Тісний зв’язок метафізики з фізикою й фізіологією.
· Головні ідеї філософії знання: принцип автономії мислячого суб’єкта; принцип методичного сумніву; індуктивно-емпіричний метод; раціонально-дедуктивний метод (включає й інтуїцію); гіпотетико-дедуктивна побудова наукової теорії. Вперше в філософії розробляється теорія методу, але кожна течія акцентує на своєму: індуктивно-емпіричному або раціонально-дедуктивному методі.
Антропологічні й історико-софіологічні тенденції:
Блез Паскаль (1623-1662) – французький філософ-містик і математик, засновник теорії імовірностей. Подвійність світогляду – «логіка розуму» і «логіка серця» – визначилася драматичністю його життєвого шляху, зв'язаного з релігійно-антропологічною філософією. «Перше звертання» до неї (захоплення янсенізмом) тимчасово перервало його надзвичайно плідну наукову й винахідницьку діяльність. Пізніше він повернувся до занять наукою.
Короткий період світського життя, зовні благополучний, супроводжувався болісними роздумами про власне існування.
Філософські напрями і позиції найвидатніших філософів:
| СЕНСУАЛІСТИ: | РАЦІОНАЛІСТИ: |
| Томас Гоббс – матеріаліст, механіцист | Рене Декарт – дуаліст, апріорист, суб’єктивіст |
| П’єр Гассенді – атоміст, матеріаліст | Бенедикт Спіноза – супермоніст, апостеріорист, пантеїст |
| Джон Локк– матеріаліст, гносеолог | Готфрід Лейбніц – плюраліст (монадологія), апріорист |
| „No inate prinsiples” нема вроджених ідей | „Inate prinsiples” вроджені ідеї |
Нещасний випадок на мосту став поштовхом до «другого звертання»: він пережив надзвичайний досвід «богонатхнення», під впливом якого відріксявід світу і цілком «присвятив» себе Богові. Паскаль оселився в янсеністській громаді Пора-Роялю і став вести самотній, аскетичний спосіб життя. Участь у боротьбі янсеністів з єзуїтами породила знаменитий твір – «Провінціали, або Листи, написані Луї де Монтальтом одному своєму провінційному другові» (1656, понад 60 видань), названі з легкої руки Вольтера «Листи до провінціала».
Паскаль досяг крайнього ступіня самозречення. Молитва і релігійні міркування зовсім підірвали здоров'я: спалахи самокатування складають останній період життя, в який Паскаль писав, але так і не скінчив "Антологію християнської релігії". Після його смерті знайшли окремі уривки, які ввійшли в історію як«Думки» (1669) Паскаля. Російською – „Мысли”.
Виняткова роль Паскаля в історії філософії визначається тим, що в епоху механістичного раціоналізму він перший – наче передбачаючи ірраціоналістичну традицію у філософії – рішуче обмежив сферу застосовності наукового пізнання („логіки розуму”), виділивши нарівні з ним пізнання безпосереднє („логіку серця”), у якому поступальності міркування протиставлялося миттєве осягнення. Якщо перший рід пізнання здійснюється розумом, то другий – серцем (відчуваючим). Обмеженість розуму виникає з онтологічного статусу людини у світі. Усі здібності і властивості людини визначені тим, що вона займає серединне положення між двох безконечностей (у великому й у малому).
Розум не може забезпечити людині стійкість і впевненість, тому що ніщо не здатне "зміцнити кінцеве між двома безконечностями". Осмислення нездатності людини до всеосяжного пізнання в силу конечності й неоднорідності його природи приводить Паскаля до відмови від "самовпевнених досліджень" на користь "безмовного споглядання". Але закреслювати розум для нього також неприйнятно, як і визнавати тільки розум. Людина – лише очерет, найслабіше зі створінь природи, але «очерет мислячий». Велич людини у тім, що вона усвідомлює свою незначність. Обов'язок людини в тім, щоб зосередити мислення на собі самому, своєму творці і своєму кінці, однак замість цього людина віддає перевагу розвазі (зовнішнім турботам і заняттям, у тому числі й мистецтву). Розвага, ця "тяжка особливість" людського існування, що коріниться "у споконвічній тяжкості нашого положення, у крихкості, смертності й незначності людини", відволікає її від почуття туги, тривоги, розпачу і гіркоти свого буття, не дає їй задуматися про свою долю.
Жахаюча суперечливість людської природи робить людину «незбагненним чудовиськом». "Ми жадаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність. Ми шукаємо щастя, а знаходимо лише гіркоти і смерть". Людина, яка усвідомила трагізм свого положення, може знайти вихід тільки в християнській вірі. При цьому розум (міркування) грає лише другорядну роль: він тільки доходить до віри, але не приводить до неї. Стосовно віри розум усвідомить, що є речі, які перевищують його розуміння. Уся суть віри у тім, що Бог осягається серцем, а не розумом: людина може осягти Бога і самого себе тільки через посередника – Ісуса Христа, у якому і концентрується рятівна сила віри. «Спокій – наша смерть».
Головною темою філософських міркувань Паскаля була людина. У своєму прагненні визначити сутність людської природи він показав себе не тільки тонким психологом і моралістом, але й талановитим письменником, здатним надати своїм спостереженням над життям і людьми як художню виразність, так і філософську глибину. Як ніхто з мислителів його доби відчув небезпеку механістичного світу: холодного пустого безкінечного простору і „пустоти людського серця”. Одностайне преклоніння перед Паскалем-ученим завжди супроводжувалося суперечливим відношенням до Паскаля-філософа.Вперше його високо оцінили романтики („філософія серця”), потім „філософія життя” й екзистенціалізм.
Джамбаттіста Віко (1668-1744) – італійський філософ, професор риторики в Неаполі (з 1699). Засновник філософії історії і психології народів. Увів принцип „коловороту в історії”. Обґрунтував ряд перспективних підходів етнології і загальної теорії права. Головний твір – "Підстави Нової Науки про Загальну природу Націй" (1725) – перша систематична праця в європейській інтелектуальній традиції, спеціально присвячена аналізові проблем філософії історії. Віко здійснив усеохоплюючий пошук закономірностей руху і сутності історичного процесу. Пізнання минулого необхідне, щоб осягти план Вічної Ідеальної Історії. При цьому збагнення її основ було можливе через реконструкцію думок і ідей, об’єктивованих у переказах, міфах, віруваннях. Особливо значиму роль у формуванні вигляду Історії Віко приділяв Божественому Провидінню..
Він увів в історичну науку, яку розуміє як знання людства про власні діяння, компаративний метод, створив теорію історичного круговороту (з нього він виводив нескінченний характер руху людства). Усі народи, в силу внутрішніх причин і здійснення провидіння, розвиваються паралельно, послідовно проходячи зображену в теогонічних міфах "божественну" (бездержавну при пануванні жрецтва); героїчну (відображену в героїчних епосах) і людську (описану в традиції історіографії) стадії еволюції. Держава виникає в героїчну епоху як система аристократичного правління. Її змінює представницька монархія або демократія в людську епоху ("природної справедливості"). Розвиток іде циклично: досягнутий прогресивний стан суспільства необхідно змінюється стадією занепаду до первісного положення, що зумовлено конфліктами різних суспільних шарів (батьків сімейств і домочадців, феодалів і простого люду) та кризовими соціальними переворотами.
Політико-правові теорії:
Гуго Гроцій (1583-1645) – голландський гуманіст, теоретик права, державний діяч. У своєму найбільш відомому творі «Про право війни і миру» (1625) досліджує питання міжнародного, цивільного, карного права, війни і миру, влади і державного устрою. Вирішуючи питання про те, що таке право взагалі, аналізує правила, що виникли "шляхом установлення", і правила, що випливають із «самої природи», відповідно – «право волевстановлене» і «природне право».
Томас Гоббс(1588-1679). Воля людини (на відміну від її вчинків, обумовлених лише людською природою) досить жорстко детермінована універсальною причинністю. Спочатку природа людини виявляється в егоїзмі, в природному стані «війни всіх проти всіх» (bellum omnium contra omnes), не вигідної ні для кого. «Людина людині – вовк». Люди поєднуються в державу за допомогою «суспільного договору» і підкоряються владі, щоб одержати захист і можливість гуманного життя без громадянських воєн. Для досягнення цього виправдані навіть обмеження і корегування споконвічних характеристик природи людей – необмеженої волі й рівності. Благо народу – вищий закон держави, прихильником сильної, розумної і законної влади якого був Гоббс. Суспільний закон суть совість громадянина. Страх перед невидимими силами, визнаними державою, – релігія. Аналогічне почуття, ігнороване державою, – забобони. Жорстко відстоюючи право мислителя на свободу слова перед владою, він писав: «Я не сумніваюся, що якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечила або праву на владу або інтересам тих, хто вже має владу, то, оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істиною, вчення геометрії було б витиснуте спаленням усіх книг з геометрії».
Не випадково у Гоббса держава символізується біблійним образом морського чудовиська-велетня Левіафана.
Джон Локк. В основі соціальної філософії Локка лежить вчення, багато в чому випереджаюче просвітительські ідеї про "природне право" і "суспільний договір". Політична теорія, викладена ним у "Двох трактатах про державне правління" (1690), спрямована проти патріархального абсолютизму і розглядає соціально-політичний процес як розвиток людського гуртожитку від природного стану до цивільного самоврядування. У споконвічному природному стані люди взаємно доброзичливі, вільні й рівні між собою і перед Богом. Відповідність розумним природним законам дозволяє людям дійти згоди при охороні індивідуальної волі. Дана концепція підводить Локка до створення теорії поділу влади, у якій влада поділяється на: 1) законодавчу, 2) виконавчу і 3) федеральну.
Основною метою уряду є захист природного права громадян на життя, волю і власність. Уряд не має права діяти довільним чином, він сам зобов'язаний підкорятися законам, які не ним спочатку сформульовані. Народ залишається при цьому безумовним сувереном і має право не підтримувати і навіть скидати безвідповідальний уряд. Однак, опір також обмежується розумними межами і закінчується з установленням міцного політичного балансу.
Локк розвиває ідею буржуазного конституційного правління. Конституційна парламентська монархія виступає як найбільш оптимальна форма політичного балансу. Він заперечував абсолютний політичний пріоритет королівської влади. „Син класового компромісу” (Маркс) став „батьком європейської демократії”.
Готфрід Лейбніцтакож значно розширив горизонти і поглибив сенс правової теорії.
Раціоналізм.
Рене Декарт (Картезій) (1596-1650) – французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Автор багатьох відкриттів у математиці й природознавстві. Служив вільнонайманим офіцером, у 1629-1649 жив у Голландії, де написав свої основні твори: "Міркування про метод"(1637), "Метафізичні міркування" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Декарт – один з засновників нової філософії" і науки, "архітектор" інтелектуальної революції 17 століття, що розхитала доктрини схоластики і заклала засади світогляду, який вів до прогресу наукового пізнання. Його філософія вимагала опори на власний розум, на очевидності й вірогідності. Їй притаманне прагнення до істини і заклик брати за неї відповідальність на себе. Цей заклик був сприйнятий філософами і вченими різних країн і поколінь. Прагнучи до створення єдиного корпусу універсального знання, Декарт вирішує поставити під сумнів усю колишню традицію і почати все з самого початку: "не шукати іншої науки, крім тієї, яку можна знайти в собі самому або у великій книзі світу".
Він ставить перед собою завдання відшукати надійний шлях, яким варто керуватися для досягнення істини. Цінуючи досвід, Декарт розуміє його ширше, ніж досвід зовнішнього світу або досвід-експеримент. Найважливіші властивості й істини ми осягаємо на такого роду досвіді, який кожний може випробувати на собі. А заклик звернутися до "книги світу", на противагу "книжній вченості", – аж ніяк не заклик до всякого випадкового досвіду.
Одержання зовнішнього досвіду, придатного для побудови знання, повинне випереджатися радикальною роботою свідомості, розуму над самим собою. Це визнавав і безумовний прихильник досвідного пізнання Ф. Бекон: "не в самих речах, які поза нашою владою, виникають труднощі, але в людському розумі, у його застосуванні, а це допускає ліки і лікування". Декарт пропонує "лікувати" розум за допомогою радикального сумніву і приймає рішення засумніватися в усьому: у попередніх істинах філософії, науки, здорового глузду, у речах зовнішнього світу тощо. Його сумнів є методичним прийомом, спрямованим на перегляд основ, принципів пізнання. Декарт шукає істину, котру можна було б покласти в основу наступного руху думки, щось, настільки безумовно достовірне і очевидне, що могло б служити самим зразком істини. І абсолютно безсумнівним початком, моделлю істини для нього виявилося положення "я мислю, отже, я є (існую)" (cogito ergo sum).
Декарт тут приходить не тільки до первісної очевидності, але і до вихідного пункту розрізнення двох типів "субстанцій": "мислячої", факт існування якої даний нам безпосередньо в акті усвідомлення свого мислення, і "протяжної", доказ існування якої він дає, досліджуючи cogito. Cogito відкриває рефлексивний вимір свідомості в його доступній безпосередньому усвідомленню повноті: "Під словом мислення (cogitatio) я розумію все те, що відбувається в нас таким чином, що ми сприймаємо його безпосередньо самі собою; і тому не тільки розуміти, бажати, уявляти, але також почувати означає тут те ж саме, що мислити". Це було відкриттям персональної свідомості як вродженої якості психіки людини. Вимір cogito виявляє індивідуально-особистісну присутність мислячого: те, що висловлюється про світ (сприймається в ньому), відсилає до того, хто висловлює (сприймає). Однак cogito Декарта принципово розімкнуте, розкрите до об'єктивності: разом зі збагненням мене самого як існуючого, я, завдяки співприродній мені ідеї нескінченної досконалості й усвідомленню себе на тлі цієї ідеї як недосконалого, неповного, що помиляється й безупинно прагне "до чогось кращого, ніж я сам", осягаю, що існує Бог.
Декарт заклопотаний проблемою: як може кінцева, обмежена, недосконала істота претендувати на об'єктивність, необхідність і універсальність своїх пізнань? У цьому контексті ним уводиться причетність людини до якоїсь переважаючої і посилюючої його можливості континуумові свідомості, у який він попадає і за законами якого рухається "завжди, коли мислить" і "зберігається") у якості "мислячої субстанції". Обґрунтування буття Бога необхідне для ствердження можливості істинності нашого пізнання: "Бог – не ошуканець", тому те, що ми осягаємо "природним світлом" нашого розуму, правильно застосовуючи його, дійсно істинне. До цього континуума свідомості, що відкривається інтуїцією, відносяться й інші "уроджені ідеї" й істини (існування яких викликало критику з боку сенсуалізму). За допомогою "природного світла" розуму ми можемо актуалізувати в собі розуміння того, що таке буття, мислення, воління, незнання, істина, річ, тривалість, рух, фігура і т.д. Ці ідеї й істини, не породжені нами і не отримані від зовнішніх об'єктів, є тими формами, у яких ми сприймаємо власні думки й у яких нам може бути даний досвід.
"Уроджені ідеї" Декарта, як і ідеї Платона, задаючи універсальний вимір індивідуальній свідомості, фіксують факт структурності знання, тобто наявність у ньому сенсів і властивостей, не виведених із зовнішнього досвіду. Для створення свого раціоналістичного методу об'єктивного пізнання, йому було необхідно виявити сам "матеріал" думки, за допомогою якого свідомість сегментує, акцентує існуюче та будує упорядковане, раціонально контрольоване його розуміння. Підкреслюючи, що речі стосовно інтелекту повинні розглядатися інакше, ніж стосовно їхнього реального існування, Декарт показує, що ми об'єктивно і раціонально розуміємо світ у тій мірі, у якій розуміємо організацію і структури своєї пізнавальної здатності (того, що зроблено нашим інтелектом).
Надихаючись строгістю математичного пізнання, він уводить поняття "простих речей", що не можуть бути далі розкладені, ділені розумом. "Речі" у цьому контексті – вихідні, елементарні ідеї, зі сполучення яких будується знання. Усе достовірне знання, доступне людині, полягає у виразному розсуді інтуїцією ("природним світлом" розуму) інтелектуальної сутності "простих речей", а потім того, як за допомогою дедукції, шляхом послідовного і безперервного ходу думки виводяться більш складні і віддалені наслідки. Для того, щоб жодна ланка міркувань не було пропущена необхідна енумерація – повний огляд і перелік усіх ходів міркувань.
Декартівська методологія вплинула на становлення нового способу пізнання світу і свідомості, який можна назвати рефлексивним конструктивізмом. Передбачається, що "матеріал" роботи думки, синтезів свідомості може бути цілком усвідомлений, рефлексивно оброблений (конструкція "я знаю, що я знаю"). Весь процес мислення представлений у спеціальних, від початку і до кінця контрольованих формах, і тому може тримати на собі безперервність і загальзначимість досвіду, однозначно відтворюватися в будь-якій точці простору і часу. Вибір істини як мети, перевідтворення себе на основі абсолютних достовірностей, утримання мислення в режимі наявної очевидності, у межах ясного і виразного розуміння – результат вільного волевиявлення мислячого. Усі види розумової діяльності Декарт зводить "до двох основних: один з них покладається в сприйнятті розумом, інший – у визначенні волею". Свобода (більш вільна та велика, ніж розум) при неправильному застосуванні здатна приводити нас до оман. Вчення Декарта про волю, підкреслюючи індивідуально-особистісні підстави мислення, вносить індивідуацію, авторство і відповідальність у саме серце пізнання. Вірогідність, об'єктивність, істина мають трансцендентні гарантії, але встановлюються і тримаються тільки завдяки індивідуальному зусиллю.
Декарт виводить доказ реальності існування "протяжної субстанції", "матеріальних речей" з аналізу властивостей "субстанції мислячої". "Субстанцію" він визначає як річ, що для свого існування не має потреби ні в чому, крім себе. У повному розумінні слова таким є тільки Бог, інші ж субстанції, лише будучи "у звичайному сприянні Бога", можуть існувати без допомоги якої-небудь створеної речі. Строго говорячи, є не дві субстанції, існують два типи субстанцій – "речей", що реально різні й які можна розглядати або в якості "мислячих" (нематеріальних, непротяжних, неподільних), або в якості "протяжних у довжину, ширину і глибину" (осягаються за допомогою здібностей уявляти і відчувати, подільних, маючих фігуру, рух, певне розташування частин).
Декартівське розрізнення субстанцій (дуалізм) фіксує реальність існування як думки, так і матерії, їхнє дійсне розходження, а також розходження їхніх способів даності нам. Для грамотного філософствування і строгої побудови наукового знання потрібна "чистота" (незмішування) принципів їхнього опису. Уведення "мислячої субстанції" являє собою особливий спосіб виявлення специфіки людського існування. Мислення і воління визначають специфіку людини, але це не заперечує ні наявності в людини тіла (якщо його поняття цілком відділити від поняття душі, його можна розглядати чисто фізіологічно як "автомат"), ні наявності єдності душі і тіла, ні існування в нас природного інстинкту, властивого нам "як тваринам". Однак людина відрізняється тим, що має розум (природне світло, інтуїція розуму), який створює дистанцію з будь-якими емпіричними, фактичними обумовлюваннями. Тільки розумові – на цьому будується етика і "прагматика" Декарта – варто цілком довіряти, ним варто керуватися. Це чітка позиція раціоналіста.
Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) – нідерландський філософ. Народився в Амстердамі в родині купця, що належав до єврейської громади. За захоплення світськими науками і сучасною філософією в 1656 на нього керівниками громади був накладений "херем" (велике відлучення і прокляття). Змушений був залишити Амстердам.
Основні твори: "Основи філософії Декарта" (1663), "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика, геометричним способом доведена " (1677) і "Трактат про удосконалення розуму" (1677).
Онтологія Спінози розроблена на традиції пантеїзму. Він проголошує єдність Бога і природи, що знайшло вираз в ідеї єдиної, вічної і нескінченної субстанції. Ця субстанція є причиною самої себе („Substantia est causa sui”), тобто вона, по-перше, існує сама в собі і, по-друге, уявляється сама через себе. Якісні характеристики субстанції, коли розум уявляє собі щось як її невід’ємну властивість і сутність, називаються атрибутами. Атрибут має із субстанцією одну загальну й одну відмінну властивість. Загальна властивість – атрибут також існує сам у собі (є сама субстанція), а відмінне – атрибут представляється через інше (через розум). Хоча число атрибутів нескінченне, людському розумові відкриваються тільки два з них – протяжність і мислення.
Якщо Декарт дуалістично протиставляв протяжність і мислення як дві самостійні субстанції, то Спіноза моністично вбачає в них два атрибути однієї субстанції. Нескінченно різноманітні речі чуттєвого й умосяжного світу суть модуси – різні стани єдиної субстанції. Модус існує в іншому і представляється через інше. Нескінченна безліч модусів виникає з необхідності божественної природи. Бог є внутрішньою причиною модусів як атрибуту протяжності, тобто речей чуттєвого світу, так і атрибуту мислення – речей умосяжного світу. Так що будь-який модус утримує в собі сутність Бога. Бог – творчий принцип субстанції, початок причинного ряду. Людина – часика Цілого.
Гносеологія. Пізнаючи модуси, ми пізнаємо субстанцію. Серед інших Спіноза виділяє нескінченні модуси. Нескінченний модус руху і спокою пов'язує інші модуси атрибуту протяжності з субстанцією, мислимою в цьому атрибуті; нескінченний модус безмежного розуму зв'язує інші модуси атрибуту мислення із субстанцією, мислимою через цей атрибут. У гносеології виділяє три роди пізнання. Перший рід пізнання є пізнання чуттєве (думка або уява). Цей вид пізнання дає неясні ідеї й найчастіше приводить до омани. Другий рід пізнання складає розуміння (intellectio), яке дає вже виразне уявлення модусів. До розуміння відноситься діяльність розсуду (ratio) і розуму (intellectus). Третій і вищий рід пізнання – це інтелектуальна інтуїція, або безпосередня розсудливість істини. Завдяки інтуїції можна осягати речі під кутом зору вічності, тобто розглядати модуси як форми єдиної субстанції.
Антропологія. Цілком розділяючи позиції математичного природознавства і раціоналістського методу Декарта, Спіноза виступає прихильником детермінізму і супротивником телеології, тому в антропології відкидає ідею свободи волі. Вільною варто вважати таку річ, яка з однієї лише необхідності своєї власної природи визначається сама собою до дії. Але такою є лише субстанція. Ототожнюючи свободу з пізнанням, Спіноза співвідносить з поняттям субстанції ідею "вільної необхідності", що сполучає в собі необхідність і свободу як два моменти в субстанції, що саморозкривається в пізнанні. Свобода – усвідомлена необхідність! Етика будується на тому, що людина повинна керуватися у своїй діяльності винятково розумом. Спіноза заклав основи наукової критики Біблії і висунув ідею інтелектуальної любові до Бога: "Хто ясно і чітко пізнав сам себе і свої афекти, той любить Бога". «Не плакати, не сміятися, а розуміти»! – протилежне Паскалю.
Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький філософ, математик, фізик, юрист, мовознавець. Основні філософські твори: "Міркування про метафізику" (1685), "Нова система природи" (1695), "Нові досвіди про людський розум" (1704), "Теодіцея" (1710), «Монадологія» (1714). Він завершує розвиток раціоналістично орієнтованої філософії 17 ст.
Відстоюючи власну позицію в суперечці про джерела пізнання (полеміка раціоналістів і сенсуалістів), про категорію субстанції (монізм Спінози або дуалізм Декарта), Лейбніц запропонував оригінальну синтетичну філософську систему. Стверджуючи суверенітет метафізики стосовно теології і математики (їх розрізняють предмет і метод), зажадав від суджень філософів строгої обґрунтованості наукових висновків природознавства.
Прийнято виділяти дві складові програми Лейбніца: раціоналістичний метод і вчення про Бога і субстанцію. Декарт сформулював основне положення раціоналістичного методу – можливість установити ясні й безсумнівні інтуїтивні твердження: Лейбніц досліджує їхню логічну природу. Апріорніпринципи методу:1Положення про несуперечності всякого можливого буття і про можливість безлічі можливих світів. Можливе – це те, що логічно несуперечливе, тотожньо-істинні твердження. 2 Закон достатньої підстави, відповідно до якого існування і зміна всякої речі, істинність або хибність твердження, можуть мати місце тільки на певній підставі. 3 Принцип каузальності в природознавстві. 4. Принцип наперед установленої гармонії в онтології.
Ці засади дозволяють Лейбніцу зробити досвід джерелом необхідних положень – законів (випадкове, фактичне з погляду відносної істини, логічно необхідне з погляду абсолютної підстави). Два інших методологічних постулати стверджують: існування даного світу має достатню підставу – оптимальність, повнота, досконалість його ладу й устрою. Сутність світу вичерпується принципом наперед установленої гармонії – у ньому немає випадкових елементів і є присутнім загальний взаємозв'язок і погодженість. Гармонія позначає відповідність істин розуму істинам факту.
Досконалість, розумність виражаються в ряді законів, яким підкоряється світ і пізнання. Субстанціальна єдність світу на рівні істин розуму, тобто порядок і повнота ієрархії ідеального світу, позначається категорією Бога. Бог – актуальна нескінченність людського духу, повна реалізація чистого пізнання, що є нездійсненим для індивіда.
Монадологія – плюралістична онтологічна концепція, яка описує розмаїтість дійсного світу. Монади – прості, неподільні, непросторові (духовні) субстанції. Вони виступають як вихідний початок усього сущого; мають здатність безперервної дії. Вони не можуть змінюватися, вступаючи у взаємодію, але мають внутрішній імпульс до дії, подібно живим організмам. Єдність і погодженість монад забезпечені наперед установленою гармонією. Монади виявляють себе в перцепції – зміні сприйнять – і аппетиції – прагненні до нових сприйнять. Лейбніц розрізняє три види монад: прості (відрізняються неясними уявленнями); душі (володіють відчуттям і складними уявленнями); духи (розумні істоти). Бог – творча монада, яка володіє властивістю актуального абсолютного мислення.
Матерія – складна субстанція в основі якої лежить проста монада, тому Лейбніц відносить матерію до світу явищ. Мислитель розрізняє першу і другу матерії. Одна характеризується простими якостями, інша – має силу, похідну від первинної сили простої субстанції. Заперечує абсолютний характер простору і часу, порожній простір. Вони є атрибутами світу явищ. Лейбніц наполягає на розрізненні монадології й атомізму: прототипом монади виступає біологічна клітина, а не точка геометричного простору.
У контексті принципового протистояння сенсуалізму й раціоналізму Лейбніц уважав, що вроджені ідеї та принципи можуть існувати й існують у потенційному, неусвідомленому вигляді (вроджені звички, "природна логіка", здатності та схильності тощо). Зовнішній вплив на душу-монаду провокує виявлення споконвічних потенцій розуму. До аргументів проти концепції "порожньої свідомості" (tabula rasa Локка) Лейбніц додає факти рефлексії (деякі продукти діяльності розуму можуть існувати незалежно від чуттєвості). Викладаючи свій погляд на проблему первинних якостей (простих ідей), стверджує, що ідеї первинних якостей формуються в нашій свідомості при безперервній участі діяльності розуму, тоді як у рефлексії, навпаки, процес утворення простих ідей не обходиться без співучасті чуттєвості.
Лейбніц торкається й ролі мови в пізнанні. Тлумачачи її як один з головних інструментів мислення, він думав, що розвиток мови не відбувався винятково дедуктивно (спочатку виникли слова-універсалії, а потім – слова, що мають часткові значення), але й індуктивно (у зворотному напрямку). Лейбніц першим звернув увагу на необхідність розробки теорії імовірностей і теорії ігор, комбінаторику. Значні досягнення його в логіці. Він прагнув синтезувати логіку і математику в єдину дисципліну.
Сенсуалізм.
Томас Гоббс (1588-1679) – англійський державний діяч і філософ. З 1613 – секретар у Ф. Бекона. Основні твори: "Елементи законів, природних і політичних" (1640); "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658); «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і цивільної» (1651); "Про волю і необхідність" (1654).
Гоббс прагнув створити цілісну філософську світопояснюючу систему, вибудовану навколо трьох основних понять: Людина; Тіло; Громадянин. Філософія – "пізнання, що досягається за допомогою правильного міркування і пояснюючої дії”. При цьому, під міркуванням мається на увазі "розрахунок". "Обчислити – значить знайти суму речей, що складаються, або визначити залишок при відніманні чого-небудь з іншого. Отже, міркувати значить те ж саме, що складати або віднімати". Мова йшла про операції з поняттями, складаючи або віднімаючи які (сума понять: "чотирикутник", "прямокутний", "рівносторонній" – це "квадрат") люди мислять. "Тіло" – щось, що має властивості; те, що виникає і гине; а також сукупність певних речей і явищ. Філософія в Гоббса включає філософію природи та філософію держави (складається з двох розділів: "етики" й "політики"). Для поліпшення життя людей філософія покликана осягати явища і наслідки з їхніх причин і, одночасно, за допомогою вірних умовиводів пізнавати причини з наслідків.
Гоббс заперечував існування душ як специфічних субстанцій і визнавав матеріальні тіла як єдину субстанцію (віра в Бога – плід уяви). Він відлучив від філософії теологію. Пізнання виростає з відчуттів: даних безпосередньо або у вигляді спогадів, що зберігаються завдяки конвенціально сконструйованим знакам й іменам. Індивідуальне пізнання неясне, хаотичне, слабке. Щоб не тиражувати вже раніше здійснений досвід щодо предметів чи явищ, людина створює "мітки", фіксує їх і відтворює при потребі. Так відбувається акумуляція знань. Пізнання стає цілісним процесом.
Як істота суспільна людина перетворює "мітки" у "знаки": "перші мають значення для нас самих, останні ж – для інших". Мислення оперує з "реальностями знаків" – іменами. Загальні поняття – це "імена імен". "Реальністю пізнання" виступає мова. Всі інтелектуальні явища зв'язує головне – згода (конвенція) людей щодо їхнього змісту і сенсу.
"Філософія природи" також має очевидну тенденцію до семіотично-номіналістичної орієнтації. Гоббс уважає: "за винятком імені немає нічого загального й універсального. Час – це лише образ руху в його послідовності. Простір в нашій свідомості взагалі є лише примара якого-небудь тіла певної величини і форми". Людина – частина природи і підкоряється її законам. "Природний закон є знайдене розумом загальне правило, відповідно до якого людині забороняється робити те, що згубно для її життя або позбавляє її засобів до його збереження, і втрачати те, що вона вважає найкращим засобом для збереження життя".
Гассенді Пьер (1592-1655) – французький філософ і математик. Був дружній з Гоббсом і Кампанеллою, листувався з Галілеєм. Зазнав впливу скептицизму. Виступав проти Декарта, картезіанства і аристотелівсько-схоластичної картини світу. Витяг із забуття спадщину античних матеріалістів (атомізм) і дав їм блискучу за ерудицією і глибиною думки інтерпретацію, обновив ці вчення сучасними йому досягненнями науки і філософії. Свою філософську систему Гассенді поділяв на три частини: логіку, фізику й етику.
Логіку трактував широко, як таку, що включає в себе власне логіку, теорію пізнання і методологію. Розумів її як науку про правила, канони, норми, закони достовірного пізнання, необхідні для "лікування духу" від "мороку неуцтва". Гассенді послідовний сенсуаліст: розглядав ідеї як результат розумової переробки даних почуттів. Звідси його критика схоластики і раціоналізму. Однак допускав, що ідея Бога мислиться на основі уродженої схильності розумної душі. У цілому розглядав логіку як умову фізики.
Фізика будується ним як натурфілософія на основі атомістики Епікура. Усе складається з атомів, рух атомів задається силою, якою їх наділив Бог. Поряд з атомами існує порожній простір, без якого рух неможливий. Усі тіла – результат комбінацій атомів. Тварини і людина суть тіла, але вони мають чуттєву душу як принцип руху організму. Чуттєва душа матеріальна, складається з атомів і вмирає зі смертю тіла. Людина ж наділена ще й розумною душею, створеною Богом, нематеріальною і безсмертною. Фізика – центральна ланка в концепції Гассенді, але сам він розглядає її лише як умову етики.
Етика досліджує питання про те, як варто жити в цьому світі, чому сприяє його пізнання. Етика при цьому трактується з позицій евдемонізму (щастя).
Бейль охарактеризував Гассенді як найбільшого філософа серед вчених і найвидатнішого ученого серед філософів свого часу.
Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ-просвітник, політичний діяч, засновник соціально-політичної доктрини лібералізму. Роботи Локка відносяться до епохи Реставрації в Англії. Він став безпосереднім учасником політичного життя і боротьби проти феодального абсолютизму, займав якийсь час високі адміністративні посади. У процесі цієї боротьби неодноразово залишав Англію, емігруючи у Францію та Нідерланди.
Незабаром після "славної революції" 1688 повертається в Англію і випускає один за іншим свої філософські та політичні праці, написані раніше. Найважливіші з них: "Досвід про людський розум" (1690), "Листи про віротерпимість", «Трактати про державне правління». До названих примикають наступні значні твори: "Про користування розумом" (1706), "Дослідження думки отця Мальбранша про бачення всіх речей і Бога" (1694).
У своїй основній праці розвинув теорію пізнання, яка базується на принципах емпіризму й сенсуалізму, ускладнених впливом номіналізму Гоббса та раціоналізмом Декарта. Вихідний пункт вчення Локка про пізнання і його концепції людини – заперечення теорії вроджених ідей, включаючи ідею Бога. Початково душа людини – “tabula rasa” („чиста дошка”). Усе знання добувається нами з досвіду, який розуміється філософом як виключно індивідуальний, не пов’язаний із соціальною взаємодією. Досвід по своїй структурі складається з ідей, якими Локк позначає відчуття і чуттєві образи пам'яті. Ці складові ("прості ідеї") входять до зовнішнього або зверненого усередину досвіду. Зовнішній досвід складається з відчуттів властивостей і сприйнять тіл, а досвід внутрішній (рефлексія) являє собою пізнання душі про свою власну діяльність через самоспостереження. Придбані з досвіду ідеї – ще не саме знання, а тільки матеріал для нього.
Щоб стати знанням, усе це повино бути перероблене діяльністю розуму (в абстракціях). За її допомогою прості ідеї перетворюються в складні. Процес пізнання і характеризується як сходження від простих ідей до складних. Прості ідеї зовнішнього досвіду поділяються на дві групи, різні за змістом: ідеї первинних й ідеї вторинних якостей. Тільки перші з них дають нам істинне знання реальних сутностей, а ідеї вторинних якостей, якщо їх групувати відповідним чином, дозволяють нам розрізняти речі за їх номінальними сутностями. Пізнання істинне лише остільки, оскільки ідеї згідні з дійсністю. Реальна сутність речей залишається невідомою, а розум має справу з номінальними сутностями. Однак Локка не можна вважати агностиком, бо ж, на його думку, наше завдання – знати не все, а тільки те, що важливо для нашого поводження і практичного життя, а таке знання цілком забезпечене нашими здібностями.
Разом з утворенням національних держав і культур в Європі закладалась і поліментальність філософії. Закінчилася у ХVІІІ ст. й загальноєвропейська „республіка вчених”. Політологічна й правова філософія Т. Гоббса і Дж. Локка була спрямована на виробку нового юридичного світогляду Англії, забезпечивши права громадянина, засади європейського лібералізму. Від мислителів ХVІІ (від Спінози не менше, ніж від Гоббса) йде образ природознавства, який стає еталоном, стилем і змістовною формою мислення взагалі.