Проблема творчості і самотворення людини.

Некласична філософія».

Філософська антропологія

(див. розгалуджено в папці «Культурологія лекції»).

Універсальність людського буття у світі.

Антропологія і «новітня онтологія». Самість проти «речей» та «ідей».

Проблема творчості і самотворення людини.

Філософія почалася з ускладнення людського буття, філософія змінила якість «класичної» на «некласичну» від надзвичайного ускладнення того ж таки буття. Універсалізм цілісного буття вже не могла теоретично охопити жодна найгеніальніша особистість. Сучасні філософські зусилля відмінні від класичної традиції і вже не є її прямим продовженням. Базою сучасної філософії є вся культура на всіх рівнях і нашаруваннях. Методологічно з цим може справлятися герменевтика. Традиції класичного раціоналізму – це «намагання своє розуміння виводити як побудову з певних принципів. Але насправді це ілюзія, бо все є подоланням і розвитком звершень, які прийшли віддаля». Змінилося, перш за все, відношення до поняття, яке «тримало нас, володіло нами так, як це робить і мова, в якій ми живемо» (Гадамер Х.-Г., 1988, с.42-43).

І предметом історико-філософського аналізу стає тепер дослідження співвідношення між течіями і спрямуваннями, логіка їхньої взаємодії та послідовності (але не прямої спадковості) виникнення. Світоглядні риси «некласичної» філософії: плюралізм, концептуальне розмаїття, опора на попередників лише як стратегія пошуку нових типів раціональності й ірраціональності, осмислення нових глибин реальності в цілому чи її окремих якостей. Особливе значення отримує стиль мислення. Знадобилися принципово новаційні методології:інтуїтивізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм.

І ще одна особливість „некласичної” філософії – різке розмежування переорієнтацій з універсальної теоретичності на чисту логіку наукової теорії (аналітизм) та на практично-духовне осягнення світу (Категории философии и категории культуры, 1983, гл 5, § 2). І те, й інше, як не дивно, безпосередньо пішло від Канта, який, прискіпливо й добірно проаналізувавши всі пізнавальні можливості «чистого» розуму, покінчив з його монопольним пануванням і визначив його як «острівок в океані нерозумності». Більшість людських завдань вирішує «практичний розум», який спирається на волю, вибір, цінності. Якщо «практичний розум» захопив Маркса і його прибічників та прагматистів, то вольовий аспект – Шопенгауера й інших «волюнтаристів» включно з «філософією життя». Значна міра практичності й у позитивізмі, але тут вона виступає в якості чуттєво-емпіричного досвіду. Неокантіанці, відрізнивши науки про природу від наук про історію (дух), значну увагу приділили цінностям, давши поштовх аксіології (теорії цінностей).

Розмежування світу сутності та явищ також бере витоки від Канта (його «дуалім» і «агностицизм» саме цим обумовлені). На цьому, але далеко не прямо, виросла своєрідна філософія екзистенціалізму (екзистенція супроти есенції-сутності). Подоланням надмірностей індивідуалізму екзистенціалістів став персоналізм. Вперше чітко діагностував кризу «класики» Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955), філософія якого – суміш «філософії життя», неокантіанства, німецького екзистенціалізму і французького інтуїтивізму. Сам він називає свій синтез «раціовіталізмом».

Класична філософія ще від античності заклала дві традиції в розумінні людини: людина-автомат (епіфеномен) і людина як самодостатня істота (самотворчість).

1. Людина-автомат – теза Спінози, яку розвинули Декарт, Ламетрі, Кабаніс, „вульгарні матеріалісти” і в цілому механіцисти. Людина як предмет зовнішніх маніпуляцій, як машина. Модель математизованої логіки – також давня ідея, яку розвивали Раймун Лулій, Блез Паскаль (в перший період), Джордж Булль (1815-1864, батько відомої письменниці Етель Ліліан Войнич) – саме він заклав теоретичні підстави математичної логіки, Людвіг Вітгенштейн, Давид Гільберт (1862-1943), Курт Гьодель (1906-1978). „Після Гегеля, Шеллінга, Шопенгауера філософія в Європі занепала. Панувати в ній почала „позитивна наука” та її теоретична засада – позитивізм.

2. Самоцінність людини. Російські мислителі повернули інтерес до філософії, відродили традицію: Достоєвський, Соловйов, Федоров, Бердяєв, Булгаков, Флоренський, Ільїн, Карсавін, Лосєв зросли а ній і виростили її” (Гулига А. „Диалог, 1990, № 12, с.97). Відродили як антропоцентричну думку, яка йшла в руслі розуміння самоцінності людини, логіки серця. Дещо окремо „наукова філософія” Густава Шпета.

„Логіка серця” –теза Паскаля, який крім „логіки розуму” виділив і цю кордоцентричну логіку. Її розвинули німецькі романтики (Новаліс, Ф. Шлегель, Фрідріх фон Харденберг, Ф. Шлейєрмахер, письменники Гофман і Ваккенроден – 1773-1798; фізик Й.В. Ріттер – 1776-1810). Новаліс познайомився з „кордоцентричними” думками голландця Ф. Гемстергейса і говорив про „моральний орган” як втілення сутності людини – „чуттєвість або серце”. Існування серця – ось що пов’язане зі справжньою досконалістю, зосередженням людини. Як універсальну теорію – філософію серця – розробив український мислитель-гуманіст Памфило Юркевич. Він спирався не лише на західноєвропейське, але й на українське філософське мислення (воно не було системним і власне філософським, але від доби Київської Русі було кордоцентричним).

„Людина за суттю своєю є постійне подолання обмеженості і конечності в бік безмежного та безконечного” (Зураб Какабадзе). „Будь-який курс філософії треба починати з проблем людини” (Г.І. Горак). „Світ людини – людина у світі”. (Л.Г. Джахая).

Суб’єктивована людина – самість, індивідуальність, персональність, приватність; об’єктивована людина – суспільство, культура, техноструктура.

Полюс раціо.

Прагматизм.

Волюнтаризм.

Феноменологія і герменевтика як особливі філософські методології.

Розвиваючи суб'єктивістські традиції в нових історичних умовах, феноменологія і герменевтика заявили про себе, як одні з найунікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв’язати основні філософські проблеми буття і пізнання. Раніше пояснити світ за допомогою аналізу структур свідомості намагались Декарт, Юм, Кант.

Феноменологія — вчення про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання.

Феноменологічний апріоризм «життєвого світу» культури (Гуссерль та ін.).

Герменевтика — філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів в залежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпретацію.

Наши рекомендации