Основні ідеї неокантіанства та інновації в сфері пізнання
Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.
Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.
У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.
Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.
Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.
Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.
Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.
Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.
Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.
IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.
Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.
Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.
Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.
Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.
У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.
Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.
Діалектика Фіхте
зазнавши впливу Канта, як і безліч його сучасників, Фіхте зробив спробу розвити одну із центральних ідей кантівської критики - ідею творчої активності людського суб'єкта. «Перевага людини міститься в спроможності за власною вільною волею давати потоку своїх ідей певний напрям, і чим більше людина здійснює цю привілею, тим більше є людиною».
Поняття воля - центральне в фіхтеанській філософії. Причому, Йоганн Фіхте не виводив, а постулював поняття, розрізняючи волю істинну і пусту. Істинною волею володіє Я - ясність, а саме Я кожної людини. Я називалось єдиною субстанцією. Це не що-небудь загальне чи абсолютне Я, а людське Я, яке кожний знаходив у своїй свідомості. Для кожної людини акт самосвідомості - акт, із якого починається світ.
Кожна людина як би починається довічно разом з ним, і для його уявлення виникає його минуле, теперішнє та майбутнє. Суть Я є в діяльності Я, адже, за задумом Йоганна Фіхте, людському Я властива одвічна активність, що виявляється завдяки щасливій здогадці. Діяльність Я - справа-дія, і таким виступає, насамперед, усвідомлення власного Я людиною: усвідомлення Я є перший акт свободи. Я - це воля в чистому вигляді. Вільнодіюче Я створює (конструює) свою реальність.
Таке конструювання в фіхтеанській філософії називається інтелектуальним спогляданням. Інтелектуальне споглядання - це не стільки конструювання реальності зовнішнього світу (не-Я), скільки процес утворення самого Я від імені і за допомогою якого конструюється реальність.
Сам Йоганн Фіхте називав свою філософію реал-ідеалізмом (або ідеал-реалізмом), підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю Я - процесом пізнання в генетичному розвитку.
По суті, реал-ідеалізм Йоганна Фіхте логічно завершує кантівську концепцію «освічуватися, - отже, мислити самому», перетворюючи самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте.
Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти, завершується визначенням: «Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе вільним». Я у Фіхте енциклопедичне, тобто доведене до поняття утворення (конструювання), визначення людського розуму і вільнодумства. Тому свою філософію Йоганн Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини. Не випадково, почуття, що зв'язує діяльність і волю, називається, як у Мартіна Лютера та Іммануїла Канта, сумлінням.
Сумління не помиляється, є суддя всіх переконань. Сумління вимагає визнання в людині таких же вільних істот, як і людина сама. Тому мета, що стоїть перед людиною, завжди співвідноситься з метою людей. Вимога поступати так, а не інакше, що пред'являється людиною (Я) до самої себе, засновується на відповідальності і боргу. «Кожний індивід повинен те, що повинен індивід, і тільки індивід може... - тільки індивід і ніхто інший; і якщо індивід не зробить, то в незмінній общині індивідів, мабуть, ніщо не буде зроблено».
Індивідуальне життя Я, що сприймається єдиним і загальним життям, повністю визначається кінцевою метою. Мета дана Людині із її буттям, життям. Згодом людина може її усвідомити і спробувати досягнути. Людина трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини, безумовно, повинен бути моральним, оскільки розпізнавальними властивостями людини є свідомість і воля в їх єдності.
Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі, згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у прийдешні світи, історія підпорядковується у Фіхте світовому наміру, що визначається ним як поняття єдності земного життя людства.
Рухає історію суперечність між авторитетом і волею (подолання авторитету). Авторитет - це розумний інстинкт.., тобто інстинкт, що не усвідомлює себе як Я розум. Основа історії це розгортання самосвідомості - розуму. І оскільки Фіхте каже, що досягнути повністю ідеалу розуму неможливо, то й історія в перспективі не має кінця. Концепція морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює світ, створює саму себе як субстанцію - причину, що створює, - свою історію.
У Фіхте, як і у Канта, поняття практична філософія - творча активність людини як суб'єкта - стає пріоритетною сферою філософських досліджень і роздумів. Таке корегування предмета філософії пояснюється зміною розуміння самої людини і її діяльності, природи, суті, місця, призначення. Ще з античного світу, а пізніше у світі християнському людина мала ряд привілеїв у порівнянні зі всіма живими істотами, її наділяли душею, духом, сумлінням, обов'язком, відповідальністю, розумом та ін.
39. «Науковчення» Фіхте та його смисл
У своєму філософському вченні Фіхте висунув на перший план питання «практичної» філософії – дослідження моралі, а також державного устрою. Як і Кант, Фіхте надавав перевагу «практичному розуму», практика зводилася для нього до діяльності моральної свідомості.
Принципи моралі, згідно з поглядами Фіхте, повинні ґрунтуватися на твердих теоретичних основах, зв’язаних в строго наукову систему. Для цього необхідно з’ясувати, що таке філософія як наука або – у ще загальнішій постановці – що робить науку наукою. Відповідно до цього Фіхте викладав своє філософське вчення як теорію науки, або науковчення. Як теоретичну «науку про науку» філософія має вказати основоположення будь-якого знання – вище для всіх наук, що й виражає собою дію.
Головний твір Фіхте – «Науковчення» (1794). Це не трактат про буття, а трактат про науку. Тут Фіхте подолав кантівське положення про непізнаваність «речі в собі». Первинна, всеосяжна реальність, що визначає, – це, за вченням Фіхте, абсолютне «Я». Фіхте почав своє навчання з розгляду безпосередньо цього факту – з інтуїції діяльного суб’єкта, або «Я», яке обіймає в собі все, що може бути мислиме. Діяльність «Я», що розвивається, Фіхте розумів як рух від первісного положення або ствердження думки до протилежного положення, а від цього останнього – до третього положення, яке є єдністю, або синтезом, їх обох. Крім вихідного «Я» мабуть, за Фіхте, припущене і якесь «не-Я», інакше кажучи, крім свідомості повинна бути природа, крім суб’єкта – об’єкт. Фіхте визнав, що крім сущого творчого «Я», «не-Я» – природа, об’єкт також повинні бути визнані як існуючі. «Не-Я» діє на «Я» і в якомусь смислі визначає його діяльність. Необхідно, щоб саме «Я» випробувало на собі якийсь поштовх із боку конфронтуючого йому «не-Я». Ця дія «не-Я» непізнавана за допомогою понять, вона лише безпосередньо відчувається нами. Таким чином, основою теоретичної діяльності є несвідома діяльність. Під діяльністю «Я» Фіхте розумів, насамперед, моральну поведінку суб’єкта. Мета діяльності людини – виконання закону моралі, виконання обов’язку. Цьому виконанню протидіють природні схильності людини, джерелом яких є фізична природа людини, пов’язана з усім світом. Це і є «не-Я», що протистоїть «Я», що спонукує його до дії. На думку Фіхте, умовою виконання морального закону може бути лише перемога над почуттєвими схильностями. Чим сильніше дія почуттєвої природи на людину, тим більше високе моральне значення отримує перемога морального закону над людськими страстями й схильностями.
При цьому Фіхте роз’ясняв, що його «не-Я» аж ніяк не є кантівського «річчю в собі». «Не-Я» – необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Свідомість «Я» творить усе інше, зовнішній стосовно цієї свідомості світ. Діяльність ця така, що в той час, коли вона відбувається, у людини немає свідомості про неї. Тому, звичайне мислення нічого не знає про її існування, воно повинне з необхідністю ухвалювати її продукти за речі, які нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, і які нібито діють на свідомість.
Але філософське мислення, стверджував Фіхте, долає цю неминучу ілюзію повсякденного мислення, яке вважає, що зміст людських відчуттів даний із зовні. Насправді ж, на думку Фіхте, ця даність є лише необхідним уявленням, що виникає із продуктивної діяльності «Я». Первинною виявляється саме ця діяльність «Я», яка повинна розглядатися як основний постулат науковчення. Фіхте називав цей акт діяльності «справою – дією».
Для того, щоб прийти до свідомості безумовної необхідності первинної діяльності «Я», потрібна, за Фіхте, особлива здатність розуму. Це здатність, для якої вже не існує звичайної протилежності між діянням і його результатом, між суб’єктом і об’єктом. Розум безпосередньо споглядає або «бачить» їх нерозривну єдність. Цю вищу здатність Фіхте називав інтелектуальним спогляданням (або інтелектуальною інтуїцією). Лише коли ми починаємо розглядати думку як діяльне, практичне начало, виникає можливість усунути протилежність суб’єкта й об’єкта. Таким чином, не теоретична здатність уможливлює практичну, а, навпаки, практична здатність уможливлює теоретичну.
Процес діяльності Фіхте розумів діалектично. На його думку діяльне «Я» завжди приводиться в рух і спонукається до дії чимось протилежним. Незумовлена діяльність «Я» є процесом протиріч, що безперервно відтворюються, між діяльністю і її завданням: ледь переборена й знята одна перешкода, як негайно ж виникає інша, і цьому зняттю й відсуненню межі, по суті, ніколи не може бути покладений кінець. Фіхте назвав свій метод не діалектичним, а антитетичним. Відзначимо, що метод Фіхте відрізняється від діалектичного методу Гегеля. У Фіхте антитезис не виводиться з тези, а ставиться поруч із тезою як його протилежність. Саме тому Фіхте й назвав свій метод антитетичним. Слідуючи своєму антитетичному методу, Фіхте рухався від теоретичних основних положень – через розгляд відчуття, споглядання й уяви, а також мислення (розуму, здатності судження та розуму) – до основних положень практичного розуму з його здібностями, прагненнями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показав, що суб’єкт (людина) послідовно піднімається від найнижчого щабля теоретичної діяльності до найвищої. На цій стадії він осягає, що сам об’єкт, або предмет думки є результатом власної активності мислення. Таким чином, за задумом Фіхте, метод «науковчення» збігається з природним ходом розвитку людського розуму й «науковчення» виявляється своєрідною зв’язною історією розвитку людського духу, людської культури.