Причини розвитку живої природи за ламарком
Головною причиною розвитку від нижчих форм до вищих - процесу градації, на думку Ламарка, є властиве живій природі постійне прагнення до ускладнення й удосконалювання організації. Дотримуючись деїстичних переконань багатьох натуралістів і філософів XVІІІ ст., Ламарк думав, що градація живих істот виражає собою загальний порядок природи, "насаджений верховним творцем усього сущого". Тенденція до здійснення цього загального порядку природно закладена в кожному індивідуумі у вигляді його вродженої здатності до ускладнення й удосконалювання організації. Ламарк писав про градації живих істот як про "явний результат тенденції органічного руху" або наслідку "самого процесу життя". Він стверджував, що природа "мала мету досягти такого плану організації, який допускав би найвищий ступінь досконалості". Таким чином, процес градації, за Ламарком, автономний стосовно впливу середовища й може лише порушуватися ним, але не визначається цим впливом. Подібні уявлення мають безсумнівно ідеалістичне й телеологічне забарвлення.
У працях Ламарка можна зустріти й інше трактування причин градації, що свідчить про його спроби дати матеріалістичне (хоча й механістичне) рішення цього питання. Так, він говорив про "наростаючий вплив руху флюїдів" як причину ускладнення організмів і казав: "Хто не побачить, що саме в цьому проявляється історичний хід розвитку явищ організації, які спостерігаються у розглянутих тварин, хто не побачить його в цьому зростаючому ускладненні в їхньому загальному ряді при переході від більш простого до більш складного". Подібне пояснення має, проте в загальній еволюційній концепції Ламарка підлегле значення.
Другим фактором розвитку, що визначає пристосувальну диференціровку видів і порушують правильність градації, Ламарк вважав вплив на організми різних зовнішніх умов, або, як він часто називав їх, "обставин". Саме зовнішнім середовищем визначається стан видів: поки воно не змінилося, види постійні; як тільки воно стало іншим, види також міняються.
Залежно від організації живих істот Ламарк розрізняв дві форми пристосувальної змінюваності видів під впливом зовнішніх умов. Рослини й нижчі тварини змінюються, на йогодумку, під безпосереднім впливом середовища, що здатне виліпити з організму, як зі шматка м'якої безструктурної глини, потрібну форму. Зміна середовища в цьому випадку прямо, безпосередньо приводить до зміни видів. Що стосується зміни вищих тварин, то, на думку Ламарка, зовнішні умови діють на них непрямим чином, а їхні еволюційні перетворення відбуваються в такий спосіб: яка-небудь значна зміна в зовнішніх умовах приводить до зміни потреб тварин, що живуть у даній місцевості; зміна потреб тягне за собою зміну звичок, спрямованих на задоволення цих потреб; зміна звичок має як наслідок посилене використання або невикористання тих або інших органів; у всякої тварини, що не досягла межі свого розвитку, більш часте й більш тривале використання якого-небудь органа викликає його посилений розвиток, а невикористання - поступове послаблення й зникнення. Зміни, придбані в результаті використання або невикористання, передаються спадкоємно, і потомство тварини, яка змінилася, продовжує розвиватися далі в тім же напрямку. У результаті цього процесу один вид помалу перетворюється в іншій. Ці два останніх положення - про значення вправи й невправи органів і про передачу спадкоємно придбаних змін - Ламарк назвав законами.
Перший закон "закон вправи й не вправи органів", Ламарк ілюстрував численними прикладами. У слепыша, наприклад, очі майже повністю редуковані внаслідок того, що його предки жили в темряві. У цих умовах очі для них були зовсім зайві й від невикористання поступово зменшувалися. Форма тіла змії виникла в силу того, що ці тварини засвоїли звичку плазувати по землі й ховатися в траві. Тіло їх внаслідок постійно повторюваних зусиль витягнутися, щоб пройти через вузькі проходи, здобувало значну довжину, зовсім невідповідну його товщині, ноги ставали непотрібними й атрофувались. У водоплавних птахів плавальні перетинки утворилися завдяки звичці розсовувати пальці. Як приклад дії обставин через звичку Ламарк приводив жирафа:
"Відомо, що це найвище із ссавців тварин живе у внутрішніх областях Африки й водиться в місцях, де ґрунт майже завжди сухий й позбавлений рослинності. Це змушує жирафа об'їдати листя дерев і робити постійні зусилля, щоб дотягтися до неї. Внаслідок цієї звички, що існує віддавна у всіх особин даної породи, передні ноги жирафа стали довше задніх, а його шия настільки подовжилася, що ця тварина, навіть не піднімаючись на задніх ногах, піднявши тільки голову, досягає шести метрів у висоту". Ця звичка привела до того, що шия усе більше витягувалася. Мурахоїду, щоб ловити мурах у глибині мурашника, доводиться постійно витягати язик, і той стає довгим і тонким. З іншого боку, кротові під землею очі тільки заважають, і вони поступово зникають.
Якщо орган часто використовується, він розвивається. Якщо орган не використовується, він поступово відмирає.
Наведені приклади можливих, з точки зору Ламарка, змін під впливом вживання або невживання органів сконструйовані ним за аналогією з відомими з повсякденного життя фактами збільшення й посилення м'язів під впливом вправ і атрофії внаслідок невикористання. Більшість наведених прикладів не допускає, втім, подібної аналогії. Положення про спадкування результатів вживання або невживання органів, мабуть, здавалось Ламарку настільки безперечним, що він не бачив необхідності приводити які-небудь докази його реальності.
Другий закон Ламарка - "закон спадкування придбаних ознак". Корисні ознаки, придбані твариною, на думку Ламарка, передаються потомству. Жирафи передали потомкам витягнуту шию, мурахоїди успадкували довгий язик, і так далі.
Ламарк ставив і питання про відношення другого фактора еволюції - дії зовнішній умов - до першого фактора - прагненню природи до ускладнення, але відповідав на нього не завжди однозначно. Якщо уважно проаналізувати всі його праці, то стає очевидним, що він шукав шляхи до того, щоб з'єднати обидва фактора еволюції. Особливо ясно це виражено в "Природній історії безхребетних". У розумі Ламарка усе більше зливалися "прагнення природи до ускладнення" і " видозмінна дія середовища". Середовище ( діє через флюїди) поступово перестає трактуватися тільки як сила, що порушує "прямолінійність градації" і яка викликає невеликі відхилення, і стає важливим фактором, який визначає всі напрямки еволюційного процесу.
***
Отже, Ламарк, на відміну від своїх попередників, не обмежувався окремими висловленнями про змінюваність видів, а вперше побудував цілісну еволюційну концепцію. У цьому його найбільша заслуга. Однак переконливо обґрунтувати еволюційне вчення Ламарку не вдалося. Для цього не було ще достатнього фактичного матеріалу.
Великою заслугою Ламарка було те, що він підкреслив нерозривний зв'язок організмів із середовищем, правильно розглядав вплив на організми навколишнього середовища, як наймогутнішого імпульсу до розвитку органічного світу. Однак Ламарк прийняв таку основну рису органічного світу як доцільність у будові й функціях організмів за щось дане, споконвічне. Для Ламарка гармонія в природі є щось первинне, що випливає із законів, установлених "верховною першопричиною".
Залишається в силі твердження К. А. Тімірязєва, що "стосовно найважливішого питання, стосовно пояснення доцільності організмів Ламарк не дав ніякої відповіді". Проте його спроба довести еволюцію органічного світу мала величезне історичне значення.