Схоластика в західній Європі в період зрілого Середньовіччя.

На основі патристики в 9 ст. починає складатися схоластика, що звертається до раціональних методів пізнання при розгляді надраціональних "предметів". Вона ж в особі своїх найбільших представників виявляє дивну волю до всеохоплюючої систематики, у рамках яких була розвинута культура витончених побудов думки. Але цей середньовічний раціоналізм сусідить з містикою і завершується своєрідним емпіризмом, що висував ідею досвідного (хоча і неодмінно узгодженого з теологією) пізнання. Висловлюються ідеї відносності руху, множинності світів, реконструюється навіть атомістична онтологія.

У певному сенсі принцип "нічого зайвого" ("бритва Оккама") прямо протилежна духу нескінченних і найтонших схоластичних розрізнень. Схоластика доходить аж до самозаперечення. Схоластику відрізняє насамперед її метод. Засвоєння аристотелівської логіки уніфікувало його, і його структура знайшла наступний вид: постановка питання; розвідка основ як "за", так і "проти"; рішення, пропоноване й роз'яснення категорій; обґрунтування за допомогою силогізмів; і висновок, здатний служити спростуванням усіх заперечень проти даного рішення. Головний потяг схоластики, принаймні її домінуючих течій, полягав у тім, щоб показати: між розумом і одкровенням немає дійсного протиріччя. З цим контрастувала позиція аристотеликів, які вважали, що вірне з погляду філософії може виявитися помилковим з погляду релігії, і навпаки.

1 період. Рання схоластика (11-12 ст.).

Від ІХ ст. як гриби наростали парафіяльні та монастирські школи в Ірландії, Німеччині, Франції, Італії. Схоластика й зародилася в провідних центрах освіти і теоретичних знань: Шартрі, Ліоні, Реймсі, Фульді. У Болоньї з’явився й перший університет, з ХІІ ст. – у Парижі. Еволюція схоластики органічно пов'язана з еволюцією в середньовічній культурі освіти й освіченості. Вивчення "семи вільних мистецтв", що складаються з першої ступіні, тривіума (лат. trivium – три шляхи), який включає в себе освоєння граматики, діалектику (основи формальної логіки) і риторику (красномовство і стилістика), і другої ступіні, квадривіума (лат. quadrivium – чотири шляхи), який охоплює такі дисципліни: геометрія (із включенням елементів географії і космографії), арифметика, астрономія і музика (головним чином – спів церковних гімнів).

Одна з ключових і наскрізних проблем середньовічної філософії, буквально її екзистенціальний нерв (тому що за цим поставало питання про її самовизначення, про саме право на існування) – проблема співвідношення віри і розуму. В схоластиці почалася з утвердження пріоритету віри (теології) над розумом (філософією).

Даміані Петро (1007-1072) – італійський схоласт, єпископ в Остії, кардинал. У полеміці з "діалектиками" неортодоксальної користі відстоював необхідність добірних теоретичних реконструкцій текстів Біблії і писань "Батьків церкви". Саме його зусиллями формулювання Іоанна Дамаскина про роль філософії як служниці богослов'я була переведене в епохальний світоглядний принцип західноєвропейської інтелектуальної традиції: „philosophia ankila est teologia”! За „чистоту” віри стояв також Бернар Клервоський(1091-1153) – ініціатор христових походів.

Проти ролі філософії як служниці (логіка діалектики значно вища догматів теології) виступили Ансельм з Безати (*1000-?) і Беренгарій з Турської школи (988-1088).

Була й компромісна позиція: Ланфранк (*1010-1089) і Ансельм Кентерберійський.

Проблема універсалій – ще одна ключова проблема, яку особливо актуалізувала тринітарна проблема (парадокс єдиної сутності та трьох різних іпостасей Святої Трійці). У залежності від позиції, зайнятої в питанні про природу універсалій, тобто про статус загальних понять, схоластика розділилася на дві течії – номіналізм і реалізм.Отже, центральною для ранньої схоластики була опозиція "реалізм – номіналізм".

Реалісти визнавали універсалії ідеями або типами, що існують до речей (universalia ante rem) або існуючими в самих речах (universalia in re) як об'єктивні розумові сутності, субстанції. Існування–лише вияв сутності. В Богові вони співпадають.

Ансельм Кентерберійський(1033-1109) – англійський архієпіскоп, найбільший схоласт 11 ст., який одержав прізвисько "Другого Августина". Вплив Еріугени. Займав позицію помірного реалізму, хоча в деяких міркуваннях (наприклад, спроба чисто логічно довести необхідність Утілення) доходив до крайнього теологічного раціоналізму. Ідеї існують реально. Є ідея Бога – є й сам Бог. Висунув онтологний доказ буття Бога (максимум досконалості). „Fides guarens intellectum” (Вірю, щоб розуміти). Саме Ансельма можна розглядати як одного з засновників схоластичної теології і самого методу схоластики. Чернець Гаунілон проти Ансельма: непереконливо робити висновки від поняття до буття. Значними реалістами були: Гійом із Шампо, Ансельм Ланський, Олександр з Гельсу(1185-1245).

Номіналісти вважали універсалії усього лише поняттями нашого розуму, що існують "після речей" (universalia post rem). Реально існують лише чуттєві речі. Поняття – це лише знаки (імена речей). Загального в самих речах немає, воно приписане до душі, голови людини. Ідея імен за загальними ознаками (імена-знаки). Крайні номіналісти взагалі вважали універсалії порожньою знаковою стороною або оболонкою слова. Номіналісту досить існування, навіщо ще й якась сутність. Однак у застосуванні до богословських проблем це вело до неприемлимым для офіційного християнства висновкам. Наприклад, божественна триєдність загрожувала переродитися в тритеїстичну доктрину. Адже якщо заперечується реальність загальної сутності, ті три іпостасі перетворюються в трьох самостійних богів.