буття за допомогою раніше за­значеного феноменологічного методу. Сутністю методу є винесення "за рамки" аналізу усього того, що перешкоджає досягненню чисто­го буття пізнання, а саме інтересів і потреб людей, впливу зовнішньо­го світу. Шляхом свого методу Гуссерль намагався знайти пізнаваль­ну структуру "чистого пізнання". Тим самим, з одного боку, долався психологізм, який екзистенціалізм вважає джерелом релятивізму, що руйнує будь-яке знання, а з іншого — долалися суб'єктивні психічні переживання індивіда, його емоції, які вже виступають як елементи буття, що називаються екзистенціальними (модусами).

Саме філософські погляди С. К'єркегора, Е. Гуссерля, В. Дільтея, Г. Зіммеля, М. Хайдеггера і К. Ясперса стали джерелами екзистенціальної фиософії.

Центральною проблемою та початковим пунктом філософії екзи­стенціалізму є поняття існування, або "екзистенції".

Екзистенціалісти вважають існування тим магічним словом, яке відкриває нову еру в філософії і за допомогою якого можна зрозу­міти і пояснити усі попередні філософські вчення в їх неспроможно­сті розкрити внутрішній світ людини, і претендують на подолання цього недоліку. Основний пункт філософії екзистенціалізму — лю­дина, взята сама по собі, за межами суспільних відносин. "Проти матеріалістичного й ідеалістичного об'єкта, — заявляє І. Коррет, — однаково підіймається екзистенціалістичний протест і дає нову, тре­тю, відповідь на запитання про сутність людини". Він говорить: "Лю­дина є екзистенція".

Який же зміст вкладають екзистенціалісти у поняття існування? Насамперед вони відштовхуються від уявлення про самотнього, ізо­льованого від зовнішнього світу індивіда, який занурений у світ осо­бистих хвилювань. Тому існування пояснюється як хвилювання осо­бистості про своє буття. Екзистенція виражає єдність, унікальність кожної людини та її долі. Причому, якщо існування людини в суспіль­стві показує, яка вона є, то екзистенція вказує на приховані можливо­сті людини. Екзистенція виступає як проміжне буття: поміж суспіль­ним буттям і потойбічним, трансцендентним. Як наслідок, вона міс­тить як невід'ємний елемент спрямованість на потойбічний світ. Недивно, тому що у свідомість такого індивіда закрадається триво­га, страх, спустошеність, відчай. Охоплена страхом людина відчуває себе крихтою у цьому світі, її свідомість спрямовується на смерть як єдину і безсумнівну істину.

Досліджуючи екзистенцію такої особистості, екзистенціалісти вво­дять поняття так званих "пограничних ситуацій". Це стан сильних емо­ційних засобів, пов'язаних з хвилюванням про страх смерті і абсурду життя. В пограничній ситуації людина може знаходитись на межі мо­ральної, інтелектуальної і фізичної загибелі. Саме в такому стані до неї приходить прозріння і придбання особистого "Я" під час взаємодії з вищим видом буття — трансценденцією, яка являє собою потойбічне буття, недосяжне і недоступне в умовах звичайного життя.

Інколи, в залежності від того, як розуміється вище буття, екзистен­ціалізм поділяють на релігійний (Ясперс, Марсель) і атеїстичний (Хайдеггер, Сартр). Релігійні екзистенціалісти зв'язують вище буття з бо­гом, атеїстичні вважають вище буття абсолютом, ніщо. В релігійно­му екзистенціалізмі бог розуміється не в традиційному розумінні сло­ва, не як первоначало, а як відкриваючий себе людям в акті віри. Причому як у релігійному, так і в атеїстичному екзистенціалізмі ви­значається, що абсолютне буття не допускає ніяких позитивних ви­значень, оскільки людина не може знати, що знаходиться по той бік нашого життя.

Проте екзистенціалісти намагаються розкрити загальну картину буття. У Хайдеггера вона виглядає так: "Світ — буття у світі — бут­тя". Тут під світом розуміється арена щоденного не підміненого існу­вання; буття — це потойбічне існування; буття у світі — екзистенція або проміжне буття.

Майже таку ж тріаду обґрунтував і Ж.-П. Сартр. У нього загаль­на картина буття постає так: "Буття-в-собі — буття-для-себе — буття-для-іншого". "Буття-в-собі" — період щоденного існування; "буття-для-іншого" — період потойбічного буття; "буття-для-себе" — період екзистенції, яка розкриває чергу пограничних ситуацій і роз­криває людині дійсний зміст її існування, який настає в момент смер­ті. Головний зміст екзистенції, який сформулював Е. Костеллі: "Існу­вати в світі — значить існувати для смерті".

Логічним завершенням цих песимістичних висловлювань є "філо­софія самовбивства", що складена А. Камю. У нарисі "Міф про Сизі-фа. Есе про абсурд" він пише: "Є лише одна по-справжньому філо­софська проблема — проблема самовбивства".

Саме до таких висновків приходить у підсумку філософія існуван­ня відносно сутності людини і способів її буття.

Для розуміння сутності екзистенціалізму необхідне розкриття про­блеми свободи, яка становить одне з основних положень екзистенці­альної філософії, включаючи релігійний різновид останньої.

Для більшості представників цього вчен­ня свобода і екзистенція — поняття тотожні. Свобода проголошуєть­ся невід'ємною властивістю людського існування і її сутність зводиться до так званої "свободи вибору". Під свободою вибору екзистенціалі­сти мають на увазі вибір людиною своїх вчинків, дій, рішень і, в кін­цевому підсумку, своєї "сутності". Саме вибір людиною своєї сутнос­ті і є, на думку екзистенціалістів, свобода, притаманна людському іс­нуванню. Отже, сутністю людської свободи є ситуація: "Я можу вибирати". Що ж стосується мотивування, спонукання до здійснення того чи іншого вибору, то екзистенціалізм не вирішує цього питання.

Це відбувається тому, що екзистенціалістська свобода — по суті свобода свідомості, а не дійсна свобода. Людина "вибирає" свою сут­ність у межах свідомості; ці суб'єктивні дії індивіда не залежать від оточуючого його матеріального світу.

Оскільки в екзистенціалізмі свобода зберігається у людини в будь-якій ситуації і як момент можливості вибору, і як момент екзистенції, то і визначити конкретно зміст цієї категорії не є можливим. Свобода у них носить ірраціональний несвідомий характер, а А. Камю взагалі заявляє, що свобода являє собою абсурд.

Вирішуючи проблему свободи, екзистенціалісти зустрічаються з не розв’язуваним у межах їхньої філософії завданням — поєднання унікальності з універсальністю людини. Намагаючись надати екзис­тенції універсального та загального вигляду, вони розробляють тео­рію комунікації.

Комунікація (спілкування) виконує у них функцію зв'язку між різ­ними екзистенціалами. Але комунікація — це перш за все духовне спілкування "небагатьох" на протилежність масовому спілкуванню, в процесі якого людина перетворюється з суб'єкта спілкування в об'­єкт інформаційного впливу.

Основне положення теорії комунікації сформульоване екзистенці­алістами так: "Контакт замість контракту". Теорія комунікації у них протистоїть суспільному договору, в основі якого лежать контракт, договір, угода. Контракт розрізнює людей, ним обмежене спілкуван­ня під час укладання договору. Контакт навпаки зближує людей, рід­нить їх. Формами розвитку контакту виступають дискусії, обмін ду­мками тощо.

Але позитивні ідеї теорії комунікації відносно контакту в подаль­шому були інтерпретовані екзистенціалістами або як контакт у пограничній ситуації, який відображає відносини з богом, або як спілкуван­ня з вічністю, трансцендентністю в атеїстичному екзистенціалізмі.

Екзистенціалізм як суб'єктивно-ідеалістичне вчення, що досліджує проблему сутності людини, не міг не зупинитися на проблемі моралі. Характер цього вчення випливає зі специфіки екзистенціалістичного поняття людини.

Розглядаючи людську особистість як дещо глибоко індивідуаль­не, зовсім незалежне від зовнішніх умов, екзистенціалізм заперечує загальнолюдську моральність. Це означає, що моральне рішення він приймає, виходячи із внутрішнього спонукання, не розмірковуючи ні над чим іншим. Екзистенціалісти заперечують той факт, що існує об'єктивний критерій оцінки людських вчинків, з яких можна було б виходити. Вони виступають проти визнання певних правил поведін­ки індивіда.

Екзистенціалістична концепція моралі встановлює справжній хаос людських вчинків, вона заперечує всяку можливість передбачити хід суспільного розвитку.

Екзистенціалізм — послідовне ірраціоналістичне вчення і в онто­логічному, і в гносеологічному планах. Свідомість тут розглядається не як пізнавальний інструмент, а як схвильоване, страждаюче нача­ло. Людина не може виступати як об'єкт пізнання, тому що вона не може розглядати себе збоку.

І все ж таки філософія екзистенціалізму примусила людей замисли­тися над такими питаннями, які в класичній філософії практично не обговорювались. Це проблема людського індивідуального існування, сенс життя. Ця філософія виступила як критика багатьох недоліків XX ст.: світових воєн, масового знищення людей, репресивного впли­ву суспільства на людську особистість, маніпуляції її розумом. Вона захищає прагнення людей до унікальності, оригінальності і неповтор­ності і стала помітним явищем у філософській думці Заходу XX ст.

Модуль № 2.

Назва теми Лекції Семінари
1. Онтологія: проблеми буття та матерії в філософії та природознавстві………………………….с. 104
2. Гносеологія: пізнання, методи та форми наукового пізнання……...с. 110
3. Діалектика та її альтернативи….с. 123
4. Антропологія: людина як об'єкт пізнання……………………………………....с. 141
5. Соціальна філософія: суспільна свідомість та її структура………….с. 150
6. Культура як об’єкт соціального пізнання……………………………………….с. 160
7. Цивілізації, їх класифікація та основні мегатренди їх розвитку…………….с. 167
8. Становлення, сутність та основні напрямки розвитку інформаційного суспільства………………………………….с. 173  
9. Логіка як основа філософського світогляду. Логіка дискурсу……….с. 177
  Всього:

Модуль №2.

Лекція № 1.

ТЕМА 1 . ОНТОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМИ БУТТЯ ТА МАТЕРІЇ У ФІЛОСОФІЇ І ПРИРОДОЗНАВСТВІ.

Семінар № 1.

Проблеми буття у філософії та природознавстві.

1. Основні форми та діалектика буття.

2. Категорія матерії в науці та філософії.

3. Субстанціональна та реляційна концепції простору і часу.

РЕФЕРАТИ

1. Типи і форми руху в історії філософії.

2. Простір та час у «Рамаяні», пам’ятнику духовного життя Стародавньої Индії.

3. Соціальні властивості простору.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пунченко О., Черниш О. Філософія /Навч. посібник.– Одеса- 2006.- 424 с.

2. Введение в философию. Ч. 2 М.: ИПЛ, 1990.

3. Філософія. //Курс лекцій. Київ: Либідь, 1991.

4. Философия. Київ: Фіта,1994.

5. Веселовський В.Н. Сущность живой материи. – М.: Мысль, 1971.

6. Матеріали взяті з:http://bookdn.com/book_279_glava_62_1._Sut_ta_zm%D1%96st_kategor%D1%96%D1%97_b.html

7. Касьян В.І. Філософія – Інтернет- версія http://pidruchniki.ws/15660212/filosofiya/kategoriya_materiya_istoriko-filosofskomu_protsesi

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

По першому питанні студенти повинні знати, що дієслово "бути", "є" належать до найбільш вживаних слів в багатьох мовах. Розглядаючи проблему буття, філософія відштовхується від факту існування світу і всього, що в світі існує. Але ж для неї визначальним є не факт існування, а його зміст. Розуміння буття включає два тісно взаємозв’язаних смислових відтінки. Перший - існування світу в цілому з внутрішньо приналежними йому властивостями і другий - встановлення факту існування тих предметів, на які направлена діяльність людей. Взагалі розрізняють існування як присутність і існування саме по собі екзистенціальне.

Виділяючи головні види буття (природу, суспільство, свідомість), ми неявно припускаємо, що відповідна множинність явищ об'єднана деякою загальною основою. Для назви такої основи винайдена категорія "субстанція", як внутрішня єдність множинності конкретних речей. Для більш глибокого вивчення матеріалу джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V - ІV ст. до н.е.). Буттям він називав такий світ, що раціонально осмислюється і осягається. Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії життя, екзистенціалістів, буття – це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб‘єктивності і обґрунтовувати все суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об‘єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм, світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. Кожний із способів вирішення проблеми буття іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки. Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін. Розглядаючи проблему буття філософія виходить з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв‘язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об‘єднуються з усім тим, що існує у світі. У широкому розумінні буття є всеохоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв‘язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії: казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне і духовне. Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл), процесів, які в свою чергу поділяються на буття природи як цілого і буття речей і процесів, вироблених людиною; 2) ідеальне ( духовне) буття; 3) буття людини, котре поєднує в собі індивідуальне буття і буття суспільства (місце людини в системі суспільних відносин).

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) – монізм, дві субстанції (дух і матерія одночасно) – дуалізм, і нарешті, множина субстанцій – плюралізм, наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца. У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію.

Друге питання. Матеріальний світ структурно організується за допомогою властивості об'єктів бути протяжними, займати місце серед інших, межувати з ними, що і є виразом найбільш загальних характеристик простору. Структурно розчленовані елементи матеріального світу мають різні якісні стани, що характеризуються деякою змінністю і повторюваністю. Інтенсивність зміни стану характеризується їх тривалістю, що є виразом найбільш загальних характеристик часу. (Див. 1, 2, 3). Закон збереження і перетворення енергії, який діє в мега-, макро- і мікросвіті, полягає в тому, що будь які процеси перетворення речей і явищ, які відбуваються в матеріальному світі, не порушують цього субстанціонального балансу. Матерія не може виникати із нічого і не може перетворитися у ніщо.

Нестворюваність і незнищуваність матерії, збереження іі кількості за будь-яких якісних перетворень, змін станів тощо є обов’язковою умовою вічного існування матеріального світу, об’єктивних форм його буття, які постійно змінюються і розвиваються.

Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і сутність всіх речей ототожнювались з конкретними речами (земля, вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаманними їм певними якостями. Тобто тривалий час пошук матерії як субстанції, здійснювався з позицій принципу елементарності.

Доречно розглянути розвиток поняття "матерія" в історико-філософському процесі. Це поняття проходить надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнюється досягненнями наукового пізнання оточуючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, представник Мілетської школи Фалес (625–547 pp. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610–540 pp. до н. е.) основу світу зводив до апейрону. Це – безкінечна, невизначена, незнищувана та всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен першопочаток, що дає життя всьому живому, пов'язував із повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт начало всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіп (близько 500– 440 pp. до н. е.) ввів поняття атом для позначення неподільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Видатний вчений-енциклопедист Демокріт (460 р. до н. е. – рік смерті невідомий), один із засновників атомізму, розвиваючи вчення Левкіпа, стверджував, що матерія складається з атомів (неподільних часток).

На думку одного з найавторитетніших мислителів античності Аристотеля (384–322 pp. до н. е.), субстанцією може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми та матерії. Чотири причини роблять можливим існування окремої речі: формальна, матеріальна, діюча і цільова. Одиничне буття – поєднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія – пасивний "матеріал", – сама по собі не здатна розвиватися, в "чистому вигляді" може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з формою, будучи "оформленою". Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія "сама по собі" – це чиста можливість, форма реалізує, перетворює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ.

Важливим кроком у розумінні матерії були погляди матеріалістів XVIII–XIX ст. І філософи, і природознавці у цей час визначили матерію як сукупність неподільних корпускул (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію розглядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зникають конкретні речі.

Пошук першоматерії з позицій принципу елементарності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити матерію з позицій "першоцеглини" світобудови передусім передбачає, що такі "першоцеглини" вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об'єктів. Якщо ж вони виникають з "чогось", то тоді вони вже не можуть вважатися першоосновою матеріального світу.

Принцип елементарності чи "оконечнювання" матерії як першооснови й сутності речей, зведення її до певних конкретних видів чи форм призводить до непорозумінь у тлумаченні світобудови. Адже на кожному етапі пізнання і практики людина освоює лише деякі фрагменти невичерпного у своєму розмаїтті світу. Кожний наступний етап пізнання приводить до відкриття нових, невідомих до цього властивостей, видів і форм матерії. Негативним прикладом цього може служити кризовий стан у філософії і природознавстві, що спостерігався у кінці XIX – на початку XX ст. До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою часткою. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси висновок: матерія руйнується , пропадає, щезає. Таке твердження отримало назву "криза в фізиці". Філософи-матеріалісти були розгублені – на очах зруйнувалася непохитна, здавалося, будова філософської матеріалістичної концепції.

Де вихід? Матеріалісти зробили методологічний висновок на основі кризи: необхідно діалектично підходити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що субстанції, тобто матерії, притаманна різноманітність, невичерпність, рухливість, змінюваність, Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія – це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відображається відчуттями людини й існує незалежно від них.

У цьому визначенні матерія не пов'язується з будь-якими елементами конкретної будови речей і Всесвіту, з їх структурною організацією. Тут акцентується увага лише на двох основних, всезагальних властивостях: по-перше, існувати об'єктивно, тобто незалежно від людської свідомості; по-друге, відображатися в людській свідомості.

Зрозуміло, ці найбільш загальні властивості матерії не можуть бути заперечені, відкинуті подальшим розвитком людського пізнання і практики.

На вищих шарах матеріального буття виникає, функціонує й розвивається людська свідомість. Шар матерії, в якому здійснюється людська життєдіяльність, специфічний тим, що він містить у собі духовний регулятив життєдіяльності – свідомість, яка вторинна щодо матерії. Вторинна, проте аж ніяк не другорядна, оскільки вона є якісно особливим, ідеальним рівнем саморозвитку матерії.

Людина – продукт саморозвитку матерії, що сягнув рівня соціальності. Вона – немовби увінчання природи, нижчі шари якої виступають глибинними пластами світобудови.

Третє питання. Студент повинен засвоїти що таке спосіб існування матерії. Таким способом є рух. В сучасності форми руху поділяються на такі три групи:1) в неорганічній природі; 2) в живій природі; 3) в суспільстві. Рух як спосіб існування матерії нерозривно пов’язаний з об’єктивними формами її буття – простором і часом.

В історії філософії розгляд питання про сутність простору і часу включає такі ключові проблеми:

1. Об’єктивність чи суб’єктивність простору і часу.

2. Їх відношення до матерії як субстанції.

3. Корінні властивості простору і часу.

Представники об’єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.) розглядали простір та час як породження надприродного духовного начала.

Представники суб’єктивного ідеалізму (Берклі, Юм, Кант, Мах та ін.) вважали їх суб’єктивними формами людської свідомості.

І. Мюллер і Ч. Белл (19 ст.) («фізичний ідеалізм») заперечували об’єктивний зміст у формах чуттєвого і логічного пізнання, вбачаючи джерело цього змісту в «специфічній енергії органів чуттів». А продовжувач зазначеної концепції Ч. Шеррінгтон проголосив кінцевим джерелом об’єктивно-значущої інформації про світ «структурні і функціональні властивості мозку».

У філософському матеріалізмі у вирішенні зазначеного питання склалися дві концепції: субстанціональна і релятивістська. Прибічники першої концепції розглядали простір і час як самостійні сутності, які незалежні одна від одної і від матерії, що рухається. Ця концепція лежить в основі класичної механіки Ньютона і його школи. Прибічники реляційної концепції простору і часу розглядають їх не як самостійні сутності, а як системи відношень, що утворюються взаємодіючими матеріальними об’єктами, і як загальні форми координації останніх. Великий внесок в розробку наукових уявлень про зв’язок простору і часу з матерією, що рухається, зробили М. Лобачевський, Б. Риман, А. Єйнштейн, Г. Лоренц, А. Пуанкаре, Г. Мінковський.

Згідно з сучасними науковими уявленнями простів і час характеризуються такими загальними властивостями: об’єктивність і незалежність від людської свідомості, абсолютністю як атрибутивною формою існування матерії, нерозривним зв’язком один з одним і з рухом матерії, залежністю від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах, єдністю перервного і безперервного, кількісною і якісною нескінченістю.

Наши рекомендации