Духовне самовідчуття людини в період пізньої античності

Починаючи з І ст. до н. е., у вищих прошарках суспільства міняються престижні орієнтири життя. Споконвічно престижним було належати до багатого республіканського роду, бути вірним у дружбі й взаємодопомозі, соромливим і строгим, ставити обов’язок вище особистого бажання. Поступово складається інший тип престижності. Обов’язку, славі й честі протиставляється спрага вишуканих задоволень, розкіш, тяжіння до мистецтва, освоєння греко-східних звичаїв, які були не схожі на римські. Римські багатії божеволіли у своїх витратах на дорогі витівки. Основним тут були, звичайно, не витрати, а снобізм, демонстрація здатності до переживань недоступних юрбі.

У римської аристократії були садки, купальні, басейни з рибою, вольєри з хижаками.

Римська аристократія більшу частину часу проводив у бенкетах і світських оргіях. Витончені сексуальні насолоди були невід’ємною частиною життя римської знаті пізньої імперії.

Існували також актори-міми, які виконували еротичні танці. Секс найчастіше зв’язували зі смертю. Мессаліна – дружина імператора Клавдія, особливо “прославилася” своєю жорстокістю й розпустою. У цей час з’явився стриптиз, гетери стали носити напівпрозорі плаття.

Грубі, кровожерливі пристрасті проявлялися під час знаменитих римських видовищ у цирках й амфітеатрах. Існували театральні катування, але кульмінацією видовищ в амфітеатрах були гладіаторські бої, які проникнули в Рим ще вII столітті до нашої ери.

Цьому розгулу тілесної стихії починають протиставляти, як найважливішу умову духовної досконалості людини –аскетизм. Росте потреба в чудесному, таємничому, розцвітає астрологія. Східні маги, чарівники, астрологи й пророки заповнюють Римську імперію. Держава визнає тепер всіх і всіляких Богів. Це всебіжжя внутрішньо тяжіє до своєї протилежності – єдинобожжю.

Грецькі Боги більше не задовольняють витончену релігійну свідомість. Набагато привабливішими виявляються східні Боги і їхні культи, які приводять їхніх учасників у дикий, екстатичний стан. Екстаз тепер розуміється як блаженство культової страждання й осмислюється як фізичне злиття з божеством, тому люди добровільно самі собі наносять каліцтва, щоб звільниться від влади тіла й очистити, таким чином, душу від влади тіла над душею.

Філософія – основне дітище розуму, також звертається до таємничої сторони життя, філософи починають чекати порятунку зверху від болісних протиріч життя. Так наближається до свого закінчення велика антична культура, яка так багато дала світу, але не могла дати одного – інтимно-людського відчуття життя. В античності немає почуття неповторності особистості. Не Риму дано було подарувати світові це відчуття.

Олександр Блок сказав: “Коли народився Христос, перестало битися серце Риму”, і отже загибель величезної держави, яка вже втратила свої духовні основи, великий поет пов’язує з зародженням християнства.

Спочатку для римської свідомості християнство не становило ніякої небезпеки. Можна кому завгодно молитися, але не забувати при цьому ще одне божество – римського кесаря, який був офіційно обожнений державним декретом. Але саме цього не могли робити християни, не відмовляючись від свого вчення. Ні для кого не мало ніякого значення, щоби, наприклад, спалити пучок трави перед кам’яною статуєю, всі ставилися до указів держави формально, а державі зовсім неважливим було те, що відбувається у свідомості її підлеглих, її цікавив тільки формальний порядок, і якщо його не виконували, держава карала винних. Християни ж не могли жити формально, і цього абсолютна більшість римського населення не розуміла; тому вони перетворювалися в уявленні інших людей в небезпечних ворогів суспільства.

Але дивним і відразливим для римлян було вчення про Бога, який возлюбив світ і послав сина свого, щоб світ не загинув, а мав життя вічне. Бо цей, античний світ, життя не хотів, він хотів смерті й прагнув її.

Так настає новий етап розвитку людського розуму під впливом нового духовного ідеалу. Мусило пройти багато століть, щоби людина по-новому пізнала свої силу і своє значення. Становлення нового ідеалу почалося із заперечення раціонального, логічного способу мислення й пізнання світу.

Література:

1. Бычков В. В. Эстетика поздней античности (ІІ-ІІІ века). – М.: Наука, 1981. – 195 с.

2. Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика І-ІІ веков н. э. – М.: Изд-во МГУ, 1979. – 289 с.

3. Бычков В. В. Малая история Византийской эстетики. – К.: “София”, 1991. – 315 с.

4. Культура Древнего Рима: В 2 т. – Т. 1. – М., 1985. – 345 с.

5. Сергиенко М. Е. Жизнь Древнего Рима. Очерки быта. – М.-Л., 1964. – 254 с.

ТЕМА №11.