Вино в системі античної культури

Грецькою слово“бенкет” звучить як“симпосіум”. Саме так називається діалог Платона. Культура симпосіума має своє значення в античній цивілізації. Симпосіум організовувався після спільної трапези. Вино і їжа ніколи не змішувалися. Учасники увінчували себе вінками із квітів, плюща або петрушки. Симпосіум відбувається під керівництвом симпосіарха, що мусив запропонувати загальну тему для бесіди. Кожна людина обов’язково висловлювалась із приводу цієї теми, а коментарями до неї служили застільні пісні-сколії, які виконувалися по черзі, кожним учасником. Число учасників було точно визначене по кількості Богів: не менш трьох. Це Богині Харіти – Богині радості. І не більше дев’яти. Це дев’ять муз – (в перекладі це слово означає – мислячі). На симпосіумі займалися розгадуванням загадок й інтелектуальними іграми. Симпосіум супроводжувала музика авлосів (флейт) і кіфар.

УII столітті нашої ери Плутарх написав книгу “Застільні бесіди”. Ця книга присвячена симпосіумам і побудована як діалоги. Наука, що вийшла з принципів існування діалогу, називається діалектикою. У діалозі має бути рівноправність сторін.

Одне з питаннь симпосіума таке – чи треба філософствувати за вином? Відповідь така: треба вміти жартувати, але не кривдити, і за допомогою жартів досягати серйозних цілей. Під час симпосіума кожен учасник, висловлюючи свою точку зору, підкріплював її цитуванням знаменитих філософів і поетів. Метою симпосія було не тільки застілля. Тема повинна була бути такою, щоб кожний міг висловитися. Симпосій – культура інтелектуального спілкування, що як в“Бенкеті” Платона, може дорости до бенкету духовного, а духовний бенкет припускає дружній союз. І тому ціль симпосія – приємним спілкуванням сприяти виникненню й зміцненню дружби.

Дружба набуває священного сенсу, тому що весь симпосій відбувається під знаком шанування великого Бога, Діоніса. Діоніс освячує дружбу, яка виникає в результаті застілля. Спільна їжа й питво самі по собі не створюють знайомства, вважали греки, але тому, що випивка спричиняє відверту говіркість, спільна випивка допомагає краще зрозуміти один одного. У цьому проявляється особлива сила вина й Діоніс виступає як Ліей-Визволитель. Він звільняє людей від щоденних турбот. Люди піднімаються над щоденністю, робляться кращими від себе звичних, ніби виходять за межі самих себе (“трансцендуються”) і стають гідними істинно людського – вільного спілкування й взаємної приязні.

Існував Піфійський оракул, відповідно до якого потрібно користуватися послугами Діоніса-лікаря протягом певного строку щодня. Строк визначається часом, коли зірка Сиріус із сузір’я Великого пса перебуває в зеніті (приблизно сорок днів). Це сама жарка пора року–липень місяць. Тоді у школах припинялися заняття, і наступали канікули, тобто, “собачі дні”, “dies caniculares”. Ці дні вважалися небезпечними для чоловіків.

У Древній Греції вирощували до 150 сортів винограду. Всі етапи виноградарства були пов’язані з більшою кількістю обрядів і ритуалів, а також веселощами.

Святами Діоніса булиАнфестеріїйВеликі Діонісії. Анфестерії справляли влютому місяці. Анфестерії – свято відкриття першої бочки й першого вина. Свято Великих Діонісій відзначалося вберезні місяці. У дні Великих Діонісій відбувалися театральні вистави. Виникнення театру пов’язане з культом Діоніса.

Приблизно вVII столітті до нашої ери культ Діоніса проникнув у Грецію з півночі, із Фракії. Культ мав оргіастичний характер. “Оргія” – це релігійне таїнство, містерія. Шануючи Діоніса, вакханки й вакханти йшли в ліси або гори, переодягалися в шкіри диких тварин, впивалися вином і шаленими танцями, тому що вони шанували Діоніса вакханалією пристрастей. Вони були присвячені – місти, тому у своїх оргіях вони розігрували історію Бога-страждальця, його мученицьку смерть і радісне воскресіння. Відповідно до міфу, що лежав в основі вакханалій, злі сили землі, титани, розірвали Діоніса на частини, але він воскрес (його воскресив Зевс).

Вакханти спочатку прилучилися до Діоніса, що вмирає. На жертовник покладали жертовну тварину – козла, а на Криті – бика. Шалені вакханти й вакханки розривали тварину на частини й впивалися його теплою кров’ю. У своєму жагучому екстазі-стражданні, плачі, криках і танцях вони досягали стану, коли виникала епіфанія – з’явлення Бога і його смерть. Це – перша частина культу.

Друга частина культу була оргіастично-веселою. Тепер пристрасть-страждання перетворювалася на пристрасть-насолоду буйними силами життя. Поступово організація культу привела до строгого порядку: жрець Діоніса викладав його долю в гімнах-дифірамбах, які супроводжував хор. Існував також древній сатирівський хор, учасники якого в цапиних шкірах не тільки співали, але й грали, зображуючи долю Діоніса. На жертовник Бога покладався уже мертвий козел. “Козел” грецькою – “Tragos”. Звідси “трагедія” – “пісня козлів”. Так з культу Діоніса виникла давньогрецька трагедія. Діоніс – Бог театру. У перекладі слово“театр” – “площадка, де збираються шанувальники Діоніса”. У центрі орхестри стояв жертовник, і змагання поетів починалися з жертвопринесення Діонісу. Змагання закінчувалося теж жертвопринесенням. Театральні вистави відбувалися один раз на рік, у дні Великих Діонісій. Свята тривали п’ять днів. У перший день ставилося відразу три комедії, в інші дні – по три трагедії. Жінки не допускалися на комедії. Походження комедії теж пов’язане з культом Діоніса. Існував звичай сільських ходів, на честь Бога. Юрба йшла із села, у село, несучи перед собою зображення фалоса. “Хід” – “фалогогія” (ведення фала). Цей хід супроводжувався непристойними жартами, фамільярними піснями, лихослів’ям, рухами тіл, що імітують акт плодючості, і – сміхом. У всьому цьому хлібороби й виноградарі моляться, щоб їм була послана перемога. Усі жарти містять одну модель – акт запліднення. “Комос” й “ода” – пісня комоса. “Комос” – цей веселий сакральний “хід” на честь Діоніса. Сміх у цих древніх культах має космогонічне значення: він знаменує перемогу нового над старим, життя над смертю.

Література:

1. Фрейденберг О. М. Поэтика сюжета и жанра. – М.: “Лабиринт”, 1997. – C. 28-59.

2. Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989. – 276 с.

3. История Всемирной литературы: В 9 т. – Т. 1. – М., 1983. – С. 323-401.

ТЕМА №10.