Основні принципи гносеології.

Гносеологія — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.^[1]

Принцип об'єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип активного творчого відображення Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип діалектики

Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела.

Принцип історизму Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.
У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:
1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;
2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;
3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;
4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;
5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);
6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;
7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;
8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.

Принцип конкретності істини Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.

Суб’єкт і об’єкт у процесі пізнання.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.
Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.

Критерії істини.

Критерій істини — термін епістемології, який визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень. Критерії істини є інструментами верифікації. Розуміння критеріїв істини філософського вчення наріжний камінь в оцінці цього вчення. Правила логіки не можуть самі по собі відрізнити істину від неправди.

Наведені нижче критерії належать до тих, які найчастіше використовуються філософами або звичайними людьми в повсякденному житті.

Авторитет

Думку досвідченого, кваліфікованого фахівця можна розглядати як своєрідний доказ. Обізнаність із певною областю викликає пошану, й дозволяє назвати свідчення спеціаліста одним із критеріїв істини. Те ж можна сказати про книги й спеціальну літературу. Проте цей критерій не завджи певний — часто думки фахівців щодо того чи іншого питання можуть розбігатися.

Систематичність

Систематичність (когерентність) означає таке пояснення, яке несуперечливо й послідовно охоплює всі факти. Для того, щоб певне твердження було систематичним, усі факти, що його стосуються, повинні бути класифіковані й упорядковані таким чином, щоб утворити ціле. Теорія, яка дає найефективніше пояснення усім відомим фактам, може вважатися істинною. Системність, як критерій істини, потенційно ефективна саме тому, що охоплює всі елементи. Основне обмеження цього критерію в неспроможності людини отримати з досвіду всі факти. Вся інформація доступна тільки абсолютно досконалому розуму. Вчений повинен приймати за істину найсистемніше пояснення, яке охополює найбільшу множину фактів.

Заперечувати систематичність як критерій істини складно, оскільки це означало б ратувати за безсистемність, що безумовно нелогічно.

Загальний консенсус

Деякі філософські напрямки вважають істинною думку, якої притримуються всі люди — consensus gentium. Вважається, якщо всі люди в світі вірять у щось, то це неодмінно є правдою. Цей критерій має цінність, якщо мова йде про базові істини, такі як закони логіки та математики. В тому випадку, коли це тільки згода, як, наприклад, при одноголосному вирішенні питання, цінність такого критерію спірна. Колись усі люди вважали, що Земля плоска, й Сонце обертається навколо неї.

Несуперечливіть (проста)

При простій несуперечливості окремі твердження не суперечать одне одному, але не обов'язково пов'язані між собою. Недоліком такого критерію є те, що окремі факти розглядаються ізольовано, без узгодження. Однак вимога несуперечливості є необхідною умовою будь-якого доказу істини в зв'язку із законом суперечності. Цінність доказу значною мірою зумовлена здатністю об'єднати окремі факти в зв'язане ціле.

Несуперечливість (строга)

При строгій несуперечливості істинні твердження пов'язані таким чином, що одне з них є наслідком іншого. Прикладами таких несуперечливих теорій єматематична логіка. Обмеження ланцюжків пов'язаних тверджень в тому, що вони опираються на певні аксіоматичні апріорні положення. Істинність апріорних положень вимагає іншого критерію. Крім того, строга низка розмірковувань може призвести до суперчливого результату, або результату, який не охоплює всіх фактів. Філософська система може бути дуже строгою щодо тих фактів, які вона розглядає, але для визначення її істинності небхідно взяти до уваги всі можливі факти, незалежно від того, як їх розглядає будь-яка система.

Відповідність

Проста вимога того, щоб твердження відповідало своєму об'єктові, розцінюється багатьма філософами, як найправильніший критерій істини. Наприклад, твердження, що Мадрид столиця Іспанії істинне тому, що Мадрид насправді є столицею Іспанії. Ідея, яка відповідає своєму об'єктові, справді істинна, але проблема в тому, що визначення того, що така відповідність досконала, вимагає застосування додаткових критеріїв істини. Це вказує на те, що відповідність є правильним означенням істини, але сама по собі не є хорошим критерієм істини. Для встановлення ступеню відповідності між твердженням та об'єктивною реальністю, необхідні інші критерії, що виходять за межі означення^[3].

Звичай

Багато людей свідомо, або несвідомо, аналізують істинність чи хибність, виходячи зі звичаїв. Вважається, що освячене звичаєм допоможе запобігти помилці. Особливо це стосується питань моралі. Як говориться в прислів'ї: в чужий монастир із своїм статутом не ходять. Люди притримуються звичаїв, використовують в розмовах місцеві говірки, одягаються так як інші тощо. Звичай не вважається серйозним чи строго правильним критерієм істини. Звичні забобони часто не відповідають дійсності.^[4]

Емоції

Люди часто довзволяють почуттям впливати свої судження, іноді навіть всупереч свідченням на користь протилежного, а іноді навіть не намагаючись зібрати факти. В таких випадках вони дозволяють емоціям виступати в якості критерія істини. Більшість визнає, що емоції й почуття не можуть адекватно виконувати таку фукнцію. Досвідчений бізнесмен, приймаючи рішення про капіталовкладення. відкине свої симпатії чи антипатії. Аналогічно вчинить і науковець, відкидаючи суб'єктивні судження при оцінці знань.^[5]

Інтуїція

Інтуїція дає людині щось, що приймається за істину, хоча джерело інформації чи знання невідоме. Це судження без раціонального вивчення фактів. Люди часто мають інтуїтивні ідеї, істинність яких згодом підтверджується. До науковців теж часто іноді приходять правильні теорії та припущення тоді, коли вони роблять щось зовсім стороннє. Але інтуїція в найкращому разі може тільки постачати правильні думки, не будучи критерієм їхньої правильності. Для підтвердження справедливості інтуїтивних здогадок необхідно застосовувати інші критерії.

Практика

Прагматизм стверджує, що ідея істинна, якщо вона працює. Як наслідок, для визначення істинності, необхідно провести аналіз результатів. Сенс та правильність ідеї визначається при її застосуванні. Наприклад, ефективність дії пеніциліну можна визначити, ввівши його пацієнту. Хоча практика вважається цінним критерієм, викоритовувати його потрібно з обережністю з огляду на можливі випадкові підтвердження хибних ідей. Якщо лікар приписав пацієнту певні ліки, й пацієнт одужав, висновок про ефективність ліків надто поспішний, бо плацебо могло б спрацювати так само. Однак практика цінний критерій істини, особливо у негативному формулюванні: «що не працює, не може бути істинним». Вільям Гокінг назвав такий підхід негативним прагматизмом.^[6]

Ідею прагматиків про практику як критерій істини підтримав Ленін у «Матеріалізмі й емпіріокритицизмі», таким чином практика визнається головним критерієм істини в марксизмі-ленінізмі.

Істина як процес.

Істина – це такий зміст знаннь, який відповідае об”ективній дійсності. І. У пізнавальному лані е відповідністю здійсності, адекватним відображае об”ект. реальності в свідомості людей. Успіх нашоі діяльності залежить від якими знаннями користується людина . За Арістотеля істина це судження відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність проблеми істини полягае в можливості отримання об”ективної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об”ективний зміст. Істинне знання завжди е знанням певного суб”екта-індивіда, соціальної групи людства вцілому. Суб”ективна сторона істини не е чимось
таким, що лише заважае пізнанню об”ективного змісту. Істина як процес е об”ективною за змістом, але суб”ективною за своею формою. Абсолютна істина – це такий зміст і., який не заперечуеться цілковито подальшим розвитком науки, а тільки збагачуеться, доповнюеться. Абсолютність істини означае її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що е безумовним – безперечним надбанням людства. Відносна істина – це істина в основному вірна і з розвитком науки стае все більш досконалою. Дагматизм - спосіб мислення, що оперуе незмінними поняттями, формулами без врахування нових відомостей практики і науки. Религіїзм – (лат. відносний) – ідеалістичне вчення пр відносності, умовності і суб”ективності людського пізнання. Істина завжди одна, але в одній істині е моменти абсолютні і відносні. “Істина е процес сходження від істини відносної до об”ективно-абсолютноі” (Гегель). “Вопрос об истине не решается большинством голосов” (Демокрит). “Истина то, что общезначимо” (Дьюн). Семантика – “Истина выраж. в языковой форме». Сучасна наука – “Критеріем істини е суп.-історична практика”.