Синтаксичні засоби виразності

Анафора (від гр. anaphora — піднесення), або єдинопочаток, — риторична фігура, яка передбачає повторюваність звукових або лексичних одиниць, фраз на початку віршових рядків чи частин тексту задля підсилення, увиразнення певних змістових компонентів, посилення емоційності тощо. Протилежна іншій риторичній фігурі — епіфорі.

Наприклад:

Не вернуться сподівані

Не вернеться воля,

Не вернуться запоржці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани (Т. Шевченко).

Антитеза (від гр. anti — проти й thesis — положення) — стилістична фігура, яка полягає в зіставленні протилежних (антонімічних) понять, характеристик предметів і явищ, логічному протиставленні одного твердження іншому та под. Може бути подана як у межах одного речення (Один будує, а інший ламає; «Пан гуляв у себе в замку — у ярмі гуляли люди» (Леся Українка)), так і в ширших контекстах, а інколи навіть структурувати цілі художні твори. Типовою синтаксичною конструкцією для антитези є складносурядні зіставно-протиставні речення (зі сполучником а).

Наприклад:

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла (О. Олесь).

Інверсія (від лат. inversion — перестановка, перевертання) — стилістична фігура, що полягає в незвичному, часто одивненому розташуванні слів у реченні; порушенні розміщення частин речення; відхиленні від векторного розвитку подій у художньому творів за рахунок ретроспекції (оглядання в минуле) та проспек-ції (заглядання в майбутнє). Нормальним у реченні вважається порядок такого ґатунку:

Учора на весіллі молода дівчина весело співала пісню, де:

• указівка на час і місце на початку або в кінці речення;

• указівка на ознаку предмета перед назвою самого предмета;

• указівка на ознаку дії перед назвою самої дії;

• указівка на предмет перед дією, яку він виконує;

• указівка на предмет, на який спрямована дія, після назви дії.

При порушенні такого порядку виникають певні стилістичні нюанси.

Наприклад: Дівчина молода та й козака вигляда.

Тавтологія (від гр. tauto — те саме й logos — слово, учення) — синтаксичний прийом, сутність якого полягає в тому, що в реченні спеціально або випадково повторюються спільнокореневі, близькі за значенням однієї (синонімічні) або різних частин мови слова. У художніх творах виконує звичайно важливу смислову, естетично-емоційну або композиційну функції, особливо ж поширена у фольклорних творах.

Наприклад: вік вікувати, жити поживати, ігри грати; Тож дай мені дійти і не зотліти, Дійти і не зотліти дай мені (В. Стус).

Риторичне запитання (від гр. гУіШогікі — ораторське мистецтво) — стиліс-на фігура, що передбачає можливість постановки питання, на яке не треба іі5іти відповіді, бо вона вже приховано подана самим автором питання «між г їдками», у «духові» твору, у всім відомій позиції автора стосовно якоїсь про-: теми тощо.

Наприклад: Учителю, стою перед тобою / Малий, вчарований до німоти. / Хто ще умів робити так, як ти, / Хто кликати умів ще так до бою, / Кого ще так боялися кати, / Оті бадені з пихою тупою, І Кого ще так, придавлений журбою, / Любив народ у царстві темноти?.. (Д. Павличко).

Риторичне звертання — стилістична фігура, заснована на використанні звертання, що не є цілеспрямованим, конкретно адресованим, а тому не потребує відгуку, й застосоване умовно для надання мовленню бажаного звучання — патетичного, піднесеного, інтимного, іронічного, сатиричного та ін.

Наприклад:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину... (В. Сосюра).

Риторичне ствердження — стилістична фігура, заснована на акцентованому вимовлянні судження-твердження, що сприймається слухачем або читачем як незаперечна істина, позиція-кредо автора, породжуючи почуття впевненості в правдивості сказаного, віри в щирість автора.

Наприклад:

Так! Я буду крізь сльози сміятись.

Серед лиха співати пісні... (Леся Українка).

Щоб легко запам’ятати терміни та їх визначення, а також щоб легко знаходити відповідні засоби в художніх текстах, створіть для себе просту схему «назва терміна — коротке визначення — яскравий приклад» на зразок:

Асонас	Повтор голосних	СтО рОків, як скОнала Січ...
Алітерація	Повтор приголосних	Сто років, як сконала Січ...
Епітет	Прикметник у переносному значенні	Мріють крилами з туману лебеді рожеві...
Метафора	Перенесення за подібністю	Ріки сльоз ллються.
Метонімія	Перенесення за суміжністю	Київ виграв (=кияни).
Синекдоха	Кількісна метонімія	Людина ходить по планеті (=люди).
Інверсія	Порушений порядок слів	Мріють крилами з туману лебеді рожеві...
Порівняння	Зіставлення із як, мов, немов, наче	Чорні очі, як терен.
Гіпербола	Перебільшення	Так ніхто не кохав.
Антитеза	Протиставлення	Моя любов сягала небау а Гриць ходив ногами по землі.
Оксиморон	Поєднання непоєднуваного	Чорний сніг, живий труп.

Засоби творення комічного

Усі знають, що таке сміх і яким буває смішне. Щоб навчитися розрізняти засоби творення комічного, варто запам’ятати принаймні найбільш загальні важливі риси кожного із засобів, які далі в тексті виділені великими літерами в кінці визначень термінів.

Гумор (від англ. humour — настрій, схильність) — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об’єкта висміювання й цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Яскраво забарвлені гумором, закоріненим у народну творчість, прозові й поетичні твори І. Котляревського, фейлетони й гуморески Остапа Вишні. Добрий безцільний сміх.

Іронія (від гр. еігопеіа — глузування) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Інколи виділяють різновиди іронії, наприклад: іронія-запитання, заперечна іронія, «епічна іронія». Розумний сміх із вихованням.

Сарказм (від гр. sarkasmos — знущання) — художній засіб творення комічного, побудований на їдкій, викривальній, особливо дошкульній насмішці, сповненій крайньої ненависті та гнівного презирства. Сарказм не має подвійного, часто прихованого дна, як іронія. Йому притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою (І. Вишенський, Т. Шевченко, І. Франко та ін.). Прихований їдкий сміх.

Сатира (від лат. satira, від більш раннього satura — суміш, усяка всячина) — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому висміюванні негативного. Сатира досить часто спрямована проти соціально шкідливих, ганебних явищ. У вузькому розумінні — твір викривального характеру. У сатиричних текстах широко використовується художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск. Жорсткий викривальний сміх.

Гротеск (від фр. grotesque — химерний, викрутасистий; смішний, комічний) — вид художньої образності, для якого характерними є фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм; поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей. Гротесковий художній образ позначений наявністю двох планів. За страшним, кумедним, умисно перебільшеним, карикатурно зображеним образом проглядається реальність, яка потребує «лікування», «викорінення», «знищення». Химерний перебільшений сміх.

Травестія (від іт. travestire — переодягати) — засіб творення комічного, коли твір із серйозним або навіть героїчним змістом і відповідною йому формою переробляється, «перелицьовується» у твір з комічними персонажами й жартівливим характером розповіді («Енеїда» І. Котляревського).

Бурлеск (від іт. burlesco — жартівливий) — засіб створення комічного шляхом зображення «високого», «героїчного» й под. як простого, вульгарного, звичайного, пересічного й узвичаєного або, навпаки, «низького», «буденного» як піднесеного, важливого, вартісного, героїчного.