ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА — дивись Істина. 1 страница

ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ— буття, існування і властивості якого не зале­жать від того, чи сприймає (мислить) його якийсь суб'єкт, чи ні. Об'єктивна реальність в цьому сенсі — те, що існує "поза свідомістю" і "незалежно від свідомості" суб'єкта. Не­обхідність введення категорії об'єктивна реальність, як аб­солютної реальності, що протистоїть свідомості і пізнанню, була зумовлена здійсненим Декартом поділом світу на внутрішній (світ "Я" — суб'єктивної реа­льності, феноменів мислення, свідо­мості) і зовнішній (світ "не Я" — чут­тєвих, тілесних речей, фізичних явищ у просторі і часі). Цей поділ відіграв кар­динальну роль як філософська основа класичного природознавства, де об'єктивна реальність — це природа (матерія), яку суб'єкт пізнає, спираючись на відчуття і на експери­мент, яку можна описати такою, якою вона є "сама по собі", протиставляючи її феноменам мислення і свідомості. Кате­горія об'єктивна реальність необхідна також для збережен­ня реалістичної, антисуб'єктивістської світоглядної орієнтації. Водночас розви­ток науки виявив гносеологічні труд­нощі, зумовлені поняттям об'єктивної реальності У процесі пізнання суб'єкт неминуче "втягує" об'єктивна реальність в систему своїх матеріальних та інтелек­туальних засобів пізнання й пізнаваль­них дій (операцій, процедур), що проблематизує межу між об'єктивною реальністю, як вона мислиться суб'єктом, і самим суб'єктом, його за­собами пізнання і його свідомістю. Звідси — доцільність розгляду об'єктивної реальності як буття, що є відносним стосовно певного суб'єк­та (об'єктивна реальність — те, що існує незалежно від да­ного суб'єкта, від його відчуттів і думок, його пізнавальної активності), а також використання операційних характери­стик об'єктивної реальності, зумовлених його психологіч­ним і праксеологічним вимірами (Об'єктивна реальність — те, що не залежить від волі і бажань дано­го суб'єкта, з чим суб'єкт має рахуватися в своїй діяльності як з "даним", що обме­жує його свободу; це те, що здатне чини­ти опір, виявляти себе як щось автоном­не чи незалежне, як щось, зрештою, не­здоланне чи непідвладне діям суб'єкта, його зусиллям чи бажанням). Об'єктивна реальність у цьо­му сенсі виявляє себе не лише як світ природних явищ і процесів, а й законо­мірностей історичного і соціального бут­тя, інституціональної будови суспільст­ва, а також як сукупність певних куль­турних явищ, ідей, думок чи уявлень інших суб'єктів (на кшталт "об'єктивно­го знання" або "третього світу" Поппера). Важливий прояв об'єктивної реальності — наслідки, продукти діяльності суб'єкта, які стосов­но нього набувають характеру феномена відчуження. (Б. Свириденко)

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ— термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву об'єктивності: онто­логічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення).

1) В загальному випадку онтологічна об'єктивність — те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна об'єктивність протиставляється всьому, що, за переко­нанням суб'єкта, лише "здається існую­чим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між он­тологічною об'єктивністю і тим, що належить до сфе­ри чистої суб'єктивності, відносне, залежить від рівня і харак­теру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює.

2) В гносеологічному ас­пекті об'єктивність розкривається як визначальна риса людського знання, як характери­стика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну об'єктивність вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предме­том пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної об'єктивності стверджує, що у формі істини має міс­це збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("кла­сичне" поняття істини). Принцип гносео­логічної об'єктивності утворює антитезу інструмен­талізму та релятивізму.

3) В методоло­гічному аспекті об'єктивність виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльнос­ті, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності в описі наукового. Об'єктивність як норма нау­кового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних прин­ципів науковості, зокрема вимоги дока­зовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій.

4) Об'єктивність як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адво­ката, критика, експерта, тренера, вчите­ля, керівника, представника влади, чле­на вченої ради, конкурсної комісії і та інше. Професійна об'єктивність означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяль­ності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відпо­відності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення об'єктивності як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетен­тності. (В. Свириденко)

ОБРАЗ — у схола­стичній концепції пізнання, а також у відповідних концепціях професорів образ — це сполучна ланка між суб'єктом і об'єктом пізнання, завдяки якій суб'єкт і об'єкт пізнання, хоча й за­лишаються реально різними, але набува­ють єдності. Заміняючи предмет, річ, образ поєднується з суб'єктом пізнання завдя­ки тому, що має той чи інший ступінь подібності до предмета пізнання. Ці образи поділяються на чуттєві, в яких при­сутній максимум ознак індивідуальних речей, та умоосяжні. Повна дематеріа­лізація чуттєвих образів досягається в процесі їхнього опрацювання інтелек­том. Процес абстрагування, що позбав­ляє чуттєві образи індивідуальних ознак і виявляє родові й видові форми речей, трансформує ці чуттєві образи в образи умоосяж­ні. Останні уявлялися як суто духовне існування форм, вивільнених у процесі пізнання від своїх тілесних оболонок, в яких вони, на думку тогочасних вчених, існують в реальній дійсності. (Я. Стратій)

ОБРЯДИ релігійні— складова части­на релігійного культу, символічні інди­відуальні чи колективні дії суб'єктів ку­льтової діяльності, спрямовані на вста­новлення взаємовідносин між віруючи­ми і надприродними силами, спосіб ре­алізації цих відносин, один із засобів за­доволення релігійних потреб чи ожив­лення релігійних поглядів, почуттів та настроїв віруючих. Здійснення обряду релігійного у кожному релігійному напрямі регламентується відповідним віровченням та тра­дицією. Кількість, спосіб і місце вико­нання, зміст більшості обрядів релігійних фіксуються у богослужбових книгах. Ці обряди не є історично сталими і можуть змінюватися з розвитком віровчення, конфесій, етніч­них чинників та інше. (О. Саган)

ОБСКУРАНТИЗМ (від латинського obscurans — такий, що затемнює) — вкрай вороже ставлення до розвитку науки й освіти, мракобісся. Як правило, обґрунтовуєть­ся необхідністю захистити усталені по­гляди і звичаї. Термін "обскурантизм" увійшов в обіг після опублікування сатиричної праці гуманістів "Листи темних людей" (1515-1517).Обскурантизм у новочасних умовах не­рідко виявляється пов'язаним із фундаменталізмом, який наполягає на бук­валістському сприйнятті священних текстів і нездатності людини через її де­далі більшу гріховність сприймати світ раціонально. Часом обскурантизм постає як своєрід­на реакція на вестернізацію, глобалізацію та уніфікацію світу і перетво­рюється на елемент боротьби за націона­льну ідентичність поневолених народів. (В. Єленський)

ОГІЄНКО Іван (митрополит Іларіон) (1882, Брусилів, Київщина, нині Житомирська область — 1972) — український вчений-богослов, культуролог, філософ, церковний, державний діяч. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, 1903 року успішно склав іспит зрілості при Острозькій класичній гім­назії (Волинь), що надало йому право вступу до університету святого Володимира, яке він і реалізував цього ж року. Вже під час на­вчання в університеті (1903-1909) Огієнко проявив се­бе як талановитий вчений-філолог, гро­мадський і культурний діяч. Від початку заснування Українського наукового товариства в Києві (1907) брав у ньому актив­ну участь, співпрацював з Грушевським, Грінченком, Житецьким. Особливу ува­гу приділяв питанням розвитку української мо­ви, зокрема укладанню підручників ("по яких можна вчитись і вчити українській мові"), перекладам на українську мову україно­знавчих студій Перетца, Лободи, Петро­ва та інших. Результатом його зацікавлень в історії української культури й філософії була кандидатська дисертація (1909) на тему "Ключ розуміння Іоаникія Галятовського". Пра­цював на посаді міністра освіти, потім міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки (1918-1921). Як політичний і державний діяч Огієнко активно опікувався питаннями возз'єднання українських земель (брав активну участь у проведенні акту злуки Західноукраїнської Народної республіки і Української Народної рес­публіки в єдину соборну Українську дер­жаву, 1919 рік); розвитком освіти, зокре­ма україномовними підручниками, словникарством, термінологією. Огієнко — заснов­ник і перший ректор Державного ук­раїнського університету в Кам'янці-Подільському (1918). З падінням у 1920 році уряду Ди­ректорії Огієнко змушений емігрувати, але й на еміграції продовжував напружену на­укову працю. Від 1926 по 1932 роки Огієнко — професор церковнослов'янської мови і кири­личної палеографії православного бого­словського факультету Варшавського університету. У 1931 році Чехословацький університет у Брно при­судив Огієнку ступінь доктора філософії. Для Огієнка як церковного діяча була характерною діяльність з українізації церковно-ре­лігійного життя, відродження українського пра­вослав'я. Під час польської еміграції вче­ний опікувався Українською Церковною Радою, яка мала на меті утворення Авто­кефальної Православної Церкви. В 1940 році Огієнко завершив переклад Біблії українською мовою. Цього ж року він був висвячений ар­хієпископом Холмським і Підляським. Від 1947 року Огієнко — в Канаді, де в 1951 році його було обрано Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади". У своїх релігієзнавчих працях Огієнко чітко виз­начив ті риси, які характеризують Українське православ'я: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. Огієнко ґрунтовно займався питан­нями мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. В 1992 році інститут філософії ім. Г. Сковороди НАНУ за­початкував Огієнківські читання. Утво­рено Всеукраїнське Огієнківське товари­ство. Науковий здобуток Огієнка становить більше тисячі творів.

Основні твори: "Дохристиянські вірування українського народу", "Кирило і Мефодій", "Українська Церква", "Ідеологія Української Церкви", "Українська пат­рологія", "Біблійні студії" та інші.

ОГОРОДНИК Іван Васильович (1938, село Княжа Криниця Черкаської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1966). Доктор філо­софських наук (1984); професор (1986). Працював на кафедрі філософії АН України (1975 - 1985); від 1992 року — професор кафед­ри української філософії та культури філософсь­кого факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Коло на­укових інтересів охоплює філософські проблеми природознавства, проблеми методології наукового пізнання, історію української філософії.

Основні твори: "Становлення діалектичного стилю мислення в біології" (1982); "На­риси з історії філософії на Україні" (1991); "Історія філософії України: Підручник", у співавторстві (1994); "Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій" (1999); "Вступ до філософії. Філософська пропедевтика: Підручник", у співавторстві. (2000).

ОДКРОВЕННЯ(об'явлення) — категорія теології та поняття релігійної свідомості, що означає акт та процес Божественного самовиявлення, розкриття Божественної істини. Одкровення сприймається не розсудком, а серцем. Понадчуттєве, безпосереднє сприйняття істини доступне лише обраним, в момент містичного єднання з Богом. Об'явлення Божественної істини є абсолютним кри­терієм людського пізнання та поведінки. Найглибші релігійні істини були подані людству через одкровення, яке постає джерелом релігійного досвіду. Серед передумов ви­никнення ідеї одкровення — ідея понадчуттєвої ре­альності, що вимагає понадчуттєвого, позаемпіричного пізнання. Завершен­ням ідеї одкровення є особистісне осмислення по­надчуттєвого буття, найпослідовніше втілене в ідеї Бога — особи монотеїстичних релігій. Абсолют тут є не лише об'єктом пізнання-сприйняття, а й суб'єктом: він активно "відкривається", "являється" людині в містичному акті (звідси "одкро­вення", "об'явлення"). Саме таким є ро­зуміння Бога в біблійській та коранічній традиціях — як суб'єкта воління та ак­тивної дії; Бог відкриває таємницю світу та свою власну волю в акті "милості", "благодаті". В християнстві особистісний характер одкровення реалізується через ото­тожнення Христа з абсолютним буттям та абсолютною істиною (дивись Логос). З точки зору гносеології категорія одкровення відобразила своєрідність безпосередньо-інтуїтивного пізнання на відміну від роз­судково-логічного. (С. Головащенко)

ОДНОЧАСНІСТЬ— відношення, яким характеризується збіг на шкалі часу віддалених одна від одної у просторі по­дій. Поняттю одночасність Ейнштейн у спеціаль­ній теорії відносності надав статусу фундаментального. На відміну від кла­сичної механіки, в якій поняття одночасність постулюється як абсолютне, незалежне від будь-яких фізичних подій, а сам часовий порядок подій визначається "перебігом" абсолютного часу, спеціальна теорія відносності визначає поняття одночасність, виходя­чи з емпірично встановленого факту скінченності швидкості світла. Запропонована Ейнштейном процедура визна­чення одночасності дозволяє встановити клас "об'єктивно одночасних" подій, між яки­ми принципово неможливі причинно-наслідкові зв'язки. Можливість застосу­вання конкретних вимірювальних про­цедур для встановлення відношення одночасності обумовило його значущість при зістав­ленні теоретичних висновків із результа­тами експерименту. Часовий порядок подій в теорії відносності встановлюєть­ся на основі даного визначення одночасності за умо­ви вибору певної системи відліку. Визна­чення відносного характеру одночасності означало розуміння часових відношень як деяких реальних взаємодій між матеріальними системами, зафіксованих у фізичних експериментах.

ОЗАДОВСЬКА Людмила Василівна (1940, село Глінка Київської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Кандидат філо­софських наук (1973). Працює старшим науковим співробітникомі інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: філо­софія науки, проблеми інтерсуб'єктивності, творчості та діалогу в гуманітар­них та природничих науках. Автор бли­зько 90 наукових праць, розділів у ко­лективних монографіях, статей в науко­вих журналах та періодичних виданнях.

Основні твори: "Гносеологічний статус по­нять в релятивістській фізиці" (1975); "Філософсько-методологічні регулятиви фізичного пізнання" (1989); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методоло­гічної культури", у співавторстві (2000).

ОЗНАКА— особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; те саме, що і влас­

тивість. Сукупність ознак (яка може зводи­тися і до єдиної ознаки) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів ознак, найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні ознаки (відпо­відно головні і другорядні властивості, а також постійні (необхідні) і тимчасові (випадкові) ознаки (дивись Атрибут, Акци­денція). Вважається, що мислительна процедура абстрагування полягає в тому, що суб'єкт мислення відсторонюєть­ся від нехарактерних (другорядних) і тимчасових ознак предмета (явища), розгля­даючи лише його характерні (суттєві) і постійні ознаки. Виявлення характерних ознак відразу у багатьох об'єктів дозволяє здійснити узагальнення, тобто визначи­ти тип цих об'єктів (класифікувати їх) і скласти узагальнену характеристику кожного з них як представника вказано­го типу. Питання відношення ознак та об'єктів-носіїв ознак становить частину он­тологічної проблеми універсалій. На думку середньовічних концептуалістів (дивись Концептуалізм), сучасних пози­тивістів, матеріалістів та методологіч­них реалістів, ознаки невіддільні від свого носія і не мають самостійного існування; вони можуть розглядатися окремо лише завдяки здатності людського мислення до абстрагування. Необхідно відрізняти ознаки як особливості об'єктів мислення або уявлення від відповідних цим ознакам частин змісту мислення або уявлення. Багато філософів минулого припускалися по­милки, змішуючи об'єкт пізнання та його ознаки із змістом пізнання (мислення або уявлення) та його частинами. Най­суттєвіший внесок у виправлення цієї помилки внесли Больцано і Твардовський. Множина ознак кожного об'єкта піз­нання потенційно невичерпна, що свід­чить про принципову неповноту всякого пізнання, зокрема про неповноту, не­точність і незавершеність будь-якого по­няття адже будь-яке поняття (як і уяв­лення) може містити лише обмежену кількість частин, що відображають певні ознаки. У зв'язку з цим Твардовський запро­понував називати ознаками не будь-які власти­вості об'єкта пізнання, а лише ті, які відображаються у пізнанні, фіксуючись як частини змісту поняття чи уявлення. Ця термінологічна пропозиція не набула поширення. Ознака у логіці в нетермінологічному вжитку — те саме, що й у філо­софії. Як термін слово "ознака" нині практич­но не вживається; звичайно говорять не про ознаки, а про властивості, трактуючи останні як одномісні предикати, тобто як частинний випадок синтаксичної кате­горії предиката (дивись Предикат). В кон­цепції Фреге ознака (складного) поняття — елементарна предикатна складова цього поняття (наприклад, ознака складного поняття "круглий дубовий стіл" є три простіші поняття "круглий", "дубовий" і "стіл"). Больцано виступав проти такого слово­вживання, бо, на його думку, це мало призвести до змішування частин понят­тя і відповідних їм сторін предмета по­няття. Насправді ж така помилка не має відношення до предикатної мови, ос­кільки поняття і предмети, що підпада­ють під поняття, од самого початку роз­різняються як об'єкти різних типів (дивись Типів теорія). (Я. Кохан)

ОЙКУМЕНА— населена людьми частина земної поверхні, конкретний світ людст­ва; світ, який потрапив у поле зору чи діяльності людини, безпосередній світ людини. Поняття "ойкумена" набуває сенсу ли­ше щодо людини як міри всіх речей. Во­но ставить людину у центр Всесвіту, розширюючи його межі відповідно до його втягування у сферу життєдіяльності лю­дини. Ойкуменізація світу визначається, з одного боку, реальною експансією люд­ства в різні природні регіони планети, з іншого —відірваністю людських спіль­нот одна від одної і формуванням певної множини центрів світу і, відповідно, множини ойкумени. В ранній історії людства спо­стерігалося кілька ойкумен, створюваних ве­ликими цивілізаціями (Китаю, Індії, Ме­жиріччя, Середземномор'я тощо). Цент­ри ойкумени тієї чи тієї цивілізації співпадали з центрами світу. Наслідком зростання людства, його усвідомлення себе як пев­ної цілісності стало звуження кількості ойкумен та наближення до ідеї єдиної ойкумени для всіх людей. (Т. Гардашук)

ОКАЗІОНАЛІЗМ(від латинського occasionalis — випа­док, нагода, привід) — філософське вчен­ня, згідно з яким Бог є опосередкувальною ланкою між душею і тілом. Виникло на ґрунті характерного для картезіанст­ва (дивись Декарт) різкого розмежування субстанції, яка мислить (розум, свідо­мість), та субстанції матеріальної (річ, тіло), що, на відміну від першої, існує у просторі і часі. Дуалізм душі (або розу­му, свідомості) й тіла породжував потре­бу у з'ясуванні проблеми їхньої взає­модії, спробою вирішення якої у XVII столітті і був оказіоналізм. Основний філософський зміст цього вчення полягав в обґрунтуванні твердження, що у кожному випадку, ко­ли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог надає тілу можливість рухатися (тобто діяти); крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до усвідомлення (у кожному окре­мому випадку) тих фізичних змін, що їх зазнає тіло. Попередником вчення оказіоналізму в XI столітті був арабський філософ Аль-Газалі (1058-1111), який тлумачив зв'язок причини і наслідку як такий, що безпосередньо за­лежить від волі Бога. Бельгійський філософ Гейлінкс (1625 - 1669) надав вченню оказіоналізму системного та логічно послідовного ха­рактеру. Він порівнював тіло і душу із двома годинниками, хід яких є обопіль­но синхронним завдяки втручанню Бога. Кожне свідоме рішення — це лише оказія (нагода, випадок) для того, аби Бог спри­чинився до певних фізичних змін у тілі (чи тіла); і, навпаки, якесь явище фізич­ного характеру також становить не що інше, як оказію для створення Богом відповідного душевного (або розумового) стану. Ще один чільний представник оказіоналізму у XVII столітті Мальбранш у своєму філософсь­кому вченні наголошував на цілковитій залежності будь-якого прояву руху від волі Бога, яку він розглядав як єдину дієву причину руху — як тіл поміж собою, так і взаємовпливу душі і тіла. До відо­мих оказіоналістів XVII століття належать та­кож німецький філософ Клауберг (автор терміна "онтологія") та французький філософ Форж, який ідею оказіоналізму про зв'язок душі і тіла тлумачив у дусі напередвизначеної гармонії Ляйбніца. (Н. Поліщук)

ОККАМ Вільям (близько 1285, Оккам, граф­ство Суррей — 1349) — англійський філософ, логік, представник пізньої схоластики. Навчався і викладав в Оксфорді. Оккам роз­вивав концепцію "двоїстої істини" аж до повного розмежування предметів тео­логії (її сфера — тексти Святого Письма) і філософії, яка, спираючись на розум і досвід, вивчає буття світу і цілком неза­лежна від теології. Оккам займав майже крайню номіналістичну позицію, визна­вав реальне існування лише одиничних речей та їхніх властивостей. Загальні ж поняття самі по собі є термінами, що ви­ражаються словами. Властивість загаль­ності вони набувають лише в розумі, в ре­зультаті приписування їм того чи іншого значення. Обстоюючи позицію номіна­лізму в запереченні об'єктивності існу­вання загальних понять, Оккам використо­вує знамените "лезо Оккама", за допомо­гою якого "відсікаються" всі загальні поняття, необхідність яких достеменно не обґрунтовувалась логічно. Поняття, які не зводяться до чуттєвого знання і не пе­ревіряються досвідом, повинні бути ви­лучені з науки. Поняття Бога оголо­шується Оккамом ірраціональним, воно не мо­же обґрунтовуватися засобами науково­го знання. Філософія нейтральна щодо теології, але віра є тим сильнішою, чим очевиднішою є неможливість доведення її догматів засобами розуму. Оккам виступав проти зазіхань Папи на світську владу, проти абсолютизму церковної і світської влади, обстоював принцип "євангельсь­кої бідності", передбачивши основні ідеї Реформації.

Основні твори: "Виклад восьми книг з фізи­ки"; "Сума логіки"; "Діалог між вчите­лем і учнем"; "Чотири книги повчань" та інші.

ОКСИДЕНТАЛІЗМ та ОРІЄНТАЛІЗМ— найзагальніші цивілізаційні напрями; позначення дихотомії, комплементарної роз'єднаності, унікальності і взаємозу­мовленості (існують тільки по відношен­ню один до одного) культурних світів. Оксиденталізм — орієнталізм належать до засадничих категорій цивіліографії. Категорійна пара оксиденталізм — орієнталізм розчленовує органічну цілісність, якою є людська цивілізація, де усі просторо­во-територіальні часові виміри є віднос­ними. Як "Оксидент", так і "Орієнт" є до­слідницькими метафорами (зручними "матрицями" для аналізу), своєрідними моделями, що завдяки протиставленню набагато полегшують систематизацію культурного досвіду. Вісь оксиденталізм — орієнталізм відобра­жає й уособлює асиметрію і різноякіс­ність цивілізаційних типів (на відміну від дихотомії "Північ — Південь", яка фіксує суттєву різницю рівнів розвитку). Із "Оксидентом" традиційно пов'язують європейський культурний генотип із притаманним йому індивідуалізмом і ав­тономією особистості (приватність, права і гідність та інші), дуалізмом світської і духовної влади, нормами римського права, принципом приватної власності, демократичними цінностями громадянськості, правової держави і конституціоналізму, нормами христи­янської моралі тощо. "Оксидент" — цари­на раціонального, логіко-центричного, математизованого знання, інтелектуаль­на Вітчизна науки, що сприймає універсум як інтелігібельний мега-об'єкт; ландшафт пан-економіки, де природа — майстерня індустріальної ефективності, джерело розвитку споживацького госпо­дарства; це світ екстремальних духовних пошуків, у якому сполучаються відкрит­тя глибин людської екзистенції з такою ж глибиною безвиході і розчарувань. За­звичай "Оксидент" уособлює динаміч­но-інноваційний, пошуково-експери­ментальний модус людської цивілізації, вектор експансії і прискорення. Метафо­ра "Орієнт" дозволяє подивитися на Схід як на світ містики і герметизму, царину неподільної і втаємниченої синкрези, зі своєю мовою і логікою світосприйняття, де нерозчленовано співіснують естетичне і практичне, сакральне і буденне, епічне і марнотне. На відміну від перфекціоністського "Оксиденту", "Орієнт" із за­стереженням ставиться до спроб втру­чання у навколишній світ — чи то у при­родне довкілля, чи то в освячені тради­цією соціальні форми й інституції. Це — світ Традиції, плину еволюції, доміну­вання цілого над окремим, колективного над індивідуальним. Західній експансії Схід довго намагався протиставити автаркічну замкненість. Разом з тим хвилі грандіозних міграцій і великих військо­вих походів зі Сходу випробовували Захід на міцність, ставали для нього дра­матичним "моментом істини". Саме Схід врятував скарби античної філософії (яка, власне, і виникла великою мірою під впливом Сходу). Із Сходом — духовною Вітчизною великих релігій — пов'язую­ться надії на порятунок від духовної кри­зи ("антропологічної катастрофи"), яка спіткала сучасне людство. В умовах роз­гортання глобалізаційних процесів чіт­кість і визначеність крайнощів оксиденталізм — орієнталізм зникає, хоч і не зводиться нанівець. "Орієнт" невпинно рухається на Захід (у прямому сенсі також — із багатомільйонними масами біженців і мігрантів), втя­гуючи "Оксидент" у свою орбіту. З іншо­го боку, Схід не може штучно протистоя­ти перманентним "оксидентним" соціо-культурним впливам. Разом з тим увесь світ "вестернізується", переживаючи оксидентні соціокультурні впливи. (В.Заблоцький)

ОКУЛЬТИЗМ (від латинського occultus — прихо­ваний, таємний) —загальна назва містич­них вчень, що визнають існування при­хованих сил у людині та Космосі, які не­досяжні безпосередньому досвідові, але відкриваються "посвяченим" — тим, хто пройшов певні етапи підготовки та іні­ціацію (таїнство посвячення). Окультизм теоре­тично є близьким до пантеїзму, який розглядає світ як духовну єдність із без­перервною взаємодією її складових. Бере початок з архаїчних синкретичних віру­вань, був елементом багатьох старо­давніх релігій. Вперше виокремлюється в самостійну сферу за доби пізньої Ан­тичності: на початку нової ери в Александрії виникли герметичні науки (алхімія, аст­рологія, герметична математика), назва яких походить від імені легендарного Гермеса Трисмегіста (злиття образів грецькького бога Гермеса та єгипетського Тота). Тоді ж написаний чи не найперший трак­тат окультизму — "Смарагдова скрижаль", де пода­но уявлення про всеохопні зв'язки між елементами Всесвіту (планетами, мета­лами, рослинами та частинами тіла лю­дини). Людина розглядається як мікро­косм, що відтворює структуру макрокос­му (звідси — окультне вчення про ана­логію). Найвищого розвитку теорія окультизму досягає у творі Агриппи Неттесхеймського (1486 — 1535) "Окультна філософія" (1533). За доби Відродження окультизм сприяє подоланню умоглядної схоластики, фор­мує умови для розвитку експеримента­льного природознавства (Кардано, Телезіо, Парацельс та інші). Пізніше зв'язок з окультизмом простежується у працях Кампанелли, Бекона, Фладда, Блаватської, Штайнера. В XX столітті поширюється "комерцій­ний" окультизм — спіритизм, астрологія, окуль­тна медицина, мантика. Окультизм має неабияке значення для розвитку новітніх духов­них (релігійних) течій кінця XX століття; нині існують спроби поєднати відроджені окультні концепції з науковими гіпоте­зами (зокремав парапсихології, фізиці).