Володимир Вернадський (1863-1945) 4 страница
Лекції з логіки та метафізики в ерлангені
Шановні панове! Я вам читаю логіку, але не так, як вона звичайно викладається, хоча для повноти, з історичного погляду, я ознайомлю вас із цією логікою; мистецтво мислити я тлумачу, як теорію пізнання, як метафізику; таким чином, я викладаю логіку, як її розумів та викладав Гегель, але я викладаю не в його висловлюваннях та не його власними словами, але лише в його дусі, не як філолог, а як філософ; але разом з тим я Ті викладаю не як Гегель, не в значенні абсолютної, найвищої, останньої філософії, а в значенні органу філософії; адже саме орган філософії сам повинен бути філософією, орган пізнання сам повинен бути знанням або надавати його. Логіка в значенні метафізики є неминучим результатом попередньої історії філософії. Тому найбільш доцільним вступом до логіки є виклад історії філософії.
Думки про смерть та безсмертя
Тепер головне питання про те, як примирити попередню суперечність між потойбічним та поцейбічним, щоб людство одностайно, всім серцем зосередилося на собі, на своєму світі та на своєму сьогоденні; адже лише ця неподільна зосередженість на справжньому світі дасть нове життя, дасть великих людей, викличе великі ідеї та справи. Замість безсмертних індивідуумів "нова релігія" швидше вимагає сильних людей, духовно та тілесно здорових. Для неї здоров'я має більшу ціну, ніж безсмертя.
Світ жалюгідний лише для жалюгідної людини, світ порожній лише для порожньої людини. Серце, принаймні здорове серце, повністю задовольняється вже тут. Якщо "нова релігія" знову буде вбачати свою ціль у майбутньому, в потойбічному світі людини, то вона - хибна релігія, подібно до християнства. Вона тоді не є релігією тієї справи і тієї думки, яка живе лише у вічному сьогочассі, але є релігією почуття та уяви, бо уява є органом майбутнього; релігія - не прогрес, але крок назад, бо ще протестантизм по-своєму примиряв релігію з дійсним світом.
Колісниця світової історії - тісна колісниця. І якщо пропустити слушний момент, то не можна потрапити в цю колісницю; отримати в ній місце можна лише в тому випадку, якщо відмовишся від усіх зручностей старого історичного домашнього начиння, взявши з собою лише невід'ємне, найнеобхідніше, найважливіше. Зрозуміло, Біас також повинен був здаватися вельми "абстрактним та негативним" для тих, хто разом з ним виселився з Прієни, але тягнув із собою своє домашнє начиння. Але ж філософія точно так само виселяється з християнства, як Біас із Прієни. Хто цього не здатен зрозуміти, хто готовий відмовитися від позитивного християнства, але при цьому хоче зберегти, хоча б із деякими змінами, уявлення християнського потойбічного світу, тому краще цілковито залишитися у християнстві.
Сутність християнства
Друже! Кажу тобі: якщо хтось був покликаний та мав право висловитися стосовно релігії, то це був би я; адже я ознайомлений з релігією не за книжками, я життєво вивчав її, і не лише виходячи з життя інших, що дали мені наочний матеріал про походження та практику релігії як з її позитивної, так і негативної сторін, а й зі своєї власної. Для мене релігія була практичною справою, перш ніж стала для мене справою теоретичною.
<...>
Ідеї головного походження нав'язливі, від цього не вбережешся; але те, з чим справді освоюєшся, перетворюючи на свою плоть та кров, те зникає, зберігаючись лише у своїй суті; адже кров постійно змінюється та оновлюється, не допускає нічого незмінного. Так, дотепер у головах учених існують чортові пальці, амонієві роги та незчисленні чудовиська, хоча з життя вони давно вже зникли після того, як інші, більш благородні тварини перетворили їх на плоть та кров.
<...>
Всі люди рівні перед Богом. Звичайно, як показує історія, в релігії цивілізовані народи не відрізняються від диких, мудреці - від дурнів, освічені
- від черні. Тому остерігайтеся викривати таємниці релігії, якщо не хочете піддатися образам як низької, так і знатної, як освіченої, так і неосвіченої черні.
<...>
О, дотепні критики! Вони хочуть судити про сутність моїх творів, але навіть не засвоїли їх формальних особливостей; вони не бачать, що, обслуговуючи своїх пацієнтів, я дотримуюсь гомеопатичного методу, але що до основних положень, узятих мною як керівництво, я втілюю не словами, а діями, застосовуючи їх лише у справі; вони не бачать, що дуже часто я висловлюю позитивне негативним способом, узагалі висловлююсь не по суті, а натяками, іронічно, і що для мене вся сіль у тому, щоб утілювати серйозні висновки в гру афоризмів та перетворювати зміст фоліантів на легкі пахощі епіграм
- на жаль для всіх філософів педантів та вчених філістерів. <...>
Яке відношення моєї попередньої позиції, позиції "Філософії та християнства" - до "Сутності християнства"? Там я брав християнство лише в тому значенні, в якому воно само себе розуміє, тут я також беру його в його власному значенні, але одночасно також і в моєму розумінні, тобто в розумінні антропології. Але одне значення у того Христа, котрий виявляє божественність виключно та єдино цієї певної людини, інше ж значення у того Христа, котрий виявляє божественність людини взагалі, кожної людини. Хто не помічає та не бере до уваги цієї відмінності, тому, звичайно, мій твір може видатися нерозв'язаною суперечністю. <...>
Чи написано твір "Сутність віри в розумінні Лютера" на захист Лютера або проти нього? Він такою самою мірою за Лютера, як і проти. Але хіба це не суперечність? Безсумнівно, але це неминуча суперечність, вона - у природі предмета.
<...>
Що це за умонастрій, що це за релігія - релігія любові? Це такий умонастрій, за якого людина в любові знаходить спокій для своєї душі, розв'язує загадковість свого життя, досягає кінцевої мети свого життя, таким чином, набуває в любові того, що християнин шукав у вірі крім любові.
<...>
"Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм та усією душею твоєю, і всім розумом твоїм і всією кріпостю твоєю". Це - найвища заповідь. Інша ж, подібна до неї: "Полюби ближнього свого, як самого себе". Але яким чином друга заповідь може порівнюватися з першою, коли перша поглинає всю мою душу і всі мої сили? Що ж залишається для людини від мого серця, коли я всім серцем зобов'язаний полюбити Бога?
<...>
"Якщо людина не любить свого брата, котрого вона бачить, як зможе вона полюбити Бога, котрого вона не бачить?" - так запитує Біблія. Я ж запитаю: якщо людина любить свого брата, котрого вона бачить, як може вона полюбити Бога, котрого вона не бачить? Як можна поєднати в тому самому серці любов до чуттєвого, "кінцевого** та любов до надчуттєвої, "безконечної" істоти?
<...>
Лише реальна істота, лише чуттєвий предмет може бути також об'єктом істинної любові. Жертвувати своїм серцем істоті, даній лише у вірі, в уяві, означає пожертвувати своєю істинною любов'ю заради вигаданої, уявної любові.
<...>
Християнство - середньовічна епоха людства. Тому і нині ми живемо у середньовічному варварстві. Але родові муки нового часу починаються в наші дні.
<".>
"Чи може щось добре бути з Назарета?" - так завжди розмірковують премудрі та розумні не за роками. Але добре, нове завжди приходить саме звідти, звідки його не очікують, і завжди не таке, яким його очікують.
<...>
До всього нового ставляться з презирством, оскільки воно з'являється з темряви. Ця темрява - це янгол-охоронець. Будучи непомітним, нове стає силою. Якби з самого початку воно кидалося у вічі, то старе пустило б у хід усі свої існуючі сили проти нього та задушило б нове при його народженні.
<...>
З урядами буває, на щастя для людства, те саме, що, на жаль і властиве й лікарям, на лихо для людства: поки зло тільки ще виникає, воно вислизає від їх очей, але будь-яке радикальне нововведення на їхню думку є злом; коли ж вони його помічають, то зло вже виявляється невиліковним.
<...>
У чому найкращий показник того, що в релігії вже немає більше внутрішньої життєвої сили? У тому, що князі цього світу пропонують їй свою допомогу, щоб знову поставити її на ноги.
<...>
Справжні якості людини виявляються лише тоді, коли настав час виявити, довести їх на ділі. Хто, будучи студентом, виконував роль німецького імператора, той, мабуть, будучи імператором, став би виконувати роль студента.
<...>
"Лютер спочатку не передбачав зайти так далеко, як це здавалося". А саме такий шлях - правильний. Хто спочатку ставить за мету те, що може бути мимовільним, вимушеним наслідком розвитку, той не досягає цілі.
<...>
Суто історичні діяння - лише ті, котрі не передують свідомості, а за котрими свідомість прямує; ціль та смисл їх стають очевидними, коли вони вже є досконалими.
<...>
"Вам дозволено пройти до цього місця, але ні кроку далі". Яка безглузда передбачливість! Надай нам лише можливість іти, і ти можеш бути впевненим, що ми не будемо лише йти, а й присядемо. Твоя справа - дозволити нам рухатися; але ставити межу цьому рухові - це вже справа життя, історії.
<...>
Немає нічого безглуздішого, ніж визнавати необхідність якої-небудь реформації, обґрунтовуючи право на цю реформацію зводом громадянських або канонічних законів. Кардинал казав про Лютера: "Я ще б міг змиритися з його вченням, але це реформаторство з глушини нестерпне". Чи те ще буває, мій дорогий пане кардинале! З колегії кардиналів виходять лише папи, але не реформатори. Реформація ніколи не виникає в найкращій юридичній формі, але завжди виявляється лише своєрідно, неочікувано, незаконно.
Тільки той, хто має розум та мужність реформатора, має на це право. Кожний реформатор неминуче є узурпатором, кожна реформація - духовним насиллям.
<...>
Розум пише, але робить історію пристрасть. Тому все нове виявляє несправедливість до старого. Не історичні діячі, а історіографи мають дозвілля та ставлять собі за мету віддавати справедливість також старому. "Чистий", неупереджений розум, історична совість пробуджуються лише тоді, коли справа вже давно зроблена. Мислити можна, не допускаючи жодної несправедливості стосовно будь-кого і не завдаючи йому болю, адже для цього потрібна лише голова; але діяти неможливо, не рухаючись усім тілом, тобто не рухаючись у всі боки і не завдаючи збитків, навіть усупереч бажанню.
<...>
Справжнього ти не взнаєш, виходячи з історії; адже для тебе історія виявляє лише схожість явища з іншим явищем, що вже минуло, а не його відмінність, не його індивідуальність, не його своєрідність; справжнє може бути пізнаним лише безпосередньо через самого себе. І ти розумієш сучасність лише в тому випадку, якщо ти сам уже не належиш до минулого, а належиш до теперішнього, не до мертвих, а до живих.
<...>
"Людству віра необхідна". Звичайно; але аж ніяк не наша віра. Адже і ми, невіруючі, віруємо, але в прямо протилежне тому, в що віруєте ви, віруючі!
<...>
Людство незмінно визначається саме собою, незмінно черпаючи лише із самого себе свої теоретичні та практичні принципи. Тому, як можна уявляти, начебто в Біблії маєш щось "позитивне, міцне, незмінне"? В Біблії не можна замінити жодної літери, але смисл її мінливий, як є мінливим смисл людства. Кожна епоха вичитує з Біблії лише себе саму; кожна епоха має свою власну, саморобну Біблію.
<...>
"Нове вчення істинне, але непрактичне, не для народу". Говорячи так, ти лише доводиш, що сам ще у розладі з новим вченням, для тебе воно є теоретичною, а не загальноприйнятою істиною, що воно ще не опанувало всім твоїм єством. Якщо щось є суттєвим для тебе самого, то це надає тобі впевненості, що воно колись стане також всенародною справою, правда, по-своєму.
<...>
"Що мені до людства! Німецький дух - ось наше гасло. Ми - німці і хочемо ними бути". Я не заперечую; але чому ваш патріотизм повстає лише проти висновків із християнства, проти людства, а не проти самого християнства? Християнство не вчить нас: Бог та німецький Міхель одне й те саме, а вчить нас тому, що Бог і людина - одне й те саме.
<...>
Зазвичай на практиці люди становлять протилежність тому, чим вони є теоретично, тому, мабуть, було б краще як символ віри висунути ненависть до людей, а не любов до них. Зараз люди релігійно, тобто теоретично, одне одного люблять, практично ж - одне одного ненавидять; можливо, вони тоді, навпаки, теоретично ненавиділи б одне одного, а в житті любили б одне одного.
<...>
Чуттєва дія становить сутність язичництва; "дух", іншими словами, абстрактне слово, - сутність християнства. Врешті-решт, слово Боже означає не що інше, як божественність слова, а Священне Писання є нічим іншим, як святістю писання. Подібну "сутність християнства" зрозуміли та реалізували "глибоко по-християнськи" налаштовані німці. Тому німцям і за їх природою, і за тим, чим вони володіють, все дано словесно, але нічого - на ділі, все дано в думці, але нічого - чуттєво, все дано духовно, але нічого - тілесно, іншими словами, все дано на папері, але нічого - в дійсності.
Основні положення філософії
Моєю першою думкою був Бог, другою - розум, третьою та останньою - людина. Суб'єкт божества - розум, а суб'єкт розуму - людина.
<...>
"Страх перед Богом - початок мудрості", але не кінець її.
<...>
"Об'єктивний дух!" - Що це таке? Мій дух, яким він є для інших, дух моїх творів. Але цей об'єктивний дух чи не є суб'єктивним духом, чи не є це мій дух, дух цієї людини? Хіба не пізнаю я людину за її творінням? Хіба я не читаю Гете, коли читаю твори Гете?
<...>
Звідки ж взялася людина? Спочатку запитай, що таке людина? Якщо ти з'ясував її сутність, то тобі зрозуміле і її походження. Питання "Що?" - ставить дорослий, питання "Звідки?" - дитина.
<...>
"Чи можна виокремити людину з природи?" Ні! Але людина, що виникла безпосередньо з природи, і була лише суто природною істотою, а не людиною. Людина є не витвором людини, а продуктом культури, історії. Багато рослин, навіть тварин, так змінилися завдяки турботливій людській руці, що їх прототипом більше вже не знайти в природі. Чи ти при поясненні їх походження хочеш вдатися до поняття дива (dues ex machine)?
<...>
Звідки прогалини в нашому знанні про природу та межі цього знання? Пояснюються вони тим, що знання не становить ані основи, ані цілі природи.
<...>
"Наука не розв'язує загадок життя". Нехай, але що з цього випливає? Що ти звернешся до віри? Це означало б потрапити з вогню та й у полум'я. Що ти перейдеш від життя, до практики? Ті сумніви, котрих не розв'язує теорія, розв'яже тобі практика.
<...>
"Як може людина виникнути з природи, - іншими словами, як із матерії може виникнути дух?" Перш за все дай мені відповідь на наступне запитання: як може матерія виникнути з духу? Якщо ти не знайдеш відповіді на це, у будь-якому разі розумне, питання, то ти зрозумієш, що лише протилежне питання приведе тебе до цілі.
<...>
"Людина - найвища істота природи, тому я повинен виходити із сутності людини, покласти її в основу, коли я хочу з'ясувати походження та хід природи". Цілком правильно, але якраз у людині "розум приходить лише з роками", матерія передує духові, несвідомість - свідомості, безцільність - цілі, чуттєвість - розумові, пристрасть - волі.
<...>
"Ти виходиш із людини без зайвої балаканини". - Яке право ти маєш дорікати мені в цьому? На жаль, я прийшов до людини лише через заперечення людини. Я визнаю її тільки після того, як я дізнався та показав, що передбачувана, на відміну від природи, сутність людини зводиться до неї, як до свого джерела та передумови: отже, моє ствердження людини менш за все асерторичне судження, але опосередковане "запереченням заперечення".
<...>
Чи відомо тобі, в якому єдиному значенні ти філософствуєш без передумов? Тоді, коли ти подаєш філософії досвід, мисленню - споглядання, але не уявним, ілюзорним способом, подібно до умоглядної філософії, а фактично та воістину.
<...>
Хто усвідомлено та навмисно нічого не припускає, той несвідомо як істину припускає саме те, що він ще повинен нам довести. Лише той дійсно мислить генетично, у кого результат прямо суперечить його свідомому началу.
<...>
Перше повинно бути також і останнім; цілком правильно, - саме тому, якщо ти дійсно, а не лише заради форми починаєш, зі споглядання, ти, врешті-решт, повинен повернутися до споглядання ж.
<...>
У чому ж полягає мій "метод"? У тому, щоб за допомогою людини звести все надприродне до природи, і за допомогою природи все надлюдське звести до людини, але незмінно лише спираючись на наочні, історичні, емпіричні факти та приклади.
<...>
Перший твій обов'язок полягає в тому, щоб зробити щасливим самого себе. Якщо ти сам щасливий, то ти зробиш щасливими й інших. Щасливий може бачити лише щасливих навколо себе.
<...>
Якщо ти безумовно засуджуєш "егоїзм", тобто себелюбство, то, будучи послідовним, ти повинен також засудити і любов до інших. Любити означає бажати і робити добро іншим, відповідно, визнавати егоїзм інших, як дещо законне. Навіщо ж ти хочеш заперечувати в собі те, що ти визнаєш в інших?
<...>
Моїм першим бажанням було зробити філософію загальнолюдською справою. Але хто одного разу ступає на цей шлях, неминуче приходить урешті-решт до того, щоб зробити людину предметом філософської діяльності та відторгнути саме філософію, оскільки вона лише тому стане загальнолюдською справою, що вона перестане бути філософією.
Колись метою життя для мене було мислення, тепер життя є для мене метою мислення.
<...>
Істинна філософія полягає не в тому, щоб творити книги, а в тому, щоб творити людей. <...>
Ніякої релігії! - така моя релігія; ніякої філософії! - така моя філософія. <...>
Ти мене запитуєш, що я таке? Почекай, коли мене не буде. <...>
Макс Шелер (1874-1928)
Німецький філософ. Філософські погляди М. Шелера еволюціонували у бік розроблення феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, М. Шелер наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілком незалежними від суб'єкта.
Місце людини в космосі
Якщо запитати досвідченого європейця, про що він думає, почувши слово "людина", майже завжди в його свідомості починають стикатися три цілковито несумісні між собою кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудео-християнської традиції про Адама і Єву, про творення, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість людини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе місце, про що говорить теза, що людина є людиною завдяки тому, що у неї є "розум", логос, фронесис тощо (логос означає тут і мову, і здатність до осягнення всіх речей). З цим поглядом чітко пов'язане вчення про те, що в основі всього універсуму знаходиться надлюдський "розум", до якого причетна й людина, і тільки вона єдина з усіх істот. Третє коло уявлень - це коло уявлень сучасного природознавства і генетичної психології, яке також давно стало традиційним, згідно з яким людина є достатньо пізнім підсумком розвитку Землі, істотою, яка відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергії та здібностей, які самі по собі вже зустрічаються в нижчій порівняно з людською природі. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природничо-наукова, філософська і теологічна антропології, які не цікавляться одна одною, єдиної ж ідеї людини ми не маємо. Крім того, спеціальні науки, що займаються людиною і весь час зростають у своїй кількості, скоріше приховують сутність людини, аніж розкривають її. І якщо взяти до уваги, що названі три традиційні кола ідей тепер скрізь підірвано, особливо зовсім підірвано дарвінівське вирішення проблеми походження людини, можна сказати, що ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблематичною для себе, як у нинішню добу. Тому я взявся за те, щоб на найширшій основі надати новий досвід філософської антропології. Нижче я б хотів розглянути лише деякі моменти, які стосуються сутності людини порівняно з твариною і рослиною й особливого метафізичного місця людини, і доповісти про невелику частину результатів, яких я дійшов.
Уже слово і поняття "людина" містить підступну двозначність, без усвідомлення якої неможливо навіть підійти до питання про особливе місце людини. Слово це повинно, по-перше, вказувати на особливі морфологічні ознаки, якими людина володіє як підгрупа роду хребетних і ссавців. Зрозуміло, що який би не мав вигляд результат такого утворення поняття, жива істота, яку названо людиною, не тільки залишається підкореною поняттю тварини, а й становить порівняно невелику частку тваринного царства. Таке становище речей зберігається і тоді, коли, разом з Ліннеєм, людину називають "вершиною ряду хребетних ссавців" - що, зрештою, є дуже суперечливим і з погляду реальності, і з погляду поняття, - адже і ця вершина, як кожна вершина будь-якої речі, належить ще до самої речі, вершиною якої вона є. Але цілком незалежно від такого поняття, що фіксує як конститутивні для єдності людини певну суму ознак, якими є прямоходіння, перетворення хребта, врівноваження черепа, потужній розвиток людського мозку та перетворення органів унаслідок прямоходіння (наприклад, кисть з протиставленим великим пальцем, зменшення щелепи і зубів тощо), те саме слово "людина" означає в буденній мові всіх культурних народів дещо цілком інше, тому навряд чи знайдеться інше слово людської мови, яке має аналогічну двозначність. А саме слово "людина" повинно означати сукупність речей, яка є гранично протилежною поняттю "тварини взагалі", у тому числі всім ссавцям і хребетним, і протилежну їм у тому самому значенні, в якому протилежні, наприклад, інфузорії..; хоча навряд чи можна сперечатися, що жива істота, яка зветься людиною, морфологічно, фізіологічно й психологічно незрівнянно більш схожа на шимпанзе, ніж людина і шимпанзе схожі на інфузорію.
Зрозуміло, що це друге поняття людини повинно мати цілковито інший зміст, цілком інше походження, ніж перше поняття, яке визначає лише невелику підгрупу роду хребетних тварин. Я хочу назвати це друге поняття сутнісним поняттям людини, на противагу першому поняттю, яке підпорядковано природній систематиці. Правомірне взагалі це друге поняття, яке надає людині як такій особливе місце, яке не можна порівняти з будь-яким іншим особливим місцем будь-якого роду живих істот, - це і є темою нашої доповіді.
Особливе місце людини може стати для нас зрозумілим тільки тоді, коли ми розглянемо всю будову біопсихічного світу. Я виходжу при цьому зі ступенів психічних сил і здатностей, які поступово виявляються наукою. Що ж до межі психічного, то вона збігається з межею живого взагалі. Поряд з об'єктивними сутнісно-феноменальними властивостями речей, які ми називаємо живими (тут я не можу розглядати їх детально; наприклад, само рух, формування, ошодиференціювання, самообмеження в просторовому і часовому відношенні), суттєвою їх ознакою є той факт, що живі істоти по суті не тільки предмети для зовнішніх спостерігачів, а й володіють для себе й усередині-себебуттям, в якому вони виявляють самі себе. Це та ознака, структура і форма перебігу якої, як можна показати, знаходяться у близькій буттєвій спорідненості з зазначеними вище об'єктивними феноменами життя...
Тут виникає запитання, яке має вирішальне значення для всієї нашої проблеми: якщо тварині властивий інтелект, то чи відрізняється взагалі людина від тварини більше, ніж тільки за ступенем? Чи є тоді ще істотна відмінність? Сформулюємо по-іншому: чи існує в людині крім досі розглянутих істотних ступенів ще щось зовсім інше, специфічно їй властиве, що взагалі не порушується і не вичерпується виробом та інтелектом?
Тут шляхи різко розходяться. Одні хочуть залишити інтелект і вибір за людиною і відмовити в них тварині. Вони стверджують, таким чином, істотну відмінність, але стверджують її саме в тому, в чому, на мою думку, немає ніякої істотної відмінності. Інші, особливо всі еволюціоністи дарвінівської і ламарківської шкіл, заперечують разом з Дарвіном, Швальбе і В. Келером існування якої-небудь кінцевої відмінності між людиною і твариною саме тому, що вже тварина володіє інтелектом. Тим самим вони в якійсь формі наслідують велике вчення про єдність людини, яке називається теорією "homo faber" - і, зрозуміло, не знають тоді ніякого метафізичного буття і ніякої метафізики людини, тобто ніякого відмінного відношення людини як такої до світової основи.
Щодо мене, то я повинен найрішучіше відкинути обидва вчення. Я стверджую: сутність людини і те, що можна назвати її особливим місцем, підноситься над тим, що називають інтелектом і здатністю до вибору, і воно не було б досягнуто, навіть якщо уявити собі, що цей інтелект і здатність до вибору виросли у кількісному відношенні досить високо, хоча й безкінечно. Але неправильно було б і мислити собі те нове, що робить людину людиною, тільки як новий суттєвий ступінь психічних функцій і здатностей, який додається до інших психічних ступенів, - чуттєвому пориву, інстинкту, асоціативній пам'яті, інтелекту і вибору, так що пізнання цих психічних функцій і здатностей, які належать до вітальної сфери, перебувало б ще в компетенції психології. Новий принцип, що робить людину людиною, лежить поза межами всього того, що в найширшому розумінні, з внутрішньопсихологічного або зовнішньовітального боку ми можемо назвати життям. Те, що робить людину людиною, є принципом, протилежним усьому життю взагалі, він, як такий, взагалі не може бути зведеним до "природної еволюції життя", і якщо його до чого-небудь і можна звести, то тільки до вищої основи самих речей - до тієї основи, частковою маніфестацією якої є "життя". Вже греки стверджували такий принцип і називали його "розумом". Ми хотіли б вживати для означення цього X більш широке за змістом слово, слово, яке містить у собі й поняття розуму, але поряд із мисленням в ідеях охоплює і певний рід споглядання, споглядання першофеноменів або суттєвого змісту, крім того - і певний клас емоційних і вольових актів, які ще мають бути охарактеризовані, наприклад, доброту, любов, каяття, шанування тощо, - слово дух. Центр цих актів, у якому дух з'являється всередині кінечних сфер буття, ми будемо називати особистістю, на відміну від усіх функціональних "життєвих" центрів, які, під час розгляду їх з внутрішнього боку, називаються також "душевними" центрами.
Але що ж таке цей "дух", цей новий і настільки вирішальний принцип? Рідко з яким словом обходились так некоректно, і лише мало хто розуміє під цим словом щось визначене. Якщо головним у понятті духу вважати особливу пізнавальну функцію, рід знання, яке може дати тільки він, тоді основним визначенням "духовної" істоти буде її екзистенціальна незалежність, свобода, відчуженість її - чи її центру існування - від примусу і тиску, від залежності від органічного, від "життя" та усього, що належить "життю", отже, й її власного, пов'язаного з потягами інтелекту. Така "духовна" істота більше не прив'язана до потягів та навколишнього світу, але "вільна від навколишнього світу" і, як ми будемо це називати, "відкрита світові". У такої істоти є "світ". Одвічно надані їй центри "опору" і реакції навколишнього світу, в якому екстатично розчиняється тваринне, вона здатна піднести до "предметів", здатна в принципі осягнути власне так-буття цих "предметів", без тих обмежень, яких зазнає цей предметний світ або його даність через вітальну систему потягів та її чуттєвих функцій і органів чуття.
Тому дух є предметністю, здатністю визначатися так буттям самих речей. І "носієм" духу є така істота, у якої принципове відношення до дійсності поза нею є прямо протилежним порівняно з твариною.
...Я б сказав, що тварина, за сутністю, залучена до життєвої дійсності, яка відповідає її природному стану, ніколи не осягає її "предметно". Отже, предметне буття є формальною категорією логічної сторони "духу".
...У тварини, на відміну від рослини, є, мабуть, свідомість, але у неї, як уже помітив Лейбніц, немає самосвідомості. Вона не володіє собою, сама собі не господар, а тому й не усвідомлює себе. Зосередження, самосвідомість і здатність та можливість опредметнення споконвічного опору відносно потягу утворюють, таким чином, одну єдину нерозривну структуру, що, як така, властива лише людині. Разом з цією самосвідомістю, цим новим відхиленням і центруванням людського існування, можливим завдяки духові, дано відразу і другу суттєву ознаку людини; людина здатна не тільки поширити навколишній світ у вимір "світового" буття і зробити опір предметним, а й також, і це найпримітніше, знову опредметнити власне фізіологічне та психічне становище і навіть кожне окреме психічне переживання. Лише через це вона так само вільно може відмовитись від життя. Тварина і чує, і бачить - не знаючи, що вона чує і бачить; щоб частково пірнути в нормальний стан тварини, потрібно згадати про вельми рідкі екстатичні стани людини - ми зустрічаємось із ними у стані виходу з гіпнозу, вживаючи деякі наркотики, далі за наявності відомої техніки деактивізації духу, наприклад, у різноманітних оргаїстичних культах. Імпульси своїх потягів тварина переживає не як свої потяги, а як динамічну тягу і відштовхування, яке виходить від самих речей навколишнього світу. Навіть примітивна людина, яка в низці рис ще близька до тварини, не говорить : "я" відчуваю відразу до цієї речі, - але говорить: - ця річ - "табу". У тварини немає "волі", яка існувала б незалежно від імпульсів потягів, що змінюються, зберігаючи неперервність за зміни психофізичних станів. Тварина, так би мовити, завжди потрапляє в якесь інше місце, ніж вона спочатку "хотіла". Глибоко і правильно говорить Ніцше: "Людина - це тварина, здатна обіцяти".