Феномен давньогрецької філософії. 5 страница

Студентам слід звернути увагу на те, що марксистська філософія спирається на глибокі теоретичні джерела. Йдеться, насамперед, про класичну німецьку філософію, особливо ідеалістичну діалектику Гегеля і антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

Створюючи своє філософське вчення, основоположники марксизму використали кращі досягнення природознавства XIX ст., зробили з них відповідні загальнометодологічні, гносеологічні і світоглядні висновки. Мова йде, зокрема, про велике відкриття природознавства - закон збереження і перетворення енергії, відкритий Мейєром, Гельмгольцем та іншими, клітинну теорію живих організмів, створену Шлейденом і Шванном, еволюційну теорію Ч. Дарвіна.

З метою більш докладного вивчення четвертого питання студентам слід звернутися до слідуючої літератури: 1, 2 , 3, 6, 7.

К. Марксі Ф. Енгельс створили науковий, діалектико - матеріалістичний світогляд, філософію робітничого класу. Вони розробили матеріалістичну діалектику, матеріалістичну теорію суспільно - історичного процесу. Студентам треба зрозуміти, що Маркс і Енгельс відкинули характерне для домарксистської теорії протиставлення філософської теорії практиці, наукам про природу і суспільство.

Марксизм як напрям класичної політичної економії, що претендував на вдосконалення теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу, виник у 40-х роках ХІХ ст.

Засновники марксизму Карл Маркс (1818 – 1883) та Фрідріх Енгельс(1820 – 1895) були сучасниками і свідками становлення та утвердження капіталістичного ладу. Отже, формування їх економічного вчення відбувалося в період загострення соціальних суперечностей і революційних потрясінь, зумовлених першими глибокими кризами. Важливу роль у формуванні матеріальних передумов марксизму відіграв і промисловий переворот, який в основному закінчився в Англії до 1825 р. Саме в цей час беруть початок кризи, банкрутства та швидке збільшення безробіття при одночасному бурхливому росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від стану розвитку капіталістичного виробництва, чутливо реагував на погіршення свого становища. Почалось формування профспілок, які вели боротьбу за економічні інтереси робітничого класу. В Англії виникає чартиський рух, де, поряд з економічними, з'являться і політичні гасла. В Німеччині і Франції суперечності розвитку капіталізму ведуть до повстань, які набирають комуністичного забарвлення.

Активна участь К. Маркса і Ф. Енгельса у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність соціально-економічних перетворень і дати теоретичне обґрунтування боротьби пролетаріату проти буржуазії спонукали їх до аналізу економічних явищ і процесів з метою обґрунтування неминучості загибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей.

Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

- завершення промислового перевороту в країнах Західної Європи, який посилив процес виникнення фабрик, машинного виробництва, зростання економіки і збільшення кількості осіб найманої праці;

- зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу за рахунок розорення селян і ремісників та формування пролетаріату як особливого класу;

- загострення соціальних суперечностей в результаті погіршення становища найманих робітників, викликаного зростанням фізичних, психічних, нервових навантажень, виникнення масового безробіття та жахливої злиденності;

- соціальні потрясіння і боротьба робітничого класу за свої права у загрозливих формах (збройні повстання і масовий чартиський рух на захист прав робітників);

- періодичні кризи надвиробництва і потрясіння ринкової економіки.

Таким чином, до середини ХІХ ст. соціально-економічний розвиток країн Західної Європи нагромадив новий матеріал для теоретичних узагальнень, а антифеодальні революції і збройні повстання робітників підводили до думки про неминучість зміни суспільного устрою насильницьким шляхом. Водночас соціально-економічні потрясіння капіталізму сприяли зростанню популярності соціалістичних ідей.

Саме ці обставини і визначили напрямки дослідження марксизму, його популярність серед пролетаріату.

Суттєво модернізував існуючу теорію суспільного прогресу, марксизм увібрав в себе багато досягнень наукової думки. Його ідейно-теоретичними джерелами стали:

- англійська класична політична економія, насамперед вчення Д. Рікардо;

- німецька філософія (діалектика Г. Гегеля і матеріалізм Л. Фейєрбаха);

- французький утопічний соціалізм.

На основі цих джерел К. Маркс створив власну теоретичну систему, яка базується на дослідженні внутрішніх суперечностей капіталізму як рушійної сили його еволюції.

Четверте питання необхідно завершити аналізом ленінського етапу розвитку марксистської філософії.

В. І. Ленін здійснив дальшу розробку діалектичного і історичного матеріалізму як методологічної основи «наукового» соціалізму, зробив філософські узагальнення стосовно революції у природознавстві кінця XIX - початку XX ст., вніс вагомий внесок у теорію пізнання. Особливе місце в його науковій творчості займає розробка загальної теорії матеріалістичної діалектики і її застосовування до проблем суспільного розвитку і класової боротьби пролетаріату.

В. Ленін розробив теорію соціалістичної революції, вчення про пролетарську партію. Творчий розвиток одержали питання політичної системи суспільства, диктатури пролетаріату. Ленін розробив ряд практичних проблем соціалізму (див. 1, 2, 3, 12). В. Ленін різко критикував філософську концепцію Е. Маха та його прихільників у роботі « Матеріалізм та емпіріокритицизм», особливої критики набув А. Богданов. Після поразки 1-й російської революції де кто вважав, що теорію марксизму можливо замінити на нову філософію, яка зв’язана з природничими науками. Таким вченням міг бути махізм та, на думку Богданова і емпіріокритицизм. В. Ленін зробив рушийний струс по поглядам колег. Сталін не любив Леніні і тому низку критик було надруковано у 1935 р. «Партиздат ЦК ВКП(б) під редакцією Бухаріна ти Молотова. Сталін відмітив в адрес цієї книги – «буря в стакане воды». Л. Аскельрод (1868-1946) негативно оцінювала емпіріокритицизм, критическі віднеслась до ідей Леніна о пізнанні як теорії відображення.

П’яте питання потребує критичного аналізу теорії марксизму - ленінізму. Нова соціально - політична дійсність вимагає по - новому поглянути на цілий ряд ідей, які стосуються головним чином ролі пролетаріату, його політичної влади, соціалістичної революції, проблем історичного розвитку суспільства. Необхідно глибше осмислити питання про те, що є науково цінного в філософії марксизму, що не витримало перевірки часом, не знайшло підтвердження на практиці, чому ідеї марксизму набули найбільшого розвитку в СРСР?

Істотного переосмислення потребують ряд проблем марксистської соціальної філософії, зокрема, теорія суспільно - економічних формацій, вчення про класи і їх відносини, про державу, соціальні революції тощо.

Суспі́льно-економі́чна форма́ція — одне з базових понять соціальної філософії марксизму, історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі виробництва. Одна із основних категорій історичного матеріалізму.

Сам термін «формація» був запозичений з геології і введений в суспільні науки Марксом. У геології під формацією розуміється спосіб утворення гірської породи.

Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Виділяють п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:

первіснообщинна

рабовласницька

феодальна

капіталістична

комуністична.

Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. У марксизмі суспільно-економічна формація дозволяє виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення суспільних класів і класової боротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес.

Спосіб виробництва, що лежить в основі суспільно-економічної формації, є єдність взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин власності на засоби виробництва). На основі способу виробництва формуються надбудовні відносини (політичні, юридичні та ідеологічні інститути суспільства), які закріплюють сформовані виробничі відносини. Єдність взаємодії надбудови і способу виробництва і становить суспільно-економічну формацію.

За марксизмом перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Капіталізм завершує розвиток класово антагоністичного суспільства.

Для більш глибокого осмислення п’ятого питання треба звернутися до джерел: 6, 7, 8, 9, 12.

Лекція № 7.

ТЕМА 7. ТРАДИЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ.

Семінар № 7 .

Філософська думка України

1.Становлення і розвиток філософської думки в Україні (XI - XVII століття.)

2.Філософія Г. Сковороди.

3.Філософія П. Д. Юркевича.

РЕФЕРАТИ

1. Філософія Києво - Могилянської академії.

2. Філософія Д. Чижевського.

3. Філософія А. Потебні.

4. Філософія Г. Шевченко.

ЛІТЕРАТУРА

1.Філософія /Курс лекцій. Київ: Либідь, 1991.

2.Философия /Київ: Фіта, 1994.

3.Юркевич П. Д. /Философские произведения. М.: 1990.

4.Сковорода Г. Избранные философские произведения. К., 1992.

5.Лосский Н. О. История русской философии. М., 1991.

6. История украинской философии. Учебное пособие / К. : ВПЦ "Киевский университет", 2008. http://banauka.ru/51.html

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

В першому питанні на семінарському занятті студент має надати загальну характеристику філософської думки в Україні, приклади ідейного походження головних представників української філософії. Студент повинін орієнтуватися в історії філософії України. Джерела вказані у списку літератури.

Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософського (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "логосу".

Людина, її внутрішній світ, духовність були пріоритетами української філософії. В їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над разумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі.

Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Киїаської Русі. Філосовське знання спрямоване на осягнення божественої істини, яка є таємницею людського буття. Але чарез пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественої істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я".

Уже з цього періоду в в києворуській філософскій думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце.

Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "тварним", створеним Богом, і речево-предметним світом. На відміну від західноєврепейської філософської думки, українська не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К. Туровський проголошує органічну єдність "плоті й душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі.

Києворуські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми. Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст.

Філософія представників Києво-Могилянської академії безпосередньо пов'язана з людиною, її прагненнями, пережеваннями та практичними інтересами. Їх антропоцентризм споріднений з гуманістичною спрямованістю. "Повнотою досконалостей, рівню цілій природі" вважав людину Ф. Прокопович. Активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, пороками, злочинами та печаллю і негодою проповідувалися їх філософією.

Класична доба української філософії та її розвиток пов'язаний з ім'ям Г. Сковороди (1722 - 1794).

Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Гребінка, Л. Глібов та ін.

Для поширення та популярізації німецької класичної філософії на українському грунті доклали значних зусиль С. Гогоцький, П. Лодій, О. Новицький, Я. Рубан, Й. Шад, Л. Якоб. Вони здийснили критичний аналіз філософії І. Канта, И. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, Л. Фейербаха, перекладаючи їх праці російською.

Філософські аспекти соціально-політичної думки знайшли своє відображення і творчості Т. Шевченка. Проблеми людини, їх прагнень і переживань, інтересів і потреб, сенсу життя та щастя розглядаються ним у контексті засудження кріпосницького ладу, монархічної влади, тиранії та сваволі панства. У своїх творах він закликає до знищення кріпатцтва, до боротьби проти соціального та національного гноблення. Національному визволенню, утвердженню незалежної української держави Шевченко надавав виняткового значення.

Антимонархічні, антиклерикальні, просвітницькі ідеї поширюються і сред учасників Південного товариства декабристів. П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, брати П. І А. Борисови, Ю. Люблінський та інші ставили за мету повалення самодержавства і створення федерації слов'янських республік. Їхні ідеї вплинули на теоретичну і практичну діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства. М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Гулак, В. Білозерський та інші захищали народну мову, вважаючи її виявом "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом серця".

По другому питанню студент має засвоїти філософськи ідеї видатного мисливця Г. Сковороди.

Григорій Савович Сковорода (1722 - 1794) є першій філософ на Україні - Русі в точному значенні цього слова, що створив оригінальну і самостійну систему. Одержавши прекрасну освіту, Г. Сковорода значну частину життя провів в мандрівках. На його могилі поміщена епітафія, яку він сам склав: "Світ ловив мене, але не зловив".

Таким чином, характерною особливістю філософії Г. Сковороди є її символізм. Хоч і треба розрізняти символізм як спосіб мислення, як певну образність мислення, від символізму в онтологічному його розумінні. У Г. Сковороди, має місце й одне й друге тлумачення цього поняття. Але онтологічний символізм не є у Сковороди достатньо глибоким, внаслідок пантеїстичного спрямування його метафізики (див. 1,2,4).

У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) — релігійна і моральна проблематика. Він створив практичну філософію, не дбаючії про формальну систематизованість своїх ідей. Сковорода багато разів звертав увагу на те, що він належить до тієї традиції, яка вважає гідним для філософії лише вивчення людини. Універсальний алегоризм, у якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності об'єктивних властивостей (натурфілософські), а лише в абстрактно-схематичному образі, як символи, притаманний філософії Сковороди. Символ у нього не має усталеного, чітко визначеного, обмеженого значення. Символіка для Сковороди — це світ, у якому приховується потрібна людині істина, вона може розумітися як світло, за допомогою якого можна цю істину висвітлити, знайти конкретній людині своє особисте щастя.

Як випускник Києво-Могилянської Академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З Академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Однак Сковорода не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загально філософській орієнтації. В Академії провідною тенденцією була аристотелівська орієнтація, а у Сковороди знаходимо тяжіння до платонізму, який в Академії був головним предметом критики. Якщо в центрі уваги академічних професорів є зовнішній світ та проблеми його пізнання, то у Сковороди на першому плані — етико-гуманістичні проблеми, внутрішній світ людини.

Перший основоположний принцип філософії Сковороди — вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. "В цьому світі — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той—іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд, так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя в смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, у відчаї надія", — писав Сковорода. Невидиму натуру, або вічність, дух, істину, початок називає він Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бога, виступає видима натура, або тварь — цим терміном позначається усе матеріальне. Як рівнозначні, вживаються поняття "речовина", "матерія", "стихія", "земля", "плоть", "тінь". Кожна з цих двох натур сама в собі є антитетичною. Матерія характеризується виразами та означеннями, що, подібно до платонівського вчення про матерію, характеризують її як "небуття", "неіснуюче місце", "видимість". Одночасно з такими визначеннями матерії для неї притаманні: "вічність", вона "існує і лише уявляється", "гине і ніколи не може загинути". Антитетична і друга натура — Бог. Так, Бог є тотожним з природою. "Чи не він є буття усьому? Він у дереві є правдиве дерево, у траві — травою, у музиці — музикою, в будинку — будинком, в тілі нашім земним новим є тілом і осередком, або головою його. Він усяким є в усьому". Але, разом із цим, світ безмежно протилежний Богові, який є "джерелом", "сонцем", "серцем" світу.

Згідно з вченням про існування невидимого (божого) та видимого (речовинного) слід визнати, що неможливе зникнення, загибель будь-чого. Творець намалював оленя, потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх не можуть зникнути. Матеріальні фарби та нематеріальні образи, ідеї мають різну форму існування. Перші є мінливими, перетворюються постійно з одних в інші, а другі — вічні та незмінні. Про своє тіло людина повинна міркувати так само. Усе тілесне слід вважати фарбою, а вічну міру невидимої натури, що утримує всю плоть, — його основою. Змішування в уяві людей в одне ціле цих двох натур Сковорода називав ідолопоклонством, а не філософією.

Філософська система Г. Сковороди виходить із ідеї трьох "світів": макрокосмосу (Всесвіт), мікрокосмосу (людина) і "символічної" реальності, яка зв'язує дві перші, ідеально їх в собі відображує. Це є Біблія. Бог розуміється Г. Сковородою як абсолютна умова реальності, безособова, умоглядна форма, що законовпорядковує матерію.

Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів. Використовуючи традицію натурфілософії XVI-XVII ст. (М.Кузанський, Дж.Бруно), він поділяє світ на макрокосм і мікрокосм, великий світ і людину, котра в менш досконалій формі повторює у собі макрокосм. Разом з цим Сковорода висуває ідею третього світу як певної сукупності символів, які сповіщають нас про невидиму натуру, невидиму сутність світу, про Бога. Увесь світ речей, Всесвіт є світом символів, який Сковорода часто називав "Старим світом", "усезагальним світом", "світом-світів", "все-на-все". Макрокосм розглядається Сковородою як нескінченний і такий, що складається з нескінченної кількості світів, наче "вінок з віночків". Сутність малого світу, людину філософ пояснює, спираючись на концепцію двох натур. Осягнувши невидимість, людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною, вільною, вічною — бо невидиме не виникає і не зникає.

При вивченні третього питання потрібно знати, що П. Юркевич за своїми поглядами є філософ - ідеаліст, богослов.

Він відкидав матеріалістичне розуміння психічного життя людини, протиставляв йому християнське розуміння душі і тіла. Людина, на його думку, пізнається двояко: тіло пізнається зовнішніми, а душа внутрішніми почуттями, вірою. Наука не повинна втручатися в пояснення духовного життя, оскільки не має для цього засобів пізнання. При цьому П. Д. Юркевич намагався в постійній зміні явищ природи знайти незмінну ідею об'єкта. В цій ідеї мислення та буття тотожні. В процесі досягнення істини знання сполучається з вірою, яка більш визначна, ніж звичайне емпірично орієнтоване мислення. Без любові не можна пізнати бога; найвища ступінь сходження до абсолюту, є вже містичним спогляданням.

З цього питання див. літературу (1, 2, 3,6).

Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

Основним в усіх працях Юркевича є поняття «ідея», що несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження. Мислитель розглядає ідею, з одного боку, як одну з форм людського пізнання, з іншого — як основу, закон і норму явища. Ідея — це справжнє місце речі, справжня річ, тобто річ як така. «Ми говоримо про ідею там, — зазначав філософ, — де предмет, котрий нами вивчається, перебуває в розвитку із внутрішнього стану в зовнішній, адже розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї».

Юркевич орієнтується на те, що людина пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. Уявлення має характер випадкового образу, в якому відображається не стільки предмет, скільки людина, яка його сприймає, бо воно утворюється за суб´єктивною асоціацією. У такому разі йдеться про суб´єктивно зумовлену, психічну необхідність. Цей суб´єктивізм долається в понятті, у якому людина усвідомлює необхідний зв´язок і співвідношення елементів, що утворюють явища. Якщо в уявленні, як зауважив Юркевич, людина визнає суттєвим те, що значуще для споглядання, то в понятті — те, що значуще для буття речі. Коли ж від явища, пізнаного в його необхідності, людина прямує до пізнання його сутності чи коли, досліджуючи далі цю загальну необхідність явища, знаходить в ній і під нею необхідність розумну, яка дає явищу внутрішню єдність, життя й душу, то людина переходить від поняття до ідеї. В уявленні ніби випадково стикаються мислення й буття, й уявлення окреслює граничне незбігання думки й предмета.

У понятті мислення й буття хоч і пов´язуються необхідно, проте рухаються паралельно одне одному. Тут мислення виступає байдужим спостерігачем явища, воно пізнає й усвідомлює подію, яка є для нього чимось чужим, зовнішнім за змістом і формою. І тільки в ідеї мислення і буття збігаються, ототожнюються. Якщо розум, як наголошував Юркевич, визнається об´єктивною сутністю речей, то ідея пізнається як їх основа, закон і норма, тобто розум вважається дійсним, а дійсність розумною. В уявленні людина ще не виходить із психічних обмеженостей у сферу досвіду; в понятті — рухається лише в сфері досвіду; в ідеї — виходить за межі досвіду. Якщо уявлення визначає, що таке річ стосовно нас чи річ як психічний стан людини, якщо поняття виражає річ згідно з її дійсною, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ стосовно безумовної основи явищ. Ось чому, на думку Юркевича, передбачення ідеї окреслює переважно філософський погляд на предмети, оскільки саме філософія прагне зрозуміти явища зовнішнього і внутрішнього досвіду в їх залежності від безумовної основи дійсності. Вона піднімається до начала не зумовленого, до начала всього, не користуючись при цьому нічим чуттєвим, а рухаючись тільки від ідеї через ідеї до ідей. Лише в ідеї розум споглядає внутрішній склад і будову тих явищ, наявна, очевидна сторона яких усвідомлюється за допомогою поняття, і в ній він осягає явища (в поняттях розсудку вони поділяються на багато різних галузей знання) в цілісному образі, в гармонії і повноті як вияв одного начала, як види й ступені одного безконечного життя.

У цьому зв´язку Юркевич поставив слушне запитання: на чому ґрунтується право філософії як науки вважати або допускати ідею як начало, що пояснює хід явищ для нашої свідомості й водночас пояснює й розвиває їх у дійсності. Відповідаючи на нього, він показував, що навіть буденна свідомість не настільки обмежена досвідом, не так міцно прив´язана до пояснення явищ в емпіричний спосіб, щоб у ній не знайшлося місця ідеальному світоспогляданню та відповідної йому практичної діяльності. Юркевич не заперечував того факту, що у своїй діяльності й пізнанні людина керується переважно явищами матеріального порядку. Духовне начало виступає в ній як несамостійне, залежне, як таке, що отримує свої визначення ззовні. І коли людині радять, як зауважував філософ, співвідносити свої потреби й бажання з дійсністю як правилом волі, перевіряти поняття й пізнання предметом як критерієм істини, то ці поради не тільки мають достатню підставу у властивостях людського духу, не лише виправдовуються життєвими інтересами, а й не перебувають у суперечності з вищими духовними прагненнями, тому що навряд чи повинен людський дух зраджувати вказаним вимогам емпіричного знання та відповідної йому діяльності, щоб виступити діячем вільним, який у собі самому знаходить вище духовне законодавство знання та діяльності.

Юркевич вважав можливим те, що саме у явищі й силою явища людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе в собі основи будь-якого феноменального життя. Коли люди говорять, що їхні душевні стани, нахили, почуття й бажання, як і зовнішні явища, що викликали їх, несумісні з найчистішими вимогами морального закону, усвідомлення якого вони носять у глибині свого духу, коли говорять, що це явище, ця подія не відповідають своїй ідеї, а їх розвиток відбувається неправильно й ненормально, то в цих тривіальних висловлюваннях ідея є об´єктивним поняттям, яке не саме визначається предметом, а навпаки, визначає предмет, мислиться як його закон і умова правильного розвитку. Юркевич апелював до психології, яка, за його переконанням, легко могла б довести, що світ явищ відкривається спершу людській свідомості як її власний психічний стан, як отримане нею задоволення чи незадоволення, як приємне або неприємне відчуття. Якщо особистість все-таки усвідомлює світ ідей як щось протилежне її духові, як систему істот, підпорядкованих порядку й закону, то це підтверджує, що навколишній світ підкоряється духовному законодавству самосвідомості раніше, ніж людина абстрактним мисленням робить спробу вказати на присутність у ньому духовних чи ідеальних зв´язків.

За словами Юркевича, пояснення світу явищ на основі ідеї є простим продовженням тієї роботи, яку здійснює дух безперервно впродовж свого розвитку в часі. У будь-якому разі ідея є фактом загальнолюдської свідомості, фактом, необхідність якого так само зрозуміла, як зрозуміле нездоланне прагнення людського духу підніматися від людської вседозволеності до моральної свободи, від випадкових уявлень до необхідних пізнань, від емпірично-визначеної свідомості до духовної, наповненої невипадковим змістом самосвідомості. Подібно до того, як два стани людського духу — визначення ззовні і самовизначення — передбачають один одного, нероздільні в діяльному дусі, так і ідея відкривається в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.

Отже, по-перше, згідно з Юркевичем, істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не в понятті про нього, а в його ідеї. Тому він віддавав перевагу вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід, вважаючи, що істина Кантового вчення про досвід можлива лише внаслідок істини Платонового вчення про розум. По-друге, вирішення питань про основу та цілі світу, про ставлення світу й людини до Бога передбачає допущення ідеї, адже божественне і розумне в космосі також є ідея. По-третє, якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності на основі ідеї й за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і жодна інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності, то вона з´ясовує й обґрунтовує те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі й котре є прийнятним з погляду релігійного і морального життя людства. По-четверте, без допущення ідеї неможливо розкрити й сутність самої людини, осягнути сенс її буття.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Мислитель запропонував оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, який не вписувався ні в матеріалістичні, ні ідеалістичні антропологічні теорії того часу.