Феномен давньогрецької філософії. 9 страница
Пізніше, в XVII — XIX, а потім і в XX ст., перед людством знову стала проблема науковості людської практичної діяльності, і концентрується увага на пізнанні діяльності. Методологія наукового пізнання орієнтувала людину то на предметний світ як джерело знання і головну основу людського існування (емпіризм Френсіса Бекона і Томаса Гоббса), то на раціональне осмислення світу логічними засобами (раціоналізм Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца). Представники Просвітництва продовжили гносеологічну традицію у розгляді діяльності, проте механістична обмеженість розуміння суті природи й самого індивіда не дала можливості їм осмислити історично мінливість людської практики. Індивід за суттю мислився як пасивний відтворювач формуючого впливу навколишнього світу, тому вчинки особистості трактувались як реакція на негативне коригування середовищем звично природної людської самості. В епоху Просвітництва широко розповсюдилося розуміння практики (яке бере початок ще від античності і одержує новий поштовх у філософії Джона Локка), як свідомої моральної діяльності, а наукою, що її вивчає, стає етика. Причому розрив між об'єктивною реальністю зберігався: світ — суб'єкт споглядання, дії людини спрямовувалися лише на саму себе, на реалізацію природних схильностей. Таке розуміння людської діяльності як суб'єктивної, безвідносної до предметної дійсності, притаманне всім представникам матеріалістичної школи до Людвіга Фейербаха включно. Практику Людвіг Фейербах розглядав як онтологічність людини, її чуттєву активність, що виражає суть індивіда.
Ідея активності суб'єкта пізнавальної діяльності вперше в історії філософії висловлена представниками ідеалістичного напрямку німецької філософії. Німецький філософ Іммануїл Кант намагався чітко розмежувати емпіричні та теоретичні знання. Теоретичний розум, на думку Іммануїла Канта, не спроможний пізнавати процеси об'єктивної реальності. Люди пізнають лише уявність речі в собі, а не саму річ. Іммануїл Кант не допускав практики у гносеології, тому і категорії теоретичного розуму мали не предметне походження, а виводились із змісту переддосвідної свідомості, тобто апріорні. Тому теоретичний розум поступався практичному. Практична свідомість є не що інше, як морально-імперативна філософія, тобто вчення про моральність, що має не споглядальність, а повністю предметність. Ще більше філософ Йоганн Фіхте підкреслював активність діяльності суб'єкта, вбачаючи виявлення абсолютної незалежності волі. Практичний розум орієнтує людину на перетворення світу в результаті доцільної усвідомленої дії і поширює свою владу на сферу політики, економіки, права, моралі тощо. Можна сказати, що Йоганн Фіхте вперше в історії звернув увагу на розбіжність форм соціального досвіду.
З позиції Георга Гегеля, існування людини передбачає активність її перетворюючих дій у ставленні до природи. Предмети природи, що потрапили в коло людських інтересів, розпредмечуються, тобто людина виявляє і використовує для себе їх суттєві властивості. З іншого боку, у процесі праці відбувається перехід на предмет людських здібностей, які фіксуються і стають об'єктивними, тобто опредмечуються. Єдність опредмечення та розпредмечення і є працею, діяльністю, зміст якої — пізнання світу, зміна якого людиною є доцільною. Оскільки такий процес не обмежується індивідуальними зусиллями однієї особистості, виникають і суспільні відносини між людьми. Людина, пізнаючи і змінюючи реальність, створює свій власний світ — світ культури. Проте джерело предметної діяльності Георг Гегель вбачав не в людському, а в абсолютному суб'єкті. Справді, діяльною особою, на думку Георга Гегеля, є духовна субстанція — суб'єкт історичного процесу. Люди в такому випадку виступають лише знаряддям світової волі, реалізуючи приватну мету, що виходять з умов їх існування, виконують загальні завдання абсолютного розуму, який прагне до самореалізації.
Отже, до німецького класичного ідеалізму в історії філософії діяльність досліджувалась лише з позицій теоретико-пізнавального аспекту. Матеріалісти, розглядаючи пізнання як регулятор специфічно людського ставлення до світу, вбачали у відкритті таємниць природи можливість утилітарного їх використання, що пізніше Карл Маркс назвав «брудним торгашеським» підходом до практики. Ставлення до суб'єкта у німецькому класичному ідеалізмі вільне від утилітаризму. Але, ідеалістично інтерпретуючи цілісність людської діяльності, німецькі філософи розглядали теорію і практику як різнорідні, не порівнювані гносеологічні явища. І нарешті, Людвіг Фейербах знов повторив помилки попереднього матеріалізму, коли намагався абстрагуватись від предметної діяльності, її цілісності, обмежуючи людське ставлення до світу винятково сферою пізнання. У взаємозв'язках суб'єкта з природою вбачав лише один бік — вплив природи на людину, практику зводив до споглядання, а істину — винятково до того, що відповідало людському роду. Ці недоліки подолані марксизмом. Концепція практики, сформульована марксизмом, так чи інакше підтримується більшістю філософських течій.
Лекція № 3.
ТЕМА 3. ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ.
Семінар № 3.
Діалектика.
1.Поняття діалектики в філософії. Категорія розвитку. Прогрес і регрес.
2.Закони і категорії діалектики.
3.Альтернативи діалектики.
РЕФЕРАТИ
1.Системний підхід у науковому пізнанні.
2. Параметрична загальна теорія систем як варіант системної методології.
3.Історичні форми діалектики.
4.Принцип загального зв'язку.
ЛІТЕРАТУРА
1. Введение в философию. - М.: ИПЛ, М.: Политиздат, 1990.
2. Ленин В. И. Карл Маркс. Раздел "Диалектика" // Полн. Собр. Соч.Т.16.
3. Ленин В. И. Философские тетради // Полн собр. Соч., Т. 29.
4. Маркс К. Капитал. // Маркс К., Энгельс Ф., Соч., Т. 23.
5. Маркс К. К критике политической зкономии. Предисловие. // Маркс К., Энгельс Ф., Соч., 2-е изд. Т. 13.
6. Философия. – Київ: Фіта, 1994.
7. Шептулин А. П. Категории диалектики. - М.: Политиздат, 1971.
8.Энгельс Ф. Анти - Дюринг. // Маркс К., Знгельс Ф., 2 - е изд. Т. 20
9. Уемов А., Терентьева Л. Лекции и задачи по метафизике в двух частях. Одесса: Астропринт, 2009.
10.Уемов А. И. Системные аспекты философского знания. -Одесса: Негоциант, 2000. -160 с.
11.Уемов А. И. Системный подход и общая теория систем. -М.: Мысль, 1978. –272 с.
12. Уемов А.И., Цофнас А.Ю. Формальный анализ принципа универсальности системного подхода //Философские науки, 1988.-№ 11. -С.25-33.
13. Уемов А.И. Использование языка тернарного описания для определения меры целостности систем. //Материалы V Общероссийской научной конференции: «Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке.». -Санкт-Петербург.-июнь 1998. -С.376-378.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
Відповідаючи на перше питання, студентам треба розкрити поняття "діалектика", виявити як змінювався його зміст в історії філософії.
Важливо зрозуміти , що діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення, а також філософський метод пізнання явищ і процесів дійсності.
Студентам слід знати, що філософія включає до свого предмету ряд принципів, серед яких основні є принцип взаємозв'язку і взаємодії речей, явищ та принцип їх розвитку. На основі об'єктивних критеріїв філософія дає типологію зв'язків у природі, суспільстві, пізнанні (див. джерела 1, 6, 8).
Матеріалістична діалектика
Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.
Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.
Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факту, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У ширшому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.
Гегелева діалектика
До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.
Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.
Наука про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.
Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не дане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво не дані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.
Вчення Гегеля про поняття поглиблювало аристотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.
Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.
Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.
Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.
Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.
Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.
Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).
Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.
Розгляд другого питання доцільно почати з загальної характеристики категорій діалектики.
Категорії - це найбільш загальні поняття науки, що використовуються для описання тієї діяльності, яку дана наука вивчає. Треба звернути увагу на те, що категорії - ідеальні, суб'єктивні за формою і об'єктивні за змістом. Вони постійно знаходяться у розвитку, який здійснюється під впливом мінливої реальності, практики і знань, що постійно розвиваються.
Студентам слід розібратися в тому, що спільного у в чому відмінність категорій філософії і конкретних наук.
Крім категорій друге питання передбачає вивчення законів діалектики. Спочатку треба сформулювати поняття закону, потім розкрити суть основних законів діалектики.
Закон - це те, що з необхідністю виявляється за відповідних умов. Наприклад, відомий у фізиці закон залежності опору провідника від складу провідника, його довжини і площі поперечного перерізу з необхідністю виявляється у кожному випадку проходження електричного струму по провіднику, оскільки він зумовлений природою речовини, з якої зроблено провідник, притаманними йому об'єктивними характеристиками.
Але ж закон являє собою не тільки необхідний зв'язок, а обов'язково і загальний, бо він властивий для багатьох явищ. Наприклад, закон напіврозпаду, згідно з яким у певний (свій для кожної речовини) відрізок часу розпадається половина речовини, у якій би кількості вона не була взята, виявляється не у одному якомусь радіоактивному процесі, а й в усіх аналогічних процесах, властивий для будь-яких радіоактивних речовин, тобто є загальним зв'язком. Це стосується будь-якого закону природи, суспільства і людського мислення.
У той же час закон є стійким зв'язком, бо має місце протягом усього часу існування відповідної форми руху матерії (певної стадії її розвитку) або мислення і буде існувати, поки існують ці явища і предмети.
Отже, закон виявляє зв'язок, що є об'єктивним, незалежним від нашої волі та свідомості. Це істотний і необхідний зв'язок, оскільки розкриває важливі відношення між тілами і явищами, з неминучістю виявляється кожного разу, коли вони взаємодіють. Крім того, це стійкий зв'язок між явищами і предметами, що повторюється.
Таким чином, закон - це об'єктивний, загальний і істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.
Закон єдності та боротьби протилежностей розглядається як ядро діалектики, оскільки саме він розкриває внутрішні джерела процесу розвитку предметів і явищ. В. І. Ленін називав його суттю, ядром діалектики.
Найважливіші категорії, якими ми оперуємо, розглядаючи цей закон: тотожність, відмінність, протилежності, суперечності. Всім предметам і явищам навколишнього світу властива відносна стійкість, визначеність, інакше вони просто не існували б. Цей момент сталості, стійкості, єдності, різноманіття та безперервності відображається в категорії тотожність.
Замість з тим кожен предмет, явище знаходяться в постійному русі, зміні. В одну й ту саму річку не можна ввійти двічі. Геракліт висловив в цій формулі плинність, рухливість, мінливість, неповторність предметів або їх відмінність.
З точки зору діалектики в реальному житті немає абсолютної відмінності, як немає і абсолютної текучості. Ці поняття існують тільки в мисленні, як, наприклад, поняття абсолютно чорного тіла. Насправді тотожність і відмінність взаємопов'язані і переплітаються, тому в реальності кожна річ не тільки дорівнює, тобто тотожна самій собі, а й різна одночасно. Наприклад, будь-який рослинний або тваринний організм кожну мить змінюється, по-перше, тому, що він безперервно засвоює одні й виділяє інші речовини, по-друге, через те, що відбуваються в ньому фізіологічні процеси суттєво змінюють внутрішні характеристики самого організму. У неорганічної природі все також перебуває в стані безперестанних механічних, електричних, хімічних змін, починаючи від мінералів, кінчаючи всією Землею. Таким чином, будь-який об'єкт, зберігаючи до пори до часу ряд своїх характеристик (у цьому відношенні він тотожний з самим собою), в той же час втрачає ряд інших характеристик і здобуває нові (в цьому виявляється його відмінність від самої себе).
Стійкість і мінливість, тобто тотожність і відмінність протистоять один одному в предметі як дві протилежні сторони, що входять у даний єдність. Кожен предмет - це єдність протилежностей. Так, живий організм включає в себе мінливість і спадковість, асиміляцію та дисиміляцію, електрику характеризують позитивно і негативно заряджені частинки, продуктивні сили і виробничі відносини виступають як сторони способу виробництва. У всіх цих явищах одна протилежність не існує без іншої і в той же час заперечує іншу. При порушенні їх єдності предмет руйнується або перетворюється на нову річ.
Протилежні сторони предметів взаємообусловлюють один одного і, взаємодіючи, утворюють протиріччя. Суперечність - це певний тип взаємодії протилежних сторін, властивостей, тенденцій в предметах і між ними. Протиріччя закладені в самій сутності речей, тому є формою прояву активності матерії.
Діалектичне протиріччя являє собою складну динамічну систему, в якій можна виділити наступні елементи: 1) взаімополаганіе протилежностей; 2) взаємопроникнення; 3) взаимовиключення.
Взаімополаганіе і взаємопроникнення означають єдність протилежностей, що виражає стійкість об'єкта. Взаимовиключення - "боротьбу", внутрішню напруженість у предметі і потребу в руйнуванні протиріч. Однак, ці два моменти займають різне положення в структурі суперечності. Єдність протилежностей тимчасово, минуще, релятивної (як їх збіг, рівність), а боротьба - абсолютна, як абсолютний процес розвитку і руху. Таким чином, момент, коли існує дана єдність протилежностей, це час відносного спокою, коли між протилежними сторонами, тенденціями ще зберігається момент рівноваги, коли нові тенденції ще не настільки виросли і зміцніли, щоб подолати свою протилежність.
З точки зору діалектики протиріччя носять загальний характер. Значить, предмет можна уявити у вигляді системи суперечностей, які діляться на внутрішні і зовнішні, істотні та несуттєві, основні та неосновні.
Отже, розвиток об'єктивної реальності та пізнання йде через роздвоєння єдиного на протилежні сторони, які взаємодіють один з одним, і це взаємодія рухає і розвиває предмет. У фізичній формі руху матерії дію закону виступає у вигляді суперечностей тяжіння і відштовхування, асоціації та дисоціації, упорядкованості - хаотичності, дії та протидії частинок і т. д. У хімічній формі руху при збереженні цих протилежностей на перший план виступають протиріччя стійкості і мінливості, асоціації і дисоціації атомів. В біологічній формі руху - це протиріччя асиміляції і дисиміляції, спадковості і мінливості. У соціальній сфері - суперечність виробництва і споживання.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм, характер розвитку. Відповідно цьому закону незначні на перший погляд кількісні зміни, накопичуючись, приводять до докорінно якісних змін. Необхідно зрозуміти категорії властивості, міри, кількості, якості, стрибка та види останнього (поступові та стрибкоподібні).
Кожен предмет має свою специфіку, особливостями, відрізняється від інших предметів. Ці відмінності можуть бути або кількісними, або якісними.
Що таке якість? Це сукупність властивостей, ознак, які належать речам, явищам, висловлюють відносну стійкість предмету, його відмінність від інших предметів. Це те, що робить річ саме даної річчю. Якість відмежовуїть одну річ від іншої, один клас речей від інших. Гегель визначив якість як внутрішню визначеність речі, тотожну свого буття.
Якості об'єктивні, тобто існують незалежно від нашої свідомості, вони об'єктивно притаманні предметам і явищам.
Кількість визначеність речі, байдужа до свого буття, зовнішня визначеність, як казав Гегель. Це означає, що кількісні характеристики, змінюючись до певних меж, не змінюють буття речі.
Кількість як вираження однорідності речей, схожості і подоби характеризує величину, ступінь розвитку даної якості. Кількість виражається числом, об'ємом, величиною, відображає інтенсивність протікання процесу і т. д.
Кількість є найважливішою характеристикою предметів і явищ, що особливо яскраво видно у Періодичної системи хімічних елементів Менделєєва, де кількісна характеристика хімічних елементів (число протонів в атомному ядрі) є найважливішою у визначенні місця елемента в системі і його ключових характеристик.
Якість і кількість діалектично пов'язані між собою як дві протилежні сторони предмету. Як будь-які діалектичні протилежності, вони одночасно взаємно виключають і обумовлюють одна одну. Якісна визначеність речі не існує без кількісної і навпаки. Ця єдність знайшло своє відображення в понятті заходи, яке ввів Гегель. Він прийшов до висновку, що безперервні кількісні зміни, досягаючи певної межі, тобто кордону заходи, викликають перерву, стрибок, в результаті яких існуючий до цього предмет зникає і виникає новий, на зміну якості приходить нове.
Таким чином, міра - це єдність якості та кількості, той кількісний інтервал, усередині якого зберігається ця риса.
Поняття заходи широко використовується в теорії систем. Вчені, які займаються кібернетикою, зокрема Д. Нейман, довели, що існує критичний рівень складності системи, при досягненні якого поведінка її якісно змінюється.
Моменти переходу від одного виду заходів до іншого Гегель назвав вузловими точками заходи, а весь процес розвитку - вузловою лінією заходи. Таким чином, категорія міри дає ключ до розуміння механізму дії закону взаємного переходу кількісних змін і змін якісних, і механізму розвитку в цілому.
Розглянемо докладніше, як же відбувається розвиток з точки зору цього закону. Процес розвитку предмета здійснюється у вигляді кількісних та якісних змін; кількісні зміни, досягнувши межі заходи, порушують її, викликаючи корінні, якісні зміни. Старе якість зникає, і на зміну їй приходить новий предмет зі своєю особливою, якісного та кількісного визначення.
Закон цей носить загальний характер, діючи в природі, суспільстві і мисленні.
У живій природі прикладом може служити еволюційна теорія Дарвіна про походження видів шляхом природного відбору. У суспільному житті - зміна формацій в результаті зростання продуктивних сил і зміни виробничих відносин.
Закону підкоряється і розвиток людської думки. Так, з історії розвитку фізики відомо, що коли прогрес фізики впритул підвів до необхідності створення теорії відносності, до цього відкриття незалежно один від одного наближалися кілька вчених: Анрі Пуанкаре, Поль Ланжевен і сам А. Ейнштейн. Якби її не відкрив А. Ейнштейн, який раніше за інших зрозумів необхідність перегляду традиційних фізичних теорій, то її б створили інші вчені, можливо, пізніше і в іншій формі. Це визнавав і сам Ейнштейн, бо ідея вже витала в повітрі.
Перехід кількісних змін у якісні супроводжується і зворотним процесом: нова якість породжує нові кількісні зміни. Тому ми говоримо про взаємну переході кількісних змін і змін якісних.
Сам перехід від старої якості до нового на відміну від кількісних змін (безперервності) здійснюється завжди у вигляді стрибка, перерви поступовості.
Стрибок - це форма переходу до нової якості, перерва лінії кількісних змін. Він готується всім попереднім ходом розвитку і являє собою закономірну і загальну форму перетворення однієї якості в іншу. Наприклад, перехід від однієї форми руху до іншої; появу життя на Землі, становлення людини і т. д.
Характер стрибка може бути різним у залежності від природи явища і умов, в яких він протікає. Так, вибух атомної бомби і розпад урану в природних умовах являють собою два різних види стрибка.
При всьому різноманітті стрибків, як правило, виділяють два їх види. Перший вид - це різкі, бурхливі скачки, при яких відбувається перетворення старого якості нове практично одномоментно, відразу. Так протікають хімічні реакції, перетворення елементарних частинок і т. д. Другий вид стрибка - стрибки у формі поступового якісного переходу окремих сторін предмета в новий стан. До них можна віднести, наприклад, виникнення життя на Землі, освіта геологічних порід, зміна клітини. Так, стрибок, в результаті якого виникло все живе з неживого, займав у ході еволюції Землі близько одного млрд. років.
Таким чином, розвиток світу (природних, соціальних явищ і мислення) здійснюється шляхом накопичення кількісних змін і їх переходу в якісні.
Закон заперечення заперечення вказує на спрямованість розвитку. Розвиток виявляє себе як ланцюг заперечень. Проте треба бачити, що заперечення буває різних типів. Студентам важливо зрозуміти різницю між метафізичним запереченням (це заперечення, як вважають його прибічники, обумовлюється зовнішніми силами, воно веде до розриву між старим та новим і кінець кінцем до відкидання процесу розвитку речей, явищ тощо).
Діалектичне заперечення - це самозаперечення, яке здійснюється як наслідок розвитку сутнісних сил заперечуваного. Старе заперечується не повністю. Усе здорове, цінне із нього переходить в нове і отримує можливість подальшого розвитку.
Розуміння процесу розвитку передбачає і відповідь на питання: чи існує зв'язок між тим, що існувало раніше, і тим, що знову виникло? Що являє собою цей зв'язок? Чи є яка-небудь спрямованість у нескінченному числі змін світу?
На ці питання і відповідає закон заперечення заперечення, висловлюючи істотні, необхідні зв'язки і відносини між минулим і сьогоденням, сьогоденням і майбутнім, між етапами розвитку предмета.
Зміст закону розкривається через поняття "заперечення", "діалектичне заперечення", "заперечення заперечення".
Термін "заперечення" вживається не тільки у філософії, але і в інших науках, а також у повсякденному житті, означаючи спростування, а в більш загальному сенсі - знищення.
Будь-яка річ, явище рано чи пізно піддаються знищенню, тобто запереченню, яке носить загальний характер. Цей момент визнається всіма філософськими школами. Однак, далі думки діалектиків і метафізиків розходяться. Діалектика вважає, що основним змістом заперечення є два взаємопов'язаних моменти: 1) знищення, відмирання старого, віджилого або не відповідає новим умовам і 2) у той же час збереження того цінного, позитивного, що було в предметі. Обидва процеси йдуть одночасно, обумовлюючи зв'язок у розвитку, з одного боку, і самозаперечення речі - з іншого. Як приклад можна розглянути еволюцію форм відображення.