Теоретико-пізнавальні проблеми у філософії ХХ ст

ПЛАН

Заняття 1

2.7.1 Неопозитивізм:

а) виникнення і етапи розвитку позитивізму;

б) неопозитивізм і його трактування предмета філософії;

в) принципи неопозитивізму (верифікації, фальсифікації, конвенціоналізм).

2.7.2 Прагматизм:

а) характерні ідеї філософської концепції прагматизму;

б) критика традиційного поняття істини в прагматичних концепціях.

Заняття 2

2.7.3 Феноменологія та герменевтика:

а) феноменологія – нове обґрунтування наукового знання і теорії пізнання. Поняття істини;

б) герменевтика, як спосіб філософствування; антична і середньовічна герменевтика;

в) герменевтика свідомості й герменевтика буття, як форми філософської герменевтики.

2.7.4 Філософія постмодерна.

Основні філософські категорії: позитивізм, неопозитивізм, логічний позитивізм, емпіріокритицизм, верифікація, фальсифікація, конвенціоналізм; прагматизм, прагматична максима, істина; феномен, феноменологія, феноменологічна редукція, герменевтика, герменевтичне коло, герменевтика свідомості, герменевтика буття; постмодернізм.

Неопозитивізм

Важливе місце в розробці методології наукового пізнання належить позитивізму. Поняття позитивізм (лат. рositives – позитивний) позначає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до дослідження позитивного знання. Позитивісти вважають філософію цікавою, але хибною наукою, підкреслюючи тим самим роль точних і конкретних знань (наук), які піддаються перевірці емпіричними або логіко-математичними засобами.

Позитивізм виник в 30–40 рр. ХІХ ст. у Франції. Засновником даного філософського плину є Огюст Конт (1798–1857 рр.). В Англії ідеї позитивізму розбудовував Дж. Милль (1806–1903 рр.). Їхні ідеї становлять основний зміст першого етапу розвитку позитивізму, причому саме О. Конту належить заслуга в розробці основних ідей позитивізму [7].

Конт сформулював закон про три послідовні стадії інтелектуальної еволюції людини (теологічну, метафізичну, позитивну). Студент повинен охарактеризувати ці етапи.

Слід зазначити, що позитивізм претендує на роль «філософії науки»[5].

Процес природничо-наукового знання на рубежі ХІХ–ХХ ст. (квантова фізика, психологічні дослідження та ін.) привели до кризи філософії, що опиралася на принципи позитивізму.

У цих умовах виникає другий етап у розвитку позитивізму емпіріокритицизм (критика досвіду) Є. Махом (1838–1916 рр.), Р. Авенаріусом (1843–1896 рр.). Принципова відмінність даного етапу розвитку позитивізму від попереднього полягає в тому, що основне завдання філософії її представники бачили не в побудові всеосяжної системи наукового знання, а в створенні теорії наукового знання. На практиці це означало повернення філософії до традиційної гносеологічної проблематики, розв'язуваної з позиції суб'єктивного ідеалізму Д. Берклі та Д. Юма.

Студент при підготовці по даному питанню може скористатися джерелами [4; 2; 8].

Неопозитивізм і його трактування предмета філософії

Третій етап у розвитку позитивізму (неопозитивізм) починається у 20-х рр. ХХ ст. Його родоначальниками є австрійський фізик М. Шлик (1882–1936 рр.), австрійський філософ Л. Вітгенштейн (1880–1951 рр.), англійський філософ Б. Рассел (1872–1970 рр.) та ін.

Філософія, на думку неопозитивістів, повинна бути докорінно перетворена. До неї необхідно висунути строгі вимоги, як у сучасному природознавстві і математиці.

Предметом філософії, з погляду неопозитивізму, є сама наука, її мова. Завдання філософії – відокремити наукове знання від інших видів знання, провести лінію демаркації, по вираженню К. Поппера між науковим знанням і ненауковим: повсякденним, релігійним і, насамперед, метафізичним.

Слід зазначити, що першим головним варіантом неопозитивізму є логічний позитивізм, з погляду якого філософія взагалі не має предмета дослідження, тому що вона не є змістовною наукою, а являє собою особливий спосіб теоретизування.

Таким чином, філософія, по думці неопозитивістів, повинна проаналізувати висловлення, що мають ходіння в науці, на основі аналізу вилучити з науки всі науково неосмислені висловлення, забезпечити побудову ідеальних логічних моделей осмисленого наукового міркування.

Студент при підготовці по даному питанню може скористатися джерелами [1; 3].

Принципи неопозитивізму

До принципів неопозитивізму відносять: верифікацію, фальсифікацію, конвенціоналізм.

Верифікація використовується для заперечення причинності і об'єктивної закономірності. Згідно із цим принципом істинність усякого висловлення встановлюється порівнянням останнього з «фактами досвіду», з почуттєвими даними індивіда.

Фальсифікація – один зі способів перевірки істинності теоретичних тверджень за допомогою їхнього спростування шляхом зіставлення з отриманими в результаті досвіду емпіричними даними.

Суть принципу конвенціоналізму полягає в тому, що наукові теорії є продуктом конвенції, тобто угоди, домовленості між ученими про структуру вживаного ними мови. Найбільше повно цей принцип знайшов вираження в роботах американського філософа Т. Куна (1929–1996 рр.) у книзі «Структура наукових революцій» ( 1962 р.).

Найбільше повно відповідь на дане питання можна знайти в джерелах [5; 9; 10].

Література

1. История философии : учебник для вузов / В. Ильин. – СПб. : Питер, 2003. – С. 404–417, 441–447.

2. Канке, В. А. Философия : учебник / В. А. Канке. – М. : Логос, 2002. – С. 133-147.

3. Касьянов, В. В. История философии : сдаем экзамен / В. В. Касьянов. – Ростов н/Д. , 2003. – С. 267–272, 273–278.

4. Миголатьев, А. А. Философия / А. А. Миголатьев. – М. : Юнити–Дана, 2001. – С. 217–220, 237–244.

5. Кун, Т. Структура научных революций / Т. Кун. – М. : Прогресс, 1975. – 288 с.

6. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск : ДГМА, 2009. – С. 116-121.

7. Мареев, С. Н. История философии (общий курс) : учеб. пособие / С. Н. Мареев, Е. В. Мареева. – М. : Академический Проект, 2003. – С. 681–691.

8. Огюст Конт и положительная философия / излож. и исслед. Г. Г. Льюиса и Д. С. Милля. – СПб. , 1867. – 355 с.

9. Поппер, К. Логика и рост научного знания / К. Поппер. – М. : Прогресс, 1983. – 606 с.

10. Скирбекк, Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье ; пер. с анг. В. И. Кузнецова ; под ред. С. Б. Крымского. – М. : Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – С. 703–729.

11. Спиркин, А. Г. Философия : учебник / А. Г. Спиркин. – 2–е изд.– М. : Гардарики, 2002. – С. 192–200.

Прагматизм

Прагматизм (pragma – справа, дія) виникає наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у США. Засновниками його були американці Чарльз Пірс (1839–1914 рр.), Вільям Джеймс, Джон Дьюї (1859–1952 рр.).

Прагматизм виходить із того, що філософія повинна бути не міркуванням про перші початки буття й пізнання, чому вона вважалася із часів Аристотеля, але загальним методом вирішення тих проблем, які виникають перед людьми в різних життєвих ситуаціях, у процесі їх практичної діяльності, що протікає в безупинно мінливому світі [8].

Згідно із прагматизмом, досвід ніколи не даний нам споконвічно як щось певне, але всі об'єкти пізнання формуються нашими пізнавальними зусиллями в ході розв'язку виникаючих життєвих завдань. Прагматизм розглядає мислення лише як засіб пристосування організму до середовища з метою успішної дії.

Функція думки в прагматизмі полягає в наступному:

1) у подоланні сумніву, що є перешкодою для дії (Ч. Пірс);

2) у виборі засобів, необхідних для досягнення мети (У. Джеймс);

3) для розв'язку « проблематичної ситуації» (Д. Дьюї).

Ідеї, поняття й теорії – лише інструменти, знаряддя або плани дії. Їхнє значення, згідно з основною доктриною прагматизму – так званому «принципу Пірса», цілком зводиться до можливих практичних наслідків.

Найбільше повно відповідь на дане питання можна знайти в джерелах [2; 3; 7].

Критика традиційного поняття істини в прагматичних концепціях

«…істина в прагматизмі визначається як корисність або працездатність ідеї» [8]. «Істина, на думку Пірса, відрізняється від неправди просто тим, що дія, засноване на ній, при зрілому міркуванні приведе нас до тієї мети, до якої ми прагнемо, а не убік від неї» [10]. Таке визначення істини є найбільш характерною для доктрини прагматизму.

Успіх абсолютизується й перетворюється не тільки в єдиний критерій істинності ідей, але й у сам зміст поняття істини.

«Прагматизм, – писав В. І. Ленін, – висміює метафізику матеріалізму та ідеалізму, звеличує досвід і тільки досвід, визнає єдиним критерієм практику … і … цілковито виводить із усього цього Бога з метою практичних, тільки для практики, без усякої метафізики, без усякого виходу за межі досвіду…».

Для кращого засвоєння вищевикладеного матеріалу студент може використовувати джерела [7; 8; 10].

Література

1. История философии : учебник для вузов/ В. Ильин. – СПб. : Питер, 2003. – С. 404–417, 441–447.

2. Канке, В. А. Философия : учебник / В. А. Канке. – М. : Логос, – 2002. – С. 376.

3. Касьянов, В. В. История философии : сдаем экзамен / В. В. Касьянов. –Ростов н/Д. , 2003. – С. 273–278.

4. Миголатьев, А. А. Философия / А. А. Миголатьев. – М. : Юнити–Дана, 2001. – С. 242–245.

5. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск : ДГМА, 2009. – С. 117-120.

6. Мареев, С. Н. История философии (общий курс) : учеб. пособие / С. Н. Мареев, Е. В. Мареева. – М. : Академический Проект, 2003. – С. 681–691.

7. Скирбекк, Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье ; пер. с анг. В. И. Кузнецова ; под ред. С. Б. Крымского. – М. : Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – С. 596-598.

8. Современная буржуазная философия. – М. : МГУ, 1972. – 651 с.

9. Спиркин, А. Г. Философия : учебник / А. Г. Спиркин. – 2–е изд. – М. : Гардарики, 2002. – С. 169–173.

10. Философский энциклопедический словарь / Л. Ф. Ильичев [и др.]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.