Твір Жана Поля Сартра "Нудота" як філософський роман
Яскравим представником літератури екзистенціалізму, що виникла слідом за однойменним філософським напрямом, є, без сумніву, французький філософ та письменник Жан-Поль Сартр. Він вважав себе прихильником атеїстичного екзистенціалізму і стверджував, що "атеїстичний екзистенціалізм учить, що навіть за відсутності Бога є буття, у якому існування передує сутності , яке існує перш ніж його можна визначити яким-небудь поняттям, а цим буттям є людина" [1: 323]. Тобто, основною точкою опори сартрівського екзистенціалізму є абсолютно вільна людина, котра спочатку з'являється, існує і тільки потім має змогу себе визначити.
Вивченням філософсько-літературної спадщини Сартра займалось багато науковців, зокрема Л. Андрєєв, Л. Філіпов, Т. Любимова , Я. Богданов, К. Долгов та інші. У літературі Сартр виявив себе як майстер новели, роману, есе, драми, а також як критик і теоретик. Проте філософія і літературна практика у французького митця нероздільні. Найбільш послідовний дослідник доробку Сартра Долгов, наприклад, стверджує, що "у Сартра немає естетики в "чистому" вигляді , оскільки не існує абсолютно філософських та літературних праць, його творчість - це своєрідний сплав літератури, мистецтва, філософії, критики, публіцистики"[1: 16]. Незважаючи на численність праць, присвячених спадщині Сартра, його літературна діяльність здебільшого сприймалась і досліджувалась крізь призму філософських ідей. Жанрова специфіка творів Сартра залишалась поза увагою вчених.
У цьому руслі актуальним є перший твір митця "Нудота"(1938), який належить до яскравих взірців філософської прози ХХ століття. Зауважимо, що саме Сартр як митець та філософ допоміг жанру філософського роману розкритися та утвердитися на новому етапі розвитку літератури. Своїм корінням цей жанр сягає епохи Просвітництва ( Вольтер – "Кандід, або Оптимізм", "Простодушний"; Д. Дідро " Жак – фаталіст та його господар"). Його виникнення пов'язане з необхідністю популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій[2: 611].
Завдяки екзистенціалізму філософський роман набув нового трактування, яке полягало у глибшому вивченні його складових та у яскравішому вираженні ідей автора. Як зазначив А. В. Ставицький у розвідці "Метаморфозы романной формы", у філософському романі проблемою стає "універсально-людське"; предметом естетичної уваги - не окрема особистість і її індивідуальні переживання та вчинки, а людина з великої букви, людина космічна, людина універсальна, в якій зосереджуються усі онтологічні суперечності : небо і земля, вічність і мить, світло і пітьма" [3: 13]. Спираючись на дослідження Н. Х. Копистянської , згідно з яким поняття "жанр" не монолітне ( у ньому за ступенем абстрактності й конкретності змісту можна виділити чотири взаємопов'язані, взаємозумовлені сфери спіралі), філософський роман належить до другої сфери, де жанр розглядається у комплексі ідейно-естетичних причин його виникнення, розвитку, видозміни, у двосторонньому зв'язку з розвитком літературного напряму, течії, із внутрішньо літературним процесом послідовності і заперечення раніше досягнутого, з розвитком критики і теорії. Якщо мова йде про конкретний філософський роман певного автора, його можна віднести до сфери 4, де на перше місце виноситься індивідуальність автора, оскільки у творі великого митця завжди присутнє наслідування традицій і одночасна полеміка з ними [4: 33]. Беручи за основу сучасні теоретичні напрацювання, подані у літературній енциклопедії під редакцією Ю. Коваліва, можна виокремити ряд характерних рис, притаманних філософському роману, які дають підставу говорити про нього як про окремий жанровий різновид роману. Наведемо найбільш знакові:
1. Персонажі – це своєрідні умовні знаки без розвинених характерів, які є вираженням ідей автора.
2. Сюжет та конфлікт зумовлені певною концепцією.
3. Наявність підтексту.
4. Дійсність у творі умовна, хоча видається реалістичною.
5. Специфічність зображально-виражальних засобів [5: 532] .
Метою дослідження є простежити наявність наведених ознак та специфіку їх конкретної реалізації у романі "Нудота".
Для втілення власних філософсько-естетичних задумів Сартр вибрав форму щоденника, яка є особливо придатною для цієї мети, оскільки дозволяє оцінити світ очима героя – крізь призму його власних вимірів. Головним героєм – носієм авторських ідей постає інтелектуал Антуан Рокантен, який зупиняється у провінційному містечку Бувілі і береться писати історичну працю про авантюриста ХVIII століття, маркіза де Рольбона.
М. Бажан, автор статті "Нелегка путь Жана-Поля Сартра" вважає, що не слід ототожнювати автора зі створеним ним образом, називає Рокантена "недолугим та безпорадним" [6: 251]. Така думка, очевидно, була продиктована тогочасними упередженнями радянської ідеології, адже такі як Рокантен не вписувались у рамки її моральних норм. Російський вчений Л. Андрєв, навпаки вважає, що "Рокантен – це і сам Сартр, його ідея, особливо тому, що Рокантен – це будь-яка людина, просто людина" [7: 128]. Твердження, що Рокантен є прототипом власних духовних пошуків Сартра, які знайшли своє вираження на сторінках роману, не може викликати жодних сумнівів, адже все те, що художньо передав митець у романі, пізніше з'явиться у його епохальній праці "Буття і ніщо", а "недолугість та безпорадність" автора – свідчення інтенсивних пошуків самого себе, свого місця та призначення у світі. Проте Рокантен – не позбавлена життя "ходяча ідея", він постає живою людиною, героєм, який в уяві читача викликає асоціації, пов'язані швидше зі сферою "людського", ніж зі сферою "книжного" . Зауважимо, що у "Нудоті" відсутні описи зовнішності. Сартр тільки кількома словами згадує про руде волосся Антуана та дещо надмірну повноту його коханої Анні. Ця особливість досить закономірна для філософського роману, адже описи зовнішності тільки відвертатимуть увагу від самої сутності речей та створюватимуть певну обмеженість, що не дозволить чітко сформуватись ідеям автора, оскільки у творі йдеться про внутрішню сутність людини.
Отже, власні екзистенціальні концепції Сартр тлумачить за допомогою пера свого героя, який постійно блукає з одного місця в інше. Численні кав'ярні, вулиці, парки, обличчя людей хаотично міняються, незмінним залишається тільки самотній спостерігач Рокантен. Його свідомість не сприймає ні суспільних масок, ні штучних прикрас, вона тільки сухо та детально фіксує усе, що відбувається у соціальній комедії життя провінційного містечка (показові прогулянки мешканців Бувіля недільними ранками, банальні розмови випадкових перехожих чи відвідувачів кав'ярень, перебільшена значущість музейних експонатів та інше). Рокантен старанно робить записи у своєму щоденнику, зазвичай вказуючи тільки день або годину. На його сторінках змальовано невеликий відрізок життя, яке схоже на безперервний потік подій, де герой намагається пояснити самому собі причину власної внутрішньої невлаштованості, що супроводжується нападами нудоти. Саме бажання зрозуміти та докопатись до суті свого єства штовхає героя до постійних пошуків та блукань, а нудота, яку відчуває Рокантен, стає його постійною супутницею. З цього приводу він зауважує: "Нудота не в мені, я відчуваю її там на цій стіні, на цих підтяжках, усюди навколо мене. Вона становить одне ціле з оцим кафе, а я всередині неї" [8: 36]. Для тлумачення того, що означає "бути в середині нудоти" Сартр використовує внутрішній монолог, де герой, роздумуючи про звичні речі такі, наприклад, як "фіолетові підтяжки, що майже не помітні на блакитній сорочці" [8: 36], натякає читачеві на те, що все це ширма, що потрібно читати між рядків. Сцена в парку, якій автор присвятив кілька сторінок, є ключовою у творі, оскільки саме в парку до Рокантена приходить усвідомлення того, що значить існувати: "Існувати – це означає бути тут, тільки й того; існування раптом з'являються перед тобою, на них можна наштовхнутися, але в них немає закономірності; існування позбавлене пам'яті; існування всюди нескінченно зайве; існування завжди обмежене тільки існуванням" [8: 154-155]. Дане усвідомлення накочується на героя своєрідною лавиною. Сартр багато разів у даному епізоді вживає слово "існувати", така повторюваність є натяком на духовну паніку героя, що врешті решт виливається в якісно новий стан, де вершиною всього стає абсурдність. Розглядаючи дерева в парку, які "не хотіли існувати, але не могли не існувати" [8: 156], Рокантен робить для себе висновок, що "все суще народжується безпричинно, триває за браком сил і вмирає випадково" [8: 156]. Герой більше не панікує, він стає спокійним, але цей спокій похмурий та безбарвний. Рокантен твердить: "я житиму як живий мрець. Їстиму, спатиму. Спатиму, їстиму. Існуватиму мляво, покірно, як дерева, як калюжа, як чорне сидіння трамвая" [8: 180].
Антуан більше не шукає відповідей, а намагається збагнути природу абсурдності, котру він порівнює з дерев'яною змією, коренем чи пазуром грифа. Дані порівняння нічим не аргументовані, а це ще раз доводить, що все сказане є тільки ширмою, яка приховує справжню суть речей і яку потрібно не просто зрозуміти, а відчути. Поняття "існування" та "абсурдність" тісно переплелись між собою, Рокантен розглядає їх як незаперечне продовження одне одного. Таке поєднання додає герою ще більшого смутку та задумливості, він відчуває, що навіть те єдине, що було світле в його житті – кохання до Анні, практично зникло. Сартр змальовує останню зустріч Рокантена та Анні у напівпорожній готельній кімнаті, він немов дає своєму герою останню спробу повернути назад, але Рокантен не використовує її. Він не затримує Анні, хоча розуміє, що це їхня остання зустріч. Таким чином, Сартр передав у художньому творі два свої основні положення: "існування передує сутності" та "абсурдність буття".
Наступні концепції, які Сартр реалізує через свого героя, є концепції часу та свободи. У романі вони пов'язані між собою, оскільки герой, прагнучи бути по-справжньому вільним, не має права на насолоду минулим. Він говорить: "минуле це розкіш його власника; самотня людина зі своїм самотнім тілом не може втримати спогади, вони проходять крізь неї. Я не маю права скаржитись: я хотів одного – бути вільним" [8: 84]. Роздумуючи над часом, Рокантен стверджує, що "теперішнє – це те, що існує, а те чого в теперішньому нема, не існує. Минуле не існує. Його немає" [8: 85]. Такі похмурі роздуми призводять до того, що герой не хоче більше писати свою історичну працю, не бачить в цьому сенсу, минуле ж мертве, воно тягар, а вільна людина скидає усі тягарі.